Юридичні засоби захисту прав на земельні ділянки.

Ст. 13 Конституції України регламентує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності. Право власності на землю гарантується відповідно до ст. 14 Конституції України. Визначальне значення ці положення мають, зокрема, і для суб’єктів земельних правовідносин.

Земельне законодавство містить принцип забезпечення захисту прав юридичних і фізичних осіб на землю.

Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Захист суб’єктивного права на землю – захист правомочностей та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.

Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб, в тому й числі при порушенні земельних прав.

Земельний кодекс України гарантує та забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права власності і права користування на конкретні земельні ділянки. В ст. 152 Земельного кодексу України наведений перелік способів захисту земельних прав, який не є вичерпним.

Способи захисту – це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо).

Способи захисту прав на землю за своїм змістом та умовами застосування є досить неоднорідними. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші – опосередковано. В земельному законодавстві способи захисту прав на землю класифікують на окремі відносно самостійні групи. Зокрема виділяють речово-правові, спеціальні та зобов’язально-правові способи захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо пов’язані із цивільним правом вони спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов’язальних відносинах з порушником. До них, зокрема належать: вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов); витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); визнання прав на землю; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку.

Вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) пред’являється у випадках, коли власник має земельну ділянку у своєму володінні, однак дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Так, ст. 104 Земельного кодексу України визначає, що власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин на повітря, земельні ділянки тощо.

Предметом даного позову є вимога власника землі про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності на землю, не поєднаних з позбавленням володіння земельною ділянкою наприклад, інші особи неправомірно зводять будівлі, споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи, під’їзди до землі власника чи користувача. А предметом захисту крім суб’єктивних прав є ще й охоронювані законом інтереси.

Підставою позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації повноважень розпорядження чи (та) користування належною йому земельною ділянкою.

Витребування майна із незаконного володіння (віндикаційний позов) - це один із ефективних способом захисту прав на землю. Такий позов пред’являється у випадку самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі, з метою її повернення.

Позивачем за цим позовом може бути власник (фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади в особі уповноважених ними органів).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника до незаконного володіючого невласника про повернення землі з чужого незаконного володіння.

Визнання прав на землю є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню. Позов про визнання прав на землю, може пред’явити власник земельної ділянки в разі оспорювання або невизнання іншою особою його права, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право на землю. Таке визнання прав може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку.

Самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

До спеціальних способів захисту відносяться: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

В ст. 210 Земельного кодексу України встановлено, що угоди, укладенні з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу України. За Цивільним кодексом недійсність угод виявляється в невідповідності вимогам, які визначені в чинному законодавстві.

Правовим наслідком визнання угоди недійсною повернення стану, який існував до укладення такої угоди, тобто сторони зобов’язанні повернути все одержане за угодою, якщо ж неможливо повернути одержане в натурі, то відшкодовується його вартість у грошовій формі, якщо інше не передбачено законом.

Визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування регулюються статтями 154, 155 ЗК України. Відповідно до ст. 155 у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Шкода відшкодовується на загальних підставах статей 1166,1172 Цивільного кодексу України.

До земельно-правових способів захисту відносяться: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням умов договорів; повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди тощо.

Відшкодування збитків являється самостійним способом захисту прав на земельні ділянки. Воно здійснюється на підставі статей 156, 157 Земельного кодексу України. У ст. 156 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав відшкодування завданих збитків. Ст. 157 ЗК визначає коло суб’єктів, які зобов’язані згідно закону відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам.

Відшкодування збитків здійснюється як в добровільному так і в судовому порядку особами, які їх заподіяли, власникам земельних ділянок.

У земельному законодавстві збитки відшкодовуються внаслідок заподіяння їх як правомірними так і не правомірними діями. Правомірними діями заподіяні збитки відшкодовуються у випадках, коли це прямо передбачено законом.

Повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники чи землекористувачі позбавлені володіння ними.

До інших, передбачених законом способів можна віднести: захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної (спільної часткової чи спільної сумісної) власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо. Всі вони регулюються цивільним законодавством.

47. Правове забезпечення відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам як юридична гарантія прав на землю.

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам є важливою гарантією захисту прав власників і землекористувачів. Відшкодування збитків здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, та у порядку, визначеному ст. 157 ЗК України. Обов'язковість від-шкодування збитків прямо закріплюють правові приписи ЗК України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 і 212).

Збитки власникам земельних ділянок і землекористувачам відшкодовують особи, які їх заподіяли, добровільно або у судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправомірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян і юридичних осіб. Відшкодування їх — важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи відшкодування їх є самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

У ст. 156 ЗК України подано перелік підстав відшкодування збитків. Він не є вичерпним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його складу входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земельних правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу групу підстав становлять:

• вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

• тимчасове зайняття зазначених угідь, земель і чагарників для інших видів використання;

• встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок.

До другої групи входять:

• погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників у непридатний для використання стан тощо.

Що стосується неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою земельно-правові збитки відшкодовують органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їхня діяльність обмежує права власників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їхнього впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що ці збитки можуть відшкодовувати не самі особи, які заподіяли шкоду, а той суб'єкт, в інтересах якого діяла особа, що заподіяла шкоду. Так, при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових зе-мель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, за рішенням уповноважених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилученням (викупом), відшкодовують не названі органи, а особи, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні земельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, збитками вважають доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. У законодавстві це має назву упущеної вигоди.

Розміри збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 і 149-151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що перебувають на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки. Таку вартість встановлюють відповідно до грошової та експертної оцінки земель, що проводиться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земель-них ділянок, визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків визначають у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель.

Збитки, заподіяні власникам землі і землекористувачам тимчасовим зайняттям сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для

інших видів використання, відшкодовують у разі передачі їх на основі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем юридичні особи — підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи відповідно до ст. 97 ЗК України.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників, відшкодовують з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

Новелою чинного ЗК України є положення про те, збитки власникам землі і землекористувачам відшкодовують у разі встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок. Таку можливість передбачає ст. 111. Це право може бути обмежено на певний строк законом або договором шляхом встановлення різного роду зобов'язань, обмежень та умов. Такі обмеження за своєю сутністю є правомірними і становлять відносно самостійну групу. До цієї групи належать також обмеження, пов'язані з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон (статті 91 і 96 ЗК України).

До неправомірних обмежень прав власників землі і землекористувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, самовільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового шару та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ділянок, псуванням, забрудненням земель та іншими порушеннями земельного законодавства, відшкодовують особи, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК України та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, гарантується законом і державою. У цьому разі порядок обчислення розмірів відшкодування шкоди встановлюють за Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від 27 жовтня 1997 року та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 року.

Збитки відшкодовують у повному розмірі, який визначають, враховуючи витрати на відновлення родючості землі, а також доходи, які власник землі або користувач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки. Крім того, заподіяні збитки винна особа може відшкодувати в

натурі шляхом відновлення попереднього стану земельних ділянок або наданням земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

 

48. Органи, які вирішують земельні спори та їх компетенція.

Чинний ЗК дещо змінив систему органів, що можуть розглядати та вирішувати земельні спори. Відповідно до ст. 158 ЗК такі спори вони вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Причому зазначена норма передбачає певне розмежування компетенції цих органів. Так, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, встановлення обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Розгляд і вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів не позбавляє учасників спору права на звернення до суду. Згідно з ч. 5 ст. 158 ЗК у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. Приймаючи до уваги різке збільшення кількості земельних спорів, ускладнення їх розгляду та практичної актуалізації змісту було б доцільним прийняття спеціального законодавчого акту про їх розгляд і вирішення. Детальне законодавче врегулювання умов та порядку розгляду і вирішення земельних спорів є нагальною потребою практики сучасного реформування земельних відносин.

Вирішення земельних спорів судами нині є досить поширеним. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" за загальним правилом, розмежування між судами загальної юрисдикції підвідомчості земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Так, загальним судам підвідомчі земельні спори в разі, якщо хоча б однією з осіб, які беруть участь у справі, є громадянин. Господарськими судами вирішуються земельні спори за участю підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, а також громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Виходячи з відповідних положень Конституції, ЗК, ЦПК та ГПК, а також зазначеної постанови, судам підвідомчі справи за заявами, зокрема: з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, ви-користання при цьому земельних ділянок із меліоративними системами; про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ, організацій; про визнання недійсною відмови у розгляді заяв громадян про безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського й особистого селянського господарства, садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, дачного будинку та індиві-дуального гаража; про визнання недійсною відмови в наданні у постійне користування земельних ділянок юридичним особам; про визнання незаконною відмови у продажу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають право на набуття цих ділянок у власність, а також іноземним державам; про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі; про встановлення та припинення дії земельних сервітутів; про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених законом підстав; про недійсність відмови у розгляді заяви про погодження місця розташування об'єкта, щодо якого порушується питання про вилучення (викуп) земельної ділянки; про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб; про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом) визначених угідь, обмеженням їх прав або порушенням земельного законодавства; про відшкодування витрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого законом порядку; про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займає її без належних на те підстав; про вирішення спорів стосовно розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.

У п. 4 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду передбачено, що суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.

Безумовно, наведений перелік земельних спорів, що розглядаються і вирішуються у судовому порядку не є вичерпним. Так, з прийняттям Закону "Про розмежування земель держав-ної та комунальної власності" з'явилась нова категорія земельних спорів, що розглядаються органами судової влади. Спори щодо розмежування земель державної та комунальної власності, як правило, виникають між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування різного рівня. Такі спори підлягають розгляду та вирішенню господарськими судами.

Особливості вирішення земельних спорів господарськими судами, що виникають між підприємствами, установами та організаціями як юридичними особами, передбачені у ГПК. Однак при їх розгляді та вирішенні мають застосовуватися не тільки процесуальні норми, а й норми матеріального права. Це, зокрема стосується розгляду та вирішення земельних спорів, що виникають у фермерському господарстві. Зрозуміло, що земельні спори громадян з органами державної влади та місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, а також спори з майнових питань, пов'язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є членами фермерського господарства, підвідомчі судам за-гальної юрисдикції. Проте, оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їх земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для розширення господарства, підвідомчі господарським судам.

На особливості розгляду та вирішення земельних спорів господарськими судами звертається увага в оглядовому листі Вищого господарського суду України від 30 листопада 2007 р. № 01-8/918 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендою земельних ділянок". Також слід також звернути увагу, що коли одним з учасників земельного спору є іноземний суб'єкт права або підприємство, що належать іноземним інвесторам, міжнародним організаціям ra об'єднанням, такий спір може розглядатися господарським судом при наявності договору між сторонами про його розгляд у господарському суді. Це пов'язано з особливостями юрисдикційного статусу іноземних підприємств та допустимістю застосування до них процесуальних норм національного законодавства.

Згідно з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" підвідомчі судам спори, пов'язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні. За заявою сторони, яка не погоджується з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади щодо земельного спору, суд перевіряє правильність цього рішення і вирішує спір по суті. При розгляді земельних спорів про захист прав власників земельних ділянок, стороною в яких є громадянин, застосовується трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. Якщо для певних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням права власності на землю чи користування нею, законом встановлено інші строки вирішення до суду за вирішенням спору, застосовуються встановлені строки.

Вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування здійснюється відповідними радами відповідно до повноважень, що прямо передбачені у земельному законодавстві. Вони закріплені для обласних рад — ст. 8, для Київської і Севастопольської міських рад — ст. 9 та для сільських, селищних, міських рад — ст. 12 ЗК. При цьому органи місцевого самоврядування згідно з ч. 3 ст. 158 ЗК вирішують земельні спори, які виникають відносно земель відповідних населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності або у користуванні громадян, тобто межові спори, та спори відносно додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Зазначимо що межові спори і спори, що виникають у зв'язку із відхиленнями від правил добросусідства, є відносно новими видами спорів. Критерії визначення меж земельних ділянок та зміст вимог відносно добросусідства передбачені у гл. 17 ЗК. Так, спори щодо додержання правил добросусідства, тобто обирання власниками і землекористувачами таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні-запахи, шумове забруднення тощо), підлягають розгляду відповідними органами місцевого самоврядування. Що стосується спорів щодо розмежування меж районів у містах, то їх вирішення носить самоврядний характер.

Вирішення земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів зберігає свої адміністративні ознаки і здійснюється держаними органами. Це визначається самою категорією спорів, до яких віднесені земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та щодо земельних сервітутів. Виникнення таких спорів може мати місце, наприклад, у випадках відхилення від вимог змісту земельних сервітутів, передбачених гл. 16 ЗК, реалізації права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, закріплених у гл. 16-1 ЗК, або недотримання обмежень встановлених нормами гл. 18 ЗК.

Відповідно до ч. 4 ст. 158 ЗК органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори.

При розгляді земельного спору, сторони наділені усіма процесуальними правами, передбаченими для учасників судового процесу.

Виконання рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів с кінцевою метою їх розгляду та вирішення. Тому зазначені органи повинні вжити реалістичних заходів щодо виконання рішення вже на стадії його прийняття. Згідно з ст. 161 ЗК рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів або органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Проте оскарження зазначених рішень в суді призупиняє їх виконання.

Виконання рішення щодо земельних спорів, за положеннями ЗК, здійснюється органом, який прийняв це рішення. При цьому, виконання рішення щодо земельних спорів не звільняє правопорушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства. Виконання прийнятого рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його строк може бути продовжений вищестоящим Органом або судом. Таким чином, земельному законодавству відомо не тільки призупинення виконання прийнятих рішень та продовження строку їх виконання на підставі судового оскарження, а й оскарження вищестоящому органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування.

 

49. Категоріальний розподіл земель за їх основним цільовим призначенням та його юридичне значення.

Залежно від цільового призначення земельний фонд поділяється на категорії земель, що мають різний правовий режим використання і охорони. ЗК України виділяє 9 великих груп земель за цією класифікаційною ознакою. Ними є:

1. Землі сільськогосподарського призначення;

2. Землі житлової та громадської забудови;

3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

4. Землі оздоровчого призначення;

5. Землі рекреаційного призначення;

6. Землі історико-культурного призначення;

7. Землі лісового фонду;

8. Землі водного фонду;

9. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Серед категорій земель найважливіше економічне значення мають землі сільськогосподарського призначення, тобто такі, що надані для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети. Основна частина цих земель зайнята сільськогосподарськими угіддями: ріллею, сіножатями, пасовищами, городами, садами тощо. Саме їх використовують як основний засіб виробництва у сільському господарстві.

Другою категорією земель є землі населених пунктів: міст, селищ міського типу і сіл. Ця категорія земель має правовий режим, що сприяє розвиткові просторової бази для житлового, комунального, культурнопобутового будівництва, розміщення сфери обслуговування і задоволення інших пожителів населених пунктів.

До складу земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення включено частину земельного фонду, надану для розміщення експлуатації будівель і споруд промисловості, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств; землі, надані у користування підприємствам залізничного, автомобільного, морського, трубопровідного, повітряного та інших видів транспорту; землі для розміщення та діяльності військових частин, інших військових формувань і внутрішніх військ, а також землі, надані підприємствам, що експлуатують лінії електропередач і зв'язку. Межі земель цієї категорії найрухливіші, що пов'язано в першу чергу з появою дедалі нових видів діяльності. Тому перелік земель цієї категорії земельного фонду є відкритим. Нині до цієї категорії земель включають, зокрема, землі, надані для функціонування космічної інфраструктури України.

Велике природоохоронне, естетичне, рекреаційне, ресурсозберігаюче, виховне навантаження має виділення категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. До цієї категорії увійшли землі природно-заповідного фонду України, інші види земель, що підлягають особливій охороні згідно із законами України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно-заповідний фонд України", "Про туризм" і "Про охорону та використання пам'яток історії та культури". Землям цієї категорії надається особливий охоронний правовий режим, який полягає у вилучені їх з господарського використання. Слід зазначити, що площі, зайняті землями цієї категорії, в останнє десятиріччя мають тенденцію до постійного збільшення, що є позитивним фактом у контексті визнання еколого-оздоровчої ролі цих територій для людини та інших біологічних ресурсів планети.

Однією з найбільших категорій у складі земельного фонду України є землі лісового фонду, що включають землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України).

Згідно зі ст. 78 ЗК України, до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та Іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення і водоохоронні зони водойм. Основним призначенням земель цієї категорії є забезпечення охорони і раціонального використання водних ресурсів. Правовий режим цих земель тісно пов'язаний з режимом покриваючих чи прилеглих вод, який визначається Водним кодексом України.

Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані в постійне користування, та землі, правила власності або користування якими припинено відповідно до законодавства України. Структура і склад земельного фонду не є незмінним. Вони змінюються під впливом економічних, екологічних, геополітичних та інших факторів. Зміні підлягає співвідношення земель різних категорій всередині існуючого поділу. В першу чергу це зумовлено розвитком приватизації земель, їх вилученням і наданням для здійснення того чи іншого виду діяльності, зміною цільового призначення земель для відновлення стану деградованих, забруднених чи пошкоджених земель.

Усі землі в межах державних кордонів України, незалежно від форм власності, видів господарювання і цільового використання, становлять єдиний земельний фонд України.

Наша держава має могутній природно-ресурсний потенціал. Земельний фонд України становить 5,7 % території Європи. При цьому на загальноєвропейському фоні його вирізняє висока питома вага сільськогосподарських угідь, особливо ріллі, що пов'язано з високою природною якістю українських земель, великою питомою вагою в їхньому складі чорноземів. Так, сільськогосподарські угіддя України становлять 18,9 % загальноєвропейських, а рілля - відповідно 26,9 %. Відносно території нашої країни сільськогосподарські угіддя займають 41,84 млн. га, або 69,3 % території, у тому числі 33,19 млн. га ріллі (55 %), 7,03 млн. га природних кормових угідь сіножатей і пасовищ (12,6 %).

На жаль, доводиться констатувати, що ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому в Європі.

Головними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є тривале безгосподарне ставлення до землі, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та виробництва сільськогосподарської продукції, не виважена цінова політика, недодержання науково обґрунтованих систем ведення землеробства, зокрема внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призвели до споживацького ставлення до землі. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери та екологічну стійкість агроландшафтів.

З огляду на цю ситуацію держава планує здійснити певні заходи щодо збалансування використання і відновлення земельних ресурсів.

Державну політику використання і охорони земель визначає система правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий і відтворювальний характер. Зокрема, проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними пунктами, промисловими підприємствами, підприємствами, установами та організаціями транспорту, зв'язку, оборони, лісового фонду, інших земель та виявляються площі, що їх використовують нераціонально або не за цільовим призначенням; визначають землі, що належать до загальнодержавної і комунальної власності; резервуються землі для науково-дослідних робіт і спеціалізованого сільськогосподарського виробництва, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що потребують вжиття заходів для відновлення їхньої родючості; здійснюється кадастрова оцінка земель, розробляється науково-методична і нормативна документація з визначення базових цін на землю; створюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визначається її місце в органах державного управління, а також визначаються принципи розмежування обов'язків держави, землевласників і землекористувачів щодо охорони земельних ресурсів; впроваджується ґрунтозахисна система землеробства; розробляються проекти землеустрою з контурно-меліоративною організацією територій, відповідно до яких проводяться роботи щодо створення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд і забезпечується їх необхідна експлуатація.

Важливим напрямом раціоналізації використання земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури ґрунтів тощо.

Обґрунтування напрямів раціоналізації використання і охорони земельного фонду України забезпечується системою заходів, серед яких виділяються заходи державного управління земельним фондом.

 

50. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання, їх фактичний склад та особливості правового режиму.

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з використанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташування та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призначенню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (части-на земельного фонду), на який поширюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм земельного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призначення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослідних установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної її пси (паю) визначається як середній по цих підприємствах. V разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві її власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних положень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок

 

 

51. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогосподарського призначення: пріоритетність надання земель для сільськогосподарських потреб.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про підприємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.).

Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробники, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм господарювання.

Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній формах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є вироб-ництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування приватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначення як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.

Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосередньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продовольства незалежно від їх форм власності.

Третю групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення становлять несільськогосподарські підприємства і організації, яким виділяються відповідні землі для виробничих цілей. Перш за все, це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукти харчування для працівників даних підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною у підприємство, організацію, не маючи прав юридичної особи, так і зберігаючи юридичну самостійність. Певну кількість земель даної категорії займають релігійні організації, зокрема монастирі, які також займаються вирощуванням сільськогосподарських культур. Підприємства харчової і переробної галузей та фізичні особи, які займаються переробленням сільськогосподарської сировини, можуть отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення з метою створення власної сировинної бази.

Із вище зазначеного, стосовно правового режиму земель сільськогосподарського призначення можна зробити наступні висновки, а саме правовий режим земель сільськогосподарського призначення має основні завдання і мету недопущення виведення із сільськогосподарського обігу цих земель; забезпечення збереження і підвищення їх родючості у поєднанні з найбільш ефективним господарським використанням. З урахуванням цього земельним законодавством закріплено важливий принцип про те, що землі сільськогосподарського призначення надаються перш за все для сільськогосподарських цілей.

 

52. Юридичні підстави виникнення прав на використання сільськогосподарських земельних ділянок за основним цільовим призначенням: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; для науково- дослідних і навчальних цілей; для заснування та ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства; для ведення індивідуального або колективного садівництва; для сінокосіння, випасання худоби і зайняття городництвом; для ведення підсобного сільського господарства.

Суб’єкти господарювання для ведення товарного сільськогосподарського виробництва використовують земельні ділянки сільськогосподарського призначення на праві власності або користування.

Згідно з ч. 1ст. 55 Господарського кодексу України від 16 січня 2203 р. № 436–ІV (далі – ГК України), суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно й несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції в ГК України та інших законах.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються в користування:

а) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства.

Суб’єкти господарювання мають використовувати землю згідно з її цільовим призначенням, яке визначається і змінюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Крім того, відповідно до ст. 23 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, мають надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

ЗК України встановлює положення, згідно з яким землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Таким чином, право на набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення мають тільки українські юридичні особи.