Б.21 Зміст категорії буття. Основні форми бутя

Буття – все сущє, все, що отчує людину (і духовне, і матеріальне).

Проблема буття належить до так званих "вічних питань" філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішувалося ще філософами Стародавнього світу.

Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає.

Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію у тлумаченні буття. Буття - це світ ідей, що є справжніми, незмінними та існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища.

Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття - у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20- 60-х роках XX ст., об'єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, або екзистенцію. Екзистенція - це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує "предметне буття". Неотомісти вищою реальністю визнають "чисте буття", розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване.

Унаслідок цього можна виокремити такі відносно самостійні форми буття:

1) буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існують незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної природи, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в цілому безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матеріал першої, тобто об'єктивна, первинна реальність, з другого - у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа - це знаряддя та умови праці, засоби зв'язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру;

2) буття людини, в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне людське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона піддається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і смерті. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої природи. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Матеріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість - вторинні. Щоб мислити, необхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збереження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі;

3) буття духовного, що існує як індивідуалізоване духовне, і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духовного - це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасвідоме. Дух - поняття, що є тотожним індивідуальному, свідомості, а у вузькому розумінні - це мислення. Свідомість - це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вражень, почуттів, переживань, думок, а також ідей, переконань, цінностей, установок, стереотипів. Специфіка індивідуальної свідомості - в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають надбанням інших людей. У вчинках людей об'єктивуються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мотиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духовним полягає в тому, що його елементи зберігаються, удосконалюються і вільно пересуваються в соціальному просторі і часі;

4) буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперервно вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім'ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Таким чином, вона існує в тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діалектика соціального буття детально розглядатиметься в розділі "Філософський аналіз суспільства".

Отже, категорія буття - це гранично загальна абстракція, яка об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об'єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відповідаючи "так" на це запитання, ми доходимо висновку про єдність - основу всього сущого.

Б. 46 Локальні релігії

Локальні релігії - це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу.

Розпочався цей процес у IV тис. до н. е. з переходом від первіснообщинного до рабовласницького ладу і з різною інтенсивністю тривав протягом усього розвитку людства. Кожна національна релігія є витвором лише одного народу, ввібрала в себе особливості його географічного середовища, історичного досвіду, ментальності тощо. З часом багато з них поступилися більш розвинутим релігійним системам. Крім того, окремі народи зразу перейшли від родоплемінних вірувань до світових релігій. Не обов'язково зародження національних релігій пов'язано з формуванням рабовласницького ладу, бо немало народів у своєму історичному розвитку переступили цю соціально-політичну формацію.

Головними об'єктами в локальних (національних, етнічних) релігіях були не духи, а боги, яких віруючі уявляли як більш досконалих духів, від яких залежали і надприродні об'єкти, і людські суспільства.

Усі локальні (національні, етнічні) релігії поділяють на ранні локальні (народні) та пізні локальні (або етно-державні) релігії.

Ранні локальні (народні) релігії. До них зараховують релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілізацій, етносів у процесі розвитку їх уявлень про природний і надприродний світи і сили, що ними управляють. їх віро-сповідальні, культові особливості зумовлювали всі чинники, які визначали процес творення етносу (територія, клімат, мова, історичний досвід). Адже від свого народження людина була наче оповита легендами, міфами, забобонами, етичними приписами, що становили нормативну серцевину життя її етносу. Цю особливість влучно схарактеризовано в підручнику «Академічне релігієзнавство»: народні релігії, як правило, не обирають, у них народжуються. Одна з характерних їх особливостей — яскраво виражений етноцентризм.

Ранні локальні (народні) релігії — релігійні вірування, витворені в лоні ранніх етносів, які засвідчили перехід від родоплемінного до громадянського суспільства, об'єктом поклоніння яких були боги.

До цих релігій відносять давньоєгипетську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньоримську, давньоіранську, давньослов'янську та ін.

Головні риси ранніх локальних (етнічних) релігій:

1) усунення від офіційного культу низів суспільства. До культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і сільську бідноту. Осіб, що належали до нижчих верств (каст), називали різнонародженими («народженими матір'ю»). «Двічі народженими» називали тих, кого народила мати і хто пройшов обряд освячення Богом, тобто одержав «друге народження»;

2) суворий політеїзм. Усі ранні локальні (народні) релігії були політеїстичними (грец. роїу — багато, іеос — бог), тобто багатобожними. Із багатьох богів виділяли головних, а серед них — верховного бога. Його шанували як царя богів і людей, джерело й охоронця законів. Інших богів вважали його помічниками, що відповідали за окремі сфери земного і потойбічного життя.

3) зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному). Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й не на всіх етапах їхнього розвитку. Не обіцяли вони небесної винагороди рабам;

4) обов'язковість жертвопринесень. Ця традиція сформувалася під впливом анімістичних вірувань, виявляючись у залишенні співродичем їжі, різноманітних знарядь.

Жертвопринесення — релігійний обряд, який виявлявся в принесенні дарів богам, святим духам, померлим предкам з метою їх умилостивлення або подяки. Об'єктами жертвопринесень у різних народів були людське життя, частини тіла, тварини, частина врожаю, перший приплід тощо.

Пізні локальні (етнодержавні) релігії - етнорелігійні комплекси, які сформувалися в лоні певного народу, діють у межах конкретної держави, тобто серед державних народів.

Головні ознаки пізніх локальних релігій:

1) широкі масштаби впливу. Учасниками їх культових ритуалів є представники всіх соціальних верств (правляча верхівка, заможні та середні стани й експлуатована частина суспільства). Так, індуїзм, який прийшов в Індію у І ст. н. е. на зміну брахманізму, зберіг поклоніння тим самим богам, але ліквідував поділ індусів на касти;

2) історична живучість. Багато різних локальних релігій, зародившись у глибині віків, існують і до цього часу;

3) єдність політеїзму й монотеїзму. Більшість пізніх локальних релігій політеїстичні (індуїзм). Однак серед них є і монотеїстичні (іудаїзм);

4) спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення худоби, птиці використовувалося рідко, а подекуди зовсім було відмінено. Повністю скасовано людські жертвопринесення;

5) розвинутість учення. На цьому етапі розвитку локальних (етнодержавних) релігій з'явилися перші богословські роздуми, релігійно-філософські системи, систематизованішими стали уявлення про потойбічне життя. Сподівання на небесну винагороду за праведне життя були поширені й серед найпригнобленіших верств населення.

Прикладом пізніх локальних релігій є іудаїзм, даосизм, конфуціанство, індуїзм та ін.

Іудаїзм — одна з найдавніших локальних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Отже, локальні релігії – це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його національною культурою, традиціями, звичаями, ментальністю, тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності того чи іншого етносу.