Україна на міжнародній арені

Друга половина 50х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття. Саме у цей час починається «новітнє українське» відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління «шістдесятників». «Шістдесятництво» — прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Найактивніше і найширше у цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік, жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це в кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та характеру її діяльності.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов жвавий відгук серед письменників.

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба писати... Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна... Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели «ні про що».

Центром українського «шістдесятництва» став заснований в 1959 р. київський клуб творчої молоді «Сучасник», ініціатором і натхненником створення якого був театральний режисер Лесь Танюк. Клуб здійснював значну просвітницьку роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних українських діячів, сприяв організації виставок молодих. У 1962 р. аналогічний клуб «Пролісок» виник у Львові, надалі творчі осередки «шістдесятників» з'явилися в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, інших містах республіки.

У 60-х рр. ім'я письменника В.Некрасова тісно пов'язувалося з найбільш опозиційнодемократичним журналом «Новый мир», головним редактором якого був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки, роздуми про минуле й сучасне Києва. Роздуми В.Некрасова відрізнялися прямотою, правдивим висвітленням війни, відмовою від відкрито «чорного» зображення західного способу життя. Це й стало однією з причин нападок на письменника, що спонукало його у 1977 р. емігрувати.

Поступове згортання «хрущовської відлиги» на початку 60х рр. знайшло відображення і в українській літературі. Після зустрічі Хрущова з представниками творчої інтелігенції у Москві наприкінці 1962 р., розціненої як «закручування гайок», посилюється наступ на нову літературу в Україні. Різкій критиці партійне керівництво піддало творчість І.Драча, М.Вінграновського, І.Світличного, С.Голованівського, С.Сверстюка.

Українськими композиторами в 50ті роки було створено багато талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя».

У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і однобокою оцінку опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». Однак і цього разу партійне керівництво не утрималося від менторського тону щодо митців, заявивши про неприпустимість відхилень у сфері музичного мистецтва від принципів соціалістичного реалізму.

Великої популярності серед населення набули твори композиторів П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка І.Шамо та інших майстрів.

Тривало переманювання видатних українських митців до Москви. О.П.Довженка забрали туди примусово. На той час ним було підготовлено сценарій кінофільму, «Антарктида», кіноповісті «Зачарована Десна» та «Поема про море». За останню у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно Ленінської премії.

 

7. Національне питання

Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо

водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формальних і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та протитечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне послаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і політичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму, так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на західну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А деякі молоді люди, зокрема так звані "стиляги", навіть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими мірками) одягом і "антигромадською поведінкою". На Україні, як і в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне "Я"-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від попереднього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

8. Посилення революції. Антицерковна кампанія.

 

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60х рр.

Газети, радіо, культурноосвітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50х — початку 60х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науковометодичні ради, секції пропаганди науковоатеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійнотехнічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 19571964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південносхідних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини будівника комунізму.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей, особливо старшого віку.

Смерть Сталіна у березні 1953 р. та “хрущовська відлига” породили нові надії та дали початок новому етапові Хресної дороги УГКЦ — активної катакомбної діяльності. Основними протагоністами цього періоду церквного життя були єпископи, священики, монахи, монахині і вірні, що повернулися додому з таборів і заслання та всупереч усім труднощам і перешкодам, які штучно створювалися радянською владою 25, ставали невеличкими острівцями (часто ізольованими від інших), навколо яких почалося поступове відновлення церковної структури. Ці процеси не залишились непоміченими органами влади. Згідно з інформацією від 6 серпня 1956 р., яку надіслав голова Ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР Г. Карпов у ЦК КП України:

В настоящее время 243 человека из 344 репрессированного за время с 1945 по 1950 гг. униатского духовенства освобождены. Возвратившись к месту своего жительства, часть этого греко-католического духовенства проводит богослужения и исполняет религиозные обряды на дому у себя и у верующих, в чем им никто не препятствует, так как в советском законодательстве нет указаний на уголовное преследование за эти действия, при этом они ссылаются на свободное положение римо-католической церкви в этих областях. Отдельные униатские священники, захватывая даже отдельные воссоединенные церкви, выступают открыто с проповедями, в которых призывают не подчиняться патриарху Алексию и признавать Папу Римского и разъясняют верующим, что ликвидация униатской церкви и репрессии против униатского духовенства были допущены вследствие искривлений законности в тот период времени... В связи с такой деятельностью униатского духовенства в Совет поступают заявления от групп веруюих униатов о восстановлении униатской церкви и регистрации униатских церквей и священников.

Карпов навіть висловив побоювання, що “создавшееся положение начинает принимать форму, угрожающую самовосстановлением части униатской церкви”.

Із єпископів, які здійснювали своє архипастирське служіння ще до 1946 р. та яким вдалося пережити тяжкі роки заслання, повернутися в Галичину змогли лише владики Іван Лятишевський (до Станіслава у 1955 р.) та Миколай Чарнецький (до Львова у 1956 р.). Амністію у 1956 р. також отримали підпільний єпископ О. Хіра та адміністратор Мукачівської єпархії о. М. Мураній. Однак у зв’язку з революційними заворушеннями в Угорщині вони були повторно заарештовані в 1957 р. та вислані за межі України у м. Караганду (Казахстан). Проте о. Мураній зміг через суд домогтися відміни покарання і невдовзі, прибувши на Закарпаття, очолив підпільну Церкву як адміністратор владики Хіри.

Незважаючи на те, що багато греко-католицьких священиків повернулося з заслання, проблема забезпечення вірних душпастирською опікою була надзвичайно гострою. Тому одним із першочергових завдань керівництва підпільної УГКЦ став підбір, навчання і висвячення кандидатів духовного стану. Був і ще один спосіб вирішення проблеми браку духовенства. Після смерті Сталіна, чимало греко-католицьких священиків, які за тих чи інших обставин змушені були перейти на православ’я, почали шукати контактів з єпископами, прагнучи відновити свою приналежність до УГКЦ. Попри можливі труднощі, владика Чарнецький у 1956 р. прийняв досить сміливе і водночас важливе рішення: православні священики могли знову повернутися під його юрисдикцію після відбуття належної покути. Крім того їм навіть було дозволено далі служити греко-католицькій пастві в храмах, які офіційно вважалися православними. 29 Переважно владика надавав право відкликати перехід на православ’я, тобто давати єпископські відпусти, старшим священикам, яких добре знав та мав до них довіру. 30 Маємо цікаве свідчення о. Ізидора Бутковського, який спершу погодився перейти на православ’я, але дуже швидко, через бойкотування сім’ї, подав заяву до єпархіального управління РПЦ про свою відмову. За це він, зрозуміло, був відразу ж заарештований і засланий до Сибіру. Після повернення о. Бутковський зустрівся з владикою Лятишевським, який пояснив йому, як варто було поступити, щоб уникнути арешту:

Як хтось є під юрисдикцією православного, а хоче бути католиком, то він має прийти до католицького єпископа і попросити, щоби він був католицьким священиком. Вам не треба було відпускатися у того православного, лише зголоситися у нашого: “Прийми мене під свою юрисдикцію”...

Цей феномен священиків, які верталися в лоно УГКЦ, не роблячи відкритого відречення від православ’я, є одним із характерних образів складної мозаїки, якою було підпільне церковне життя. І тому не можна його оцінювати за чорно-білими критеріями. Для збереження віри та забезпечення подальшого існування Церкви у катакомбах необхідними були як твердість і стійкість, так і постійна готовність до змін, певна гнучкість. Вирішення проблеми браку священиків шляхом прийняття офіційно діючих православних священиків показує, що підпільна ієрархія була готова пристосовуватись до складних радянських обставин.

Проблема поповнення рядів греко-католицького духовенства була тісно пов’язана з необхідністю забезпечення спадкоємності церковної ієрархії. У Станиславівській єпархії, за свідченням владики Софрона Дмитерка, на час повернення владики Лятишевського із заслання, повноваження ординарія вже виконував єпископ Іван Слезюк, висвячений таємно ще Григорієм Хомишиним у 1945 р. Владика Лятишевський погодився з таким станом справ, бо знав про його таємну хіротонію і, “як щось треба було, то звертався навіть до нього”.

У Львівській єпархії ситуація була дещо інакшою. Владика Миколай Чарнецький хоч і був набагато активнішим та й довше прожив від Івана Лятишевського, проте він нікого не висвятив на свого наступника.

Після смерті владики Чарнецького у Львові 2 квітня 1959 р. кандидатом на єпископа був призначений ігумен монастиря ЧНІ в Тернополі о. Василь Величковський, який після повернення з таборів у 1955 р. (арештований в 1945 р., спершу був засуджений до розстрілу, що згодом замінили на табори) був прописаний та жив у Львові. Висвячував його сам митрополит Йосиф Сліпий, який завдяки старанням Апостольського престолу та зокрема папи Івана XXIII був помилуваний декретом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1963 р. та звільнений для участі в Другому Ватиканському соборі.

Таємна хіротонія відбулася 4 лютого 1963 р. в кімнаті одного з московських готелів безпосередньо перед виїздом митрополита Йосифа до Риму. Василь Величковський отримав титул єпископа Луцького та був призначений місцеблюстителем глави Церкви з безпосередньою відповідальністю за Львівську архиєпархію. 35 Хоча з від'їздом митрополита Сліпого, на Україні вже не було між живими жодного ле∂ально висвяченого єрарха, канонічна діяльність УГКЦ не припинялася, оскільки вона зберегла не лише вірних та духовенство, але й ієрархію.

 

Висновки