Семінар 12 Сучасна філософія

План

1. Загальна характеристика сучасної філософії.

2. Феноменологія й герменевтика.

3. Позитивізм. Британсько-американська аналітична філософія.

4. Екзистенціальна філософія й екзистенціалізм.

5. Структуралізм та пост-структуралізм (постмодернізм).

6. Комунікативна практична філософія.

Література

Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади / Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, Дніпро, 1993. – 415 с.

Фрейд З. Толкование сновидений. – К., 1991.

Філософія. Курс лекцій для студентів усіх напрямків підготовки усіх форм навчання. – Полтава, 2012. – С. 151-188.

Киричок О.Б. Філософія: підручник для студентів вищих навчальних закладів / Олександр Борисович Киричок.– Полтава: РВВ ПДАА, 2010. – C. 155-183.

Кривуля О.М. Філософія: Навчальний посібник. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2010. – C. 289-325.

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 4: От романтизма до наших дней / В переводе и под редакцией С. А. Мальцевой. – СПб.: Пневма, 1997. – 880 с.

Татаркевич В.Історія філософії. В трьох томах (Переклад з польської А. Шкраб’юка). T. 3: Філософія ХІХ століття і новітня. – Львів: Свічадо, 1999. – 568 с. – С. 223-454.

Методичні рекомендації

Семінар присвячений розгляду філософських вчень ХХ ст. та сучасності.

Розпочати вивчення першого питання потрібно з загальної характеристики сучасної філософії, формування якої починається з т.зв. «кризи у філософії» на початку ХХ ст., відповіддю на яку, з одного боку, стала поява феноменології, з іншого – народження логічного позитивізму, котрі прагнули до подолання т. зв. «психологізму» у філософії, тобто остаточного розмежування філософії з емпіричною психологією. Феноменологія прагнула досягти цього через розмежування предмету – психологія мала справу із внутрішнім світом суб’єкта – його переживанням, тоді як феноменологія намагалася через аналіз суб’єктивного переживання й за допомогою методологічного прийому ейдетичної редукції здійснити дескрипцію (опис) світу речей, у якому перебуває суб’єкт, розмежовуючи знання та переживання. Логічний позитивізм, натомість, долав психологічну кризу у інший спосіб – через звуження компетенції філософських досліджень до сфери логічного простору людської свідомості, лишаючи фізичний простір природничим наукам, й зосереджуючись майже виключно на критиці пізнання. Власне, обидва ці підходи були скеровані на повернення філософському дослідженню його суб’єктного характеру, на відміну від прагнення до об’єктивації, яке було характерне для філософії Нового часу, й яке знайшло свій вищій прояв у філософії Гегеля.

Розгляд другого питання варто з аналізу феноменології Е. Гуссерля та прояснення головних термінів феноменологічного словника, таких як «інтенціональність», «дескрипція», «ейдетична редукція», «принцип «епохé»», «аподиктичне знання», тощо. Потрібно також провести межу між т.зв. ранньою «дескриптивною (або логічною) феноменологією» та пізньою «трансцендентальною феноменологією» (після 1913 р.) й, відповідно, прояснити ставлення до цих двох стадій феноменологічного проекту решти вихованців та колег Е. Гуссерля – М. Гайдеґґера, М. Шелера, А. Райнаха, Д. фон Гільдебранда, Е. Штайн, Ґ. Ґадамера та ін. На останок потрібно більш детально зупинитися на розгляді феноменологічних концепцій М. Гайдеґґера, М. Шелера та Д. фон Гільдебранда, а також на герменевтичному проекті Ґ. Ґадамера.

Розгляд третього питання потрібно розпочати з короткого екскурсу до історії позитивізму – від О. Конта до Віденського гуртка. З іншого боку, потрібно окреслити сферу пошуків британських філософів наприкінці ХІХ –на початку ХХ ст. – від шукань на ґрунті суто британських суб’єктивно-ідеалістичних побудов до гегельянства та впливів континентально позитивізму й феноменології. Далі потрібно безпосередньо перейти до розгляду концептуальних побудов логічних позитивістів Б. Рассела, Ф.Л.Ґ. Фреге, Дж.Е. Мура, й найбільш значущого з них – Л. Віттґенштайна. Розглядаючи творчість Л. Віттґенштайна потрібно відзначити певну «еволюцію» його поглядів від «Логіко-філософського трактату» до «Логічних досліджень», зауваживши, що творчістю Л. Віттґенштайна розпочинається велика традиція сучасної британсько-американської аналітичної філософії (А.Дж. Ейер, В.В.О.Квін, С. Кріпке, Д. Льюіс, Д.К. Деннет, Дж. Кім, Дж. Серль та ін.) й подати головні риси цієї філософської традиції.

Розгляд четвертого питання логічно почати прояснення терміна «екзистенція» та проведення чіткого логічного розмежування між мислителями, що займалися філософією людської екзистенції та безпосередньо філософами-екзистенціалістами. У ХХ ст. відомими представниками екзистенціальної філософії були М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П.Сартр, А. Камю, С. де Бувуар та деякі ін., тоді як до екзистенціалізму, у вузькому сенсі цього поняття відносяться тільки Ж.-П.Сартр, А. Камю, С. де Бувуар. Далі потрібно перейти до розгляду особливостей екзистенціальної філософії, що бере свій початок доволі рано – ще у філософії Елліністичної доби (кініків, скептиків, епікурейців, стоїків, тощо), творчості бл. Августина, пошуках християнських мислителів часів Середньовіччя (напр., Бернар з Клерво, Алан з Ліля. Франциск з Асижу, Бонавентура та ін.), доби Відродження (напр., Данте, Ф. Петрарка М. Кузанський, Т. Мор, М. Монтень, Еразм з Роттердаму та ін.) та Нового часу (напр., Б. Паскаль). Будучи тісно пов’язана з феноменологією, між тим, екзистенціальна філософія має яскравий власний етос. Вона має свої особливі риси: акцент на досліджені принципів людського існування, заснованого на дослідженні людського переживання, осягнення трагізму й нетривалості людського існування й пошуку засобів до подолання особистісних криз, досягнення щастя або уникнення нещастя та страждань. Досліджуючи екзистенціалізм як особливу течію у філософії ХХ ст. потрібно звернути увагу на ті риси, котрі відрізняють екзистенціалізм від решти течій й окремих мислителів, що репрезентують екзистенціальну філософію – песимістичний характер сприйняття дійсності, що виходить з розуміння того, що людина – істота глибоко трагічна. Трагізм людського буття виходить з того, що буття людини це «буття до смерті», хоча у той же час, стверджується майже абсолютна свобода людини – її «приреченість на свободу» (Ж.-П. Сартр). Також потрібно зауважити, що більшість представників екзистенціального напрямку належать до релігійно-філософської традиції, тоді як більшість філософів-екзистенціалістів були атеїстами.

Розгляд п’ятого питання потрібно розпочати з огляду історії методологічних пошуків другої половини ХХ ст., що призвели спочатку до формування структуралістської парадигми, а згодом і до її подолання, як рудименту «філософської класики», успадкованої від минули часів – головним чином, раціоналістичних побудов доби Модерну, що зближували науки про людину з природничими науками. Серед головних представників структуралізму, потрібно розглянути творчість К. Леві-Стросса, М. Фуко, Ж. Лакана та У. Еко. Розгляд пост-структуралізму логічно розпочати з творчості Ж.-Ф. Ліотара та його книги «Ситуація постмодерну» (1979). Решта мислителів, філософські концепції яких пропонується розглянути: Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі, Ю. Крістєва, Ж. Дерріда та деякі ін.

Розглядаючи шосте питання студенти мають познайомитися з сучасною комунікативною практичною філософією. Розпочати розгляд комунікативної філософії логічно з зауваження її безпосереднього зв’язку з феноменологією, а точніше феноменологічним вченням щодо інтерсуб’єктивності та інтерсуб’єктивної комунікації. Далі потрібно перейти до розгляду й роз’яснення щодо розуміння представниками комунікативної філософії самого терміну «комунікація», й безпосередньо після цього перейти до розгляду окремих філософських позицій – Г. Йонаса, К.-О. Апеля, Ю. Габермаса та ін.