Глава 1. Причини проведення судової реформи

VІІ.ДОДАТКИ

Додаток 1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра теорії та історії держави і права, конституційного права

 

Кожевніков Богдан Ігорович

Курсова робота

З предмета: «Історія держави і права України»

На тему: «Судова реформа 1864 р. в Російській імперії та особливості її впровадження в Україну»

Курс І Група ПР-143

Науковий керівник:

доцент

Козинець О.Г.

 

Робота подана на кафедру

«___»___________20__р.

 

Робота допущена до захисту

Науковий

__________керівник

«____»______20__р.

 

Робота захищена з оцінкою________________

«____»___________20__р.

___________Голова комісії

____________Член комісії

 

Чернігів, 2015

Зміст:

Вступ_ 2

Глава 1. Причини проведення судової реформи_ 5

1.1 Види судів дореформеної Росії 7

1.2 Правова база 8

Глава 2. Судові органи_ 13

Глава 3. Прокуратура та адвокатура_ 18

Глава 4. Судовий процес_ 26

Висновок_ 30

 

ВСТУП

Судова реформа, як і решта реформ 60-70 років XIX, була наслідком кризи російського суспільства, в тому числі і, так званої, елітної верхівки суспільства, під яким розуміють, звичайно, усвідомлення панівним класом та дворянами необхідності кардинальних змін, отож бажання до реформування судової системи виникло ще задовго до її проведення. Можна сказати, що суспільство вважало судову реформу навіть важливішою за селянську. Якщо більшість поміщиків усупереч здоровому глузду не хотіло розкріпачення селян, то в реформі судочинства були зацікавлені всі без виключень. крім, хіба що, кондових суддівських чиновників, що мали неабиякий прибуток від,,правосуддя’’. І, звичайно, в першу чергу за проведення реформи виступав її організатор Олександр II, як і його брат Костянтин Миколайович, який був сторонником навіть більш радикальних заходів. Різноманітні важелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність до середини XIX століть, але, мабуть, жоден з органів державного апарату не перебувала в настільки кепському стані, як судова система.

Тема судова реформа 1864 р., хоча і відбувалася у XIX ст. але є дуже актуальною і зараз, що може обґрунтуватися такими положеннями:

1. Процес розбудови незалежної, суверенної, соціальної, демократичної, Української держави сьогодні неможливий без створення цілісної судової системи, досвідом якої може бути і судова реформа 1864 р;

2. Для належного правового забезпечення дійової судової системи, створення її наукових основ важливим і актуальним є узагальнення та вивчення історичного досвіду реформування судової системи другої половини ХІХ ст., коли в суспільстві також відбувалися кардинальні зміни;

3. Світове співтовариство визначило низку основних принципів незалежності судової влади, зокрема: рівноправні повноваження трьох гілок влади, довічне призначення суддів на посади, неприпустимість зниження їх заробітної плати, контроль за судовою діяльністю тільки з боку суддів та інші. Деякі з цих принципів сьогодні вже реалізовані, а окремі, хоча й проголошені та закріплені в Конституції і законах України, залишися поки що декларацією;

4. В період кінця ХІХ – початку ХХ умови були подібними до теперішніх соціально-економічних процесів.

Водночас треба зазначити, що, з одного боку, пряме перенесення досвіду минулої історичної епохи на сьогоднішні реалії є неприйнятним, з іншого – ігнорування цього величезного досвіду породжує важкі наслідки, спричиняє повторення помилок і вибір хибного шляху до майбутнього.

Мета даної курсової роботи розкрити зміни судової системи, які відбулися в Україні і структуру судів.

Працюючи над курсовою роботою, були поставлені такі питання і завдання: визначити причини реформи і структуру дореформеного суду, дослідити організацію діяльності судів, визначити їх структуру, учасників судового процесу, розглянути їх і описати у післяреформений період.

Курсова робота складається з таких питань:

1 Причини проведення судової реформи. Її правова база.

1.1 Види дореформених судів;

1.2 Правова база;

2 Судові органи.

3 Прокуратура та адвокатура.

4 Судовий процес.

В роботі були використані праці таких авторів: Чайковського А.С., Кульчицький В. С., Казанцев С.М., Єрошкін Н.П., Смолярчук В. І., Толмачов Є.П., Чернуха В.Г.

 

 

ГЛАВА 1. ПРИЧИНИ ПРОВЕДЕННЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ

У першій половині XIX ст. судова реформа в Російській імперії мала досить жалюгідний характер, що аж ніяк не влаштовувало російську еліту. Хоча, і суди на українських землях протягом першої половини XIX ст. будувалися за становим принципом, їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства, але вже досить застаріла система побудови державних органів дуже сильно гальмувала розвиток держави в цілому і тому вимагали негайного реформування. До проведення реформ діяла судова система, прийнята ще за часів Петра I та Катерини II (,,Установлення про губернії’’ 1775 р.). Застосування тілесних покарань до ще не осуджених осіб, свавілля, продажність органів судочинства і тяганина всього процесу були притчею та вічними темами народних прислів’їв: «Кривой суд и правое дело скривит», - казали люди того часу. І це, звичайно, не без підстав.

Розгляд усіх справ у всіх судових інстанціях був таємним, тобто його рішення не виносилося на розсуд громади. Діяльність судових органів знаходилася в стані залежності від адміністративних органів, що в, свою чергу, створювали вагомий тиск, що також заважало нормальному функціонуванню суду. Нерідко траплялося, що вирок був відмінений через,,прохання’’ начальства. Міністр внутрішніх справ Російської імперії С.С. Ланський сказав:,, административная власть погоняет юстицией’’.[1] Проведення слідства, проголошення вироку було покладено на органи поліції, котрі окрім цього також мали змогу втручатися у роботу суду, приймавши на себе судові функції, по справам не першої важливості. Поліція мала право наказувати різгами (до 30 ударів) або арештом на 3 місяці. Слідство було в грубих і нечистих руках, а між тим становило не тільки фундамент, але по суті єдиний матеріал для судження про справу, так як суд отримував справу, знайомився з нею тільки по матеріалами, підготовленими поліцією. Справа могла розглядатися роками і після цього не бути доведена до логічного завершення, тобто не було визнання підозрюваних осіб винним та винесення належного вироку. Затягнутість процесу можна було пояснити через те, що справа проходила декілька інстанцій та етапів перш ніж суддя міг оголосити вирок.[2] У 1842 р. після чергового звіту В. Панін, що був на посаді міністра юстиції в ці роки, повідомив, що розгляд деяких справ тривав роками десятиліттям, а часом доходив до 28-го року з її початку. У судовому процесі панували інквізиційний початок і теорія формальних доказів, що аж ніяк не могло бути об’єктивним. Наявність в законодавстві безлічі правил та виключень плутало навіть самих представників закону. В Російській імперії до реформи 1864 року був повністю відсутнім інститут адвокатури. Це пояснювалося бажанням царя Миколи I, який казав, що саме адвокати загубили Францію у XVIII ст. Більшість судових чиновників вимагала хабарі у всіх без виключень, хто звертався до суду. Тож також однією з головних проблем дореформеної судової системи було хабарництво.[3]

 

1.1 Види судів дореформеної Росії

Структуру судової системи складали різні історично сформовані органи. Через це судова система тих часів була досить заплутаною та важкою для розуміння. Судова влада не була ще відокремлена від адміністративної, підсудний мав досить обмежені права і не міг оскаржувати рішення суду тому, що його оскарження могло так довго йти до інстанції, що сам підсудний вже міг би відсидіти термін ув’язнення і в решті-решт справу могли все одно почати розглядати з самого початку, доводивши тим самим до стану розпачу підсудного. Були окремі суди для різних верств населення: для дворян, для міщан, для селян, спеціальні комерційні суди, радні, межові, повітові а також інші суди. Але кріпаки не мали змоги звернутися до суду. Слід зазначити, що повітові суди були судами першої інстанції. Для міщан існував спеціальний суд, що мав назву – міський магістрат, торгові ж позови розглядалися в комерційних судах. Для духовенства був створений також окремий суд, назва якого була Синод. Для,,державних злочинців’’, тобто справ, що мали політичний характер, засновувалися тимчасові спеціальні судові органи. Крім того існували різні відомчі суди як військові, морські та інші. Другою інстанцією були губернські судові палати з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вищою апеляційною інстанцією з розгляду більшості справ був Правлячий сенат. У випадках, коли в сенаті виникали суперечки та розбіжності, справа передавалася Державній раді, яка вже мала винести остаточний вирок. Крім цього, слід зазначити, що сенат виступав першою удовою інстанцією у справах великих сановників. Тож велика кількість різних етапів, галузей і ланок судів в судовій системі дореформеної Російської імперії значно ускладнювало роботу системи в цілому, адже взаємодії між ними практично не існувало, система знаходилася в хаосі. Дуже часто суди не могли визначитися навіть до якого саме суду та чи інша справа мала відношення. Функції суду відправляли і адміністративні органи - губернські правління, органи поліції та ін.

Правова база

Олександр II чудово розумів, що Російська імперія підлягає негайному реформуванню, аби уникнути сільського та дворянського повстання, адже ситуація в імперії вже була досить напруженою. Тож доручив підготовку судової реформи комісії з кращих юристів, яких очолював С.І. Зарудний. Саме йому Росія забов’язана Судовими статутами 1864 року.

Підготовка реформи почалася ще восени 1861 р. Це була найвища точка демократичного піднесення імперії того часу. Реформа готувалася рівно рік, і вже восени 1862 р. була повністю готовою, і могла бути затверджена Олександром II. Але лише через 2 роки, 20 листопада 1864 року, цар затвердив нові Судові статути. Ці статути, замість вже відомих феодальних станових судів, вводили нові цивілізовані судові установи, які вже були загальними для всіх станів і прошарків суспільства з одним і тим же порядком створення судочинства.[4]

З моменту проголошення Статутів, в Росії вперше затверджувалися чотири наріжних принципу сучасного права: гласність суду, незалежність від адміністративних органів, незмінність судочинства і, головне, судовий процес почав ставати в формі змагального характеру. Сліди демократизації були дуже помітними саме на судовому апарату. У кримінальних судах було запроваджено інститут присяжних засідателів з населення, які обиралися на основі помірного майнового цензу (не менше 100 десятин землі або будь-яка інша нерухомість в 2000 рублів. В столицях і 1000 рублів). Для проведення будь-якої справи потрібно було призначити суд присяжних з дванадцяти осіб. Призначення проходило за жеребом. Саме суд присяжних мав визначити провину підсудного або її відсутність. Після чого вже суд призначав міру покарання винному або відпускав невинного. Нарешті був створений інститут адвокатури (присяжних повірених) для юридичної допомоги нужденним і для захисту обвинувачуваних А справи, що знаходилися раніше в руках поліції тепер перешли до рук слідчого. Присяжні повірені і судові слідчі повинні були мати вищу юридичну освіту, а перші, крім того, ще п'ятирічний стаж судової практики.

Кількість судових інстанцій була значно зменшена, а компетенція суворо розмежована. Були створені три типи судів: світовий суд, оружний суд, судова палата. Світові судді обиралися повітовими земськими зборами або міськими думами на основі високого майнового цензу (не менше 400 десятин землі або інша нерухомість на суму не нижче 15000 рублів.), А члени окружних судів і судових палат призначалися царем Олександром II. Світовий суд (у складі однієї людини - мирового судді) розглядав у спрощеному порядку судочинства дрібні провини і цивільні позови. Рішення мирового судді могло бути оскаржене на повітовому з'їзді мирових суддів. Це була найчисельніша судова установа
Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат. Першою інстанцією цього суду був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (який працював безоплатно) мирового судді. Працювати до Світового суду запрошували судді, строком на 3 роки, зазвичай земські збори або міські думи

Окружний суд (у складі голови і двох членів) діяв в кожному судовому окрузі, що дорівнює одній губернії. Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, також в апарат окружного суду входили прокурор і його товариші (тобто помічники), судові слідчі, залучалися адвокати. У першій інстанції окружному суду були підсудні всі цивільні і майже всі (за винятком особливо важливих) кримінальні справи. Кримінальні справи розглядалися трьома суддями, а попереднє слідство здійснювали судові слідчі. Рішення, прийняті окружним судом за участю присяжних засідателів, вважалися остаточними і не підлягали оскарженню по суті, їх можна було оскаржити тільки в касаційному порядку (тобто при порушенні законності у провадженні справи). Рішення ж окружного суду, прийняті без участі присяжних засідателів, оскаржувалися в судовій палаті. Без присяжних розглядалися такі справи, за якими обвинуваченому не загрожувало позбавлення або обмеження громадянських прав. Судова палата (у складі чотирьох членів і трьох станових представників: предводителя дворянства, міського голови та волосного старшини) засновувалася одна на кілька губерній. Всього їх на території України було 3 (Київська, Харківська, Одеська). Її апарат був аналогічний апарату окружного суду (прокурор, його товариші, судові слідчі, адвокати), тільки великих розмірів. Судова палата розглядала особливо важливі кримінальні і майже всі (крім найбільш важливих) політичні справи. Її рішення вважалися остаточними і могли бути оскаржені лише в касаційному порядку. Судові палати складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Кожна з них керувала діяльністю відповідних окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції саме у справах політичних (про державні та посадові злочини).

Найбільш важливі політичні справи мав розглядати Верховний кримінальний суд, який не функціонував постійно, а призначався у виняткових випадках за височайшим повелінням. Таких випадків в XIX в. виявилося всього два, і обидва вони були пов'язані з замахами на Олександра II - в 1866 р (справа Д.В. Каракозова) і 1879 (справа А.К. Соловйова).

Єдиної касаційною інстанцією для всіх судів імперії був Сенат - з двома департаментами: кримінальним та цивільним. Він міг скасувати рішення будь-якого суду (крім Верховного кримінального), після чого справа поверталася на вторинне розгляд того ж чи іншого суду. / 207 /

Судова реформа була завершена вже після того, як демократичний підйом схлинув. Тому царизм визнав можливим і тут обмежити буржуазне початок, а в наступні роки ще більше ущемив його. Так, відразу була порушена безстановість суду, оскільки збереглися особливі суди для селян (волосний суд) та духовенства (консисторія). Залишився відомчий суд і для військових. Закон 1871 передав дізнання у політичних справах жандармерії. У 1872 р були вилучені з ведення судових палат і передані в спеціально засноване Особлива присутність Урядового сенату (ОПУЗ) всі великі політичні справи, а в 1878 р частину цих справ (про «опір владі») відійшла до військовим судам.

Дуже умовною виявилася незмінюваність суддів, збереглися інквізиторські прийоми слідства, свавілля, продажність і тяганина в судах. Хоча в 1863 р були скасовані тілесні покарання шпіцрутенами, батогами, тавруванням і т.д., збереглася, як тоді казали, «привілей бути секомимі» різками для селян (за рішеннями волосних судів), а також для засланців, каторжних і штрафних солдатів. Прикладом тяганини в пореформеному суді може служити справа з позовом гірничозаводських робітників проти уральського промисловця Строганова, яке тягнулося 51 рік (з 1862 по 1913).

Навіть територіально судова реформа (втім, як і інші реформи 1861-1874 рр.) Була обмежена. Нові судові статути вводилися тільки в 44 губерніях імперії з 82. На Білорусію, Сибір, Середню Азію, північні і північно-східні околиці Європейської Росії вони не поширювалися.[5]

Проте судова реформа 1864 з'явилася найбільшим в історії Росії кроком до правової держави. Всі її принципи та установи (особливо два найдемократичніших її інституту - суд присяжних і адвокатура), незважаючи на обмеження і навіть утиски з боку царизму, сприяли розвитку в країні цивілізованих норм законності та правосуддя. Присяжні засідателі, всупереч надіям і прямого тиску влади, виносили іноді зухвало незалежні вироки, виправдавши, наприклад, в 1878 р Віру Засулич, а в 1885 р.- морозівськи ткачів. Що стосується російської адвокатури, то вона зуміла поставити себе - і юридично, і навіть політично - на надзвичайну для самодержавної країни висоту. До 1917 в Росії було 16,5 тис. Адвокатів, тобто на душу населення більше, ніж в СРСР 1977 р (як ми тоді говорили, в державі «розвиненого соціалізму»). Головне ж, російські дореволюційні адвокати завоювали національне і світове визнання своєї самоврядної корпорації (присяжних повірених), висунувши сузір'я першокласних юридичних талантів і політичних бійців. Імена В.Д. Спасовіча і Ф.Н. Плевако, Д.В. Стасова і Н.П. Карабчевського, П.А. Александрова та / 208 / С.А. Андріївського, В.І. Танєєва і А.І. Урусова і багато інших були відомі всій країні і далеко за її межами, а довгий ряд виграних ними в боротьбі за право та правду судових процесів викликав загальноросійський і світовий резонанс. Сьогоднішня Росія про настільки сильною і авторитетною адвокатуру, яку терпів при собі царизм, на жаль, поки ще може тільки мріяти.[6]

 

 

ГЛАВА 2. СУДОВІ ОРГАНИ

Згідно зі Статутами, суддівські посади в Російській імперії могли займати лише російські піддані і лише юристі з освітою (що мають атестати університетів або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичних наук або,,здали іспит з цих наук’’). Вступаючи на посаду судді, юристи складали присягу на вірність імператору, який стверджував їх призначення, і зобов'язувалися свято виконувати закон.. Ці юристи задля отримання суддівської посади повинні були мати досвід роботи в судовій сфері (в званнях не нижче секретаря окружного суду) протягом трьох років або ж присяжного повіреного (адвоката) протягом десяти років і головне, при відмінній характеристиці з місця служби (,,свідоцтво про точне, справне та бездоганне виконанні своїх обов'язків»’’).[7] Випускники вищих навчальних закладів мало можливість зайняти посаду судді лише, якщо протягом 4 років вони служили в судових місцях кандидатами та досягли 25-ти річного віку. Ця служба була безкоштовною, але кандидатський стаж могли набувати лише заможні люди. Майнового цензу для займання посади судді не було, хоча судді і отримували за свою працю досить пристойну грошову винагороду.

Закон прирівнював судову діяльність до державної служби. Була можливість просування по службі (окружний суддя, товариш голови окружного суду, голова окружного суду, член департаменту судової палати, сенатор та ін.) Судді отримували винагороди на сумлінне несення служби, по виході у відставку отримували пенсії. Також суддівські привілеї розповсюджувалися й на ближнє оточення та родичів. Керуючись законом, судді не мали права на нього спиратися, але могли спиратися на веління совісті. Судді зобов'язувалися діяти неупереджено, поважати гідність підсудного. Суддя повинен був володіти високими моральними якостями. Закон забороняв займати суддівські посади людям, хто під слідством або судом, судимою, виключеним зі служби по суду, з духовного відомства за пороки, з товариств або дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належали. Також не могли стати суддями неспроможні боржники, які перебували під опікою за марнотратство. За свої діяння судді несли відповідальність: дисциплінарну (догана, зауваження, застереження, арешт на 7 днів, переміщення на нижчу посаду), матеріальну (відрахування з платні) і кримінальну. Вводився та порядок відводу суддів сторонами з причин матеріальної чи іншої зацікавленості у справі або через родинних зв'язків.[8]

Але слід зазначити, що правове становище суддів відрізнялося від положень інших чиновників однією важливою обставиною. Закон ввів у дію принцип незмінності суддів. Тільки кримінальний суд міг усунути суддю від Посади. Всі інші випадки - це власне прохання про відставку. Не був обмежений і граничний вік судді. У разі тяжкої хвороби судді давався рік для одужання. Тільки по його закінченні могла піти відставка без прохання. Незмінюваність була головною запорукою незалежності суддів від адміністрації.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, пов'язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обов'язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими думами і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

До судових органів після реформування входили, як вже зазначалося вище, Місцеві судові органи, мирові судді, з'їзди мирових суддів та волосні суди. Мирові судді були виборними. Але їх обирало не населення, а повітові земські зібрання, а в Петербурзі та Москві - міські думи. Список кандидатів у мирові судді попередньо затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.

Загальні судові органи. Ними були окружні суди і судові палати. В основі підпорядкування окружному суду була не адміністративна одиниця - губернія, а особлива територіальна одиниця - судовий округ. Декілька окружних судів утворювали округ судової палати. Окружний суд був, зазвичай, судом першої інстанції, і тільки в особливих випадках, зокрема у кримінальних справах, повноваження суду першої інстанції передавалися судовій палаті, Сенату чи Верховному кримінальному суду. Судом другої інстанції в системі загальних судів після реформування була судова палата, яка поділялася на цивільні та кримінальні департаменти, що очолювали їх голови. Судова палата була апеляційною інстанцією щодо окружних судів. Але вона була позбавлена права перегляду кримінальних справ, вирішених окружними судами за участі присяжних засідателів. Вироки окружних судів у таких справах вважалися остаточними і підлягали лише касації в Сенаті.

Суд присяжних. Суд за участі присяжних засідателів складався з двох колегій - коронної і колегії присяжних засідателів. Інститут присяжних мав місце лише в окружних судах.

Коронні судді призначалися "короною", тобто імператором за поданням міністра юстиції. Кандидати на цю посаду мали відповідати певним вимогам, а саме: мати вищу юридичну освіту і стаж роботи в правоохоронних органах не менш як три роки. Лава присяжних (колегія присяжних) складалася з 12 осіб, які обиралися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами на три роки. Не могли бути присяжними засідателями священнослужителі, військовослужбовці, вчителі, прислуга і наймані працівники. Підсудний мав право відведення всього складу присяжних, прокурор - лише його половини. На суд за участі присяжних виносилися справи "про злочини і проступки, за які особа могла понести покарання, а також процедура позбавлення всіх прав. Мається на увазі, насамперед, покарання позбавленням волі, конфіскацією майна та позбавленням всіх титулів і привілей, а також прав. На цей суд не могли бути винесені справи про державні злочини або посадові. Після розгляду справи, по суті і завершення дебатів, голова суду роз'яснював присяжним правила про силу приведених на суді доказів, задля запобігання суб’єктивного ставлення. Після цього він вручав присяжним засідателям письмові питання про факт злочину та про вину підсудної особи, які оголошувалися в суді. Відповідь на поставлені запитання присяжні повинні дати колегіально, тобто за більшістю голосів. У кінцевому результаті ними виносився вердикт, який можна було скасувати судом лише в одному випадку - коли суд одноголосно визнає, що рішенням присяжних засуджена невинувата людина. У такому випадку суд виносив постанову про передання справи на розгляд новому складу присяжних, вердикт яких буде остаточним.

І нститут присяжних засідателів був найрадикальнішим нововведенням судової реформи. Вердикт присяжних, що виносився на основі їх власного переконання, не вписувався у стару систему російського феодального судочинства. Ця суперечність до певної міри згладжувалася підбором присяжних.

Таким чином, судова реформа органічно впліталася в серію демократичних перетворень в Росії другої половини XIX ст. Нові принципи судочинства, нові, невідомі раніше, інститути справили помітний вплив на судову систему, забезпечили становлення буржуазно-демократичних основ російського суспільства.[9]