Ключ царства небесного» Г.Д. Смотрицького 1587 р.

У 1585 р. ректор єзуїтського колегіуму в Ярославі – Бенедикт Гербест видав у Кракові книгу: «Виводи віри Римського костелу», у якій в критичному тоні висловлювався про східних слов’ян, їх віру та традиції. Цим він порушив угоду, укладену між католиками та православними у 1585 р. в присутності короля, церковних ієрархів та магнатів про припинення взаємних виступів. У відповідь на книгу Гербеста ректор Острозької академії Герасим Данилович Смотрицький написав у 1587 р. полемічний збірник «Ключ царства небесного». Назва твору була взята Г. Смотрицьким з Євангелія від Матфея». Коли Христос запитав у своїх учнів, за кого вони його вважають, Петро відповів: «Ти Христос – син Бога Живого». Христос сказав у відповідь, що на цьому віровизнанні Петра Він побудує Свою Церкву і дасть Петру ключі Царства Небесного. «І дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах» (Мф.16,19). Спираючись на цей євангельський епізод, католицькі автори намагались довести, Христос на особі Петра закладав підвалини християнської церкви, і тому римські папи, як спадкоємці влади Петра, повинні одноосібно управляти всіма християнами. Проти цього і виступив Смотрицький у своєму збірнику.

До збірника увійшли дві передмови та два трактати. У першій передмові «Ясноосвєцоному и вельможному.... Александрови Константиновичови» Смотрицький звертається до молодшого сина К.-В.Острозького и свого учня – князя Олександра, який нещодавно вступив «на новий вћк свій»– тобто у своє повноліття – час, коли треба задуматися над сенсом свого життя. Князь Олександр (1570–1603) – єдиний з п’яти дітей К.-В.Острозького залишився православним. Велику роль в цьому відіграв К.-В.Острозький. Якщо перші четверо дітей князя виховувались під великим впливом матері, католички, Софії Тарнавської, то Олександра, при народженні якого Софія Тарновська померла, виховував батько у православному дусі. Для сина він запросив в 1579 р. з Кандії (Кріту) православного вчителя, грека, Євстафія Натаніеля, згодом Олександр став учнем Острозької академії. Проте, особливе занепокоєння у Костянтина-Василя Острозького викликало те, що Олександр збирався одружуватись на католичці Анні Костчанці і міг попасти під вплив її католицького оточення. Герасим Данилович пише молодому князю про те, що хоча все на цьому світі минає і люди «коротко ли долго на свћте побывавши, до общей матєрє своєй ворочаються», мудрі та благочестиві християне смертю переходять із земного життя у вічність, «смертію з дочасного на вћчное прћменяются,…якобы и не умирают»[2]. Таким був великий предок Острозьких – Святий Володимир, який охрестив Русь. За його прикладом повинен йти і молодий князь, бути стійким у правовір’ї «неотступно ани измћнно», несучи велику відповідальність перед своїм народом. Смотрицький закликає молодого князя не піддаватися на спокуси єзуїтів, яких називає «змієобразныє шептальци», не коливатися у своїй Православній вірі. Бути гідним своїх великих предків – Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Олександр у своєму недовгому житті дотримувався настанов свого вчителя, брав активну участь в боротьбі проти експансії католицизму, разом з батьком очолював православне коло антиунійного Берестейського синоду 1596 року, виступав на ряді сеймів як поборник православних. К.-В.Острозький сподівався, що після його смерті Олександр очолить анти уніатський табір православних.

У другій передмові «До народов руских...» Г. Смотрицький виступає проти догмату непогрішимості та зверхності римського папи. Непреложною істиною є те, що на землі була одна безгрішна людина – Ісус Христос. Бенедикт Гербест «предвечную божественную власть и силу без бачення и страху з Христа дерет и на своєго папу кладет»[3]. Неможливо, щоб серед «папежов» не було грішників і відступників. Якщо серед десяти архангелів знайшовся один, що зрадив Богові та перетворився на сатану, і серед дванадцяти апостолів знайшовся Іуда, що продав Христа, неможливо, щоб серед кількох сотень римських пап не було грішної людини, – «межи колко сот папежов римських жебы не мЂл быти жаден злый и єретик, то реч не подобная»[4].

У першому розділі збірника під назвою «Ключ царства небесного и наше христианское духовное власти нерешимый узел» Г.Смотрицький розглядає одне з найактуальніших питань свого часу – про колегіальність та «одноосібність» духовної влади у Православній та католицькій церкві. Підтверджуючи свої думки авторитетом текстів Святого Писання, Смотрицький доводить, що Церквою Христовою повинно управляти декілька намісників апостольських, як у православних, а не один, як у католиків. Спочатку християни, не відступаючи від слів Христових, обрали п’ять намісників апостольських (патріархів Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського, Антіохійського, Римського), які як «п’ятерочюственная» десниця Божа повинні управляти піднебесним світом. Така колегіальність давала змогу успішно управляти церквою, уникати помилок і боротися з єресями. Жодне рішенні ні один ієрарх Православної Церкви не приймав, не порадившись з іншими. Якщо він помилявся, інші могли його застерегти і поправити, «..Збираючися соборно,... оные пекельного волка и райского змия отгоняли»[5]. Проте п’ятий намісник апостольський – римський папа, «за наданням великих панств и багатств» відступив від товариства і братства, собі рівного, «где мог єдин другого спостеригати и направляти»[6]. Він намагається звести православних патріархів у підданство і “мушенє послушенство”. Прагнучи поклоніння, він «протягаєт тленныє и не нескверные ноги в целование гордостное всем приходящим к нему», забуваючи, що «Богу належачих поклонов пред человеком чинити не годиться»[7].

Письменник палко закликав бути вірним Східній Церкві, молитися у православних храмах, навіть, якщо вони бідні й убогі і немає в них дзвонів, – «без звонов и органов Бога хвалити и єму ся молити можем. Кдыж болше смотрит на сердца, нижли на тыє гуки». «А роскоши, можності, багатства...болше межи поганых бывало, нижли межи вірними»[8]. Вірність своїй вірі це і є ключ царства небесного, який відкриває дорогу до вічного життя.

У трактаті «Календар римский новый» Г.Д.Смотрицький піддає гострій критиці календарну реформу папи Григорія XIII, згідно якої церковний календар був приведений у відповідність до астрономічного ы випереджав старий «юліанський» календар, за яким жила Православна Церква, майже на місяць. Календарна реформа була науково обґрунтованою і в цілому прогресивною справою. Але вона не була узгоджена римським папою з православними патріархами. Введення нового календаря ще більше загострило стосунки між Православною та католицькою церквами. В умовах посилення польсько-католицької експансії в Україні православні сприймали новий римський календар надзвичайно неохоче, вбачаючи в ньому ще один із засобів зміцнення влади Ватикану в українських землях. «...Великая васнь и ненависть межи людьми с того поправеня всчалася, тягнучи за собою много трудностей и утрат безпотребных невиннее»[9]

Г.Д.Смотрицький розглядає і оцінює новий календар, як один із засобів засилля Ватикану в Україні. Насамперед він захищає інтереси бідних трударів, які звикли віддавати частину своїх трудів «што належало Богу и што належало пану». Тепер трудар не може віддати належне Богу, тому що «Пан ему кажет у дни святые робити». А «Панское свято прийдет, рад бы бедный убозтво свое роботою подпомог, боится пана, мусит лишити, а часом за тыми бедами не толко панского нового свята не памятает, а и свого старого забываєт»[10]. Новий календар приніс великі неподобства і для міщан «у справах купецьких», і у стосунках між чоловіком і жінкою, якщо один з подружжя належить до католиків, а інший до православних, для одного – «средопостье», а для іншого «веселые розпусты»[11].

На думку Г.Д.Смотрицького, «само небо и на нем сидячий противятся» введенню нового римського календаря. Саме тим він пояснює той факт, що коли за новим календарем святкували Пасху 29 березня (а не за старим 26 квітня), трапилася така страшна хуртовина, що люди не могли дійти до костелів, щоб освятити свої пасхи та калачі. Змінюючи календар, римський папа, на думку письменника, змінює закон Божий, чим уподібнюється сатані. Для підтвердження цього Г.Смотрицький розшифровує ім’я Григорія XIII цифрами і отримує число 666 – знак сатани. Таким чином, розпочавши з критики календаря, який «болше вадит, ніж помагает», Смотрицький поступово переходить до гнівної критики Ватикану.

На сьогодні виявлено лише два примірники “Ключа царства небесного”, які знаходяться у Київській центральній бібліотеці АН України ім.. І. Вернадського та у Львівській науковій бібліотеці АН України ім. В.Стефаника. Обидва примірника обриваються на пів реченні, але більша частина тексту все ж таки збереглася. Вона свідчить про яскравий публіцистичний талант Г. Смотрицького, який він сміливо встав на захист рідної віри.