Політологічні теорії та політичні доктрини ХІХ-ХХ століть

У четвертому питанні теми ми звертаємось до альтернативних політичних доктрин епохи зародження і розвитку капіталізму.

Новий час ознаменувався і новими соціальними протиріччями в Європі, революційними війнами, що поставили перед теоретичною думкою завдання раціонального пояснення феноменів держави, влади, війни і миру.

Таку спробу розпочав Томас Гоббс у "Левіафані", задуманому як виправдання диктатури Олівера Кромвеля. Права держави, порівнюваної з біблійним чудовиськом Левіафаном, величезні, а верховній владі держави належить "меч війни". Гоббс стає засновником розгорнутої договірної теорії держави, згідно з якою люди разом вирішили придержуватися ухвалених ними правил поведінки у суспільстві. У додержавному стані панували закони тваринного егоїзму, здійснювалися принципи відносин: "людина людині — вовк" та "війна всіх проти всіх". Держава відтепер стежить за тим, щоб люди не порушували свободу один одного, вони ж у свою чергу мають право робити все, що не зашкоджує іншим. "Суспільний договір" Гоббса полягав у тому, що більшість індивідів передавала частину своїх прав авторитетній особі (державній владі), яка зобов'язувалась діяти на користь усіх. Державу Гоббс вважав злиттям могутності і всіх сил громадян.

Після укладання суспільного договору громадяни втрачали свої попередні права і не могли вже змінити форму правління. Він схвалював монархічну форму правління. Гоббсу належить заслуга чіткого визначення завдання уряду - турбота про процвітання суспільства. Благо народу є вищим законом для держави та уряду, а у подальшому ця теза буде включеною у конституції різних країн.

Джон Локк (1632-1704 pp.), ще один англійський філософ і політичний мислитель продовжив європейську лінію ліберально-демократичного напряму політології, у своїх поглядах він відштовхувався від вже достатньо розвинутої договірної теорії держави. Локк характеризував природний стан не як боротьбу всіх проти всіх, а як стан, коли ще були відсутні державні органи вирішення конфліктів, механізми покарання злочинців. Держава утворювалась для Забезпечення рівності та свободи, захисту особи і власності. Він казав, що накази верховної влади мають видаватися задля виконання законів та не суперечити їм. Він обґрунтував ідею правової держави, наголошуючи на тому, що "там, де немає законів, немає і свободи". На противагу прибічникам соціалістичних теорій Мора і Кампанелли, Локк намічав, що неможливо досягти свободи для всіх, не забезпечивши свободу кожному.

Діяльність великих англійських мислителів підготувала суспільну атмосферу для проведення радикальних політичних перетворень у Великій Британії, для ухвалення Білля про права (1688 р.) та скасування у 1695 р. попередньої цензури друкованих праць, без чого неможливою була демократія у Об'єднаному Королівстві Великій Британії.

Класиком політично-правового підходу до подій Нового часу став голландський мислитель - правник Гуго Гроцій (1583-1645). Його погляди відбили гуманістичний підхід молодої буржуазії до міжнародних відносин. У розпал тридцятирічної війни він написав трактат "De jure belli ас pacis" (Про право війни і світу), який витримав 13 видань латиною, 9 видань французькою. 4 німецькою, 3 видання англійською мовами. Він вважав, що у "природному стані" люди були рівними і вільними, мали спільну власність, але згодом між ними поширилась ворожнеча, розпочались війни, забута справедливість. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов співжиття люди утворили державу, уклавши суспільний договір. Держава - це досконалий союз вільних людей, як правило, слабких і пригноблених, проти сильних миру цього, а громадська влада є верховною, народ сам обирав форму правління.

У творі "Про право війни і миру" Гроцій запропонував правове регулювання збройного насильства у міжнародному масштабі. Сьогодні правники-міжнародники можуть здобути премію ім. Гроція за внесок у розвиток міжнародного гуманітарного права, яке звертається до правових аспектів врегулювання збройного насильства і захисту прав людини.

З XVIII століття спостерігається піднесення теоретичної політичної думки, щодо якої можна вже послуговуватися терміном "політологія". Значний внесок у її розвиток був зроблений Д. Юмом (1711-1776) в Англії, Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755) у Франції, Й. Гердером (1744-1803) у Німеччині..

Англійський філософ, історик, політолог Давид Юм відмовився від концепції суспільного договору, розробленої Т. Гоббсом і Дж. Локком, від теологічних теорій "влади від бога" і висунув реалістичну тезу захоплення політичної влади силою. Це позначило собою перехід політологічної думки від припущень як здобувається влада, до більш реального пояснення механізмів захоплення та здійснення політичної влади. Ґенеза багатьох владно-політичних явищ справді має коріння у насильстві або загрозі його застосування. Суспільство, за Юмом, виникло внаслідок розростання сімей, а політична влада утворилась з інституту воєнних ватажків, якім народ "звик" підпорядковуватись.

Шарль-Луї Монтеск'є на відміну від ідей лібералізму Дж. Локка не піднімає особистість над державою, а права громадян над правами держави, а лише підкреслює, що завдання держави - забезпечити людині політичні свободи. Він всіляко стверджує, що держава дозволяє те, що дозволено законами і, навпаки, забороняє заборонене законами.

У творі "Про дух законів", присвяченому дослідженню законів і політики, він виступив проти думки про існування абсолютно досконалих чи цілком поганих політичних систем. Кожну з них, вважав Монтеск'є, слід оцінювати з точки зору умов, що її утворили, Клімат, фунт, стан земного середовища, густота населення і навіть особливості віросповідання визначають "дух законів", політичні інститути даної держави. У нього мусульманство тяжіє до деспотії, а християнство - до монархії. Демократія, аристократія та монархія складали справедливі форми політичного правління, а деспотія — неправильну форму. Піддаючи критиці феодально-деспотичну форму правління, він вважав, що абсолютна влада в руках одного є злом незалежно від особистих якостей монарха. Навіть за наявності законів у деспотіях відсутні свободи громадян.

Монтеск'є ратував за всебічний розвиток політичних і громадянських свобод, пропонував розподіл гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову. Незалежність гілок влади, а не розподіл їх функцій стоїть у Ш. Л. Монтеск'є на першому місці. Ці гілки влади стосовно одна одної здійснюють ще й контрольні функції. У такий спосіб Монтеск'є задовольнив як радикальні прагнення молодої буржуазії, так і консервативні потяги старого дворянства. Верховенство влади здійснюється згідно із законом. Якщо монарх буде управляти, законодавчі органи видавати закони, а судові органи стежити за порядком у суспільстві, то тоді буде панувати мир, - вважав Монтеск'є.

Політичні вчення Юма, Монтеск'є поряд з визнанням піддавалися і критиці сучасниками — Е. Бьорком (1729-1797 рр.) і Р.Ферпосоном (1750-1774 рр.), котрі вносили у політологію конфліктологічні погляди про значення політичної боротьби у структурі політичних процесів та про їх розвиток через суперечності, конфлікти та компроміси.

Політичні вчення соціалістичного спрямування набули поширення серед пригноблених як один з напрямків політологічної думки, пов'язаного з мрією про світлий майбутній ідеальний справедливий політичний устрій - це утопічні вчення Т.Мора (1478-1535) і Т.Кампанелли (1568-1639). Твори подібного типу завжди починаються з рішучої критики існуючих політичних порядків, державних установ, заснованих на приватній власності, пропонують власний варіант суспільно-політичного життя, але, як правило, принципово нездійсненний.

Оригінальність політичних міркувань і висновків англійського мислителя Томаса Мора справили значний вплив на сучасників. Мор пропонував скасувати товарно-грошові відношення, розподіляти все майно і багатство нарівно і за справедливістю. У його моделі соціального устрою не було держави, політики, боротьби за владу. їх місце посідає адміністративна система керування суспільством патріархального ґатунку.

Ідеальний фантастичний устрій життя на його острові "Утопія" (або ж "Нідея", при дослівному перекладі з грецької) встановлював пріоритет колективних прав по відношенню до індивідуальних свобод. В Утопії навіть їжу вживають у великому товаристві. "Законів у них мало" - писав Мор. За провину сенат присуджував покарання за власним розсудом. Політичний устрій будувався на принципах виборності та старшинства. Водночас, в Утопії існувало рабство, джерелом поповнення якого були злочинці, а також засудженні до смерті у інших державах і викуплені утопійцями. Всі основні адміністративні особи обираються народом, звітують перед ним та діють у Його інтересах. На чолі держави - у Місті Утопії - стоїть самий мудрий та освічений громадянин, який добровільно поступається місцем тому, хто буде ще вченіше та мудріше, що нагадує ідеї Платона відносно правління мудреців.

Активний політичний борець Італії Томазо Кампанелла продовжував логіку міркувань Мора, але він відкрито не критикує буржуазний соціально-політичний устрій. В його вигаданому місті — полісі "Сонце", що назване за ім'ям верховного правителя (Метафізика), панує рівність, яка перевершує найсміливіші ідеї Мора. Спільною власністю громадян являються не тільки предмети вжитку, але і знання, почуття, дружини, діти тощо. Посадових осіб там стільки, скільки чеснот, таких як — Великодушність, Щедрість, Цнотливість та інші. Тому міністерство юстиції очолює Справедливість. У мешканців міста Сонця все було однаковим — одежа, зачіски, звички. Закони у них також "є не численними, а стислими, ясними...". В ідеальній комуністичній общині Кампанелли управління перебуває в руках вчено-жрецької касти, а Метафізик є главою світської і духовної влади. У іншому творі Кампанелли "Монархія Месії" вказано на значущість всесвітньої монархії, яка б позбавила людство воєн, голоду, епідемій.

Утопічно-нездійсненні вчення Мора і Кампанелли стали явищем політичної культури світового масштабу, вони мали у подальшому послідовників серед соціальних низів, але значно відрізнялися від ліберально-демократичного напряму політичної думки Заходу. Ідеї зрівняльності у всьому, матеріальному та духовному, аскетизм у споживанні та близькість до природи, добровільне підпорядкуванні мудрості, розчин індивідуального у суспільному вступали у змагання з іншими концепціями політичного устрою, зокрема зверхності прав окремої людини, свободи вибору, політичного плюралізму. З тих часів історія розвитку політології почала визначатися взаємним протиборством та взаємним впливом цих та інших напрямів: консервативного, утопічного, націоналістичного, комуністичного.

Гракх Бабьоф (1760 -1797 рр.) - одна з найбільш визначних фігур серед соціалістів європейського Просвітництва, був рішучим прибічником матеріальної та політичної рівності людей у державі. Він вважав, що рівність є першою вимогою людської природи, а причина нерівності - приватна власність, тому його ідеалом стала "народна держава" - суспільство, де не буде ані бідних, ані багатих. Його рекомендація - будувати "народну державу" на армійський зразок, централізовано, з тотальною регламентацією поведінки і нормативним розподілом благ, повним підкоренням людей приписам вищих інстанцій.

Анрі Сен-Симон (1760-1825 рр.) мріяв про суспільство, яке перевищить за станом соціально-політичного розвитку буржуазне, а його метою буде загальний добробут, згода, розквіт особи. Він особисто воював за політичну незалежність Південноамериканських штатів проти Великої Британії у 1783 році. "Соціалістичне" у розумінні Сен-Симона - асоціація всесвітнього масштабу з національними кордонами. Система індустріалізму — "промислова система" передбачала передачу влади високоталановитим особам з видних промисловців, а приватновласницькі відносини суміщались з нею. Державна влада перетворюється на знаряддя організації виробництва та управління речами. Сен-Симон при соціалізмі зберігав окремі форми приватної власності, відмінність соціальних груп, не вбачав протилежності між робітниками та капіталістами, об'єднуючи їх у клас "індустріалів", який, дійсно, значно збільшився на зламі II —III тисячоліть історії.

Шарль Фур'є (1772-1837 рр.) будував свою політологічну систему на Ідеї протиставленні двох світів: світу розбрату, хаосу, честолюбства і жадоби та світу соціальної єдності людей-братів, спільності, гармонії відносин. Буржуазна держава, за термінологією Фур'є, є "спілка пригноблювачів". Він пропонував в книзі "Теорія всесвітньої єдності" утворити виробничі колективи - "фаланги", сітка яких покриє всю країну, а також вважав, що на зміну кризового суспільства повинно прийти нове, гармонійне яку стосунках між людьми, такі у відносинах з природою. Рівність у Фур'є має більшу цінність ніж свобода, а ідеї самоврядування фаланг грішила анархістськими тенденціями заперечення влади центру.

Роберт Оуен (1771-1858 рр.) вбачав у неправильному політичному устрої причини вад сучасних йому буржуазних держав. Для покращення моралі суспільства Оуен пропонував вирішити три завдання:

1) змінити за допомогою суспільного виховання егоїстичний характер людини;

2) створити кооперацію як форму об'єднання трудівників;

3) розкрити місце робітничого руху у перетворенні суспільства.

Оуен власноруч управляв фабрикою впродовж 30 років та досяг значних успіхів у поліпшенні добробуту робітників, однак вважав, що вся суть справи у несправедливому суспільному порядку Шлях до нового суспільства лежав, на його думку, через викоренення експлуатації та справедливу оплату праці. У подальшому він здійснив політично-економічний експеримент і заснував низку комун у Британії та США.

У середині XVII століття демократична лінія світової політологічної думки поширилась з європейського на американський континент. Класичний вираз демократична політологія одержала завдяки життю у політиці та державотворчості великих американців Т. Джефферсона (1743-1826) та Дж. Медісона (1751-1836), вона була закріплена у працях англійського політичного мислителя Й. Бентама (1748-1832), французького мислителя А. де Токвіля (1805-1859), які мають безпосереднє відношення до американської політичної думки.

Попередники "великих американців" Т. Пейн і О.Гамільтон вважали, що держава повинна мати сильну централізовану владу, за допомогою якої тільки й можливо молодій американській федерації реалізувати окреслений самобутній шлях демократичного розвитку. Т.Пейн реалізацію свого політичного ідеалу вбачав у запровадженні широкого народного представництва у органах влади, збереженні приватної власності, а О.Гамільтон виступав за міцну судову владу, бо без неї добрі закони будуть нежиттєздатними.

Томас Джефферсон та Джон Медісон сформулювали цілісну політичну концепцію побудови демократичної держави у Новому Світі. Вона згодом увійшла в основи американського конституційного ладу, як Декларація незалежності США, так і Конституція цієї країни (ухвалені відповідно у 1776 та 1787 рр.). Вони просякнуті ідеєю захисту індивідуальних прав і свобод, розподілу владу на гілки, що врівноважують одна одну. Основною причиною того, що перша у Новому світі писана конституція виявилася такою стабільною, стала продумана система механізмів стримування та противаг концентрації політичної влади у будь-яких руках.

Третій президент США Т. Джефферсон виступив за демократичну виборчу систему і намагався поширити положення про права людини навіть на рабів. Державні структури США було побудовано таким чином, що вони підтримували збалансований механізм функціонування влади народу через його представників у двопалатному парламенті - Сенаті та Конгресі. Хоча в Америці і не було такого яскраво вираженого станового розшарування суспільства як у Європі чи на Сході, використовувались механізми, котрі забезпечували найбільшу стабільність суспільства. Проголошені "великими американцями" Джефферсоном і Медісоном права людини та громадянина на життя, свободу та на прагнення щастя, у тому числі і право народу на „носіння і використання зброї", справили і продовжують справляти великий вплив на демократичний розвиток світу.

Ієремія Бейтам, англійський політичний мислитель (1748-1832 рр.) у першій своїй науковій праці "Фрагменти про владу" стисло виклав концепцію утилітаризму, згідно із якою принцип корисності врівноважує різні інтереси громадян, а відносини обопільної вигоди протилежних класів стабілізують суспільство. На досягнення кінцевої мети суспільних перетворень— здобути якомога більшої суми щастя для найбільшої кількості людей - повинно бути спрямовано законодавство, перерозподіл засобів до існування людини, конституції. Він відрізняв природне і політичне суспільства як такі, у котрих політичне встановлює добродійну владу натомість деспотичного правління. На погляд Бентама, який консультував уряди багатьох європейських країн, демократична влада має бути неподільною, а виконавча та судова гілки лише виконувати настанови законодавчої влади.

Концепція політичного утилітаризму продовжилась у політичних настановах прагматизму.

Алексіс де Токвіль (1805-1859 рр.) — французький політичний діяч і мислитель, аристократ за походженням, у праці "Демократія в Америці" показав етнонаціональне і самобутньо неповторне культурне підґрунтя американської демократії, зобразив загрози демократичним порядкам, намагався сформулювати власну концепцію демократії. Успіхи демократії в Америці він пояснив тим, що в Сполучених Штатах все починалось "з нуля", з об'єднання вільних людей, де не було впливу знаті та церкви, там відбулась децентралізація влади, створена система місцевого самоврядування, а суд присяжних привчав народ "до безпосереднього застосування народної влади". Існування інших специфічних демократичних інститутів США він пояснював географічним розташуванням, законами і звичаями, "демократичним" впливом релігії, зокрема, протестантизму. Водночас, він виступав проти тиранії суспільної думки (рос."общественного мнения").

Токвіль не сформулював власної теорії демократизму, а лише талановито висвітлив успіхи демократії в Америці, власноруч спостерігаючи її на місті. Крім того, він продовжив європейську традицію заперечення ролі французької революції як рушійної сили історичного поступу людства. Алексіс спрогнозував зростання впливу США і Роси в світі через економічну силу для першої держави та воєнно-політичну могутність іншої — „силу штиків" у російській імперії.

Противагою до демократичних політичних концепцій стали теорії "правлячих еліт" - концепції надання політичної влади виключно добірній, кращій меншині людей, які мають специфічні цінності і пріоритети, переваги та авторитет.

Фундатором напрямку теорії політичної еліти вважають англійського філософа Томаса Карлейля (1795 — 1881 рр.), відомого працею "Герої, культ героя та героїчне в історії", який стверджував, що всі найважливіші події світової історії були результатом дії виняткових особистостей, в той час, як маси являли собою пасивний елемент, що гальмують суспільний розвиток. Коли тільки маси починають переважати над творчими особистостями, як наприклад, у насильницькій політичній революції, настає занепад країни.

Подібні до цього ідеї розвивав французький соціолог Густав Лебон (1841-1931 рр.), котрий з позицій елітаризму виступав проти поширення ідеї політичної рівності, віщуючи наступ "ери мас" та пов'язаний з нею занепад цивілізації. Згідно із думками Лебона, поведінка особи у натовпі радикально змінюється: його охоплює відчуття неподоланої сили, нетерпимість, втрачається чуття політичної відповідальності. Коли тільки почуття сили натовпу, мітингові пристрасті беруть гору, а не політичні лідери починають вирішувати проблеми великої політики, виникають негативні явища в суспільстві: бунти, революції, стихійні виступи народу і навіть війни.

Італійські соціологи і політологи, представники теорії політичних еліт Вільфредо Парето (1848-1923 рр.), Іаєтано Моска (1858-1941 рр.) вважали, що влада має бути в руках меншості, якщо ж вона переходить з одних рук до інших, то лише від однієї меншості до іншої. Цю правлячу (кращу, добірну, підготовлену) меншість вони називають елітою. В. Парето писав у "Трактаті по загальній соціології", що більшість завжди знаходиться під владою меншини, цей стан може змінитись лише по формі, тобто, не принципово. Причому на зміну старій еліті приходить нова, яка більше здатна до насильства.

І. Моска у творі "Елементи політичної науки" стверджував, що жоден з напрямків політології не повинен припускати правління мас, бо навіть демократичні системи базуються на демократичній еліті, але в ніякому разі не на простій більшості. В. Парето вивчав проблеми стійкості правлячих еліт та дійшов висновку, що їх склад має поповнюватися особистостями з "елітарними якостями". Тому що часто цього не допускають представники правлячих еліт, зростає вплив і політична сила протилежної сили - контреліти. Та може при підтримці інших соціальних прошарків посісти місце правлячої еліти.

Кожна еліта постійно утримує у центрі уваги питання влади, поширює у суспільстві ту ідеологію, котра її зміцнює. Сутністю будь-якої елітарної доктрини залишається підтримка влади якоюсь еліти або прагнення до влади. Серед сучасних політологічних теорій вчення про політичну роль обраних особистостей, вождів або вузької групи осіб, еліти лишається одним з найбільш поширених. З'явилась навіть "демократична" теорія еліт, згідно із якою у кожній з сфер суспільства управлінські функції виконують різні типи еліт —. політичні, наукові, культурні, військові. Дослідники політичного процесу на Україні вважають, що в нашій державі ще не сформувалась справжня політична еліта, натомість діють та ведуть боротьбу між собою "псевдоеліти".

Вважається, що концепція політичної еліти була реалізована за часів панування фашистської диктатури Італії, а В. Парето мав змогу пересвідчитись у правильності своїх висновків щодо досконалості політичного правління еліти.

Проблему ґенези політичної влади, механізмів її удержання та її здійснення розробляв один з видатних мислителів XX століття, німецький соціальний філософ і політолог Макс Вебер (1864-1920 рр.). Вихідним пунктом його роздумів був пошук причин, за яких сучасні європейські суспільства відрізняються від інших, його політологія явилася, таким чином, продовженням "розуміючої соціології".

Держава, за поясненнями Макса Вебера, є відношенням панування людей над людьми, що спирається на легітимне (законне) насильство. Поняття легітимності у Вебера є сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягти згоди у владних структурах.

Серед причин, що відрізняють суспільства одне від одного, Вебер виділив систему панування та апарат влади. Він був впевнений, що найбільш раціональним засобом здійснення державної влади є бюрократія (дослівно з французької—влада того, хто сидить за столом), що витлумачено та роз'яснено ним особливим чином:

1. Службові місця керівного (бюрократичного) апарату не являються особистою власністю тих, хто їх посідає і не можуть бути проданими або переданими у спадщину;

2. Весь процес функціонування бюрократичного апарату здійснюється на засадах кругообігу документів;

3. Влада і відповідальність кожного бюрократа-функціонера є лише

частиною всієї ієрархії влади. Він має владу не завдяки особистим якостям, а тільки завдячуючи місцю, яке посідає;

4. Засоби, котрі слугують для виконання влади, складають власність

організації, що здійснює владу, а не являються особистою власністю управлінців;

5. Рішення бюрократів спираються на комплекс встановлених норм і правил, котрі самі визначають обов'язки кожного бюрократа, які нагадують корпоративний кодекс поведінки.

На додаток до розробленого типу бюрократичної правлячої організації Вебер визначив і риси-якості окремого функціонера, які є однаковими для всіх і незалежними від індивідуальних особливостей, як правило, усереднені риси типового чиновника.

Заслуга Макса Вебера у політологічному аналізі правлячої бюрократії полягає у тому, що:

— він показав бюрократію як технічно завершений і самодостатній

апарат влади;

— піддав критиці тенденції бюрократії виходити за межі наперед встановлених їй функцій;

— показав відображення у складі бюрократичного апарату соціальної структури суспільства.;

— вказав на зв'язок демократії та бюрократії.

Незважаючи на переважно негативне ставлення до марксизму в Україні після здобуття нею незалежності та краху Радянського Союзу з його тоталітарною комуністичною ідеологією, варто звернутись до політичного вчення Маркса і Леніна, яке у практичному втіленні зазнало значних наукових і практичних деформацій.

Марксистська політологічна концепція базувалась на таких засадах: моністичних філософських принципах пріоритету матеріального над духовним, на першості економічних виробничих відносин серед інших ідеологічних (духовних) відносин, у тому числі і політичних, на соціологічних положеннях зміни політичного устрою суспільств через соціальні революції, на необхідності насильницького захоплення політичної влади, на зламі буржуазної держави як знаряддя насильства та побудові у кінцевому підсумку безкласового суспільства через встановлення повного єдиновладдя пролетаріату, а у подальшому це приведе до самоуправління мас.

Карл Маркс (1818-1883 рр.) — німецький мислитель, економіст, філософ, громадсько-політичний діяч, засновник однієї із найвпливовіших політичних течій XIX століття, висловив низку політологічних ідей на основі всебічного критичного дослідження сучасного йому капіталізму. Серед них: ідея "історичної місії" пролетаріату повалити владу буржуа і остаточно ліквідувати антагоністичні класи, ідея створення держави як органу диктатури пролетаріату, положення щодо створення особливого союзу пролетаріату усіх країн для здійснення всесвітньої революції, положення щодо хибності всяких ідеологій, які перекривлено віддзеркалюють суспільне буття.

Фрідріх Єнгельс (1820-1895 рр.) - товариш Маркса по теоретичній роботі і організаційно-партійній діяльності опрацював проблему походження держави, суттєвими елементами якої він вважав: територіальний поділ, публічну владу, податки, відчуження державного апарату від народу. Демократію Єнгельс вважав не ціллю, а засобом встановлення політичного панування пролетаріату. Суспільна свобода, на його думку, прийде тоді, коли "держава як така перестане існувати". Єнгельс наголошував, що пролетаріату слід мати власну політичну партію, яка повинна вести перманентну (безперервну) ідеологічну боротьбу. Ідеологічні відносини, на його думку, у перевернутому з ніг на голову вигляді, віддзеркалюють економічні відносини. В останні роки життя Єнгельс, враховуючи зміни у соціально-політичному житті Європи, висловив низку ідей, які по-новому пояснювали капіталістичну дійсність та шляхи переходу до соціалізму. Він високо оцінював здатність російських революціонерів до повалення царизму.

Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924 рр.) — розвинув ідеї Маркса і Єнгельса в умовах імперіалістичного капіталізму на початку XX століття.

Спираючись на європейську соціалістичну думку, він сформулював більшовистську політичну доктрину, центральне місце в якій займали положення щодо важливості класової боротьби і необхідності захоплення політичної влади, вчення про авангардну політичну партію пролетаріату, можливість перемоги соціалізму в одній, окремо обраній країні, а саме у царській Росії, як найслабшій ланці світового капіталізму.

Ленін розробив у марксистській політичній парадигмі власне бачення соціально-класової структури буржуазного і соціалістичного суспільств, дав визначення поняттям "клас", "нація", "держава", визначив шляхи і напрями боротьби за владу, віддаючи пріоритет збройним (насильницьким) засобам, обґрунтував необхідність встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, висунув ідею своєчасної зміни політичних гасел. Політика настільки міцно увійшла в стиль мислення і поведінки В. І.Леніна, з його власних слів бра для нього справою, "що захоплює сильніше за все".

Поступово політична практика "реального соціалізму" довела хибність деяких ленінських положень, зокрема його гіперболізацію класової боротьби, відмову від доктрини парламентської республіки, ігнорування теорії природних прав людини, положення щодо поступового відмирання ролі держав, надмірне перевищення значення революційного насильства і революційної доцільності як замінника законності у державі.

За часів диктаторського "псевдо-комуністичного" правління Йосипа Сталіна було здійснено спроби "творчого розвитку" марксизму-ленінізму. Типова схема сталінського вчення - світ є ареною боротьби між капіталізмом та соціалізмом, вона продовжується в СРСР між "ворогами народу" та трудящими класами. Все вчення Сталіна несе відбиток догматизму, бо положення Маркса, Єнгельса, Леніна вважаються абсолютними істинами за всіх умов. Фундаментальним питанням для Сталіна є диктатура влади, насильство якої не обмежене законом. Смисл держави звужений до функціонування державного апарату, який є примусовою інституцією, а функціями держави є: тримати підлеглих у покорі та розширювати територію своєї держави за рахунок інших.

Зауважимо, що вищерозглянуті марксистські погляди відносяться до так званого ортодоксального марксизму, який був оновлений у другій половині XX століття, завдячуючи творам Лукача, Грамши, Дюкло та інших марксистських теоретиків.

Марксизм у Дьердье Лукача (1885-1975 рр.) набув "гуманістичних" рис, звернувся до людини, що стала річчю при капіталізмі. Лукач вказував, що відчуження, як тотальний феномен протиставлення людини створеному їй світові при капіталізмі, може бути подоланий лише на шляху соціально-політичних перетворень у структурі влади, яка має бути наближена до народу. Він звернувся до витоків ідеології фашизму, підкресливши наявність у складній суміші фашистської ідеології ідей расизму, тупого обмеженого міщанства, гіпертрофованої національної величі тощо.

Антоніо Грамші ("Тюремні зошити" 30-ті роки XX ст.) довів, що капіталізм тримається окрім міцного економічного базису ще завдячуючи і культурним та політичним чинникам — політичній гегемонії, тоді як економічне підґрунтя його панування за „класичним" марксизмом мало б підірвати самого себе незалежно від культурно-цивілізаційних чинників.

У другій половині XX століття одним із напрямків марксистської політичної думки став євромарксизм, представлений працями О.Блусра, К.Реннсра, М. Адлера, де висловлена думка, що шлях віл капіталізму до соціалізму можна пройти без революцій, тобто еволюційним шляхом, через послідовне проведення економічних і політичних реформ.

Порівняно тривале співіснування двох протилежних соціальних систем у XX столітті з відповідними протилежними політичними ідеологіями та різними офіційними суспільно-політичними теоріями з наявністю, однак, у них подібних економічних та політичних процесів, спричинило поштовх для розробки напрямку у політології, що досліджує проблеми пиття протилежних соціально-політичних типів суспільств.

Теорія конвергенції (від лат. Соnvergo - зближаюся, сходитися) поєднує широкий спектр політологічних вчень та розглядає у сучасному загально-цивілізаційному суспільному розвитку тенденцію до зближення соціалізму та капіталізму, синтезу їх у "змішаному" суспільстві.

Теорію конвергенції у різних модифікаціях підтримували у своїх розробках П.Сорокін (1889-1968 рр.), Дж. Гелбрейт (нар. 1908). В.Ростоу (нар. 1916), Р.Арон (1905-1983 рр.), 36. Бжезінський (пар. 1908) та інші сучасні західні теоретики. Сам термін "конвергенція" запозичений з біології, де він означає придбання відносно далекими за походженням організмами однакових властивостей і форм завдяки проживанню цих організмів в однаковому середовищі. Мається на увазі, що людство при не співпадаючих чи протилежних соціально-політичних системах перебуває на одному "кораблі" Земля, а поширення контактів приводить до взаємного обміну цінностей, тому капіталізм і соціалізм збагачуються рисами один одного і утворюють єдине „конвергентне" суспільство.

Р. Арон і Т. Белл обмежували конвергенцію двох систем економічними формами розвитку і соціальною структурою суспільства, наголошуючи на глибоких відмінностях у сфері політичних інститутів та ідеології} які зберігають ці різні суспільні системи.

Ідею "негативної конвергенції" розробляли Г.Маркузе (1897-1979 рр.), німецько-американський філософ, соціолог, директор інституту у Штарнберзі Ю.Хабермас (нар. 1929 р.). Згідно з ідеєю "негативної конвергенції", соціалізм та капіталізм візьмуть один у одного не стільки позитивні, скільки негативні елементи, що призведе до ще більшої кризи "сучасної індустріальної цивілізації".

Р.Арон при вирішенні проблеми конвергенції висував ідею первісного розпаду двох економічних систем внаслідок руйнування тоталітарних політичних ідеологій, що, за його думкою, відкриває справжній шлях підйому людської цивілізації. Він підкреслював, що конфлікт поміж протилежними системами втратить у майбутньому свою гостроту. Це підтвердилося дійсним зближенням ідеологічних та політичних позицій Заходу і Сходу на початку 90-х років. Розпад соціалістичної європейської системи не дав змоги простежити наскільки виправдалась теорія конвергенції, бо колишні соціалістичні країни обрали неокапіталістичний шлях розвитку, причому нерідко з недоліками примітивного, "первісного" капіталізму.

Політична думка, котра протягом більш ніж 3,5 тис. років намагалась осягнути все розмаїття проблем політики, держави і влади, соціальних перетворень підійшла наприкінці XX століття - на початку нового XXI до необхідності вирішення універсальних "наскрізних" проблем і відповісти на найскладніші питання:

• в якому суспільстві ми живемо?

• який суспільний лад краще за все відповідає запитам людства?

• який політичний стрій очікує на нас у майбутньому?

• як уникнути воєн, масштабних терористичних акцій та кривавих внутрішніх конфліктів?

• чи можливо політичними засобами врегулювати кризи і ризики глобалізаційного суспільства?

Дещо раніше іспанський мислитель і громадський діяч Ортега-і-Гассет (1883-1955 рр.) у творі "Повстання мас" продемонстрував як найвизначніше явище сучасності роз'єднаність "еліти" і "мас". Перша творить культуру і політику, а останні несвідомо впродовж певного часу задовольняються засвоєними від неї стандартами. Однак у подальшому маси вважають, що їм доступні політичні знання і тонкощі розуміння політики, нав'язують свої волю, погляди, "масову" культуру. Виникає загальна соціальна дезорієнтація, роз'єднаність "масового суспільства".

Американський соціолог Д.Белл (нар. 1919) у книзі "Прийдешнє постіндустріальне суспільство" доводив, що політика та ідеологія лівих ідей і політичних течій "виснажилися", що досягнення технічного прогресу і цивілізації роблять непотрібними революції, а соціальні потрясіння стають зайвими. Суспільство вступає в еру загального благоденства і відносно повного задоволення високих матеріальних потреб. Еволюція поглядів приводить Белла від початкового зображення суспільства загального благоденства як безконфліктного і гармонічного до розуміння його як одної Із стадій антагоністичного ладу, але з новими різновидами соціально-політичних суперечностей та проблем.

Американський публіцист і політолог А.Тоффлер (народ. 1928 р.) в праці "Третя хвиля" (1980) виступив з передбаченням нової хвилі технологічної революції, котра приведе людство до " над індустріальної цивілізації". Завдяки невпинному оновленню соціальних відносин в ній буде створено справедливу соціальну і політичну систему. Влада у такому суспільстві тримається не на силі, а на знаннях, багатстві, інформації. Праця Тоффлера є знаменною і тим, що вона поєднує наукові пошуки з традиціями популістської літератури на соціально-політичну проблематику, яка виражає прагнення громадськості бачити саме такі політичні рішення у відповідь на виклики часу.

Г. Кан ( 1922 - 1993 рр.) — відомий американський політолог, спеціаліст по прогнозуванню суспільного розвитку в книзі "Рік 2000" виступав проти екологічного песимізму та провішував майбутню економічну та політичну модернізацію слаборозвинутих країн за американським зразком.

Самюєль Хантінгтон намагався передбачити розвиток конфліктності сучасного світового порядку і пояснити її несумісністю культур в роботі "Зіткнення цивілізацій?" (1996). Перманентні збройні сутички, в основі яких - релігійні суперечності, несумісні політико-правові переконання, культурні розбіжності, інші причини соціокультурного характеру, згідно із Хантінгтоном, можуть переростати у війну на "розломах" цивілізацій, особливо на кордонах зіткнення християнського та мусульманського світів.

Раніше у книзі "Суспільство і солдат", про яку рідко згадують на теренах України, він показав певну небезпеку постійної сильної армії для демократичного суспільства. Хантінгтон писав, що поступово збільшується роль професійних військових у визначенні напрямків політики по мірі того, як збройні сили США все частіше використовуються для досягнення зовнішньополітичних завдань за межами країни.

Прибічники концепції критики тоталітаризму вважають цей феномен одним із загрозливих для демократичних порядків у сучасній цивілізації. X. Аренд у праці "Походження тоталітаризму" 1951 р., (термін "тоталітаризм" став офіційним у США з 1952 р.) показала, що той виникає у атомізованому суспільстві, яке складається з маси розрізнених осіб (атомів), а не суспільства громадян (громадянського суспільства).

З.Бжезінський і К.Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів віднесено фашистські і комуністичні політичні режими, а головною їх об'єднуючою ознакою виступає державна ідеологія, яка продукується правлячою партією, терор, об меження правдивою інформації, відсутність громадянських свобод.

Прихильники теорії "політичної модернізації" (Г.Алмонд, З.Бжезінський) вважають, що сучасною тенденцією розвитку політичних систем є перехід (трансформація) від традиційного до сучасного, трансформованого типу, показують наявності спроможності демократичної політичної системи до оновлення при мобілізації зусиль суспільства на виживання у конкурентному середовищі. Серед українських дослідників проблеми політичної модернізації виділяються роботи Г. Зеленько щодо модернізації систем у Польщі та України.

В цілому на початку XXI століття ми спостерігаємо диференціацію та розвиток політологічних вчень за такими напрямками дослідження:

• теорій демократії (РДаль, Дж. Сарторі);

• теорій еліт (ГЛассуел, С.Келлер);

• концепцій партійно-політичних систем (М.Дюверже, У.Бернхем);

• вивчення феномену політичної культури (Г.Алмонд, С.Верба);

• дослідження влади і контролю (Г.Моргентау, СЛіпсет);

• нетрадиційні політичні вчення, зокрема „Третьої світової теорії" Муаммара аль Каддафі, лідера Лівійської революції;

• Політичних досліджень проблем національної безпеки, воєнної політики та оборони у контексті геополітичних проблем (книги 36. Бжезінського "Велика шахівниця" та "Вибір. Світове панування чи глобальне лідерство").

• Серед "новітніх" політичних теорій - підходів до політики, поширюється так звана Формальна політична теорія, що звертається до "раціонального суспільного вибору", який позичений з політичної економії. В результаті такого підходу розробляється "корисний аналітичний інструмент", який може пролити світло на поведінку виборців, правлячих чиновників, на лобіювання (яке зазвичай глибоко приховано від не тільки пересічних громадян, але й від політичних теоретиків високого рівня абстракції)- Ентоні Даунс, Манкур Оксен широко використовують досягнення теорії ігор, щоб пояснити політичні процеси раціональним началом поведінки.

Зауважимо, шо для нової "формальної" теорії політики з'явились критики, які вказують на обмеженість раціонального пояснення політичної зал ученості громадян, бо ігнорується ірраціональна, вольова, емоційна складова, а теорія дискурсу стверджує важливість рол ь речового спілкування, діалогу, комунікації, які ведуть до нового розподілу влади.

Останнім часом політологія звертається до питань правових засад світової політики, обґрунтування боротьби з міжнародним тероризмом, можливостей світової спільноти впливати на одіозні політичні режими.

ВИСНОВКИ

1. Сучасна політологічна думка має витоки у більш ніж 2500 літньому розвитку, починаючи з протополітичних ідей щодо політики, держави, влади до сформованих цілісних концепцій пояснення публічної політики на наукових засадах XXI століття.

2. У кожному історичному періоді політичне правління пов'язувалось З впливом на її перебіг політичної боротьби різних соціальних сил, політичних ідей та інститутів.

3. Політичні концепції та окремі ідеї органічно поєднувались з роздумами про могутність держави та можливість досягнення політичної мети насильницькими засовами. Соціальне насильство розглядалась як потужний засіб досягнення політичної мети.