Суб`єкти римського цивільного права

Той, хто здатний носити право, бути ноіієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена. біологічна чи якась інша властивість людини, а соціальне явище, насіидок соилально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою Раб. звільнений з рабства, набуває здатності мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'ектність, у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, пере-фіни. вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

81. Договір (контракт) - двостороння угода, в якій висловлена воля двох (чи більше) сторін, спрямована на досягнення певного правового результату: виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків. Поняття "зобов'язання" ширше від поняття "договору". Зобов'язання можуть виникати не тільки з договору, але й з квазі-договору, делікту та квазі-делікту. У договорі може бути декілька зобов'язань, договір виступає домовленістю кількох осіб про здійснення певної дії чи про утримання від неї. Більшість договорів - двосторонні, але бувають і тристоронні та багатосторонні. Предмет договору - дія, утримання від. дії. Усі контракти поділялися на чотири групи: реальні (укладалися в момент передачі речі; вербальні (вступали у силу після виголошення сторонами певних юридичних формул); літеральні (вважалися укладеними після запису певних слів) та консенсуальні (дійсні відразу після того, як сторони досягли певної угоди). Для визнання дійсними контрактів першої групи вимагалася фактична передача речі кредитором боржнику (наприклад, позиченої суми, після чого лише можна було вимагати виконання зобов'язань боржника — сплати відсотків по боргу і т.д.), в решті ж випадків сама річ могла фактично передаватися пізніше (чи дія - бути виконана через якийсь час). Безіменні контракти подібні реальним контрактам, оскільки вони були оплатними та взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі, це змішаний договір з елементами різних договорів (бартер тощо).

82. Предмет римського приватного права Римське приватне право є правом найбільшої держави періоду античного суспільства. Зароджувалося воно у стародавні часи у невеликій римській общині. Римське право проймається такими засадами універсальності: вбирає в себе ті звичаї міжнародного торгового обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, та надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникає те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме: сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів умайнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру;питання правового захисту приватних прав;шлюбно-сімейні відносини;відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі;зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав:договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень;коло питань, які виникають з приводу спадкування майнапомерлих.

83.Поняття приватного делікту. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення та публічні злочини Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу. Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, у деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення, вчинене іншою особою. Види деліктів: крадіжка. Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкта правовідносин. грабіж. Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. протиправне заподіяння майнової шкоди.

84. Кодифікація юстиніана Кодифікація здійснювалася спеціальними законодавчими комісіями протягом більш ніж 30 років (528-565 р.р.) наслідком роботи яких стало видання спеціальних збірників: в 529р. Кодексу Юстиніана (Codex vetus); в 533 р. Дігестів (Digesta - лат.) або Пандектів (Pandectae – грец.) та Інституцій (Institutiones); в 534 р. оновленої редакції Кодексу Юстиніана (Codex repetitae praelactiones); в 565 р. Новел (Novellae). В ХVI ст. Кодифікація Юстиніана стала називатися Звід цивільного права (Corpus juris civilis). Дігести являються найбільшою за об’ємом і найважливішою частиною кодифікації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як вказував Юстиніан „уся генеалогія законів, що уходить корінням до часів заснування міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природнім даруванням людини”. Інституції. Реформи, які Юстиніан проводив в праві, не могли не торкнутися проблеми викладання самого права, яке здійснювалося на матеріалах, що не були узгоджені з оновленим законодавством Юстиніана, зокрема за підручником Гая (Institutions). Тому було вирішено створити новий підручник і з цією метою комісія у складі того ж Трібоніана і професорів Феофіла і Дорофея у 533 р., користуючись Інституціями Гая, Ульпіана, Флорентіна і Марціана, Кодексом Юстиніана та Дігестами, розробила підручник, який отримав назву Institutiones imperials, і в подальшому використовувався не тільки за своїм основним призначенням, а й як діючий закон, яким повинні були керуватися суди. Новели (лат. - novellae - нове). Відомо, що після видання Codex vetus, Digesta, Institutiones; Codex repetitae praelactiones Юстиніан прожив ще 30 років, видавши багато постанов, які, безумовно, змінювали законодавство, тобто вносили зміни до виданих ним же джерел. Вказані постанови були зібрані у окремий збірник вже після його смерті. Так, збірник новел, який отримав назву Novellae („нове”), було видано професором правознавства Юліаном. В подальшому цей збірник почав розглядатися в якості останньої частини Зводу цивільного права. За змістом новели є законами, але зустрічаються в них і інструкції. В більшості своїй новели торкаються проблем церковного та публічного права, але є й такі, що присвячені приватному праву, зокрема питанням спадкування.

85. Конкубінат.Конкубінат. Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubii. Відсутність -у однієї із сторін j use о n n u b і і не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає так званий конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, набували статусу матері, а не батька, хоч не були для нього юридично сторонніми як позашлюбні діти. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадковувати частину його майна. Отже, діти, які народилися в конкубінаті, хоч і не набували статусу батька, не вважалися законними; проте відрізнялися від незаконних і називалися liberi naturales- природні діти.

86. Система цивільного процесу. Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, формулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судовому захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася одноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж переведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

87. Джерела правоутворення 1.Звичаї. Це правило поведінки,що скалалося в наслідок фактичного застосування протягом тривалого часу.Закони 12 Таблиць(450 р до н е)найперше писане право і перший запис звичаїв. Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами: uзвичаєва практика;звичаї предків;звичаї, які склалися в практиці жерців;звичаї, які склалися в практиціпреторів.Не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набирали лише за санкцією держави,таким чином перетворившись в державну волю. 2.Постанови народних зборів. Народні збори в Римі вважалися найвищим державним органом.Вони приймали чи відміняли закони,оголошували війну чи укладали мир,були верховною інстанцією,що розглядала протести та апеляції на рішення судових органів.Народні збори обирали всіх посадових осіб,в руках яких знаходилася виконавча влада. 3.Едикти магістрів.Преторське право. В період Республіки було активним джерелом правоутворення.Були 2 види преторів:міський та перегрінський.Поступово в руках претора зосереджується судова влада.Міський претор здійснює правосуддя в Римі, а перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрівами, з одного боку і римськими громадянами з іншого. 4.Постанови сенату. В період принципату вища державна влада формально належала сенату.Система державного управління введена Октавіаном одержала назву принципат. 5.Діяльність юристів. Одним з засновників юридичної діяльності був Гней Флавій(Флавія цивільне право).Пізніше практика розвивалась і з’явилися конкретно визначене коло допомоги юриста:поради;консультації з укладення договорів,складання ділових документів;керівництво процесуальних дій сторін при розгляді спорів. Напрямки діяльності юристів:1) твори присвячені розробці цивільного права(Павло,Ульпіан) 2) коментарі до преторьскогоправа(Гай,Ульпіан,Павло) 3) збірники творів юристів(дигести) 4) підручники з права-інституції(Гая) 5) збірники казусів «Питання»(Пампоній,Цельзій)і «Відповіді» Папініана. Також до джерел правоутворення належать: імператорські конституції, рескрипти,мандати, декрети,едикти.

88. Поняття шлюбу Шлюб — "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права".(юрист Модестин) Римське право розрізняло два види шлюбу: законний римський і незаконний шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:шлюб з чоловічою владою;шлюб без чоловічої влади. Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами. Неправильним шлюбом визнавався союз між партнерами різного права.У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить собою конкубінат — природний шлюб. За законним шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація. Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу. При шлюбі без чоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.

89. Поняття цивільної правоздатності Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження. Правоздатність особи припиняється з її смертю. Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення. Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.Для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:стану свободи - status libertatis;стану громадянства - status civitates;сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства -римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи. Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика – глава сім'ї.

90. Поняття зобов`язання Зобов'язання - це правові обмеження, що змушують боржника виконати певні дії, зробити, дати, надати послугу, а кредитор має право це вимагати. Зобов'язальне право регулює відносини у сфері виробництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні (тобто утримання від якоїсь дії) дії. За невиконання зобов'язання вільну людину заковували у кайдани, це боргове рабство, яке пізніше було скасоване. Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридичне значення і породжує правові наслідки. Двосторонні зобов'язання - якщо кожна сторона володіє певними правами і несе відповідні обов'язки (купівля-продаж, міна, позичка тощо). У синалагматичних зобов'язаннях права й обов'язки розподіляються рівномірно. Натуральні зобов 'язання - ті, що не мали з боку держави позовного захисту (фідуціарний правочин, якщо мінує строк позовної давності тощо), залишався лише моральний обов'язок боржника, його ділова репутація тощо.

91. Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою та моральною відповідальністю. Давня римська сім'я (фамілія) об'єднувала під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших родичів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабальних і рабів. Сам термін "фамілія" первісно означав не лише колектив людей, але й усю сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріальних ресурсів цього колективу. Це об'єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була практично необмеженою, він міг піддати кожного члена фамілії будь-якому покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним громадянином Риму вважався лише глава сім'ї - квірит. Під його владу потрапляли не лише дружина, діти, раби, але й невістки та зяті його - звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра) під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім'ї носила назву манус.

92. Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи ремісничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та власної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповідно вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.

93. Наслідки визнання набувача добросовісним і недобросовісни мНедобросовісний володілець зобов´язаний повернути всі доходи, які він отримав, чи повинен був отримати за час незаконного володіння. Якщо ж плоди чи доходи неможливо повернути в натурі, незаконний володілець відшкодовує власникові їх вартість.Добросовісний володілець повинен повернути лише ті доходи, які він отримав або повинен був отримати з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, або коли до нього з позовом звернувся власник. До цього моменту всі отримані доходи належать володільцю, і він не зобов´язаний відшкодовувати власникові вартість отриманих, відчужених чи спожитих доходів.Володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний), у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування понесених ним витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Оскільки від добросовісного набувача доходи можуть бути витребувані лише з того часу, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, то необхідні витрати до цього моменту повинні покриватися за рахунок отриманого доходу. За час володіння і добросовісний, і недобросовісний володілець можуть вийти за межі необхідних витрат і поліпшити стан речі, підвищити її вартість, покращити якість. Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо їх можна відділити від речі без її пошкодження. Якщо ж це зробити неможливо, то добросовісний набувач має право вимагати відшкодування таких витрат

94. Особливості легісакційного процесу. Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шляхом проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства, яка позначалася обтяжливим формалізмом - при відступі від форми процес припинявся, його застосування обмежувало господарський оборот. Стадія починалася з того, що обидві сторони з'являлися до претора. Далі позивач виголошував суворо визначену словесну формулу і торкався спеціальною паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини. Якщо відповідач не погоджувався з вимогою, він виголошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту. Найменше порушення у виголошенні формул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з проханням засвідчити невирішений спір. На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало - судове рішення повинно прийматися за істину. Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків накладав руку на боржника і виголошував відповідну формулу та судове рішення вступало у законну силу.

95. Віндикація. Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насильник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задоволенні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовісний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власника можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває спричинені його діями збитки власника (не отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого борту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило).

96. Рецепція римського приватного права. Рецепція права — запозичення чужоземного права, яке є більш розвинутим, ніж право країни, що позичає. Римське право виявило найбільшу життєздатність серед усіх світових кодексів. Після падіння Римської імперії римське приватне право ще продовжувало існувати і навіть розвиватися у Візантії.Римське право заклало основу законодавства середньовічних європейських монархій і країн пізнішої доби. Широко відбувалася рецепція римського права у Західній Європі у ХІІ-ХУІ століттях, оскільки розвиваються ремесла і торгівля, що відроджує інтерес до римського права. Видатну роль у відродженні і популяризації класичного римського права відіграв Болонський університет. Починаючи з XI ст., у цьому навчальному закладі практикуються т.зв. глоси - публічні зачитування і тлумачення {глосарій - з грецької словник з перекладом і поясненням незрозумілих слів) джерел. У XII ст. на зміну глосаторам прийшли т.зв. коментатори, які більшу увагу приділяли тлумаченню глоса, ніж безпосередньо джерелам. Рецепції римського права значною мірою сприяв його абстрактний характер. Рецепція римського права дозволяла здійснювати реформу феодальних правових систем шляхом запозичень, котрі негайно проходили перевірку практикою. Римське приватне право було рецепійовано у Цивільний кодекс Наполеона 1804 р., в російські цивільні Укладення 1903 та 1905 рр. та в інші кодифікації нового і новітнього часу. Римське приватне право мало величезний вплив на становлення сучасних правових систем держав Європи, Північної та Південної Америки. Рецепція римського права привела до того, що в одних з цих країн римське приватне право стало чинним, а в інших здійснило значний вплив на зміст національного цивільного права.

97. Поняття особи та суб`єкта права. У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права. свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Правоздатність особи припиняється з її смертю. Особа (persona) у римському приватному праві є метою і суб’єктом права. У даній темі слід вивчити складові правосуб’єктності фізичних осіб. Особливе значення для римського приватного права має з’ясування елементів правоздатності у цивільно-правовій сфері та питання повної правоздатності. Через певні подібності із сучасним правом важливості набуває питання обмеження дієздатності за віком. Незважаючи на те, що раба у Римі не вважали суб’єктом права, питання джерел рабства, припинення рабства, проблеми, пов’язані з рабським пекулієм, вимагають розгляду саме у цій темі. Серед видів суб’єктів права особливе місце займають юридичні особи. Виділення ознак, вимоги до створення і підстави припинення юридичної особи є передумовою засвоєння поняття юридичної особи, хоч ці питання і не були до кінця сформульовані у римському праві.

98. Застава. Заставне право. Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що звернення стягнення на річ у випадку невиконання зобов’язань було можливе: 1. незалежно від того, продовжує вона належати боржнику чи ні; 2. першочергово перед іншими вимогами інших осіб до боржника. Форми застави: 1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. 2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння. 3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше попередніх двох. В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом з заставою речей визнали можливість і застави зобов’язань. Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмету застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, що забезпечене заставою.

99. Наслідки невиконання зобов’язання З древніх часів сформувалась відповідальність за зазіхання на особистість та на майно у формі самоуправства. Стягнення зверталося безпосередньо на особистість боржника, як у кримінальної відповідальності. Римське приватне право встановлювало однакові наслідки (санкції) невиконання або неналежного виконання зобов'язання. В обох випадках або наступала відповідальність боржника, або він звільнявся від відповідальності. Відповідальність наступала у випадку поєднання двох умов - вини боржника та наявності шкоди інтересам кредитора. За відсутності, принаймні, однієї з умов відповідальність не наступала.Під виною розумілося недотримання поведінки, яка вимагається нормами права. Римські юристи розрізняли дві форми вини: а) умисел та б) необережність. Необережність була двох ступенів: груба та легка. Груба вина проявлялася у тому випадку, якщо боржник не виявляв тієї завбачливості, яку, як правило, виявляють звичайні люди Легка вина - боржник не виявив тієї завбачливості, яку повинен виявляти добрий турботливий господар. За умисел і за грубу вину боржник ніс однакову відповідальність в усіх без винятку випадках. Відповідальність за легку вину наступала лише у випадку, якщо договір був укладений в інтересах боржника. Шкода - це наслідки неправомірної поведінки боржника, які складаються з порушених інтересів кредитора та певних збитків, які він поніс. Збитки - це: 1) позитивний збиток; 2) упущена вигода - недоотримання очікуваного прибуткус. Казус — це випадок, збіг обставин, неможливість виконати зобов'язання без вини боржника, загибель речі чи інша не передбачена подія. Діяло правило — за випадок ніхто не відповідає. Боржник звільнявся від відповідальності у разі, якщо свого зобов'язання він не зміг виконати внаслідок дії випадку (казусу).

100. Bona fides. Основна відмінність мвж позовом суворого права та позовом доброї совісті полягала у тому, що при розгляді позову суворого права суддя був пов’язаний буквою договору або законуиі не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді позову доброї совісті суддя з’ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договороу, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті – породження часу пом’якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не дотримувались спеціального ритуалу, право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.