Грошово-кредитне регулювання національної економіки

Податки – обов’язкові платежі, які сплачуються фізичними та юридичними особами до бюджетів усіх рівнів. Причиною виникнення податків є поява держави, товарно-грошових відносин та суспільного поділу праці. За економічним змістом податки поділяються на прямі та непрямі.

Прямі податки – це прямі вилучення грошових коштів із доходів суб’єктів економіки та власників майна. Такі податки мають конкретного платника (юридичну чи фізичну особу). До них слід віднести податок з доходів фізичних осіб, податок з прибутку підприємств, податок на майно та ін.

Непрямі податки – це державні надбавки до ціни. Вони не мають конкретного платника, а включені в ціну товару. Їх називають ще податками на споживання. До непрямих податків належать: ПДВ, податок з продажу, акцизний збір і мито. Обсяги непрямих податків залежать не від доходів, а від споживання. Окрім прямих та непрямих податків існують ще майнові податки та податки на соціальне страхування.

Податки на майно покликані забезпечити раціональне використання національного багатства, що належить приватним власникам. До таких податків відносять: податок на нерухомість, податок з власників транспортних засобів, земельний податок та інші.

Основним призначенням соціальних податків є здійснення соціальної політики. До них належать: відрахування до пенсійного фонду, фонду соціального страхування, фонду безробіття та інші цільові фонди. За рахунок цих платежів здійснюється індивідуальне страхове забезпечення тих, з кого такі податки стягуються та виплати соціальних трансфертів малозабезпеченим верствам населення.

Регулюючий вплив на економіку здійснюється, передусім, через податкові ставки, які поділяються на:

– пропорційні – ставка оподаткування є однаковою і не залежить від розміру доходу;

– прогресивні – ставка оподаткування зростає із збільшенням доходу;

– регресивні – податкова ставка знижується із збільшенням доходу.

Важливо зауважити, що такі податкові ставки застосовуються лише до прямих податків. До непрямих таке оподаткування не може бути застосоване.

Основним видом податку до державного бюджету є прогресивний податок. До 1 січня 2004 року в Україні існувало прогресивне оподаткування доходів фізичних осіб з урахуванням системи надання пільг з максимальною ставкою 40%. З 1 січня 2004 року Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб” встановлена пропорційна ставка у розмірі 13%, а з 1 січня 2007 року діє ставка у розмірі 15%, яка є однією з найнижчих у світі. У всіх країнах цей вид податку справляється за прогресивною шкалою. При обгрунтуванні податкової політики необхідно чітко визначити межі оподаткування, основним принципом яких є спроможність юридичних та фізичних осіб здійснювати податкові платежі.

Проблеми визначення меж оподаткування завжди були в полі зору економістів. Одним з таких вчених є американський економіст А. Лаффер, автор теорії “економіки пропозиції”, який досліджував взаємозв’язок між ставками оподаткування та податковими надходженнями до бюджету. Даний взаємозв’язок представимо графічно у вигляді “кривої Лаффера”:

 

Рис. 19.1. Крива Лаффера

Крива показує, що надходження до бюджету будуть максимальними у точці М, за податкової ставки розміром близько 30-35 %. Надто низькі або надто високі податкові ставки зменшують ці надходження (у точках А і В надходження однакові, хоча податкові ставки різні).

Отже, дана залежність дозволяє констатувати той факт, що зниження надмірно високих податків стимулює розвиток підприємницької діяльності, забезпечує зростання інвестицій, зайнятості і в кінцевому результаті – доходної частини державного бюджету. Навпаки, високі ставки оподаткування здійснюють гальмівний вплив на економіку. Разом з тим, слід зауважити, що ефект Лаффера проявляється лише у випадку нормального функціонування вільних ринкових механізмів.

Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи корпорацій. Наприклад, звільняючи від оподаткування кошти, що спрямовуються на інновацію чи модернізацію, держава сприяє розвитку НТП. Через регулювання податками вона також може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10-15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10-12%). За ставки податку нижчої, ніж 12% утворюються заощадження, що уникають інвестицій. Тому податкові пільги не повинні бути значними та тривалими.

При встановленні податкових ставок необхідно враховувати дві обставини: з одного боку, надмірний податковий тиск на підприємства спотворює структуру цін, веде до згортання виробництва, а з іншого – зменшення податкових ставок сприяє посиленню ділової активності і економічному зростанню.

Держава так повинна будувати свою систему оподаткування, щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При цьому слід застосовувати принцип: однакові доходи обкладаються однаковими податками. Це дасть змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто одержує більші доходи, той віддає більше коштів на фінансування суспільних потреб. Отже, податки з одного боку є інструментом стабілізації, а з іншого – засобом нестабільності і економічного саморуйнування.

Податкові системи не однакові в різних країнах. Кожна з них має свої особливості, оскільки створювались і розвивались вони у різні історичні періоди в різних економічних умовах. Але є загальні показники, які характеризують податкові системи. Найбільш узагальнюючим з них є податковий тиск – відношення загальної суми податкових зборів до сукупного національного продукту; тобто податковий тиск показує, яка частина виробленого суспільством продукту перерозподіляється за допомогою бюджетних механізмів.

Податкова політика у сучасній українській державі перебуває на стадії реформування. Основним завданням даного процесу є максимізація соціального добробуту громадян країни шляхом створення таких умов господарської діяльності, які б забезпечили стабільне економічне зростання з одночасним збереженням помірної інфляції та покращення платіжного балансу країни.

Сукупним важелем фінансово-бюджетного регулювання виступає бюджетна політика держави, яка спрямована на ефективний розподіл фінансових ресурсів країни і реалізується через державний бюджет.

 

Державний бюджет – це провідний фінансовий план держави на поточний рік, обов’язковий до виконання. За матеріальним складом державний бюджет – централізований фонд грошових коштів країни; за соціально-економічним змістом він є основним інструментом перерозподілу ВВП та національного доходу.

 

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Держава як учасник розподільних процесів організовує розподіл і перерозподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб’єктів суспільного відтворення. З одного боку, держава як власник засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первинного розподілу. З іншого – держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну), конституційно закріплені за нею, які без необхідного обсягу грошових коштів виконати неможливо. Тому держава організовує перерозподільні процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному бюджетному фонді, що по суті є платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

Особливості бюджету як економічної категорії відображаються і на функціях, які він виконує. Зміст функцій, сфера й об’єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою. Так, зміст розподільної функції бюджету визначається процесами розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального та ін.) і багаторівневого (обласний, міський, районний та ін.) перерозподілу коштів, як бюджет. Специфіка розподільної функції заключається ще й у масштабності операцій, багатоканальності грошових коштів і великій різновидності цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує численні фонди різноманітного цільового призначення. З бюджетом держави пов’язані всі підрозділи суспільного виробництва і сфери послуг. Таким чином, розподільна функція бюджету характеризується багатократністю розподілу, проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного і соціального розвитку. Контрольна функція бюджету дає змогу регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються.

Отже, бюджетні відносини охоплюють, з одного боку, процес формування основного централізованого фонду грошових коштів держави, а з іншого – процес використання коштів цього фонду. У першому випадку бюджетні відносини виступають у вигляді доходів, у другому – у вигляді видатків.

Доходи бюджету – частка централізованих ресурсів держави, які потрібні для виконання нею відповідних функцій. Вони виражають економічні відносини, що виникають у процесі формування основного централізованого фонду грошових коштів і надходять у розпорядження органів державної влади та управління. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними установами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів. Вони є фінансовою базою діяльності держави. Їх склад, форми мобілізації залежать від системи і методів господарювання, а також від економічних завдань, які вирішує суспільство у певний період. Доходи бюджету утворюються за рахунок надходжень на безповоротній основі, справляння яких передбачене законодавством України.

Доходи бюджету доцільно розглядати як істотний фактор, що здійснює вплив на сукупне споживання та заощадження через рівень доходності різних видів економічної діяльності. Високий рівень вилучення коштів у підприємств і населення призводить до зниження підприємницької активності, сукупного попиту, що відповідно впливає на зменшення обсягів виготовленої продукції і, зрештою, призводить до зменшення обсягу новоствореної вартості та, відповідно, до зменшення надходжень до бюджетів. У дохідній частині бюджету зосереджується та частина вартості валового внутрішнього продукту, яка у процесі розподілу і перерозподілу доходів і нагромаджень може бути спрямована на розвиток економіки держави, соціальний захист населення, соціально-культурні заходи, потреби оборони, управління. Основним джерелом формування фінансових ресурсів, акумульованих у державному бюджеті, є податки, частка яких у більшості країн світу складає близько 90% доходної частини державного і 70% місцевого бюджетів.

Другим за значенням джерелом доходів бюджету є державні позики. Коли можливості отримання нових платежів і позик вичерпані, держава вдається до емісії паперових грошей. Цей метод є неефективним та непопулярним, позаяк він посилює інфляційні процеси. Економіка України в період 1991-1996 років стала наочним прикладом цих негативних явищ.

Другою складовою бюджету є його витратна частина. Видатки бюджету відіграють провідну роль у фінансовому забезпеченні потреб соціально-економічного розвитку суспільства. На обсяги, склад і структуру видатків впливають обсяги і характер функцій держави, адже в умовах товарно-грошових відносин будь-яка держава повноцінно зможе виконувати свої функції, маючи для цього необхідну суму бюджетних ресурсів.

У процесі розкриття сутності видатків доцільно виходити з позицій, що бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави, відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Розподільні процеси, пов’язані з видатками бюджетів, характеризуються різноманітністю та взаємозв’язком. Вони охоплюють розмаїття відносин з приводу розподілу і використання коштів бюджетного фонду держави і відображають напрями розподілу бюджетних ресурсів держави. В основі такого розподілу лежать функції держави, їх обсяг і характер, визначені Конституцією України. Причому є тісний діалектичний взаємозв’язок між видатками бюджетів і функціями держави, який полягає у тому, що збільшення функцій зумовлює збільшення видатків, і навпаки. Функції держави є визначальним чинником, який впливає на обсяги видатків бюджетів та їх розподіл і використання, адже без достатнього рівня бюджетних ресурсів такі функції якісно виконати неможливо.

Також із держбюджету здійснюються наступні виплати:

– субсидії – вид державної грошової допомоги, яка надається населенню;

– субвенції – державна грошова допомога місцевим органам влади на досягнення конкретної мети;

– дотації – вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки.

За допомогою видатків бюджетів держава має можливість:

– регулювати розподіл грошових коштів між виробничою сферою і сферою суспільних послуг;

– впливати на вартісну структуру виробництва;

– стимулювати розвиток пріоритетних, нових галузей та виробництв, суттєво впливаючи на зміцнення своєї економічної могутності.

Бюджетна політика держави може бути дієвим інструментом для вдосконалення структури національної економіки. Після розпаду Радянського Союзу Україна одержала у спадщину викривлену структуру економіки, яка і нині ще залишається недосконалою. Пріоритетною ціллю сучасної державної політики в Україні має стати перехід до інноваційної моделі розвитку, яка є основою забезпечення динамічного зростання економіки. Реалізація даного завдання потребує використання цілого ряду фінансових важелів, а саме:

– безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв за рахунок коштів державного бюджету, зокрема, на державних підприємствах;

– державне замовлення на інноваційні продукти;

– дотації державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;

– зниження ставок податку на прибуток підприємств, які займаються інноваційною діяльністю;

– зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології.

Одним із важелів фінансово-бюджетного регулювання є амортизаційна політика. Для подолання низькотехнологічної структури української промисловості інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних засобів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації. Такою політикою держава збільшує норми списання основного капіталу, створюючи підприємствам можливості швидше оновлювати виробничі потужності, а також – стимули для підприємств, що проводять активну політику технічних нововведень. Грошові надходження, отримані за умови прискореної амортизації, стають додатковим фінансовим джерелом для активної інноваційної діяльності.

Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій, які змінюються відповідно до поставлених цілей. Визначаючи видаткову частину бюджету, слід пам’ятати, що особливістю економічних ресурсів є їх обмеженість, і тому потрібно прагнути, щоб доходи бюджету покривали його витрати.

Держбюджет вважають збалансованим, якщо його витратна частина дорівнює доходній; дефіцитним, якщо видатки держбюджету перевищують доходи; профіцитним, якщо доходи перевищують видатки. Відношення суми дефіциту державного бюджету до обсягу ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо цей рівень складає 2-3%, то така ситуація є прийнятною. У противному випадку, він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної систем і підриває підвалини стабільності всієї економіки.

Переважна більшість теоретиків і практиків світу схиляються до думки, що бюджетний дефіцит є свідченням марнотратства уряду, чинником макрофінансової нестабільності та підвищення ризику економічної діяльності держави. Зростання бюджетного дефіциту спричиняє посилення інфляційних процесів у суспільстві, кризу державних фінансів, грошової системи, зростання диференціації в доходах. Дефіцит бюджету є причиною зниження ефективності податкової системи, послаблення стимулів до праці, підриву впевненості членів суспільства у майбутньому.

У більшості країн світу, у тому числі в Україні, бюджетні дефіцити набули хронічного характеру, що сприяло поглибленню фінансової нестабільності. Вони дають поштовх інфляційним процесам і відволікають значні обсяги фінансових ресурсів з приватного сектору економіки. Неконтрольованість і зняття питання про бюджетне обмеження дефіциту є причиною погіршення фінансової дисципліни у країні та поглиблення фінансової безвідповідальності урядів. Якщо додатково збільшувати за рахунок бюджетного дефіциту платоспроможний попит населення, то в умовах відкритої економіки це призведе не до пожвавлення національного виробництва, а до зростання внутрішніх цін і до імпорту товарів, а бюджетне субсидіювання вітчизняних підприємств однаково сприятиме як внутрішньому інвестуванню, так і вивезенню капіталу за кордон.

Наявність хронічних бюджетних дефіцитів у світовій практиці свідчить про існування певного причинно-наслідкового механізму. У першу чергу бюджетний дефіцит впливає на скорочення обсягу заощаджень у загальнонаціональному масштабі, яке зумовлює зростання відсоткової ставки, меншу доступність кредитних ресурсів для приватного сектору. У результаті підвищується обмінний курс національної валюти, що спричиняє зменшення обсягів інвестицій та експорту, збільшення імпорту. Такий стан зумовлює дефіцит зовнішньоторгового балансу, внаслідок чого виникає дефіцит платіжного балансу. Ці негативні наслідки мають поточний характер і виявляються протягом бюджетного року.

Причинами дефіциту держбюджету є:

· падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

· зменшення приросту національного доходу;

· зменшення акцизних податків, які надходять до державного бюджету;

· збільшення бюджетних видатків.

Дефіцит (профіцит) державного бюджету України за 2000-2005рр. представлено в таблиці 19.1.

За умов дефіцитного бюджету необхідно шукати джерела його покриття. Світовий досвід демонструє основні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту:

1) підвищення податків;

2) скорочення бюджетних видатків;

3) емісія (випуск) незабезпечених товарною масою грошей з метою фінансування державних витрат;

4) позика грошей у банків, господарських організацій, громадян країни, інших держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.

Розглядаючи вищезазначені способи збалансування бюджету, відзначимо, що підвищення податків має свої межі. На перший погляд здається, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження грошових коштів до державного бюджету. Однак, частина економістів заперечує даний взаємазв’язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів (див. криву “Лаффера”). Отже, підвищення податків як метод збалансування державного бюджету є обмеженим.

Другим методом збалансування бюджету є скорочення бюджетних видатків. Цей спосіб є досить ефективним. Адже можна мати значні надходження, але нераціонально їх розподіляти. Ще у свій час Д. Рікардо, яскравий представник класичної школи політекономії, писав, що розподіл ресурсів є предметом дослідження економічної науки. Тому, здійснюючи видатки, слід чітко визначити ті напрямки, які тимчасово можна пригальмувати. Наприклад, дослідження космосу або проведення наукових розробок проблем теоретичного характеру можна тимчасово призупинити з метою зменшення видатків із державного бюджету, але ні в якому разі не можна скорочувати видатки на соціальні цілі (пенсії, різного роду допомоги, фінансування охорони здоров’я, освіти і ін.).

Третім методом покриття дефіциту бюджету є випуск грошей. Цей метод використовується тоді, коли за наявності дефіциту держава має великий зовнішній борг, внаслідок якого залучення зовнішніх позик неможливе, а всі внутрішні джерела вичерпані. Цей метод є вимушеним і вважається доцільним, коли всі офіційні валютні резерви центрального банку використані, у зв’язку з чим врегулювання платіжного балансу залишається першочерговим завданням, причому передбачається, що економіка витримає високу інфляцію. За ініціативою центрального банку запускається механізм друкування нічим не забезпечених грошей, що вирішує проблему дефіциту бюджетних ресурсів.

Державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній.

Внутрішній борг – це заборгованість держави домашнім господарствам та підприємствам даної країни.

Зовнішній борг – заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам, урядам та міжнародним фінансовим організаціям.

У національній економіці існує пряма залежність між розмірами державного боргу і дефіциту бюджету. З одного боку, дефіцит бюджету збільшує державний борг, з іншого – зростання державного боргу потребує додаткових видатків з бюджету на його обслуговування, що збільшує дефіцит бюджету. Державний борг має довгострокові наслідки, позаяк сповільнює економічне зростання та знижує рівень життя майбутніх поколінь.

Зовнішній борг виникає внаслідок того, що для покриття дефіциту платіжного балансу країна змушена брати позики за кордоном. Міжнародні запозичення дають змогу країні інвестувати і споживати значно більше, ніж виробляє національна економіка.

Як будь-який економічний інструмент, державний борг може здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на економіку. Залучення зовнішніх позик означає надходження додаткових ресурсів, що можуть дати поштовх економічному зростанню, а зовнішня заборгованість дає можливість країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід та фінансувати інвестиції, що не забезпечуються внутрішніми заощадженнями. Проте поруч із надмірними державними витратами, незбалансованістю бюджету, неефективною податковою політикою, помилками у валютній політиці, зовнішній борг може спровокувати надзвичайно важкі фінансові кризи, обмежити інвестиційну активність у державі. Таким чином, державний борг може виступати як засіб забезпечення безпеки або, навпаки, як фактор посилення загроз і ризиків. Тому лише застосування ефективної стратегії управління державним боргом сприятиме ефективному використанню запозичень і створить необхідні умови для оптимізації боргового навантаження.

 

Грошово-кредитне регулювання національної економіки

 

Монетарна політика являє собою систему заходів держави, що ґрунтується на використанні грошових важелів регулювання макроекономічних процесів. Вона передбачає зміни обсягів пропозиції грошей в економіці і саме у такий спосіб – здійснення впливу на макроекономічну динаміку.

 

Кредитна політика – система заходів держави, яка базується на використанні ресурсів і можливостей Центрального банку країни, чим дозволяє контролювати ступінь доступності продуцентів до кредитних ресурсів країни та у такий спосіб – впливати на макроекономічну кон’юнктуру.

 

Звертає на себе увагу та обставина, що грошові і кредитні аспекти макроекономічного регулювання розглядаються у органічній єдності. І це не випадково. З одного боку, сучасна грошова система, в основному, є системою кредитних грошей, а з іншого – пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Але, які б конкретні способи грошово-кредитного регулювання ми не розглядали, усі вони мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

 

Таким чином, вищою кінцевою метою грошово-кредитного регулювання є забезпечення стабільності цін, зростання реального обсягу виробництва і повної зайнятості.

 

Звичайно, поточна грошово-кредитна (монетарна) політика орієнтується на більш конкретні та кількісно виражені цілі, тобто йдеться про завдання тактичного і проміжного характеру. Наприклад, коли економіка країни знаходиться в ситуації “перегріву” ринкової кон’юнктури (високий попит викликає зростання цін і доходів, розширення виробництва загрожує втратою рівноваги з високою інфляцією) і на порядок денний висуваються завдання рестриктивного (обмежувального) характеру, то вмикаються одні важелі грошово-кредитного механізму, а коли виникає проблема подолання спаду виробництва і кволої ринкової кон’юнктури – вмикаються інші, експансіоністські (спрямовані на розширення) важелі грошового і кредитного регулювання.

В сучасних умовах держава (в особі центрального банку країни) застосовує три основних форми макроекономічного регулювання, що ґрунтуються на використанні важелів грошово-кредитного механізму.

Центральний банк застосовує такі форми грошово-кредитного регулювання: · операції на відкритому ринку цінних паперів; · маніпулювання обліковою процентною ставкою; · зміни норм обов’язкового резервного покриття.

 

В Україні використання названих важелів макроекономічного регулювання знаходиться ще у стані становлення, тому особливо цінним для нас є осмислення і критичний аналіз досвіду застосування форм грошово-кредитного регулювання, набутого країнами із розвинутою ринковою системою господарства.

 

Операції на відкритому ринку ґрунтуються на тому, що держава, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг.

 

Перш ніж пояснити механізм операцій відкритого ринку цінних паперів, варто з’ясувати економічну природу самих державних цінних паперів, що фігурують на ньому.

Цінні папери держави є своєрідним сертифікатом (свідоцтвом) надання їй позики суб’єктами економіки (домашніми господарствами, фірмами, банками, іншими кредитними установами тощо). Державні цінні папери поділяються на дві категорії: неринкові і ринкові.

До неринкових належать такі цінні папери (ощадні облігації, урядові серії), які не можуть бути передані або перепродані іншим особам. Такі цінні папери не обертаються на вторинному ринку цінних паперів.

Інша справа – ринкові цінні папери. В обіг їх випускає державна скарбниця (міністерство фінансів), що створює первинний ринок. Згодом до справи залучаються ділери (комерційні банки, брокерські компанії або фірми, що спеціалізуються тільки на цьому бізнесі).

Ділери купують державні цінні папери і створюють їх вторинний ринок, пропонуючи продати або купити цінні папери в період їх дії (від дати випуску до дати погашення). Клієнтами ділерів, або інвесторами цих цінних паперів, є корпорації, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, іноземні комерційні і центральні банки. Приватні особи на цьому етапі руху цінних паперів безпосередньої участі в операціях не беруть, вони обмежуються використанням економічних важелів. Річ у тім, що на торгах вторинного ринку (фондової біржі) такі цінні папери продаються великими партіями (лотами) значної номінальної вартості (наприклад, у США один такий лот має вартість не меншу від одного мільйона доларів).

Ринкові державні цінні папери в окремих країнах мають відтінки у назвах. Зокрема, в Україні навіть папери, розраховані на три місяці, називають облігаціями. В інших країнах цінні папери такого строку дії називають скарбничими векселями. У деяких країнах боргові зобов’язання держави поділяють на скарбничі векселі іскарбничі бони.

Отже, усі державні цінні папери поділяються на такі групи:

Ø короткострокові (терміном дії менше від одного року);

Ø середньострокові (терміном дії від 1 до 10 років);

Ø довгострокові (терміном дії понад 10 років).

Варто відзначити, що в Україні державні цінні папери середньострокової та довгострокової дії не отримали ще необхідного розвитку. Періодично і у обмежених обсягах емітуються, наприклад, облігації типу ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Нерозвиненість ринку довгострокових державних цінних паперів пояснюється тим, що Україна ще не досягла необхідного стану економічної стабільності. Незавершеними залишаються структурні перетворення, не подолано небезпечного стану залежності від примх світового ринку енергоносіїв, не спрацьовують у належній мірі заходи антиінфляційної політики. Усе це пояснює ризиковість довгострокових інвестицій, які могли б надійти через ринок вітчизняних цінних паперів.

Поділ державних цінних паперів на три зазначених групи не є випадковим. Необхідність короткострокової позики зумовлена проблемою нерівномірності надходження податків до державного бюджету протягом окремих періодів року. Наприклад, надходження до бюджету податків від сільськогосподарських та залежних від них переробних промислових підприємств мають сезонний характер. Водночас, видатки бюджету є відносно рівномірними. Тому держава, навіть за умови ефективного функціонування всього макроекономічного комплексу, змушена вдаватись до короткострокової внутрішньої позики, випускаючи цінні папери короткотермінової дії.

Існування середньострокових боргових зобов’язань держави зумовлюється циклічними коливаннями ринкової економіки. Відомо, що фази рецесії (спаду і депресії) змінюються фазами експансії (пожвавлення і піднесення). Від того, на якій фазі циклу знаходиться ринкова економіка у даний момент, залежить більша або менша напруженість бюджету. Для подолання спаду і фінансового забезпечення наступної політики економічної експансії, у одному випадку, та для фінансування рецесійних (стримуючих) заходів – у іншому, необхідні фінансові ресурси на строк промислового циклу. Зважаючи на це, держава користується позикою середньострокової дії.

До довгострокових позик держава вдається для фінансового забезпечення глобальних структурних перетворень в економіці, які здійснюються протягом кількох десятиліть.

Відмінною рисою короткострокових боргових зобов’язань держави є також те, що казначейство (скарбниця) продає векселі з дисконтом, у той час, як за середньостроковими і довгостроковими зобов’язаннями сплачується (один або два рази на рік) купонна ставка.

Коли казначейство випускає в обіг вексель номіналом 1 млн.дол. терміном на три місяці, то це означає, що продажна ціна його має бути нижчою на величину дисконту. Через три місяці вексель погашається за номіналом. Тому дилер лише тоді погоджується на купівлю короткострокового векселя, коли сплатить ціну, нижчу від номінальної. Ця дисконтна знижка повинна забезпечити нормальну (рівноважну) рентабельність інвестування капіталу.

З’ясування економічної природи державних цінних паперів дає змогу розглянути механізм операцій відкритого ринку.

Припустимо, що економічний барометр вказує на високу ринкову кон’юнктуру. Сукупні доходи є максимальними, рівень безробіття – мінімальний. Водночас, спостерігається порушення макроекономічних пропорцій та високий рівень цін (адже у фазі циклічного піднесення зростає попит на працю, інші виробничі ресурси і технології). Щоб усунути можливість “перегріву” кон’юнктури, необхідно забезпечити зниження схильності до інвестицій та зменшення сукупного попиту. Держава мусить вдаватись до методів рестриктивної політики (політики обмеження) сковування грошово-кредитних ресурсів.

Існує кілька її варіантів.

По-перше, вона здійснюється шляхом продажу на відкритому ринку частини довгострокових боргових зобов’язань скарбниці, до моменту погашення яких залишилось ще дуже багато часу (понад 10-15 років). Зростання пропозиції цих цінних паперів спровокує падіння попиту на них і – відповідне зниження ціни. А зменшення ціни обов’язково призведе до зростання доходу від даних облігацій. У свою чергу, зростання доходу по одній групі цінних паперів пошириться на інші, що зумовить вигідність вкладення грошей у державні цінні папери. Таким чином, мета буде досягнута – певні маси грошових коштів сковуються цінними паперами.

По-друге, центральний банк може піти на продаж на відкритому ринку певної кількості короткострокових боргових зобов’язань державної скарбниці. Важливо наголосити на тому, що поширеними платіжними засобами в операціях із скарбничими векселями є чеки. Центральний банк, отримавши за векселі чеки, пред’являє їх для оплати банкам покупців векселів. Комерційні банки втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів у центральному банку. Отже, у цьому варіанті операцій на відкритому ринку відбувається не тільки скорочення сукупної грошової маси в економіці, як і у попередньому варіанті, але й – зменшення активів і пасивів центрального банку. Кредитні можливості скорочуються. Політика рестрикції досягає мети.

Якщо економіка знаходиться у депресивному стані, а доходи і зайнятість перебувають на низькому рівні, держава мусить вдаватись до політики економічної експансії. Необхідністю стає стимулювання сукупного попиту та пожвавлення ділової активності. Тепер гроші та кредит мають стати більш досяжними і дешевими. Щоб досягти цього, центральний банк починає скуповувати державні цінні папери. Кредитні резерви центрального і комерційних банків зростають, кредит стає дешевшим, що стимулює інвестиції і забезпечує зростання зайнятості. Якщо скорочується безробіття, то породжене цим зростання доходів населення і корпорацій посилює тенденцію зростання сукупного попиту, що дає додатковий поштовх до зростання національного виробництва.

Отже, маневруючи операціями купівлі і продажу скарбничими цінними паперами держава має змогу реально впливати на динаміку валового внутрішнього продукту. Вона стимулює економічне зростання на стадії рецесії і стримує його, коли насувається небезпека надмірного зростання і порушення економічної рівноваги. У цьому і полягає суть операцій на відкритому ринку цінних паперів.

Другою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що доповнює операції на відкритому ринку.

 

Облікова процентна ставка центрального банку пов’язана із обліком векселів при кредитуванні комерційних банків.

 

Відомо, що з моменту появи центральних банків з’являється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Річ у тім, що центральний банк стає кредитором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція центрального банку отримала назву обліку (дисконту) векселів.

Які ж векселі обліковуються центральним банком?

На перших етапах розвитку дворівневої (центральний банк – комерційні банки) банківської системи обліковувались як державні цінні папери, так і боргові зобов’язання клієнтури комерційних банків. Доречно зауважити, що у другому випадку йдеться не про облік, а про переоблік векселів, адже їх облік уже провели комерційні банки.

За сучасних умов у більшості ринкових країн центральні банки відмовились від практики “переобліку” векселів. Основним мотивом стало те, що облік уже облікованих векселів веде до збільшення амплітуди коливань грошової маси в економіці, адже комерційні банки, маючи змогу отримати у резервному банку додаткову масу готівки під заставу векселів своїх клієнтів, можуть до небезпечних обсягів збільшувати свої кредитні ресурси. А це ризиковано, адже на фазі циклічного піднесення грошова маса отримує додатковий імпульс до зростання, а на фазі рецесії – до зменшення. Параметри коливань грошової маси небезпечно розширюються, посилюючи розмах економічного циклу та інфляції. Зважаючи на це, сучасна практика надання центральним банком позик комерційним банкам ґрунтується на обліку виключно державних цінних паперів. Термін “переоблік” став рудиментом кредитного словника.

Тепер знову, як і в операціях на відкритому ринку, на передній план висуваються операції з борговими зобов'язаннями державної скарбниці, але обсяги і ефективність обліку векселів суттєво поступаються операціям відкритого ринку1. Причиною є те, що в операціях на відкритому ринку центральний банк виконує активну роль, а в операціях з обліку векселів – пасивну. Центральний банк не здатен примусити комерційні банки до більших обсягів обліку, ніж ті, які є бажаними для самих комерційних банків. Усе, що він може – очікувати зростання бажання комерційних банків збільшувати свою позику в центральному банку.

Але таке природне обмеження не означає, що центральний банк зовсім не має важелів впливу на обсяги обліку векселів.

По-перше, зважаючи на економічну ситуацію, центральний банк взагалі може відмовити комерційним банкам у кредиті.

По-друге, для кожної установи кредитної системи він встановлює максимальний рівень або, іншими словами, – ліміт обліку векселів.

По-третє, центральний банк тримає у своїх руках важіль процентної ставки за надання кредиту комерційним банкам.

Доречно було б відзначити, що процентна ставка отримала назву ставки обліку векселів або облікової ставки процента1.

Яким же чином центральний банк користується важелем облікової ставки?

Необхідно мати на увазі, що політика регулювання ставки обліку векселів завжди застосовується у органічній єдності із операціями на відкритому ринку. Так, коли на фазі високої ринкової кон’юнктури держава вдається до продажу своїх боргових зобов’язань і кредитні можливості комерційних банків зменшуються, відповідно зростає ринкова ставка процента за кредит. Для функціонуючих капіталів (промислових корпорацій, торговельних фірм, фермерських господарств тощо) позика стає дорожчою. За цих умов банки прагнутимуть до отримання якомога більшої позики у центральному банку за ще не піднятою обліковою ставкою. Щоб зупинити таке зростання потоків облікованих векселів і виданих позик, центральний банк змушений піднімати облікову ставку процента і, тим самим, привести її у оптимальне співвідношення із ринковим попитом.

На фазі економічного спаду держава, як відомо, вдається до політики здешевлення грошей і кредиту. Центральний банк скуповує на відкритому ринку боргові зобов’язання державної скарбниці, збільшуючи цим кредитні ресурси. Ринкова ставка позичкового процента падає. Облік векселів за старою ставкою стає невигідним комерційним банкам. Облікова ставка тепер не відповідає вимогам фактичної ринкової ситуації, а тому вона, услід за ринковою ставкою, буде знижуватись.

Отже, за умов підвищення облікової ставки обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів стає дорожчим. Якщо облікова ставка знижується, то кредитні ресурси зростають, а позика для функціонуючих капіталів стає дешевшою. Тому можна сказати: користуючись важелем облікової ставки процента, держава отримує можливість активного впливу на загальну інвестиційну ситуацію в економіці.

 

Поряд із операціями на відкритому ринку та регулюванням ставок обліку векселів особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов’язкового резервного покриття.

 

 

Якщо операції на відкритому ринку застосовуються щоденно і безупинно, зміни облікових ставок періодично і як допоміжний засіб до операцій на відкритому ринку, то метод зміни норм обов’язкового резервування – рідко і вкрай обережно.

 

Якщо перед цим розглядалось, яким чином із застосуванням грошово-кредитних важелів держава (центральний банк) здійснює макроекономічне регулювання, то тепер з’ясуємо, як здійснюється політика контролю самої грошової маси.

 

Політика контролю грошової маси спрямовується на регулювання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гарантування стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є монетарною передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.