Становлення партійної системи сучасної України

Лекція 6. Партійна та виборча система України

План

 

6.1. Партійні системи: поняття, сутність та типологія.

6.2. Становлення партійної системи сучасної України.

6.3.Основні типи сучасних виборчих систем.

6.4. Становлення виборчої системи в Україні.

 

Партійні системи: поняття, сутність та типологія

Значну роль у формуванні, функціонуванні та ефективності політико-правової системи будь-якої країни відіграє партійна система.

Дії політичих партій тісно пов'язані одна з одною, взаємозалежні та знаходяться в певних політичних відносинах зі всіма елементами та ланками політичної системи суспільства. Партійні системи обєднують ті політичні партії, що виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем залежить від виду політичного режиму, механізму та ефективності демократії.

Основною рисою, що відображає сутність партійної системи є характер і взаємовідносини існуючих у державі політичних партій, умови їх діяльності і фактична роль в керівництві державними справами, особливо в формуванні уряду. Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інтересів. Партійна система є складовою частиною політичної системи країни.

Головними ознаками партійної системи є: взаємодія партій на нормативно-організаційній основі; здійснення зв’язків між партіями та державою, громадськими об’єднаннями і громадянами; боротьба за владу та її реалізацію, контроль за діяльністю владних структур. Правові основи цих взаємовідносин закріплені у Конституції, законах про партію, про вибори та інших нормативно-правових актах кожної держави.

Отже, спираючись на зазначені ознаки, можна надати наступне визначення поняттю «партійна система».

Партійна система – це складова політичної системи, сукупність існуючих у суспільстві політичних партій з їх взаємовідносинами між собою, а також з іншими громадськими об’єднаннями та державними інститутами влади, що складаються у процесі політичної боротьби за владу.

Партійні системи у сучасних країнах світу характеризуються значною розмаїтістю, що пояснюється наявністю соціальних, національних, історичних, економічних, політичних, культурних, релігійних та інших особливостей, властивих кожній державі, чинного законодавства, гостроти соціальних конфліктів тощо.

Партійні системи можна класифікувати за різними критеріями, тому що єдиного підходу у політологів у цьому питанні не існує. Вони розрізняються насамперед на основі кількісного та якісного критерію. Кількісний критерій вказує на те, скільки партій реально борються за владу або здійснюють вплив на неї, а якісний - акцентується на формах взаємодії між партіями та на способах формування ними інститутів державної влади.

Так, французький політолог М.Дюверже залежно від кількості партій виділив два типи партійних систем – однопартійні та багатопартійні, а його співвітчизник Ж.Блондель залежно від кількості партій та їх положення у партійній системі виділив чотири типи – двопартійні; система двох з половиною партій; багатопартійні з домінуючою партією та багатопартійні без домінуючої партії. Але найбільш деталізованою у теорії партійних систем є семиступенева класифікація, запропонована італійським політологом Дж.Сарторі, до якої залежно від конкретних особливостей певного суспільства входять:

- однопартійна система;

- партійна система з партією-гегемоном;

- партійна система з домінуючою партією;

- двопартійна система;

- партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму;

- партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму;

- атомізована партійна система.

На сучасному етапі найчастіше розрізняють три основних типи партійних систем: однопартійна, двопартійна (біпартизм) та багатопартійна. При цьому, за визначенням Ж.Блонделя, однопартійна система – це така система, за якою одна партія одержує на виборах більше 65% голосів виборців, двопартійна – в якій дві найбільш впливові партії одержують загалом більше 75% голосів виборців, а багатопартійна – в якій дві найбільш впливові партії у сумі набирають менше, ніж 75% голосів виборців.

Однопартійна система -характеризується наявністю в країні тільки однієї політичної партії, яка реально впливає на здійснення державної влади. Цій системі також характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, усунення опозиції, заборона існування інших партій. Наприклад, у ст. 5 Конституції Республіки Куба 1976 р. зазначено, що «Комуністична партія Куби… є вищою керівною силою суспільства та держави…». У чистому вигляді така система характерна для країн з авторитарним і тоталітарним політичним режимом. Саме така партійна система у різні періоди існувала у фашистській Італії і нацистській Німеччині, Радянському Союзі. Сьогодні однопартійна система діє у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі та деяких країнах Африки.

Слід зазначити, що однопартійна система не унеможливлює існування в країні декількох партій, але реально тільки одна з них є правлячою, визначає розвиток усього суспільного життя, регламентує діяльність інших партій. Тобто всі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Будучи різновидом однопартійної системи, система з партією-гегемоном не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система була типовою для деяких колишніх соціалістичних країн Східної Європи ХХ ст. (Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини), в яких, крім правлячої комуністичної партії, були зареєстровані і інші партійні об’єднання, але вони не брали участі у політичній боротьбі і беззастережно визнавали керівництво комуністичної партії. Сучасним прикладом партійної системи з партією-гегемоном може бути Китай, де, крім правлячої Комуністичної партії, існує ще вісім партій, що входять до складу Патріотичного єдиного фронту, очолюваного Компартією Китаю.

Інший характер має різновид однопартійної системи, що дістав назву партійної системи з домінуючою партією. Ця система також передбачає існування декількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу за результатами виборів отримує більшість парламентських мандатів і право формування уряду. З формального боку така система є багатопартійною, а фактичне за цієї системи в країні протягом десятиліть править лише одна партія. Система з домінуючою партією характеризується демократичним політичним режимом, відсутністю урядових коаліцій і наявністю малоефективної опозиції. Прикладом такої системи може бути партійна система Мексики, де понад 70 років країною правила Інституційно-революційна партія; Парагваю та Японії, де майже 50 років правлячими партіями були відповідно партія «Колорадо» та Ліберально-демократична партія. Подібна ситуація тривалий час мала місце у Швеції, де переважну більшість голосів на виборах одержувала Соціал-демократична робітнича партія, в Індії – Індійський Національний Конгрес та в Єгипті – Націонал-демократична партія.

Отже, однопартійна система характеризується стабільністю, передбачуваністю політичного курсу, але, у той же час, за умов відсутності реальної партійної конкуренції, використання однієї партії свого монопольного становища у системі влади, вони згодом стають схильними до бюрократизації, консерватизму, виникає ризик перетворення партії на закриту соціальну групу і тим самим прирікає партію на втрату нею політичного впливу, що зрештою призводить до кризи у розвитку суспільства.

Двопартійна система (біпартизм) характеризується тим, що за наявність декількох різних партій лише дві найвпливовіші із них реально претендують на політичну владу, які поперемінно внаслідок виборів змінюють одна одну. Тобто одна з цих партій, яка виграла вибори, виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Безумовно, кожна з них має свій погляд на суспільний розвиток і хоче мати якомога більше місць у вищих органах держави. Подібна система з одного боку дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обмежений коаліційними угодами, а з іншого – ускладнює можливість приходу до влади третьої політичної сили. Класичними двопартійними системами вважаються партійна система США, у політичному житті яких визначальну роль вже понад 100 років відіграють Демократична і Республіканська партії, та Великобританії, у політичному житті якої переважають Лейбористська і Консервативна партії.

Досить розповсюдженим різновидом двопартійної системи є система двох із половиною партій, яку ще називають трипартійною. Така система складається за умови, що жодна з двох найбільших партій за результатами парламентських виборів не в змозі отримати більшості мандатів без підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена у парламенті. Ця третя партія, примикаючи до однієї з двох основних партій, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду, тоді як інша основна партія стає опозиційною. Така ситуація характерна для Німеччини, де основні партії – Соціал-демократична партія Німеччини і блок Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз домагаються перемоги, об’єднуючись із третіми партіями – Вільною демократичною партією або Партією Зелених.

Отже, двопартійна система характерна насамперед для країн, в яких існує стійке однорідне соціальне та культурне середовище з традиційними цінностями, які підтримуються більшістю членами суспільства.

Багатопартійна система характеризується тим, що за наявності в країні безліч партій у конкурентній боротьбі за владу змагаються різні за ідеологією та ставленням до характеру перетворень у суспільстві три і більше політичних партій, жодна з яких не здатна отримати підтримку більшості у парламенті і тому змушена формувати уряд на коаліційній основі. Ця система одержала найбільшого поширення у країнах Західної Європи (Бельгія, Данія, Італія, Нідерланди, Швеція та ін.).

У залежності від кількості партій, які реально впливають на функціонування державних інститутів та ідеологічної дистанції між ними, Дж.Сарторі розрізняє наступні різновиди багатопартійної системи:

1) партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті лише декількох (як правило, трьох - п’яти) політичних партій, жодна з яких не має більшості мандатів і не може самостійно сформувати уряд. За цією системою партії перебувають на поміркованих політичних позиціях, між якими існують незначні ідеологічні розбіжності, а також відсутня позасистемна парламентська опозиція. Уряд формується однією партією, яка отримала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоча інші партії також представлені у парламенті або коаліцією партій залежно від розподілу мандатів у парламенті. Стабільність уряду насамперед залежить від того, стабільна (Швейцарія) чи нестабільна (Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія) партійна коаліція у парламенті. Якщо партійна коаліція є нестабільною, то уряди можуть змінюватися кілька разів за один термін повноважень парламенту;

2) партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті шести і більше політичних партій, між якими існує значне політичне та ідеологічне розмежування, наявність позасистемних опозиційних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи. Уряд формується партіями центру, а його стабільність залежить від міцності центристських (урядових) коаліцій. Ця система поширена в країнах (насамперед у постсоціалістичних і пострадянських), де політична система має перехідний характер від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і де відбувається протистояння політичних сил, що виступають прихильниками минулого чи нового суспільно-політичного устрою;

3) атомізована партійна система, для якої характерне представництво у парламенті багатьох, у тому числі й позасистемних, малочисельних і маловпливових політичних партій, наявність безвідповідальної опозиції. Уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або на позапартійній основі. Ця система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона характерна для держав, що стали незалежними, і в яких, після тривалого часу тоталітарної однопартійності, йде активний процес партійного будівництва, тобто партійна система перебуває у стадії свого становлення. Так, початок становлення партійної системи в Україні, Росії, Білорусії та в інших країнах Східної Європи припадає наприкінець ХХ ст.

Отже, у сучасному світі існують різні типи партійної системи і, як свідчить практика, кожен із них має свої переваги та недоліки. Наприклад, віддаючи перевагу багатопартійній системі перед однопартійною, слід мати на увазі, що з першою пов’язана гостра міжпартійна боротьба, нестабільність, маніпулювання свідомістю населення тощо, друга – хоча і позбавлена багатьох недоліків багатопартійної системи, але і вона виявилась урешті – решт нестійкою і практично в усіх країнах поступилася місцем різним типам багатопартійної системи. Навіть стабільна і ефективна двопартійна система має свої недоліки, оскільки дві політичні партії знижують можливість повноправної участі третіх сил у процесі прийняття рішень, тобто фактично монополізують представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів.

 

Становлення партійної системи сучасної України

Відродження політичного плюралізму і багатопартійності в Україні нерозривно пов’язано з процесом становлення і розбудови української державності. Основою сучасної партійної системи стали перші неформальні об’єднання, товариства, різноманітні політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації, серед яких наймасовішою політичною силою був «Народний рух за перебудову», що протистояв у той час монополії Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС).

Для цього періоду були характерні наступні риси:

• політичні об'єднання мали позапартійний характер і організаційно еволюціонували від неформальних угруповань до масового руху;

• ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

• методи і засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

• нові політичні об'єднання перебували у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримувала монополію на владу.

Цей стан в політичній системі, звичайно, не можна назвати багатопартійністю, але він багато в чому заклав основи сучасної партійної системи, був спробою ідеологічного розмежування в межах комуністичного ладу. Цей період, який умовно називають протопартійним, тривав від 80-х років до 1990 року. Це була перша спроба ідеологічного розмежування в межах комуністичного ладу бувшого СРСР. Потім політичні процеси, які відбувалися в Україні, набули форму відкритої трансформації однопартійної системи в систему багатопартійну.

Сучасна партійна система України пройшла декілька етапів свого формування.

I етап (1990—1993 pp.) - період початкової багатопартійності (так званий "національно-романтичний"). Його характерними рисами були:

• правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування статей 6 і 7 Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система. Першими легалізованими партіями в 1990-1991 pp. стали: Українська республіканська партія (УРП), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Ліберальна партія (ЛІТУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП) та Соціалістична партія України (СПУ);

• визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник. Уже в перші роки незалежності на програмно-ідеологічній та особистісній основі сформувався спектр політичних сил, що відображав практично всі ідеологічні позиції - від крайньо-лівих до крайньо-правих;

• нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;

• партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи. Але на виборах до Верховної Ради 1990 р. представники опозиційних партій та рухів переважно національного спрямування дістали близько чверті мандатів і, тим самим, стали досить впливовою силою всередині законодавчого органу. Прикладом цього може слугувати прийняття Верховною Радою постанови про заборону діяльності Компартії України після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 р. у Москві.

II етап (1993-1998 р.р.) - визначають як етап атомізованої багатопартійності. Основними рисами цього періоду є:

• на тлі соціально-економічних проблем, що охопили українське суспільство в цей період, спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості;

• однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у Верховній Раді України та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях. Вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій. Серед причин цього слід виділити: по-перше, Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 1993 p., який встановив мажоритарну виборчу систему, фактично проігнорував політичні партії; а по-друге, саме суспільство було ще недостатньо структурованим, а політичні партії - недостатньо зрілими, особливо в питанні визначення і розширення своєї соціальної бази.

• правоцентристський (національно-демократичний) та лівий напрям отримали своїх фаворитів. У 1993 р. відбулася трансформація громадської політичної організації Народного Руху України (НРУ) у політичну партію, а також було знято заборону з діяльності Комуністичної партії України (КПУ) та її реєстрації. Вибори 1994 р. підтвердили домінуючі позиції цих політичних сил;

• вплив ідеологічного чинника на створення політичних партій відчутно зменшується і поєднується з іншими факторами. Створюються політичні партії, що відображають і захищають інтереси державно-політичної еліти (створення так званих "партій влади") та фінансово-промислових груп. Прикладом політичних партій, створених шляхом адміністративним втручанням, слід назвати Народно-демократичну партію (НДП) і Аграрну партію України (АПУ).

III етап (1998-2006 pp.) - період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну систему стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:

• значна поляризація серед політичних сил та їх ідеологічна несумісність;

• існування політичного центру і двосторонньої опозиції;

• наявність політичних сил, які відмовлялись визнавати чи ставили під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;

• зростає чисельність політичних партій та утворюються їхні структури в регіонах;

• зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;

• скорочення кількості політичних партій, представлених у Верховній Раді України. У 1998 р. результати голосування за партійними списками свідчать, що 8 політичних партій подолали чотирьох-відсотковий виборчий бар'єр і, таким чином, здобули представництво у парламенті. Причому із загальної кількості кандидатів у народні депутати на виборах 1998 р. 56,6 % були висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій. Серед народних депутатів України, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійні складали лише 51,12 %.

Посиленню ролі партій у суспільстві сприяло не тільки запровадження змішаної виборчої системи, а й прийняття у 2001 році Закону України "Про політичні партії України", яким регламентовано основи партійної діяльності.

За результатами парламентських виборів 2002 року, які також відбувалися за змішаною системою, в загальнодержавному багатомандатному округу до Верховної Ради України потрапило 6 політичних партій, незважаючи на те, що у виборчому бюлетені їх налічувалось 33.

У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку партійної системи чітко простежувалися процеси дроблення та консолідації політичних сил. Особливо відчутними були процеси дроблення після виборів 1998 р. Розкол відбувся в таких політичних партіях, як "Громада", Народний Рух України, Народно-демократична партія, Ліберальна партія, Демократична партія України, Партія зелених України. Все це привело до створення нових політичних об'єднань і фракцій у Верховній Раді України. Але вже в 2002 р. на зміну стадії партійної роздрібненості приходить етап консолідації провідних політичних сил насамперед під час виборів і задля вирішення виборчих завдань, що реалізовується через створення виборчих об'єднань та блоків. Головним чинником партійно-політичної структуризації є особистості політичних лідерів, а також етнокультурні та регіонально-політичні детермінанти електоральної бази провідних політичних сил.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі і продовжується до теперішнього часу. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів у депутати дотримуватися їхніх партійних брендів. Зберігається персональний чинник партійнополітичної структуризації.

На сьогодні партійна система України виражається в досить великій кількості політичних партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності.

Серед головних причин цього явища слід назвати:

1) наявність старої соціальної структури, яка перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули до консолідації;

2) повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя;

3) відсутність у суспільстві самих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичноі демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетирпимістю, ворожнечею партій навіть одного політичного табору. Поза тим жодна з політичних партій не можне реалізувати себе без союзу з іншими партіями. Більшість сучасних політичних партій не спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство. Для підвищення їх впливу на суспільство політичним партіям необхідно чітко визначити свою ідеологію, яка була б більш зрозумілою не тільки для членів партій, а і для їх електорату. Кожна діюча політична партія, якщо вона прагне стати правлячою партією повинна активно розбудовувати власну структуру, щоб мати вплив на широкий загал населення.

В Україні немає ознак наявності розвиненої та потужної партійної системи. Більшість сучасних політичних партій характеризуються незначною чисельністю та невиразністю організаційноі побудови. Майже всі політичні партії не мають програмно- ідеологічних настанов, які відтворювали б інтереси основних соціальних групп населення. Діяльність багатьох партій значною мірою підпорядкована обслуговуванню потреб партійних лідерів і функціонерів, фінансово- промислових груп, а також певних прошарків адміністративно- господарського апарату.

Для забезпечення політичної стабільності та консолідації українського суспільства вітчизняній партійній системі потрібні сильні політичні партії, які спроможні створити противагу так званим групам тиску, забезпечити політичну автономію політичних партій від різних груп бізнес- еліт.

Таким чином, партійна система незалежної України здійснила складний перехід від аморфної нестійкої багатопартійності до системи поляризованого плюралізму. Сучасний стан розвитку вітчизняної партійної системи вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму.