Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина.

 

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і

Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.

Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.

1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.

Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.

Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку німцями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втручання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського гетьманського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було проголошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.

Першими кроками гетьмана були:

— ліквідація УНР та проголошення Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності приватної власності;

— формування нового уряду — Ради міністрів, який послідовно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).

У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експедиції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисельність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для національно-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйонів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарплати визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегулювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верствах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після проголошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федерацію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.

26 Українська революція доби Центральної ради.

 

Державотворча діяльність Української Центральної Ради. За твердженням провідного дослідника Української революції В. Верстюка, Українська Центральна Рада була створена не 3, а 7 березня 1917 року. Саме в цей день відбулися вибори її керівного ядра. Очолив УНР М Грушевський, який на той час ще перебував у Москві. До її складу увійшли кооптовані представники різних національних організації, товариств, політичних партій винятково соціалістичного спрямування.

Оскільки в умовах Першої Світової війни Центральна Рада не змогла провести демократичні вибори і отримати мандат довіри від населення, її чільні діячі вирішили узаконити свій статус в інший спосіб. В найближчі місяці були проведені Всеукраїнський народний конгрес, робітничий, селянський, військовий з’їзди, на яких всі верстви українського суспільства надали право УЦР представляти свої інтереси перед Тимчасовим урядом Росії.

Внаслідок переговорів у Петрограді, а потім у Києві, Тимчасовий уряд визнав Генеральний секретаріат УЦР вищим розпорядчим органом України. Щоправда, підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління Україною, в якому українці домагалися автономії свого краю, Тимчасовий уряд відмо­вився затвердити. Замість Статуту 4 серпня до Києва надійшла „Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові”. У ній говорилося про перетворення Ге нерального секретаріату на місцевий орган, підпорядкований Тимчасовому уряду. Юрисдикція Генерального секретаріату поширювалася на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частину Чернігівської, значно звужувалися його повноваження на цій території.

Новий виток ескалації напруження стався після жовтневого перевороту 1917 року та захоплення більшовиками влади в Росії. Свого піку він досягнув після ухвалення резолюції, в якій Центральна Рада висловилася проти більшовицького повстання у Петрограді.

У відповідь уряд Російської Федерації на чолі з В. Леніним 4 грудня 1917 року направив до Центральної Ради ультиматум, в якому, з одного боку, визнав право Української Народної Республіки на національне самовизначення, а з іншого — пред’явив ряд безпідставних претензій до її політики. Нічим іншим, ніж безцеремонним втручанням у справи УНР, цей документ визнати не можна.

Збройний конфлікт розпочався 10 грудня 1917 року у Харкові із роззброєння українського бронедевізіону російськими більшовицькими військами.

На жаль, як українські політичні, так і військові сили не змогли протистояти організованому більшовицькому натиску. Відтак, українці вбачали свій порятунок в укладенні договору з країнами, що воювали з радянською Росією. Йдеться про держави Четверного блоку, зокрема Німеччину, Австро-Угорщину, Туреччину та Болгарію. Ті погодилися визнати УНР суб’єктом міжнародного права і 9 лютого 1918 року підписали з нею Брестський мирний договір. Він визначив обсяг військово-політичної допомоги України у боротьбі з Росією з боку країн авс-тро-угорського та німецького блоку.

Виконуючи умови договору, 18 лютого війська Четверного блоку вступили на територію України. 1 березня разом з передовим українським загоном С. Петлюри вони увійшли до Києва. Проте втрата соціальної опори в середині країни, непорозуміння із союзниками на грунті протилежного бачення економічного та політичного розвитку країни, призвели до загибелі Української Центральної Ради. Останній день її роботи 29 квітня 1918 року, позначений ухваленням Статуту про державний устрій, права і вольності УНР.

 

Державний устрій.

За формою правління Україна у перший період революції була демократичною республікою, хоча й перебувала у складі Російської імперії. У цей час Росія офіційно залишалася монархією, адже жодних рішень центральних органів влади з її скасування не ухвалювалося. Лише 1 вересня 1917 року Тимчасовий уряд проголосив Російську державу республікою. Таким чином, українська влада підпорядковувалася центральному органу Росії — Тимчасовому уряду. До скликання Установчих зборів в його руках зосереджувалися законодавча і виконавча влади.

Українська Центральна Рада — це представницький орган різноманітних верств тогочасного суспільства. її вищим органом визнавалися Загальні збори (сесії). Загальні збори мали скликатися один раз на місяць, однак за увесь час роботи відбулося лише дев’ять сесій.

З метою оперативного управління 8 квітня 1917 року Центральна Рада створила Комітет Центральної Ради. До нього входили Президія УЦР (голова та два заступники) та 17 членів. Комітет обирав голів комісій, котрі входили до складу УЦР, її секретарів, скарбника. Він готував проекти найважливіших політичних документів, ухвалював і проголошував їх від імені Центральної Ради. У червні-липні відбулася реорганізація Комітету. Він став називатися Малою Радою, кількість якої зросла до 56 осіб.

Виконавчі функції покладалися на Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, створений 15 червня 1917 року. Після проголошення III Універсалом Української Народної Республіки Генеральний секретаріат виконував обов’язки уряду України, а після ухвалення IV Універсалу був реорганізований у Раду Народних Міністрів.

Важливою складовою структур УЦР були її численні постійні та тимчасові КОМІСІЇ.

Невпорядкованість та відсутність чіткого розмежування повноважень — основна ознака місцевих органів влади цього періоду. Одночасно в Україні діяли комісари Тимчасового уряду, покликані стежити за виконанням законів на місцях; губернські, повітові комісари Центральної Ради, коменданти міст та містечок контролювали виконання рішень української влади; ради селянських депутатів та волосні, повітові, губернські земельні комітети, на які покладалися обов’язки „порядкування не тільки земельною власністю, а й сільськогосподарським інвентарем”.

У травні 1917 року Тимчасовий уряд значно розширив повноваження органів місцевого самоврядування, насамперед земських установ. До їх відання перейшли питання охорони праці, стан бірж праці, громадських майстерень, усунення дорожнечі. Виконавчим органом земств стала міліція. Влітку 1918 року Союз земств Київської губернії очолив С. Петлюра.

Судоустрій та судочинство. Центральна Рада не відразу взялася за створення власної судової системи. Впродовж тривалого часу в Україні продовжували діяти суди, запроваджені реформою 1864 року. Лише в грудні 1917 року Генеральне секретарство судових справ розпочало проведення судової реформи зі створення тимчасового (до скликання Установчих зборів) Генерального суду, який складався з трьох департаментів: цивільного, кримінального і адміністративного. Члени Генерального суду обиралися Центральною Радою таємним голосуванням, більшістю у 3/5 голосів, терміном на 3 роки. Освітній ценз при цьому вирішального значення не мав. До складу вищої судової інстанції України входило 15 генеральних суддів.

Таким чином, судоустрій не набув завершеного вигляду. На місцях продовжувала діяти стара судова система з дільничними мировими судами та з’їздами мирових суддів як апеляційною інстанцією.

Судами загальної підсудності вважалися окружні суди, що розглядали справи у складі 3-х суддів, а найважливіші кримінальні — ще й 12 – ти присяжних засідателів.

До початку березня 1918 року в Україні формально існували волосні суди. Для оперативного розгляду тяжких кримінальних справ 14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів. Саме коменданту доручалося сформувати суд, до якого входили члени колегії у складі 2 представників громадськості і 4-х призначених військовим комендатом. Головував у суді старший із офіцерів.

У судовому засідання брали участь захисник, приватний обвинувачувач і приватний позивач. Неявка однієї сторони не була перешкодою для розгляду справи. Суду були підсудні не тільки військові, а й цивільне населення.

Джерела права. Формування власної правової системи Українська Центральна Рада розпочала одразу після жовтневого перевороту. 25 листопада 1917 року вона ухвалила Закон про правонаступництво, згідно з яким усі закони колишньої Російської держави продовжували діяти на території України. Центральній Раді дозволялося ухвалювати нові закони і від імені Української Народної Республіки скасовувати старі.

За час своєї діяльності Центральна Рада ухвалила кілька важливих законодавчих актів:

Перший Універсал — це звернення програмного характеру, схвалене 10 червня 1917 року. В ньому висловлювалося прагнення молодої української демократії до волі, до права самостійного порядкування своїм життям, до створення шляхом рівного, прямого і таємного голосування Українських Установчих зборів, до національно-територіальної автономії у складі Росії. В документі йшлося про необхідність ліквідації приватної власності на землю;

Другий Універсал (3 липня 1917 року) став наслідком переговорів керівництва Центральної Ради з представниками Тимчасового уряду. У документі заявлено про визнання Петроградом Генерального секретаріату як носія найвищої кра-євої влади України, склад якого за погодженням з Центральною Радою затверджувався Тимчасовим урядом. У зв’язку з цим проголошено, що Україна відкладає наміри створити автономію до рішення Всеросійських Установчих зборів;

Третій Універсал з’явився після жовтневого перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 року. Основними його положеннями були:

1. Проголошувалося створення Української Народної Республіки у складі

майбутньої Російської Федерації.

2. До скликання Українських Установчих зборів Центральна Рада перебирала на себе повноваження законодавчого характеру. Генеральний секретаріат ставав урядом України;

3. Скасування приватної власності на землю та її передача всьому трудовому народу;

4. Запровадження 8-годинного робочого дня та державного контролю над

виробництвом;

5. Негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру

між воюючими країнами;

6. Скасування смертної кари та оголошення амністії політичним в’язням;

 

7. Розширення прав місцевого самоврядування;

8. Забезпечення політичних прав і свобод громадян УНР;

9. Надання національним меншинам національно-персональної автономії;

Четвертий Універсал (11 січня 1918 року) проголосив Україну незалежною державою. Однак проголошена самостійність не мала абсолютного характеру. Адже остаточне розв’язання питання про федеративний зв’язок з республіками колишньої Російської імперії покладалося на майбутні Українські Установчі збори;

Конституція УНР або Статут про державний устрій, права і вольності УНР від 29 квітня 1918 року визнала народ України джерелом влади. Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через Всенародні збори України — вищу законодавчу владу в державі. За формою державного устрою УНР визнавалася парламентською республікою. Найвища посадова особа держави — Голова Всенародних Зборів — мав виконувати „всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки”.

Влада УНР за класичним демократичним принципом розподілялася на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада зосереджувалася в руках уряду — Ради Народних Міністрів, судова -у Генерального суду.

Місцевими органами влади проголошувалися виборні Ради та Управи громад, волостей і земель.

Велика увага приділялася захисту прав людини. Ніхто не мав права обмежити на території України свободу слова, друку, віросповідання, права на страйк.

Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. Загальне, рівне, таємне виборче право (активне і пасивне) надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Його позбавлялися лише особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

В окремих випадках Конституція передбачала можливість обмеження (не більше, ніж на 3 місяці) політичних прав і свобод. Це могло статися за рішенням Всенародних Зборів чи Ради Народних Міністрів у разі війни чи внутрішніх заворушень.

Конституція обійшла увагою такі питання, як державна символіка, принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління тощо. Очевидно, ці положення мали регулюватися окремими законами.

 

36 Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни. Перший етап німецько-радянської війни на території України (друга половина 1941 – перша половина 1942 рр.).

 

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. небувала в історії за масштабами і жорстокістю битва народу Радянського Союзу проти найбільш реакційної сили ХХ ст. – гітлерівського фашизму. Вона була найважливішою складовою частиною другої світової війни 1939-1945 рр. В цій війні вирішувалася доля не лише народів Радянського Союзу, а і всієї Європи, всього світу.

Величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім’я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно – війна закінчилася довгожданою перемогою.

За більш як пятидесятирічний час після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів. Але багато сторінок української історії другої світової війни залишились ще поза увагою істориків, або висвітлені занадто однобічно.

Спираючись на нову і новітню літературу - метою даної лекції є висвітлення передумов та причин ІІ світової війни, ролі “українського питання” в політиці європейських держав напередодні та на початку війни, характеристика найважливіших подій участі народів України в боротьбі з гітлерівським фашизмом. Зміст цих і інших проблем буде викладено за таким планом:

Українське питання в політиці європейських держав напередодні та на початку війни. Друга світова війна - страхітливе явище світової історії. Вона втягнула в свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі і тривала довгих шість років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії та Африки, охопив океанські простори, досяг берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Атлантичного узбережжя на заході, Курильських островів на сході, меж Єгипту, Індії та Австралії на півдні. Війна забрала більш як 57 мільйонів життів, з них 27 мільйонів - у Радянському Союзі. Біди і страждання, яких зазнали народи, незмірні.

До другої світової війни привели слідуючи причини. Перш за все, це загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою. Звідси прагнення до нового переділу світу. Німеччина прагнула до реваншу, а Італія і Японія до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їх стратегічні інтереси. Німеччина і Японія намагалися досягти світового панування. До цього ж недалекоглядна політика провідних європейських держав – Великобританії і Франції, які на протязі багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомогли стати їй на ноги, захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Цій війні сприяла й недалекоглядна зовнішня політика СРСР, зокрема підписання пакту Ріббентропа – Молотова, який розв’язав руки Гітлеру.

В цих умовах “українське питання” поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний й суспільно-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя у Європі. Це робило українське питання вузлом серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. У широкому – це питання про умови і механізм їх возз’єднання та про створення власної державності. Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни-гаранти Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення “життєвого простору” й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 року – відомий нацист, один з натхненників завоювання слов’янських земель Розенберг здійснює візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими і англійськими політичними діячами обгрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлеровцям України “ для раціонального використання цієї родючої території”. Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв’яже всі нагальні проблеми Німеччини. На цьому етапі Гітлер використовував українське питання в тактичних цілях. Зокрема фашистська Німеччина намагалась зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” – логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експанції на схід. З іншого боку, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, Англія та Франція пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України – однією з головних складових частин цієї проблеми. Справа в тому, що свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України, крім Німеччини, енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Так, Угорщина домагалась окупації Чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення, що фактично малось на меті приєднання цих земель до складу цієї держави. Польща, підтримуючи плани Угорщини, сподівалась, що коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, то вона матиме змогу створити під власним керівництвом блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

У відповідь на вичікувальну позицію німецької дипломатії після мюнхенської змови чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії: 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбавилася назви “Підкарпатська Рутенія”).

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої України”. В оточенні Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів. Центром повинна була стати Закарпатська Україна. Плани щодо створення добровольчих загонів з українців активно пропагувались і в інших країнах. В Англії і Франції, наприклад, лише за чотири місяці 1938 р. з’явилось понад 900 статей і заміток на українську тему. Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена “Велика Україна”.

В Карпатській Україні в цей час столицею стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем’єр – міністр А.Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність “Німецької партії” і організоване “Німецько-українське культурне товариство”. В грудні 1938 р. підписується німецько-карпатоукраїнська угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким “Товариством з експлуатації корисних копалин”, відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття.

У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у “Карпатську Січ”, побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Д.Волошина, на яку той розраховував. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту. І Гітлер, коли почав здійснювати свої плани на Сході, знову вводить в німецьку гру українську карту. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомаштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об’єктивно протистояли інтереси СРСР. Гітлер іде на тимчасовий “союз для війни” з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав таких тактичних цілей: прив’язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоював СРСР.

Пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього фактично розв’язував руки Німеччині для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу “збирання” українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для СРСР збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів зміцнення західних кордонів, засобом нейтралізації планів типу “Великої України”, формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці – проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як девять міжнародних угод, і в тому числі про ненапад з Польщею, термін якого закінчувався лише 31 грудня 1945 року. До складу українського фронту, який проводив цю операцію, входили 28 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, сім артилерійських полків резерву Головного Командування. Червона армія, хоч і швидко просувалась по території Західної України, все ж не змогла захопити всі землі, що входили до радянської “сфери інтересів”. І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 року.

 

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”. Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домагтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднання до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці території опинилися під німецькою окупацією.

Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз’єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії і МАРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

Ще раніше, 1939 року рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання її з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР і УРСР. Завдяки цьому населення України зросло на 8809 тис. осіб і на середину 1941 року становило 41657 тис., а територія розширилась до 565 тис.кв.км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт), “формальне інкорпорування” (АЖуковський, О.Субтельний), “возз’єднання окупаційного типу” (С.Кульчицький) і ін.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворенних західних областях України була однаковою. Суттю її була активна радянізація. Зміни, що відбулись, на цих територіях мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; україназація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств, ліквідація безробіття та ін. З іншого – руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелигенцією, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії, масові депортації населення.

 

І все ж, більшість істориків прийшли до висновку, що возз’єднання українців у межах однієї держави вперше за багато століть було визначною подією і важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Таким чином, входження споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об’єктивно закладало передумови для прогресу. Переважна більшість населення західно-українських земель вітала цей акт. В той же час спроби сталінського режиму запровадити там ідеї “казарменого соціалізму” привели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій.

2. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Партизанський і підпільний рух на українській землі. 22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала 1418 днів і ночей і забрала життя понад 27 млн. радянських людей, в тому числі більше 8 млн. українців.

На початок війни фашистська армія налічувала 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Італія, Румунія, Угорщина і Словакія. Війна з боку фашистської Німеччини та її сателітів проти СРСР була загарбницькою. З боку ж Радянського Союзу справедливою, вітчизняною. В ній СРСР захищав не лише свою територію, а й інтереси всього прогресивного людства.

Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану “блискавичної війни” і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.

Відповідно до гітлерівського плану “Барбароса” війна з СРСР повинна була закінчитись за 6-8 тижнів. Проти України була зосереджена група армії “Південь”, в яку входило 13 корпусів і 57 дивізій.

До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибину вторгнення на головних напрямках 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій були розгромлені, а ще 72 дивізії втратили 50% і більше особового складу – це 3/5 військ, що знаходились у західних військових округах. Уже 16 липня Гітлер поставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було навіть призначено губернаторів.

 

Основними причинами поразок Червоної Армії у початковий період війни були: раптовіть фашистського нападу; різний ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії; масові репресії кінця 30-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва.

 

Український напрямок для Гітлера був одним із ключових, і це чітко виявилося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 вересня 1941 року фюрер припинив наступ на Москву і переорієнтував головні удари на Ленінград і Київ, підкреслюючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання”.

Така зміна акцентів була зумовлена цілим комплексом чинників: економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі 48,9%; лише Харкові за півроку виготовлялось стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунським нафтовим свердловинам”; морально-політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у Червоній Армії.

На території України групі німецьких армій “Південь” протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. На цьому напрямку ворог мав лише незначну кількісну перевагу у живій силі (1:1,4), але значно меньше мав техніки. В радянських військових частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази – танків і в 2,4 рази літаків. Але навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалось. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлеровці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України. Внаслідок прорахунків радянського командування в кільце оточення потрапили дві радянські армії - 660 тис. чоловік, де 60 тис. складали командири. Не дивлячись на ці катастрофічні наслідки, оборона Києва мала велике стратегічне значення: до осені затримала наступ ворога на центральному напрямку.

Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси, що тривала 73 дні, та битва за Кримський півостров на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.

Після перемоги під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 р.) в СРСР була проведана нова мобілізація, що дало можливість сформувати майже 400 нових дивізій. За вказівкою Сталіна на початку 1942 року було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених операцій за визволення Донбасу та Харкова. Наступальна операція в районі Харкова (травень 1942 р.) спочатку розвивалась успішно, але в результаті допущених помилок, нестачі досвіду, німецьке командування зуміло оточити три армії і захопити в полон 240 тис. червоноармійців і командирів.

У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м.Керч. У ворожому полоні опинилося близько 200 тисяч радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушканські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 року, блоковані ворогом із суші, моря та повітря після 250-денної оборони, за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.

Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.

Таким чином, за рік тяжких боїв була втрачена по суті вся територія України. Але знекровлені радянські воїни, які були поставлені у неймовірно скрутне становище, мужньо і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Завдаючи постійних ударів ворогові, вони тримались до останнього, створюючи передумови перелому в ході війни. Нині відомо, що на українській землі у перший рік війни вермахт втратив більше одного мілійона чоловік. Радянські воїни, які воювали за Україну, внесли гідний вклад у зрив плану німецького “бліцкригу”.

Коли гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора – генерала Антонеску дозволив “навічно” включити до складу Румунії Чернівецьку й Ізмаїльську області. У серпні 1941 року гайуляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий “дистрикт Галичина”, куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства.

 

12 центральних областей республіки склали рейхкомісаріат “Україна”, який було передано в безпосередню опіку так званого східного міністерства. Очолював його сумновідомий А.Розенберг. Чернігівська, Сумська, Харківська, Донецька і Луганська області, на території яких в кінці 1941- першій половині 1942 рр. проходила лінія фронту, залишалися в юрисдикції вермахту й відділялися від інших територій зоною якнайсуворішого режиму.

 

Ось так, розчленувавши Україну, розмежувавши її кордони гітлерівці сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Жорстокий окупаційний режим – “новий порядок” – позбавляв населення українських земель будь-яких громадянських прав. Грабувалися і нищилися матеріальні і культурні цінності. Ешелонами відправлявся до Німеччини український чорнозем. З музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи. Місцеве населення підлягало витісненню в північні райони або знищенню. Так, протягом 103 тижнів окупації Києва у Бабиному Яру було розстріляно більше 200 тис. чоловік. Серед них були євреї, українці, росіяни, поляки, цигани та представники інших народів. Бабин Яр став однією із найбільших інтернаціональних могил. У червні 1943 р. перестало існувати Львівське гетто, де було страчено 130 тис. чоловік.

Всього на території України діяли 180 таборів смерті, де було страчено 1366 тис. радянських військовополонених. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населення. “Фабрики смерті” діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Кіровограді та в інших містах. Масовим злочинам гітлерівців на українській землі не було меж. Одним із перших було знищено селище Яців, що під Черніговим. Людей було зігнано у велику клуню й спалено. Восени 1941 року на Полтавщині були повністю спалені села Обухівка, Олефіровка, Панасівка, Соколівка. За час окупації в Чернігівській області знищено 23 села. На згарище перетворили окупанти велике село Козари, а 4268 його жителів розстріляли. За час окупації значно скоротилось населення України.

16 вересня 1942 року у ставці “Хагевальд” під Житомиром були оголошені схвалені фюрером “нові принципи” німецької політики на Сході та архітаємний план “Ост”. В ньому щодо України говорилося, що за 30 років вона перетвориться на територію для утворення нової арійської імперії “Остготія” – як пам’ять про напівлегендарну Остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гуннами.

Після офіційного проголошення генерального плану “Ост” у практиці нацистського геноциду визначилися нові зловісні аспекти. Поряд із масовими екзекуціями стали дедалі частіше застосовуватися “виселення” українців із зазделегідь визначенних районів. Навесні 1943 року цю акцію розпочав житомирський генерал-комісаріат. Особливо інтенсивно здійснювалося “виселення” українців вздовж запланованої нацистами шосейної магістралі “Г – Г” - Гамбург-Готенланд (Готенланд - так вони перейменували Крим), обіч якої розташувалися вельможні східні ставки Гітлера (“Верфольф”), Гимлера (“Хегевальд”) і Герінга (“Форотенштадт”). Сюди ж почали прибувати ешелони з тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська І Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилось “велике переселення нордичної раси”.

 

Як уже підкреслювалося, Червона Армія на початковому етапі війни знаходилась у тяжкому становищі. З одного боку, відчувалися тактичні переваги ворога, а з іншого – давався взнаки низький рівень боєздатності радянських військ і керівництва ними. Вже в перші дні війни була розроблена программа мобілізації всіх сил держави на боротьбу з ворогом. Програма була викладена в директиві Раднаркому й ЦК ВКП(б) “Партійним і радянським організаціям прифронтових областей” від 29 червня 1941 року. Вона охоплювала широке коло теоретичних, політичних, організаційно-технічних та ідеологічних питань. В директиві вимагалося від радянських, партійних і громадських організацій: підкорити всі сили й ресурси інтересам ведення війни; перебудувати роботу радянського тилу; перевести народне господарство на воєнні рейки; розвивати партизанський рух у тилу ворога.

Виконуючи цю директиву, захищаючи життя і свободу своєї Вітчизни, український народ разом з іншими народами СРСР вніс значний вклад в розгром гітлерівської Німеччини. Зокрема у створення матеріально-технічного фундаменту перемоги, в трудове подвижництво. Вже у 1941 році разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід виїхали 3,5 млн. громадян республіки. Вони включилися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, сільсько-господарське виробництво в РСФСР, Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії та інших союзних республіках. Було зібрано багато металевого брухту, коштів на будівництво танкових колон, літаків, теплих речей для фронту, тощо. Тільки у фонд оборони українці зібрали близько 2 млрд.крб.

Значний вклад у зміцнення боєздатності Червоної Армії внесли вчені, що працювали в евакуйованих установах. Завдяки запровадженню на танкових заводах Уралу швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колективом інституту електрозварювання під керівництвом академіка Є.Патона, значно зросло виробництво найкращих на той час танків Т-34 та КВ, інших видів бойової техніки. Свій вклад у виробництво необхідної для фронту зброї вніс і колектив ХДПУ (в роки війни ХЕТІ, ХММІ і ХХТІ). Так, наприклад, майстерні ХЕТІ перейшли від виробництва осцилографів і електровимірювальної апаратури до виробництва електрообладнання для танків. Навчально-експериментальний завод ХММІ, виконуючи завдання відділу Наркомтяжмашу СРСР, організував і освоїв випуск верстатів-автоматів для авіаційної промисловості і деяких видів озброєнь. Завод виготовляв приціли до 50-міліметрових мінометів. За пропозицією інженера С.А.Воробьева поділки на лімбах замість ручної нарізки почали виробляти шляхом хімічного травлення, що привело до значного зростання продуктивності праці. Уже в перші дні війни доценти В.І.Атрощенко і К.А.Бєлов розробили спосіб виготовлення хімічних запалювачів для протитанкових пляшок і запалювальних ампул. В жовтня 1941 року вищеназвані інститути були евакуйовані до Узбекистану та Свердловської області, де множили свій внесок у справу перемоги.

Багато тисяч поранених воїнів було повернено до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з видатними вченими України О.Богомольцем, М.Стражеском, В.Філатовим та інш.

Мобілізації зусиль українського народу на розгром ворога сприяли письменники, поети та митці П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, К.Данькевич, М.Глущенко і багато інших. Своє мистецтво несли воїнам та працівникам тилу 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.

 

Величезною допомогою діючій армії стала партизанська і підпільна боротьбі в тилу ворога. Вже на середину 1942 р. на окупованій території України діяло 760 партизанських загонів і значна кількість підпільних організацій. Керівництвом бойовою діяльністью їх велику роль відігравала створена система штабів на чолі з Центральним штабом партизанського руху. Очолював його перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П.К.Пономаренко. Значну воєнну і організаційну роботу проводив і Український штаб партизанського руху керований Т.А.Строкачем. В Україні діяли 17 великих партизанських з’єднань і 160 партизанських загонів. Однією з форм партизанської боротьби було проведення рейдів. Рейди під керівництвом С.А.Ковпака, М.І.Наумова, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова та інших сприяли розгортанню і активізації всенародної боротьби в інших окупованих районах, допомагали забезпечити успіх бойових дій радянських військ. За роки війни партизани вбили або взяли в полон 1,5 млн. ворожих солдатів і офіцерів, пустили під укіс 21 тис. поїздів, знищили 2300 танків, 1100 літаків, тощо. На території Харківщини діяли партизанські загони та диверсійні групи загальною кількістю 3581 чоловік. За 23 місяці боротьби вони вбили 23 тис. гітлерівців, розгромили 4 штаби ворога, пустили під укіс 21 ешелон з військами і технікою, знищили 88 паровозів та 777 вагонів, 260 автомашин, підірвали 24 залізничних і шосейних мости, захопили багато зброї та боєприпасів. Керовані підпільними обкомами партії і комсомолу у Харкові і області постійно відбувався саботаж робітників, селян та інтелігенції.

Подібну роботу проводили підпільники й в інших областях. Так, в Донбасі було зірвано видобуток вугілля для гітлерівської Німеччини. Використовувалися такі засоби саботажу як: завали шурфів шахт, штреків і лав, що були придатні для експлуатації, заниження продуктивністі праці, не виходили на роботу, затягували строки ремонту механізмів, без яких неможливо було відновити роботу шахт. Інженерно-технічні працівники вносили путанину в технічні розрахунки, переконували гітлерівців в легкому відновленні найбільш пошкоджених шахт, що приводило до марних витрат значних сил і коштів. В результаті цього німці домаглися лише 1,5% обсягу довоєнного видобутку вугілля і були вимушені завозити його з Німеччини. Документи свідчать, що до 1 січня 1944 року фашистами на Україну було завезено кам’яного вугілля і коксу 861.878 тонн.

Боротьба шахтарів велась у смертельно тяжких умовах. Люди ризикували не лише здоров’ям, а і своїм життям. Так, наприклад, за затягування сроків ремонту механізмів, пошкодження обладнання шахт Краснодону гітлерівці живцем закопали 32 чоловіки. Серед них Валько – зав. шахтою № 11, Бесчасний – секретар партійної організації; Шевцов – шахтар шахти “Урало-Кавказ” та ін.

Така ж невдача очикувала гітлерівців і на металургійних підприємствах. Замість запланованих 1 млн. вони отримали лише 35 тис. т. металу.

Яскравою сторінкою всенародної боротьби за зрив економічних планів Німеччини був провал німців у використанні суднобудівних і судноремонтних заводів та портів півдня України (м.Миколаїв і Одеса). Німці встановили на заводах суворий режим. Інспектори, спостерігаючи за роботою цехів, виявляли саботажників і направляли їх на покарання до поліції або гестапо. Часто це закінчувалось відправкою до концтаборів. Жорстокі заходи дали можливість гітлерівцям налагодити роботу лише окремих цехів суднобудівних заводів, тільки частково організувати виробництво господарського інвентаря, ремонт залізничних вагонів, будівництво понтонів, тощо.

Саботаж робітників мав місце і на окремих невеликих заводах України, де вироблялось харчування, збруя для коней, одяг для солдатів і офіцерів, чавунні печі для землянок, ліжка для госпіталей та інш. Наприклад, у м.Рівне, з осени 1941 року підпільна організація фабрики, яка виготовляла валянки, прийняла рішення: працювати “добросовісно”, випускати продукцію в заданому обсягу, але в шерсть добавляти сіль сірчаної кислоти. При зіткненні з вологою шерсть роз’їдалась і валянки тут же розпадались. Подібне мало місце в м. Ніжині Підпільники під керівництвом Я.П.Батюка випустили більше 9 тис. комплектів збруї для коней, яка була оброблена спеціальними хімічними речовинами, що у вологому стані роз’їдали і саму збрую і шкіру коней. Це виводило їх з ладу на тривалий час.

Таким чином, координація дій і материіальна підтримка з Великої землі,підтримка населення і знання народними месниками місцевості, сприяла тому, що партизанський та підпільний рух надавав великої допомоги Червоній армії, зміцнював у людей, що знаходилися під окупацією, віру у перемогу над ворогом.

У роки Великої Вітчизняної війни на Україні, в основному в її західних регіонах, діяла й Українська повстанська армія (УПА) як військова структура організації українських націоналістів (ОУН). Остання була створена у Відні у 1929 р. Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Євген Коновалець та його соратники. Напротязі довоєнного існування Організація українських націоналістів мала гострі внутрішні суперечності, які в решті решт призвели до її розколу. У лютому 1940 року у Кракові, в опозиції до політики і методів діяльності ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника, був створений революційний центр ОУН на чолі з Степаном Бандерою, затверджений у квітні 1941 р. великим збором. Від того часу ОУН разділилась на прихильників А.Мельника (“мельниківці”) та С.Бандери (“бандерівці”). Цей поділ поглиблювався, набирав драматичних виявів, справа доходила до братовбивчої боротьби.

Напад фашистської Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з ентузіазмом. Вони розглядали це як багатообіцяючу можливість створення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали єдиного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців користь від ОУН полягала в тому, щоб вона стала основною диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку українські націоналісти не мали наміру бути тільки знаряддям німецької політики. Вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. У відносинах Німеччини з ОУН були й інші складнощі. Серед німців існувала розбіжність поглядів на Організацію українських націоналістів: військова розвідка (абвер) виступала за співробітництво, а партійне керівництво фашистської партії на чолі з Мартіном Борманом розцюнювало її як несерйозного політичного чинника.

І все ж в результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецький армії було створено українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Воно мало близько 600 солдатів, переважно налаштованих пробандерівськи. “Легіон українських націоналістів” мав два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.

 

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між ОУН і німцями вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці “Нахтігалю”) пішла на зухвалий крок, вирішивши без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. створення Української сувереної держави у щойно захопленому Львові. На посаду прем’єр-міністра було призначено близького соратника Бандери Ярослава Стецька.

“Нахтігаль” разом з німцями уже в перший тиждень окупації Львова брав участь у знищенні понад 5000 його жителів – поляків, українців, євреїв, росіян. Проте “державну” діяльність українських націоналістів в Берліні не схвалили. Гітлер вважав “гру в самостійність” зайвою. 5 липня 1941 р. за цю непогоджену ініціативу С.Бандера і Я.Стецько були заарештовані.

Провал спроби бандерівців встановити свою владу негайно використали мельниківці. 7 липня 1941 р. А.Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому просив створити власний уряд. Однак йому навіть не відповили. Створена в Києві, під час його окупації, мельниківська “Українська Народна Рада” в листопаді 1941 р. теж припинила свою діяльність. Вона, як і “уряд” Я.Стецька, була не потрібна гітлерівцям. Адже вони розглядали Україну як багату колонію, постачальницю продовольства, сировини та дешевої рабської сили.

Роздратовані спробою ОУН-Б проголосити Українську державу, гитлерівці заарештували не тільки багатьох бандерівців, але й мельниківців (всього біля 40 провідних членів, в тому числі і поетесу Олену Телігу).

3 вересня 1941 р. націоналісти змушені були піти в підпілля. Стало очевидним, що їх нетривалий “медовий місяць” із фашистською Німеччиною закінчився. З цього часу ОУН починає боротись як проти більшовиків, так і проти німців.

Перші партизанські загони українських націоналістів були створені на Поліссі та Волині. Спочатку вони не були пов’язані з ОУН. Коли ж Німеччина напала на СРСР відомий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ” (пізніше перейменовану на “Українську повстанську армію”, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками.

У 1942 р. члени ОУН-М та ОУН-Б, що переховувались від переслідувань гітлерівців, створили на Волині кілька невеликих партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок створенню регулярної української армії. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Т.Боровця та ОУН-М, назвавши їх УПА. Її головнокомандувачем було призначено Романа Шухевича. Як стверджує відомий історик української діаспори О.Субтельний, найбільшої чисельності УПА досягла в 1943 – на початку 1944 рр., коли в ній налічувалось 30-40 тис. чоловік (Деякі сучасні відомі історики, наприклад, О.Д.Бойко вважає, що чисельність членів УПА становила близько 100 тис. осіб).

УПА повинна була вирішувати два завдан