Італійське економічне диво

Соціальні наслідки

Всього протягом 1950-1960-х років з села пішло 1.8 млн осіб, у містах Півночі починалася помилкова урбанізація, вони обростали безліччю нетрів передмість за наявності в самих містах безлічі порожніх квартир, що продавалися по недоступним робочим цінами.

У 1951-1961 роках в умовах сприятливої економічної кон'юнктури середній погодинної заробіток промислових робітників виріс на 20%, але таке зростання заробітної плати далеко не відповідав збільшення витрат їх фізичної та нервової енергії в результаті широкого впровадження промислово-конвеєрного виробництва.

Передумови

З Другої Світової війни Італія вийшла в числі найбільш постраждалих і зруйнованих європейських країн. "Il boom" являє собою модернізацію економіки та її розвиток до рівня однієї з найбільших економік світу. Двигунами економічного буму послужили передбачення і економічна кмітливість італійських підприємців, а так само виявлення родовищ метану і гідрокарбонатів на Паданской рівнині, що дало поштовх до нового розвитку чорної металургії. Піднесенню італійської виплавки стали сприяла також допомогу США, опиняється у відповідності з планом Маршалла і прямувала на відновлення основних галузей промисловості. Головною метою цих вливань був розвиток індустріальних галузей економіки до такого рівня, який дозволив би їм бути конкурентоспроможними на просторі Загального Ринку.

Автомобіль Фіат 500 став справжнім символом італійського економічного дива.

Період економічного дива

З початку 50-х років Італія вступила в період виключно швидкого індустріального розвитку, обганяючи за темпами середньорічного приросту виробництва промислової прoдукціі всі європейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії.

У 1959, 1960, 1961 і 1962 роках економічне зростання досяг відповідно 6,4%, 5,8%, 6,8% і 6,1% ВВП. У період 1957-1960 років середній річний приріст індустріального виробництва становив 31,4%. Ще більш вражаючий ріст показували такі галузі:

автомобілебудування - 89%,
точне машинобудування - 83%,
виробництво штучних волокон - 66,8% ^[1].

Разом, за період з 1953-1962 обсяг промислового виробництва в Італії збільшився втричі.

Корейська війна (1950-1953) і пов'язана з виробництвом танків і літаків потреба в сталі додали додаткове прискорення італійському індустріальному та економічному зростанню. З 1964 року в середньому зростання становив 8% щорічно ^[2], а в найбільш розвинених індустріальних містах Півночі (Мілан, Генуя, Турин) розвиток йшло ще більш швидкими темпами. Основною продукцією стали:

модна одяг і взуття (в основному Мілан),
друкарські машинки (фірма Оліветті)
пральні машини,
автомобілі (ФІАТ, Ламборгіні, Мазераті, Феррарі),
обладнання,
бензин.

Італія почала стабілізувати імпорт і експорт. Економічне зростання було настільки вражаючим, що навіть президент США Джон Ф. Кеннеді високо оцінив динаміку італійської економіки під час обіду з президентом Італії Антоніо Сеньї в Римі ^[3].

Німецьке економічне диво

Німе́цьке економі́чне ди́во — термін, що використовується на позначення вражаючих темпів економічного та соціального розвитку Німеччини у 1950-і — 1960-і роки 20 століття.

Ред.]Короткі відомості

Період 1950-х років 20 століття характеризувався суцільними успіхами в економіці Німеччини, що відомі під назвою «німецьке економічне диво». Причин цьому було чимало:

· виробництво відроджувалося на новій технічній основі;

· розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія тощо;

· раціонально використовувалися допомога за «планом Маршалла» (2,7 млрд дол., з них 0,5 млрд як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств;

· відсутність військових витрат, 10 млн переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу;

· місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів;

Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала «теорія соціального ринкового господарства» — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки «диву» країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, аніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі «брудні» підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих «гастарбайтерів», що склали 85 % усіх зайнятих на «чорних роботах».

У період економічного піднесення гострих соціальних виступів у ФРН не відбувалося. СДПН обстоювала вигідні колективні договори, вела антикомуністичну пропаганду, наполягала на відновленні кордонів 1937 р. КПН після судового процесу над нею в Карлсруе (1954—1956) була заборонена. Приводом стали заклики комуністів до насильного повалення існуючої влади, а точніше, ліквідації парламентської республіки та демократії. Щоб зменшити активність крайніх лівих, неадекватну підтримці їх нечисленним електоратом, у виборчий закон була внесена поправка (1953), згідно з якою партія, що не набрала 5 % голосів на виборах, не може бути представлена в бундестазі.

Наприкінці 50-х років ситуація в ФРН характеризувалася загальним економічним піднесенням, динамізмом і стабільністю. Якщо в 1951—1955 pp. середньорічний приріст промислової продукції становив 12,3 %, то в 1961—1965 pp. — 5,4 %, хоча загальний щорічний приріст у натуральному обсязі був вищим. Маючи потужну економіку, ФРН увійшла до «Спільного ринку» (1958), де її частка становила 44 % усього виробництва ЄЕС. Вона займала друге місце у світі за обсягом експорту та валюти золотих запасів, а вивіз капіталу з 1955 по 1967 р. збільшився у 30 разів. Серед основних причин процвітання слід назвати інтенсифікацію праці (з 1956 по 1962 р. виробіток на працюючого зріс на 70 %), високу заробітну плату, активну соціальну політику (збільшення пенсій, виплати на дітей), трансформацію капіталізму (народні акції, розпорошення власності). Усе це зміцнювало в людей віру в реформи і сприяло соціальному консенсусу, мирові між працею і капіталом. Високий рівень життя та соціальна захищеність людей, створювані в умовах ринкового суспільства, виявилися найкращими засобами проти зусиль крайніх лівих. «Комунізм, — говорив Л. Ерхард, — це доля бідних та голодних. Ситий німець комунізму не захоче». Проте це зовсім не означало, що в ФРН не було проблем. їх відсутність не стимулює суспільство до пошуків та активності в соціальному полі. Проблеми — невід'ємні супутники суспільного буття. Пошук рецептів їх розв'язання — чи не найважливіше завдання суспільства в цілому.

У 1966 p., вперше за післявоєнний час, у країні виявилася криза надвиробництва, її першим симптомом стала поява безробітних (500 тис.). Уряд вдався до підвищення непрямих податків, квартплати, інтенсифікував політику кредитування і збільшив обсяг замовлень.

Держава почала формулювати цілі економічної політики — короткотермінові кон'юнктурні та довгострокові структурні. Для досягнення перших держава підвищувала прибутковий податок, маніпулювала амортизаційними списаннями. У 1967 р. відповідно до закону про стабілізацію було створено кон'юнктурний фонд. Уряд дістав право підвищувати прибуткові податки на 10 %. Ці засоби призначалися для стабілізації економіки.

Довготермінові структурні цілі передбачали сприяння створенню новітніх перспективних галузей, які зрештою змінили саме обличчя економіки, зайняли в ній провідне місце.

Наразі Німеччина є беззаперечним економічним лідером ЄС — значною мірою завдяки саме «німецькому економічному диву» 1950-х — 1960-х років 20 століття.

20.розкрийте причини та періодизацію «холодної війни»

Опубліковано: Середа, 20 вересня 2006, 00:00

Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, представницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ялтинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим американський президент Гаррі Трумен продемонстрував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримуватися ялтинських угод. «Зі мною ніколи ще так не розмовляли», — запротестував Молотов. «Дотримуйтесь даного слова, і з вами так не розмовлятимуть», знову безкомпромісно і рішуче відказав Трумен. Після цієї словесної дуелі політиків стосунки між двома країнами дедалі погіршувалися.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Центральну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демократичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Москви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою крапкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.

«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін оголосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». ВінстонЧерчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби протидіяти радянській загрозі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом виявилося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розвивалися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

Оскільки один із супротивників — СРСР — припинив своє існування, то деякі політики Заходу ствердили, що перемога у цій війні дісталась США та її союзникам. Однак, якщо це перемога, то сумнівна. Десятиліття «холодної війни» підірвали економіку СРСР, але негативно вплинули й на економічний розвиток США, які так і не змогли вирішити ряд своїх внутрішніх соціальних проблем.

«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться.