Вперше термін ≪козак≫ зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов
він означає ≪одинокий≫, ≪схильний до завоювання≫. У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови ≪Кодекс Куманікус≫ (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих ≪Синаксаря≫. Цікаво, що слово ≪козак ≫ вживалося для позначення полярних рольових функцій: ≪страж≫ і ≪розбійник≫.
Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені
ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова ≪козак≫. Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка ≪Козака≫, який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюютьпоходження козацтва:
1) ≪хозарська ≫ — ототожнює козаків з давніми народами
степу ≪козарами≫, або хозарами;
2) ≪чорно-клобуцька ≫ — вбачає в них нащадків ≪чорних
клобуків≫ — тюркського племені, яке у давньоруські
часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;
3 ) ≪черкаська ≫ — вважає виникнення козацтва одним
з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів),
які до того проживали в Тмутаракані;
4) ≪ татарська ≫ — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утвориласяякісно нова верства — козацтво;
5) ≪ автохтонна ≫ — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовийустрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;
6) ≪болохівська≫ — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих боло-хівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під владимісцевих князів;
7) ≪бродницька ≫ — висвітлює генетичний зв'язок козацтві зі слов'янським степовим населенням періоду Київської
Русі — ≪бродниками≫, які жили у пониззі Дунаю;
8 ) ≪уходницька≫ — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних
озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою
здобиччю;
9 ) ≪захисна≫ — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч
Наростаючій татарській загрозі;
10 ) ≪соціальна≫ — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного,
національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в
нових місцях проживання1.
Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:
1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між
хліборобською та кочовою цивілізаціями;
2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;
3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і саморе-
алізації.
Необхідність виникнення козацтва зумовлена:
1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;
2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного
гніту;
3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово,що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін ≪протистояння≫, поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.Перші згадки про козацтво датуються ХНІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін ≪козацтво≫ фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам:
а) утворенню реєстрових збройнихформувань;
б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як
соціальної верстви. Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р.
їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво
1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була ≪Ординація війська Запорозького реєстрового≫ (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва. На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово- політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного ≪покозачення≫ і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність,
козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої. Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.;
Запорозька Січ
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575). У своїй ≪Всесвітній хроніці≫ він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький таін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані ≪городці≫ та засіки або ж ≪січі≫ з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані
населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування,не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі.Історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.
Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. На о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої
держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують
функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія,
на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови
та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний
імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її
рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та
зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін.
Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До ці єї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальник и — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла
Січ на міжнародній арені. Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було неписаним законом, а ≪стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом≫. Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало тівідносини, що уклались у Січі: утверджувало військово- адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася ≪землями Війська Запорозького≫. Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося. Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі
самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ ≪християнською козацькою республікою≫, і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за
діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтване існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків
та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання
старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий
отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця,
не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або
мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас,
присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися. Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеоло гічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока
релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо
сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: ≪У Бога віруєш?≫ Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план. Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ' я виявилася у боротьбі проти окатоличення та уній- ного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати ≪християнською козацькою республікою≫. Козацька форма державностімала своїособливості.По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і про фесійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.
