Магдебурзьке право у селах Галичини

Відтак, як свідчать документи, магдебурзьке право було не тільки правом міським — на українських землях ним володіли і села. Підтверджують це праці вчених С. Соха-невича, К. Камінської, М. Владимирсько-го-Буданова [2, 95]. Після надання містам і селам магдебурзького прав за їхніми керівниками закріпились назви війт та солтис. Керівником міста став війт, а села - солтис. На території України спочатку не було відмінностей між правовим статусом міст та сіл, статутами села та міста не відрізнялися і в господарських відносинах. Такі зміни сталися лише після того, як населення міст почало займатися ремісництвом, торгівлею, відмовившись від землеробства. Певним критерієм відмінностей між містом і селом стала наявність у містах ярмарків та торгів. Проте в привілеях про надання магдебурзького права не завжди згадувалось про право міст чи сіл на проведення ярмарків. Відмінності ще полягали в тому, що територія міста обгороджувалась муром та ровом, які мали важливе значення в оборонній системі. Такі функції об'єктивно не могли виконувати села. Поряд з тим важко було відрізнити село від малого містечка.

З початку XIV ст. головною відмінністю між правовим статусом села і міста була наявність у містах органів самоврядування -міської ради. Привілей для Львова 1356 р. встановив посаду війта у місті, а привілей для села Каміноброди — солтиса [5, 95]. Лише в одному випадку в архівах знаходимо назву керівника с. Малчиці — війт (advocatus). У судових же книгах 1450—1471 pp. у одних і тих самих селах згадуються назви, і війт, і солтис. Це свідчить про вільне трактування сільськими писарями термінів війт та солтис. У королівських офіційних документах про надання селам магдебурзького права завжди вживалась назва солтис.

Магдебурзьким правом здебільшого володіли давно існуючі села, а новоутворені становили незначну кількість. Так, до 1435 р. тільки 8 з новоутворених сіл володіли таким правом. Відтак має рацію проф. О. Бальцер, стверджуючи що магдебурзьке право надавалось не лише німецьким колоністам, що проживали у містах [8, 436—438], а й селам, де мешкали українці та поляки.

Надання магдебурзького права зумовили два чинники: правовий та економічний. Перший чинник встановлював структуру управління села та судочинство. Економічний - • нові господарські відносини. На зміну натуральному господарству приходять чиншові відносини, що грунтуються на німецьких стандартах. Встановлення нових економічних відносин, за твердженням польських та німецьких вчених, мало позитивний характер. Магдебурзьке право сприяє вільній торгівлі, грошовому обігу та надає селам певну економічну самостійність.

Важливо відзначити особливості надання магдебурзького права. Перша форма надання була частковою, коли магдебурзьке право набувала частина села. Друга форма -часткове надання магдебурзького права всьому селу, проте така форма майже не траплялася. На практиці найширше застосовувалась третя форма — генеральне надання, яке надавалось окремому селу або групі сіл. Генеральне надання спрощувало роботу королівської канцелярії, оскільки привілей дуже часто надавався певній території. Зокрема, у 1441 р. магдебурзьке право було надано Одеському повіту [10, 469], у 1456 р. — Яворівському округу.

Інша особливість магдебурзького права полягала в тому, що воно торкалося сіл, які разом із заснуванням набували німецьке право, а також сіл, переведених на таке право. Новозасновані села поставали на не-заселених землях (in geruda radise). Це були села, засновані на землях, що перебували у власності міста, — головне вони належали м. Львову. Надаючи земельні ділянки за межами міста, зазначалось про право будівництва сіл з використанням магдебурзького права. Декрет Сигізмунда Августа 1555 р. узаконив цей статус міських сіл. Переведення сіл з українського, польського та волоського права на німецьке відбувалося без зміни статусу сіл або з наданням їм права міста. Такі випадки зазначені у Глинянах, Городку та ін. На практиці траплялися випадки кількаразового надання магдебурзького права одним і тим самим селам, наприклад, у Малковичах та Черлянах. Це можна пояснити існуванням для кількох сіл одного солтиства. Повторне надання часто траплялося і у випадку втрати привілеїв на магдебурзьке право.

Передбачалось три стадії надання селам магдебурзького права: локація, надання магдебурзького права та солтиства в одному королівському привілеї. Locatio (лат • lokazia, lokatio) означає залюднення, найменування, оренда, заселення, будівництво та ін. [11, 90—92]. У польській мові під цим терміном розуміли заснування села або міста на вільних землях, надання селу статусу міста та переведення села на магдебурзьке право. Трапляються випадки іншої послідовності розподілу цих стадій. Спочатку надавалось солтиство, а згодом селу надавалось магдебурзьке право. Так у Дроговичах 1439 р. король надав Родильові привілей на солтиство, а іншим привілеєм — магдебурзьке право. У травні 1397 р. руський староста Ян з Торкова з дозволу короля надав солтиство у Сокільниках єврею Мершакові [4, 91]. Цього ж року король затвердив це рішення і надав селу магдебурзьке право. У локаційних документах також зазначалось, у чию власність передається село. Власник, який хотів організувати село за магдебурзьким правом, мав дістати на це від короля дозвіл. В окремих випадках цей дозвіл міг бути і усний. З XVI ст. зустрічаються випадки надання магдебурзького права власниками сіл без згоди короля.

Магдебурзьке право надавалося шляхом дарування або купівлі-продажу. У разі дарування село передавалось третій особі як винагорода за військову чи урядову службу. Дарування солтиства здебільшого відбувалось у селах, що належали королівському двору. Король володів великими земельними ділянками і був заінтересований не тільки в прибутках, айв заселенні цих земель. Католицька церква та приватні власники в свою чергу були заінтересовані в одержанні прибутку. Щодо продажу солтиства, то збереглися такі відомості: власник с. Малчиці продав солтиство Якубові та Станіславові Орчеховським [12, 75], єпископ львівський у с. Ставчанах 1453 р. — П. Длугошові, у 1461 р. Ян Колаш продав солтиство у с. Зимній Воді Станіславові з Красніка за ЗО гривень [13, 99].

Набуте шляхом купівлі-продажу або дарування солтиство ставало власністю у повному обсязі і солтис міг розпоряджатись належним йому майном як за життя, так і після смерті — спадковий характер солтиства підтверджувався у всіх привілеях. Спад-кувати могли як сини, так і дочки.

Як уже згадувалось, першими солтисами були німецькі колоністи. З часом солтисами ставали поляки та українці. За Статутом Казимира Великого шляхта не могла обіймати посаду солтиса. Проте з другої половини XV ст. дрібна шляхта почала поступово займати ці посади[4, 104]. Значну кількість солтисів-шляхтичів становили особи, що набули шляхетство за військову службу. Варський Статут 1423 р. дозволив скуповувати солтиства, відтак кількість солтисів-шляхтичів значно зросла. Купівля посади солтиса була зумовлена їхнім незалежним статусом та можливістю зловживати службовим становищем [15, 29]. Це викликало незадоволення короля та власників сіл. У 1510р. було внесено зміни до Статуту Казимира Великого, за якими солтис без згоди власника села не міг продавати та заставляти майно солтиства. З 1563 р. було значно розширено права власників сіл на викуп солтиств і фактично ліквідовано незалежний статус солтиса [4, 115]. У королівських селах купівля його відбувалася на підставі визначеної процедури: спершу призначались королівські комісари, які оцінювали майно, потім інстригатор, який, за магдебурзьким правом, виконував функції обвинувача -прокурора, від імені короля подавав позов до суду. На підставі рішення суду солтиство переходило до власника села, а солтис отримував кошти за втрачене майно. Дещо подібний порядок викупу існував для власників приватних та церковних сіл.

На місці ліквідованих спадкових солтиств було утворено солтиство без юрисдикції. Солтиство переходило до королівського двору або до власника села, і солтис почав виконувати функції королівського або панського службовця. Велика кількість таких солтисів виконували свої повноваження пожиттєво. У випадку смерті солтиса майно переходило до короля або власника села. Зокрема, у 1553 р. в с. Радежичах і в 1612 р. у с. Поляні солтиство перейшло у власність короля. Після скуповування спадкових солтиств королем та іншими власниками відбулися зміни і в їхніх органах управління. Орган самоврядування села здебільшого вже мав назву війта, а не солтиса. З XVI ст. назва війта загалом поширюється на усіх керівників сіл, що володіли магдебурзьким правом. Закріпилася вона і за керівниками сіл, які діяли за українським, польським та волоським правом.

Насправді ж вони були «ватаманами» або «тивунами». Такі випадки виявлено у селах Черлянах (1564), Бродках (1570)[16, 217-215]. У селах, де раніше існувало спадкове солтиство, з'являються ленд-війти (віце-війти) -заступники війтів. Вони виконували адміністративні функції, наглядали за правопорядком та ін. Встановлення посади віце-війта також зумовлювалось участю війта у військових походах. В окремих випадках власник села одночасно встановлював посади війта та ленд-війта. З другої половини XV ст. майже у всіх селах, що володіли магдебурзьким правом, діяли ленд-війти. Порівняно з колишніми солтисами повноваження війтів та ленд-війтів були значно обмежені, зокрема, вони вже не володіли повноваженнями у галузі судочинства. Останнє стало належати виключно власнику села.

При наданні селам магдебурзького права «населення звільнялось від юрисдикції і влади воєвод, каштелянів, старост, суддів, підсуддів та їхніх возних» [4, 34]. Головою сільського суду був солтис, згодом ним став війт, функції присяжних виконували лав-ники.

Судочинство було найважливішою функцією солтиса або війта, про що зазначалось у всіх королівських привілеях. Судова влада солтиса (війта) поширювалась на всіх жителів села та його територію. Про це зазначалось у привілеях для с. Малкович (1408), сіл Горожани і Підвисоке (1464 р.) та ін. До юрисдикції солтиса входили усі цивільні та кримінальні справи. У випадку вчинення правопорушення жителями села за межами населеного пункту вони підлягали юрисдикції гродських судів. Зокрема, Віцент Лапка з с. Гонятич обвинувачував через гродський суд селян із с. Вербіж за самовільне захоплення його землі [6, 794]. До юрисдикції гродських судів відносились злочини, вчинені на міжміських та загальнодержавних шляхах. Жителі села, що володіло магдебурзьким правом, не підлягали судочинству солтисько-лавничого суду лише у випадку вчинення злочину проти особи іншого права або стану та вчинення злочину за межами свого села. Власник с. Малехова у 1455 р. через свого прокуратора (за магдебурзьким правом прокуратор виконував функції адвоката) звернувся до гродського суду із скаргою на солтиса та 24 селян з с. Збоїська за самовільне захоплення спірної зелі. В цей же час у селах Малехові та Збоїську діяли солтиства [7, 2862]. У цих випадках солтис міг брати участь у судовому засіданні як ас-сесор. У документах XV ст. в судових засіданнях асессорами виступають солтиси сіл Сокільник, Лесньович (1456) [7, 180], Пикулович (1452), Зимної Води (1492), Зубри (1443) та ін. [7, 279].

Про судочинство у цивільних справах у привілеях майже не згадується. У с. Родажи-чах солтис набув право судочинства як у цивільних, так і в кримінальних справах. Аналогічним був привілей для солтиса с. Поляни (1578) [4, 205]. Це пояснюється незначною кількістю цивільних справ, що розглядались у сільських судах. В окремих випадках король або власник села могли залишити за собою право здійснення судочинства. За солтисом залишалось право розгляду тільки незначних справ. Після скуповування спадкових солтиств лише в окремих селах залишилось війтівство з юрисдикцією, і відповідно, у них жодних змін у судочинстві не відбулося. В інших королівських та приватних селах, що володіли магдебурзьким правом, було утворено так зване патрумініальне судочинство, в якому судова влада стала належати виключно власникам села. Власник в свою чергу міг доручити війту виконувати судові функції та контролювати прийняті ним рішення. У привілеях для королівських сіл Горожани та Підвисоке 1464 р. підкреслювалось, що селяни мають відповідати перед старостою, управителем або солтисом. Суд солтиса або війта передбачав оскарження рішень в апеляційних інстанціях.

Після реформи апеляційного судочинства магдебурзького права Казимира Великого 1356 р. було створено Вищий суд німецького права краківського замку. Апеляційним судом II інстанції, за рішенням короля Владислава Варенчика, у 1444 р. для українських міст і сіл стала Львівська міська рада [17, 137]. Вона розглядала апеляцію на рішення війтівсько-лавничих судів у королівських селах. Для приватних сіл апеляційною інстанцією міг бути і власник села. Здебільшого апеляція йшла до ленських судів [18, 333]. До власника апеляція надходила у тому випадку, коли він володів лише одним селом, а жителі оскаржували рішення солтиса або війта. Найчастіше апеляція надходила до окремого суду, який створювали у центрі панських маєтків. У маєтках Станіслава із с. Ходча апеляція йшла до війтівсько-лавничого суду у м. Комарно, куди входило 12 сіл. У селах Самбірської економії, які перебували у власності короля, апеляційні суди знаходились у селах Чуква і Нагуєвичі. Зміни в апеляційному провадженні відбувалися після ліквідації спадкових війтів та солтисів.

Крім ведення судочинства, до повноважень війтів та солтисів входили адміністративні та поліцейські функції. Коло цих повноважень встановлювалося у локаційних привілеях. Солтиси розподіляли земельні ділянки, займалися заселенням села, збирали податки та контролювали правопорядок. Адміністративні функції солтис виконував самостійно або з допомогою спеціальних службовців. До найважливіших функцій солтиса входили збирання податків та зборів на користь держави та власника села за допомогою спеціально визначених осіб «поборців». Перед збиранням податків солтис та двоє селян «поборців» складали присягу [6]. Обов'язком солтиса була також і охорона лісів, що прилягали до села.

Доходи солтиса становив третій грош із суми судових стягнень [15, 201]. Цей дохід залежав від кількості справ, що розглядались у суді. З кожної судової присяги солтис отримував півгроша. З часом усі доходи від судових присяг повністю одержував солтис. Найбільшим прибутком його був шостий грош з чиншів. Чинш сплачувався кожним осадником з земельної ділянки на користь короля або власника села. Саме з цієї суми солтис одержував шосту частину прибутку. У 1545 р. у с. Сокільниках дохід солтиса від чиншу становив 7 гривень. Якщо у селах були ремісники, то вони сплачували солтису чинш своїми виробами або грошима.

До інших прибутків солтиса можна віднести «третій грош з куниці». Куниця сплачувалась у випадку, коли дівчина виходила заміж (або вдова) і переходила до іншого села [14, 365]. Власник села отримував за дівчину 12, а за вдову ЗО гривень. З цієї суми солтис діставав третій грош.

Також існували так звані пошта (donetio) і колачі (colatio) на основі українського звичаю. Тоді громада села дарувала солтису певну суму грошей, а він в свою чергу пригощав громаду пивом. Один раз на рік і в кожному селі воно складало різну суму. У с. Смереків ця сума становила 1 злотий і 8 грошей [16, 354]. З інших дрібних доходів були третина з адміністративних штрафів, «третій грош з розпусти», який сплачувався особою, що стала причиною розлучення. Солтис також діставав у дохід від «третього гроша смирного»[4, 372]. Після укладення угоди житель села сплачував власнику села певну суму, від якої солтис отримував третину.

Крім грошових прибутків, солтиси володіли ще низкою пільг та привілеїв, зокрема володіння земельними ділянками, жилим будинком та господарськими приміщеннями. Солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою «лан». У різних селах солтиси володіли від одного до п'яти ланів[4, 290]. У селах магдебурзького права використовувались франконські або магдебурзькі лани, що дорівнювали 40 моргам. Солтису також належала ділянка землі — «город», який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян — загородників. Земельні ділянки солтисів звільнялись від усіх податків, у тому числі від церковної десятини [19, 54—55]. Крім того, селяни безоплатно виконували роботи у господарстві солтиса.

Магдебурзьке (німецьке) право у селах Галичини у дуже змодифікованому вигляді проіснувало до переходу Галичини до складу Австрії.