Сакральний вимір релігійного лідерства в епоху Середньовіччя

Тема 3. Ґенеза лідерства в історичному контексті

В темі розглянуті теорії та дослідження феномену лідерства, роль і місце особистості в історичному процесі та особливості її владного впливу.

- Витоки досліджень лідерства та їх історична зумовленість

- Сакральний вимір релігійного лідерства в епоху Середньовіччя

- Теоретичні дослідження лідерства у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

- Теоретичні дослідження лідерства у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Ключові терміни: «влада», «владні відносини», «релігійне лідерство»,

Витоки досліджень лідерства та їх історична зумовленість

Розвиток суспільства як системи визначається у тому числі прагненням до впорядковування, що здійснюється через управління та підкорення, тому всі дослідження в цьому напрямку біли направлені на вирішення одного фундаментального питання - про роль і місце особистості в історичному процесі та особливості її владного впливу.

Під час розгляду проблеми лідерства завжди постає питання влади, адже особистість, що має задатки лідера та наділена певними владними повноваженнями, одержує підтримку чинних владних інститутів, і отримує значно більше можливостей для впливу на своїх послідовників.

Влада- особливі відносини між людьми, здатність здійснювати свою волю, що, на відміну від фізичного насилля, постає як сила, яка здійснює вплив на тіло, душу і розум, пронизує їх, підкорює іншого закону своєї волі. Існує безліч трактувань природи влади. Так згідно психологічному підходу влада – особлива суть, носієм якої виступає особа. Ця суть виражається в концентрованій енергії, що примушує інших людей покорятися. Найчастіше ця концентрована енергія іменується владною волею. Разом з психологічним існує соціологічний підхід, прихильники якого переносять акцент з владної волі на соціальну взаємодію. Класичне визначення з позицій даного підходу дав М. Вебер. Він визначає владу як будь-яку можливість проводити усередині даних суспільних відносин власну волю, навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується.

Незважаючи на безліч концептуальних підходів, осмислення владних відносин в історичному контексті розвивалось у двох основних напрямах - «особистісно детермінованому» - при якому людина сприймається як творець історії, і «соціально детермінованому» - коли основним вважалось твердження про домінуючий вплив на людину оточуючої її природної та соціальної дійсності. В рамках першої теорії базовою стала натуралістична традиція, відповідно до якої окремі особистості мали безумовне, біологічно наслідуване право на лідерство, тобто в боротьбі за існування і панування перемагають нечисленні, але найбільш досконалі індивіди.

Загалом, можливо зазначити, що виділення лідерів із загальної маси індивідів завжди базувалось на наявності у них певних особливих соціальних та особистісних характеристик, і підстави такого поділу зумовлювались історично та соціально, тобто, не були універсальними для всіх історичних епох. Зокрема, у первісному суспільстві вже мала місце природна ієрархія. Громадські стосунки первісного суспільства включали і управлінські стосунки: люди накопичували досвід оптимізації взаємин один з одним в малих соціальних спільностях, таких як сім’я, рід, плем’я. І хоча спочатку в умовах дефіциту матеріальних благ усі члени общини були рівні в споживанні з урахуванням статі та віку, але у міру накопичення зайвого продукту виникала диференціація людей по забезпеченості і відбувалося майнове розшарування. Як наслідок, виникали лідери і ватажки - найбільш сильні, сміливі, досвідчені особи, які були першими в різних сферах суспільного життя. До них прислухались, їм поступалися, на них орієнтувалися, їх боялись. Поступово ці особистості починали відігравати усе більш помітну роль в життя громади, брати на себе все більше обов’язків, формуючи взаємовідносини влади і підпорядкування. При цьому усі найбільш важливі питання життя общини вирішувалися загальними зборами дорослих її членів, тобто існувала первісна демократія. Але особливим відношенням користувалися зрілі, навчені досвідом люди – старше покоління громади. Для оперативного управління обирався старійшина - найбільш шанований член общини, який міг бути у будь-який момент змінений, якщо знаходився сильніший, розумніший та досвідченіший. [1]

Первісному суспільству вже була властива гендерна диференціація лідерства, адже жінка довгий час відігравала основну роль у первісному суспільстві не тільки тому, що виконувала репродуктивну функцію, а тому, що виконувана нею господарська діяльність забезпечувала більш стабільний прибуток для життя громади, аніж мисливство чоловіків. Відповідно, важливим фактором, що визначав соціальні відносини, був розподіл продуктів виробництва. Розвиток сільського господарства привів до появи надлишкового продукту, який концентрувався в руках лідера групи, що розпоряджався ним від свого імені, що автоматично підвищувало його авторитет і формувало соціальне підґрунтя його влади.

В той же час майнове розшарування призводило до протиріч і конфліктів. Ускладнення життєвих ситуацій вимагало зміцнення організаційно-управлінської функції, функції влади. Влада надає суспільству організованість, керованість і порядок. Руйнування первісно-громадського ладу супроводжувалося становленням державних утворень, що призводило до істотних змін у практиці владних суспільних взаємовідносин. Як наслідок, в ранніх державних формах становище вождя унаслідувалось, і, відповідно, власність та влада стають єдиним цілим.

Спадковість соціального становища є однією з типових рис і ранніх давньосхідних держав. В той час провідне становище в суспільстві обіймали жерці, тому владне положення людини в суспільстві зумовлювалось її сакральним статусом. Відповідно, наявність в суспільній структурі тогочасних держав взаємозв’язку між соціальною і духовною компонентою визначало базисне підґрунтя формування лідерства, яке, ставши проявом «Божественної волі», наділялось новим духовним змістом. Наприклад, у давньокитайській філософії прослідковується певний зв'язок між природою лідерства і космічним першопочатком, зокрема, Конфуцій звертав увагу на божественну і природну сторони виникнення влади правителя, яка постає як механізм підтримання порядку і спілкування між людьми, що регулює відносини керуючих і керованих.

Античний період людської історії породив ряд новацій у сфері управління, значення яких універсальне і не втрачене до наших днів. Зокрема, для античного світу сакралізація влади і безмежне володіння власністю були менш властиві, ніж для цивілізацій Древнього Сходу. В древньогрецьких полісах власність могла бути індивідуальною, а вища влада могла належати народному зібранню всіх громадян. Але демократичний устрій не заперечував вибору найвищих посадових осіб народного зібрання, наділених особливими повноваженнями, що породжувало формування демократії (формальної влади демосу або натовпу) в процесі реалізації класичного антагонізму «верхів» і «низів».

З античної спадщини основну увагу звертаємо на творчість Платона і Арістотеля, які постають як фундатори натуралістичної традиції лідерства в західноєвропейській філософській думці. Зокрема, Платон пов’язував лідерство з вродженими розумовими здібностями індивідів, їх душевними особливостями, а Арістотель стверджував, що тільки особливі природні властивості дозволяють людині обійняти панівну позицію і здійснювати владу. Однак, означені античні мислителі замислювалися не лише про те, як і чому людина бере у свої руки владу, але і про цілі, які вона ставить перед собою, використовуючи цю владу. Для цих філософів не було сумніву в тому, що хороший лідер повинен прагнути до справедливості і чесно служити державі. Арістотель особливо підкреслював, що участь в політиці для лідера – вища форма прояву людської гідності. Він у праці «Політика» указав, що «людина за своєю природою є істотою політичною та суспільною»[2]. Арістотель виокремлює два типи влади – панівну та політичну, указуючи, що влада господаря і влада державного мужа не тотожні за своєю природою, адже одна з них - влада над вільними за природою, інша – влада над рабами, тобто за часів Арістотеля визнається лише лідерство політичне, яке передбачає керування монарха вільними громадянами.

Епоха Давнього Риму в системі владних відносин постала як республіканський суспільний устрій з провідною соціальною групою - аристократією, при якій тільки нащадки родової знаті могли обіймати впливові державні пости. Громадянство особистості в давньоримському суспільстві визначалось приналежністю індивіда до певної соціальної групи чи громади. Все це підкреслює соціальну зумовленість лідерства тієї епохи.

 

Сакральний вимір релігійного лідерства в епоху Середньовіччя

Епоха Середньовіччя змінює владні пріоритети суспільних відносин в сторону релігійної свідомості. Згідно з християнською доктриною, царство Боже на землі можливе лише «в кожному із нас», тому християнство не вимагає радикальних соціальних перетворень, воно направлене не до соціальних спільнот, а до окремої людської особистості. Християнство не руйнує усталених форм державного правління, його завдання - формування нових моральних засад розвитку суспільства, тому релігійний лідер, на відміну від лідера політичного, не претендує на особливі владні повноваження. Церква визнає державу не тільки як явище, що є незалежно від неї, але і як необхідну форму співіснування. Крім того, церква не тільки визнає державну владу, але і зобов’язана підтримувати її задля виконання апостольської заповіді: «Здійснювати молитви, прохання, моління, подяки за всіх людей, за царів і всіх начальствуючих, щоб проводити нам життя тихе і спокійне у усякому благочесті і чистоті; адже це добре і догідно Спасителю нашому Богу»(1 Тим.. 2:1-3). Влада Христа - це влада віри та покори, і на відміну від влади правителя, виражається як служіння. Релігійний лідер наділений відповідними божественними атрибутами (зазвичай, підтвердженими офіційно через систему церковних таїнств), його авторитет у суспільстві оснований на вірі у силу божественного покликання, тому легітимність релігійного лідера є наперед зумовленою, а його харизма не викликає сумніву. Спільною темою є ідея божественного походження влади: «навіть імператор-язичник належить швидше до християн, ніж до язичників, адже він Богом поставлений на своє служіння»[3].

На всіх етапах розвитку християнської історії релігійне лідерство тісно пов’язане із лідерством політичним, і цей зв'язок є не тільки конструктивним, взаємодоповнюючим, але й антагоністичним, адже наявність сильного впливового владного супротивника у особі церкви та її лідерів із одного боку, примушувало державні інституції мобільно реагувати на зміну суспільних настроїв, а із іншого – жорстке протистояння із чинною владою посилювало адаптацію релігійних структур до чинної системи владних відносин та змушувало шукати нові способи взаємодії. Утвердження християнства у Римській імперії відбувалося у ситуації загальної економічної та політичної кризи, і, як наслідок, втрати авторитету традиційної влади, тому церква стала тим суспільним елементом, що не тільки пропагував нову релігійну ідеологію, але й став певним соціальним гарантом для найбільш злиденних категорій населення. влада духовна, згідно із позицією Августина, стоїть вище за владу державну, адже «необхідно без сумніву коритися наказам Божим, що царює над творінням своїм. Бог стоїть над усім; і у людському суспільстві більша влада домінує над владою меншою, і ця остання їй підкорюється». Водночас Августин зазначає, що найбільші проблеми у людському суспільстві виникають через бажання домінувати над іншими, коли люди прагнуть жити за принципами «хибної свободи, жадібно прагнучи отримати більше, люблячи своє власне більше, ніж Бога, як суспільне благо». Виходом із цього стану є пошук смиренного благочестя. Августин зазначає, що не всі повеління служителів Божих зрозумілі для оточення, але їх варто сприймати зі смиренням, адже «блаженні ті, які знають, що ці повеління віддані тобою. Адже усе здійснюється Твоїми служителями, щоб показати, що потрібно у цей час, і що - у передвістя майбутнього». Тобто, авторитет релігійних лідерів у суспільстві стає значно вищим за авторитет політичних лідерів і влада духовна, згідно із позицією Августина, стоїть вище за владу державну, адже «необхідно без сумніву коритися наказам Божим, що царює над творінням своїм. Бог стоїть над усім; і у людському суспільстві більша влада домінує над владою меншою, і ця остання їй підкорюється». Водночас Августин зазначає, що найбільші проблеми у людському суспільстві виникають через бажання домінувати над іншими, коли люди прагнуть жити за принципами «хибної свободи, жадібно прагнучи отримати більше, люблячи своє власне більше, ніж Бога, як суспільне благо»[4]. Виходом із цього стану є пошук смиренного благочестя. Августин зазначає, що не всі повеління служителів Божих зрозумілі для оточення, але їх варто сприймати зі смиренням. Тобто, авторитет релігійних лідерів у суспільстві стає значно вищим за авторитет політичних лідерів.

Церковне духовенство в епоху Середньовіччя постало не тільки як вибрана меншість, але, передусім, як духовний та соціальний авангард своєї епохи. Це зумовлювалось тим, що його представники були головними носіями освіти, хранителями моральнісного першопочатку формування суспільних відносин, втілених у релігійних заповідях та їх глобальному впливі у питаннях віри на соціально-політичні процеси свого часу. Як наслідок, авторитет єпископа як суспільного лідера, починає домінувати над авторитетом світського правителя.

Поняття влади та способів її реалізації у католицькій традиції розглядається із позиції арістотелізму, основною тезою якого є твердження про те, що «людина за своєю природою є істотою політичною та суспільною». Арістотель виділяє два типи влади – панівну та політичну, вказуючи, що «влада господаря і влада державного мужа не тотожні за своєю природою. Одна – влада над вільними за природою, інша – влада над рабами»[5], тобто за часів Арістотеля визнається лише лідерство політичне, яке передбачає керування монарха вільними громадянами. Інший тип описаних ним владних відносин – влада над рабами. Фома Аквінський у «Коментарях до Арістотелевої «Політики» зазначає, що в Арістотеля принцип панування та підкорення властивий людській природі, і тому природно та корисно одному панувати, а іншому – бути підлеглим. Він з’ясовує, що люди за своєю суттю поділяються на тих, хто від природи керує, та тих, хто кориться, основними причинами такого поділу визначаючи психологічні якості та фізичні дані: «а дурний нехай служить мудрому…Такі люди від природи – раби, і для них краще, коли ними керуватимуть мудрі, що переважають їх розумом і розсудливістю»[6]. Тобто в епоху Середньовіччя, на відміну від пізньої античності, не соціальний статус стає домінуючим при визначенні лідерських якостей, а психофізіологічні та духовні якості особистості. Фома Аквінський зазначає, що феномен підкорення не є однорідним, тобто, є люди, які раби від природи, а інші – раби за законом. Дану тезу можна трактувати таким чином: певні люди сприймають підкорення як тимчасове суспільне зобов’язання, інші – як природне явище, тобто, у них відсутній керівний лідерський потенціал, і тому стан підкорення не викликає внутрішнього супротиву чи заперечення.

Стосовно того, якими визначальними якостями має володіти суспільний лідер, то Фома Аквінський вирізняє дві основні позиції. Згідно із однією, панувати має той, хто переважає інших у чеснотах, а згідно із іншою – той, хто вирізняється фізичною силою. Фома підкреслює, що панування має здійснюватися так, щоб можна було реалізувати суспільне благо, і принцип панування має бути пов'язаний із принципом служіння.

Водночас, варто підкреслити, що індивід у середньовічному суспільстві оцінювався не тільки з його моральних позицій, але й від його місця в існуючій владній ієрархії, яка вважалась (відповідно до існуючих релігійних канонів) незмінною і наперед зумовленою. Відповідно, звичайна людина не мала можливості вплинути на свою особистісну індивідуальність, історичний та культурний розвиток. Винятком можуть бути окремі героїчні містифіковані (і, певним чином, екзальтовані) особистості, чий неординарний слід в історії покритий ореолом святості (Ф.Ассизький, Ж.Д’Арк тощо).