Психологічні аспекти дослідження проблеми лідерства

Тема 2. Теоретичні напрями досліджень проблеми лідерства

Лідерства

В даній темі розглянуті психологічні аспекти дослідження проблеми лідерства. Весь спектр досліджень лідерства у сучасній науковій думці загалом можливо звести до трьох основних напрямів - психологічний, організаційний( Лідерство є процесом визначення мети (напрямку руху, сповненого значущості) формуванням найоптимальнішої стратегії її досягнення.) та культурологічний. (Лідер у даному випадку виступає як виразник культурних цінностей, запропонованих членам групи (Д. Куазес, Б. Познер).)

Ключові терміни: «теорія рис», «ситуативне лідерство», «підтримувальне лідерство»

Психологічні аспекти дослідження проблеми лідерства

У ХХ столітті проблема лідерства притягнула увагу філософів, соціологів, соціальних психологів, теоретиків менеджменту. Саме в цей час з’явилися спроби охарактеризувати лідерську обдарованість як феномен, що поєднує в собі ряд філософських, соціальних, біологічних, психологічних, політичних і етичних аспектів. З середини 70-х років, зумовлених активним розвитком економічних відносин в західних країнах, в дослідженнях проблеми лідерства виокремлюється декілька підходів до розробки теорій лідерства і керівництва. Серед них – філософський (що приділяє увагу, передусім, ціннісним аспектам), соціологічний (що вивчає особливості груп і дій в них лідера), психологічний, - такий, що розглядає психологічні параметри постаті лідера, практичний (дає конкретні рекомендації по управлінню колективами в конкретних сферах діяльності.

З нашої точки зору, весь спектр досліджень лідерства у сучасній науковій думці загалом можливо звести до трьох основних напрямів - психологічний, організаційний та культурологічний.

У межах означених основних напрямів дослідження феномену лідерства, можемо зазначити, що психологічний напрям досліджень пов'язаний з осмисленням психологічних характеристик лідера – вроджених чи соціально-набутих в процесі соціалізації чи інкультурації (А. Менегетті). У межах даного напряму вирізняють теорію рис ( Е.Богардус ), згідно з якою владні риси властиві особистості від народження, і якщо людина не зможе ефективним чином закладене в ній прагнення до влади реалізувати, воно може призвести до психологічних відхилень.

Другий підхід – так званий діяльнісний, або ситуативний, коли схильність до лідерства набувається під час роботи в групі або в складній критичній ситуації, що вимагає від учасників максимуму зусиль на шляху досягнення мети.

Динаміка поведінки відображає те, як розглядається лідер: у статиці (аналіз лідерських якостей) або в динаміці (аналіз зразків лідерської поведінки). У першому випадку лідерство трактується головним чином в термінах відносних постійних і стійких якостей характеру індивіда, тобто вважається, що лідер ніби має певні вроджені риси, які необхідні йому для того, щоб бути ефективним. В протилежність цьому поведінковий підхід заснований на висновках, зроблених із спостережуваних дослідниками зразків лідерської поведінки, тобто дій лідера, а не тих якостей успадкованих лідером.

У межах організаційного підходу найпоширеніші теорії взаємодії лідера і послідовників, що знайшли своє вираження в таких концепціях лідерства: перетворювального - коли лідерство сприймається як передумова радикального оновлення групи; обслуговуючого - коли лідер співпрацює з групою таким чином, щоб найповніше забезпечити її внутрішні потреби; директивного – коли здійснюється чітка регламентація діяльності підлеглих і контроль виконаних ними завдань; підтримувального (ліберального), коли лідер максимально наближає до себе послідовників задля спільного виконання поставлених завдань. Згідно з іншою класифікацією, лідерство поділяється на формальне (керівництво) і неформальне (Б. Карлоф та С. Седерберг). В новітніх дослідженнях (наприклад, у П. Друкера, та С. Кові), розрізняється лідерство і менеджмент.

Культурологічний підхід зумовлений використанням окремих елементів попередніх напрямів, зокрема ситуаційний напрям вивчення лідерства передбачав, що поведінка лідера викликана тією чи іншою історичною ситуацією, у якій він може чи не може відповісти на вимогу часу. В означеному контексті важливу роль відіграють статусні характеристики особистості та ті ситуативні чинники, у яких відбувається лідерство, як-то історія розвитку групи, її склад, міжособистісні зв’язки учасників групи, демографічні та професійні характеристики лідера. У межах культурологічного підходу можна виділити ціннісний напрям, згідно з яким лідерство як процес розглядається з точки зору цінності тієї мети, яку пропонується досягнути. Лідер у даному випадку виступає як виразник культурних цінностей, запропонованих членам групи (Д. Куазес, Б. Познер).

З нашого погляду, питання класифікації лідерства можна звести до мети та засобів її досягнення і визначити два основних напрями досліджень лідерства:

- прагматичний, тобто такий, в якому мета домінує над засобами, коли задля досягнення поставленої мети лідер розглядає всі максимально прийнятні шляхи її досягнення;

- духовний, у якому мета є стимулом для духовного зросту лідера та його команди.

Зупинимось більш детально на зазначених підходах і концепціях. Зокрема, в межах психологічного підходу найбільш поширеним стало так зване харизматичне лідерство. Згідно з вищезазначеними позиціями М. Вебера вважається, що лідери мають виняткові психологічні якості, особливу силу внутрішньої привабливості, які виокремлюють їх із оточення. Вплив лідера базується не на офіційній владі чи традиції, а на тому, як його сприймають послідовники. Сутність лідерства полягає у психологічному впливі на людські душі, який, в свою чергу, походить від знання лідером організаційної культури, звичаїв, цінностей та традицій.

З точки зору американських дослідників Д. Кузеса та Б. Познера, активних супротивників теорії «харизматичного лідерства», лідери запалюють вогонь пристрасті у підлеглих та виконують роль компаса, що вказує послідовникам напрямок руху. Лідерство визначається як мистецтво мобілізу­вати інших, щоб ті хотіли досягти реалізації спільних прагнень. Особливо наголошується на бажанні послідовників зробити свій внесок та бажанні лідерів мотивувати підлеглих на дії. Лідери реагують на послідовників, створюють їхнє бачення мети, заряджають підлеглих енергією. Лідерство полягає у втіленні цінностей, формуванні мети та створенні оточення, у якому можна цю мету реалізувати.

Американський дослідник Роджер Л. Мартин виступає проти основних принципів теорії делегування повноважень, вказуючи, що на практиці вона не дає бажаних результатів. Згідно з означеною теорією, присутній активний лідер – герой, який бере відповідальність за всю справу, за принципом «усе або нічого», делегуючи послідовникам лише окремі повноваження; це призводить до того, що активний лідер домінує над пасивними послідовниками, позбавляючи їх ініціативи.

У останні десятиліття потужним стимулом дослідження лідерства став розвиток теорій менеджменту. Потреба практичного використання соціологічних і психологічних теорій лідерства для практичний цілей управління привело до розробки проблематики лідерства у рамках різних управлінських проектів.

Особливої уваги заслуговує «теорія рис», яка наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис. Так, представник цієї теорії Е.Богардус стверджує, що лідер лише розвиває ті якості, які закладені в ньому від народження, і ще в дитинстві можливо передбачити, чи зможе людина стати лідером. Богардус намагається довести, що здатність бути лідером не тільки є вродженою, але й властивою певному обмеженому колу осіб, які й визначають історичний процес.

«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, соціальні класи та соціальні групи потребують лідерів, які володіють різними рисами. Одні риси мають бути у капітана футбольної команди, інші - у керівника наукового колективу, ще інші - у керівника політичної організації. Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тісному зв'язку з ними.

Р. Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р. Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Вивчення спектру досліджень про постаті лідерів дозволяє припустити, що на особливості лідерського керівництва можуть зробити вплив наступні сім властивостей:

1. Основні переконання лідера.

2. Стиль лідера.

3. Мотиви, якими керується лідер, прагнучи добитися певного положення.

4. Реакція лідера на тиск і стрес.

5. Те, яким чином лідер вперше опинився в положенні керівника.

6. Попередній досвід лідера.

7. Середовище, в якому лідер починає свою діяльність.

Отже, переконання лідера це один з найбільш прямих способів розуміння взаємозв’язку між тим, що є лідер і тим, в чому він хоче переконати своїх прихильників.

Переконання визначають те, як лідери інтерпретують середовище своєї діяльності і допомагають лідерам скласти карту тієї сфери, в якій вони діють. Переконання включають цілі і стратегії. Необхідно також знати, наскільки твердо лідер дотримується своїх переконань. Чим міцніше переконання лідера відносно зовнішніх впливів, тим більше ймовірно, що ці переконання вплинуть на його керівну діяльність.

Сучасні підходи до дослідження лідерства мають не лише різні витоки, але і розрізняються по своїй дисциплінарній приналежності. Це слід мати на увазі при пошуку методологічних ключів до дослідження. Так, слід передусім відмітити вклад психологів, що принесли в дослідження лідерства різні варіанти теорій особи. Вони наклали відбиток на розуміння особи лідера, його різних характеристик і якостей, що дозволяють лідерові стати на чолі організації, партії або держави. Психологи також багато уваги приділяють окремим структурним компонентам особи (мотивам, потребам, волі, емоціям, темпераменту, здоров’ю, характеру, стилю, Я-концепція, самооцінці тощо.

Зокрема, сучасний німецький соціальний філософ Р. Дарендорф у праці «Общество и свобода» розглядає людину як носія певних соціальних позицій та ролей, під час оцінювання якої головною ознакою є не відносини власності, а відносини панування та підкорення. Соціальні конфлікти зумовлені структурою «соціальних позицій та ролей», поділом на лідерів та послідовників в «імперативно керованих асоціаціях», під якими розуміються всі форми асиметричного поділу влади, незалежно від того, чи це є держава, політична партія чи церква, фірма і тощо. Отже, згідно з його поглядами, лідерство в різних суспільних сферах характеризується спільними ознаками реалізації.

А. Менегетті у праці «Психологія лідера» вказує, що лідер - це той, хто вміє служити, здатний створити гармонію відносин між усіма, оскільки забезпечує щонайвищий рівень досягнень як на матеріальному, так і на духовному рівні. Лідер - це той, хто уміє розпізнавати «божественну пропорцію» для даної реальності, і від моменту до моменту, від ситуації до ситуації застосовувати потрібну «формулу» для отримання переможного рішення. Він - точний творець «формул життя», вирішальної задачі загального існування.

Американський дослідник Ф. Кардел указує, що лідерство було й залишається основним чинником функціонування суспільства. Але в сучасних умовах розвитку цивілізації необхідно переглянути основні підходи до осмислення сутності лідерства та його мети з позицій його творчого характеру. Він підкреслює універсальний характер реалізації лідерського потенціалу і зазначає, що «якщо ж ми збираємося втілити новий тип лідерства у своєму житті й ділових відносинах, тоді ми повинні дійти до суті лідерства і до нашої власної суті. Наше нове лідерство повинне виходити із джерела нашого людського і творчого духу. Воно повинне володіти душею. Це лідерство повинне струмувати з того джерела, яке вдихає життя і породжує цілісність і гідність людини й інших створінь. Нове лідерство не повинне бути прерогативою корпорацій, професорів університетів і вищих військових чинів. Воно повинне зачіпати саме серце сім'ї, суспільства, школи й нації».