Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами.

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

 

 

Колискова

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пізній бо час.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!

Гірка хвилинонько!

Лихо не спить…

Леле, дитинонько!

Жить – сльози лить.

Сором хилитися,

Долі коритися!

Час твій прийде

З долею битися, –

Сон пропаде…

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

Досвітні огні

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.

«Не дорікати слово я дала…» Не дорікати слово я дала, І в відповідь на тяжку постанову Ти дав колючу гілочку тернову, Без жаху я в вінок її вплела. Рясніше став колючий мій вінок… Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала Від тебе зброю, що сріблом сіяла, Я в серце прийняла безжалісний клинок. Тепер мені не жаль ні мук, ні крові, Готова я приймать і рани, і терни За марні мрії, за святії сни Пречистого братерства і любові.

Стояла я і слухала весну Стояла я і слухала весну Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії.

Давня весна

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло –

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

«Мріє, не зрадь!»

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,

А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

І тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною,

Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

«Красо України, Подолля!»

Крас о України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка вес е ла,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

Крас о України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

 

«Слово, чому ти не твердая криця…»

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»

І ти колись боролась, мов Ізраїль,

Україно моя! Сам бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустині,

рикали, прагнучи твоєї крові,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не пізнавали рідних,

і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

«Смерть Україні»!

– Та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з’єднались.

І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!

Тепер твоя земля обітована».

І вже Богдан пройшов по тій землі

від краю і до краю. Свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті. Але раптом

дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.

І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

А далі розлилось червоне море,

і розділилося по половині,

і знов злилось докупи й затопило –

кого? Ой леле! Новий фараон

пройшов живий через червоне море,

але їздець і кінь пропав навіки.

Співай, радій, ненависна чужинко,

бий в бубни і лети в танок з нестяму,

кінь і їздець в червонім морі згинув,

тобі зостався спадок на покраси,

бо зносиш ти України клейноди,

святкуючи над нею перемогу.

Такий для нас був вихід із Єгипту,

немов потоп. Заграло та й ущухло

Червоне море, висохло, й осталась

безрадісна пустиня після нього,

і став по ній блукать новий Ізраїль,

по тій своїй землі обітованій,

немов якась отара безпричальна.

З отарою блукали й пастухи,

вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.

Коли ж у їх з’являвся дух величний,

що вогняним стовпом палав у тьмі,

а вдень ішов, мов туча грізно-біла,

вони не вірили своїм очам,

і врозтіч розбігались манівцями,

і попадали ворогам в полон.

Чи довго ще, о господи, чи довго

ми будемо блукати і шукати

рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі заповіт?

Так доверши ж до краю тую зраду,

розбий, розсій нас геть по цілім світі,

тоді, либонь, журба по ріднім краю

навчить нас, де і як його шукать.

Тоді покаже батько свому сину

на срібне марево удалині

і скаже: «Он земля твого народу!

Борись і добувайся батьківщини,

бо прийдеться загинуть у вигнанні

чужою-чуженицею, в неславі».

І, може, дасться заповіт новий,

і дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? як маємо шукати

свому народу землю? хто розбив нам

скрижалі серця, духу заповіт?

Коли скінчиться той полон великий,

що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавілон?

 

Товаришці на спомин

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться

Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись, – часами се буває,

Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає

І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ґанок,

Летючі зорі, тиха літня ніч,

Розмови наші, співи й на останок

Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає

Запеклої ненависті порив.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,

Що завдали борцям за правду вороги, –

Кому ж не стиснуться раптово руки

Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,

Як згасне все в душі невільничій у нас.

Ох, може б не було життя таке нещасне,

Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,

Патриція спокій – не личить нам.

Що вдіє раб принижений, нещасний,

Як буде проповідь читать своїм панам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам.

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша – меч, политий кров’ю,

Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні,

Без сорому, без честі, – хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

ДИМ

«Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий...» Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську.
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають: «оце ж воно й вечеря...»
І мріялись мені росисті луки
Волинські: здалека чорніє ліс
Зубчастим муром, а туман на нього
Безгучним, тихим морем напливає,—
Хто в лісі, хто у полі, стережися!
То котиться пропасниця лукава.
Але ночліжники собі співають,
Простуючи до лісу, на димок,—
Се ж там товариші багаття розпалили,
Там тепло, сухо, грають роєм іскри,
Мов бджоли золоті, вогонь танцює...
«Простуймо на димок!..» І я дивилась
На ті бездимні села італьянські
(Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різаї»,
Де невидимкою малярія літає,
Не боячись ні диму, ні вогню,—
І слово «чужина» бриніло в думці
За кожним стуком поїзду прудкого.

 

Давня казка

 

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

 

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

 

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, -

От собі - людина божа!

 

Той співець - та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

 

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

 

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

 

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

 

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

 

«Лісова пісня»

Монолог Мавки

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!