Загальні ознаки наукового стилю.

Основними загальними екстралінгвістичними ознаками наукового стилю є:

· чітка визначеність предмета думки і принципово об’єктивне до нього ставлення (предметність та об’єктивність). Об’єктивність випливає із суспільної функції наукового мовлення: вона містить у собі ті елементи знання, які характеризують явища та факти об’єктивної дійсності. У текстах наукових праць досягається за допомогою вставних слів і словосполучень, які засвідчують ступінь достовірності повідомлення. Завдяки цим конструкціям той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, достовірно відомо), припустимий (треба думати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно). Вимогою об’єктивності викладу є вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки (на думку вчених, за даними). Об’єктивність викладу досягається відсутністю особових форм дієслів та використанням форм інфінітива, дієприкметників пасивного стану, безособових предикативних форм, наприклад: треба розглянути, запропонований документ, було проаналізовано. Суб’єкт дії залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такому разі не є обов’язкова. Виклад ведеться від третьої особи, основна увага зосереджена на предметові наукового опису, змісті, логічній послідовності.

· понятійність, логічна послідовність та завершеність. Основними смисловими одиницями наукової мови є поняття, судження, умовиводи.

· смислова точність, ясність – це ознаки, які характеризують різні етапи породження і сприйняття тексту, одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації. Суть її полягає у правильному і недвозначному поясненні фактів і явищ об’єктивної дійсності та взаємодії між ними.

Точність – це характеристика процесу й результату творення тексту, а ясність – процесу його сприймання. Наукова мова – це та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується точності виразу. Точність для науки, а з нею і для її мови, є первинним завданням, йому підпорядковані всі засоби вислову, зокрема наукова термінологія.

Однак активно діє в науковій мові й інша тенденція – бажання бути доступним навіть для читачів, які не мають спеціальних знань, прагнення авторів до ясності викладу. Цим зумовлена заміна інтернаціональних термінів з неясною етимологією словами національної мови з прозорою етимологією. Цей факт підтримує існування в науковій мові дублетності, тобто існування інтернаціональних та національних термінів, як явища, в принципі, небажаного в науковому стилі, напр.: квантитативний – кількісний, дистрибутивність – розподільність, імпліцитний – прихований, транзитивність – перехідність тощо. Здебільшого порушення ясності викладу зумовлене намаганням деяких авторів надати своїй науковій праці уявної науковості, „ вербально - термінологічного снобізму ”[38]. За навмисним ускладненням стилю мови науки відчувається бажання зробити очевидні й прості речі недоступними для „не посвячених”. Причиною неясності може стати неправильне розташування слів у реченні, напр.: Чотири подібних автомати обслуговують кілька тисяч людей ”. Важко одразу збагнути, хто є реальним суб’єктом дії – автомати чи люди. Іноді доступність і дохідливість називають простотою. Проте не можна сплутувати простоту викладу, яка сприяє тому, що науковий текст читається легко, тобто думки автора сприймаються без ускладнень, з примітивністю. Слід також розрізняти простоту викладу й загальнодоступність наукової мови. Популярний виклад виправданий лише в тому разі, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у мовностилістичному оформленні наукової праці щодо ясності – зробити її доступною для того кола читачів, якому вона призначена.

· лаконічність, стислість. Реалізація цієї ознаки означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вираз служать тут одній меті: якомога стисліше донести суть справи. Мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні слів і словосполучень, які не несуть жодного смислового навантаження: невиправдані повтори (тавтологія, плеоназм), надмірність канцелярської лексики (у справі, в частині, за рахунок). Канцелярськоговідтінку надають науковому текстові віддієслівні іменники, часто кальковані з російської мови, напр.: для опису – щоб описати, для доведення – щоб довести, для пояснення – щоб з’ясувати, при визначенні – визначаючи. Незважаючи на те, що в сучасних наукових текстах перевага надається іменниковим конструкціям, які хоч і не виходять за межі синтаксичних норм української мови, все-таки є результатом наслідування традицій російської мови. Надмірно вживати абстрактні іменники означає ускладнити текст. Для оптимального перекладу російських синтаксичних одиниць іменникового типу чи конструкцій з десемантизованим дієсловом в українській мові є власні засоби, напр.: с полным основанием – впевнено, в основном – переважно, прийти к убеждению – переконатися, находиться в противоречии –- суперечити, иметь место – бути, заниматься исследованием – досліджувати. Іменниковим конструкціям слід віддавати перевагу лише тоді, коли без них неможливо обійтися.

· відсутність образності, емоційності. Одним із найскладніших питань вивчення наукового стилю є проблема співвідношення раціонального та емоційного, суб’єктивного та об’єктивного. Багато вчених вважає, що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що перебороти її сьогодні важко. Аскетична традиція, яка почалася, мабуть, з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те, що, на їх думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів. За часів Відродження „аскетична традиція” почасти зумовлювалася мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову – латинську, експресивну функцію виконували національні мови. За невеликий проміжок часу, в який наука розвивалася незалежно від релігії, вона не змогла ще повністю відмовитися від схоластичного (метафізичного) стилю. На думку дослідників української наукової мови, у сучасній науковій літературі „аскетичний стиль” продовжує існувати за інерцією, часом гальмуючи розвиток пізнання[39]. Науковці давно помітили, що сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лише віддалене уявлення про реальний процес. Сьогодні приходять до висновку, що науковий стиль допускає елемент емоційності як другорядний, звичайно, підпорядкований, периферійний. При цьому слід враховувати доцільність, виправданість введення емоційних елементів у тканину наукового стилю.

Мовознавці доводять, що на перших етапах освоєння певної науки образність надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового досвіду відбувається на основі асоціацій, які виникають у попередньому досвіді, зокрема в буденному житті. Зрозуміло, що набуття знань про предмет чи явище приводить до втрати образного ”ореолу” – за терміном користувач перестає бачити асоціації, однак саме ці асоціації зумовлюють глибоке проникнення в сутність наукових понять. Тому на перших етапах пізнання важливою є прозорість внутрішньої форми терміна.

Звичайно експресивність наукового стилю насамперед виявляється на лексичному рівні, шляхом добору емоційно забарвленої лексики, напр.: ворожа теорія, величезні (колосальні) успіхи, здобутки, значення. Одним із джерел проникнення емоційності, експресивності єцитуванняз художніх творів, а також індивідуальністьмовивченого. Відома емоційність наукового стилю В. Сухомлинського, напр.: „ 35 років педагогічних радощів і розчарувань переконали мене в тому, що праця – це одне з найчистіших і найблагородніших джерел емоційного стану діяння, творіння ”. Однак втрата міри, перебільшення ролі емоцій лише зашкодять ясності викладу. Крім того, науковий стиль об’єднує низку підстилів. За підрахунками науковців, у науково-технічному підстилі емоційність є нульовою, а внауково-гуманітарному становить 0,02%[40].

Загальними мовними ознаками наукового стилю є:

· строга унормованість (відповідність нормам літературної мови);

· широке використання абстрактної лексики;

· безособовість; монологічний характер викладу, зумовлений змістом;

· завершеність та повнота висловлювання;

· тісний зв’язок між частинами висловлювання;

· використання лаконічних, але високоінформативних атрибутивно-іменних словосполучень;

· використання умовних знаків та символів;

· первинність писемної форми;

· відсутність підтексту та ін.

Мову науки найчастіше ототожнюють з науковою термінологією. А проте перше поняття набагато ширше, ніж друге. За всієї значущості спеціальної термінології не тільки вона становить специфіку мови науки. Особливості стилю наукового викладу виявляються і в синтаксисі (в побудові речень), і в структурі абзацу, і в членуванні тексту, і в інтонації, і навіть у ритміці всього викладу. Отже, специфіка наукового стилю виявляється в сукупності мовних засобів різних рівнів, тобто в тих функціональних семантико-стилістичних категоріях, які характерні для мовного стилю.

Науковий стиль внаслідок різнорідності галузей науки та освіти поділяється на такі підстилі:

Власне науковий, якийподіляють на науково-технічний та науково-гуманітарний. Він пов’язаний з такими жанрами, як монографія, рецензія, наукова стаття, наукова доповідь, курсова, дипломна, магістерська робота, реферат, тези тощо.

Науково-популярний – застосовують для дохідливого. доступного викладу інформації про наслідки складних наукових досліджень для нефахівців. Реалізується в статтях науково-популярних часописів, книжках, призначених для широкого кола читачів.

Поділ наукового стилю на власне науковий та науково-популярнийпідстилі й жанри пов’язаний з визначенням основних відмінностей щодо характеру відносин між автором і читачем: Автор (фахівець) знає більше, ніж читач (нефахівець). На відміну від власне наукового викладу в науково-популярній літературі виявляється діалектична єдність емоційно-чуттєвого сприйняття дійсності та логічного її пізнання, бажання в доступній зрозумілій неспеціалістові формі ознайомити читача з науковими знаннями. В основі наукової популяризації лежить засада – про невідоме говорити через відоме, зрозуміле. Цим і пояснюється наявність полярних внутрістильових ознак: об’єктивність і суб’єктивність, абстрактність і конкретність (навіть наочність, ілюстративність).

Науково-навчальний – цемова навчання в усіх типах закладів освіти та мережі просвітницьких установ, товариств. Реалізується в підручниках, посібниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного та образного викладу наукової інформації. Не виключає використання образних засобів мови, елементів емоційності.

Зразок власне наукового підстилю [41]:

Нинішній стан розбудови незалежної України характеризують складні процеси розбудови її економіки. Час показав, що подолати кризові явища в суспільно-економічному житті нашої держави лише політичними методами без докорінних змін в економіці неможливо. Об’єктивною потребою є прискорене формування ринкової інфраструктури та перехід до ринкових методів господарювання. Важливою складовою ринкових відносин є фінансові. Пов’язані з формуванням та використанням грошових фондів держави та коштів суб’єктів господарювання, вони охоплюють усі фази процесу відтворення: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Тому спроба осмислити реалії, описати поняття і терміни фінансової справи відповідає потребам сьогодення, має свою безперечну науково-практичну актуальність.

Зразок наукового-популярного підстилю:

Духовний світ народу закодований в мові. Українська мова має чимало слів, які є символами культури. Скажімо, хліб – це не тільки їжа, урожай та зерно. Це – символ джерела людського життя, материнського благословення, символ достатку, знаку уваги й пошани до гостя.

Мова – скарбниця національного самопізнання. без неможливо дізнатися про минуле, уявити майбутнє. без мови неможливо усвідомити себе частиною народу, відчути свій зв’язок з предками (За О. Федик).

Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови безпосередньо пов’язаний зі становленням і розвитком української ділової мови – засобу взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій, а також справочинства й документації.

У процесі розвитку суспільства неминуче виникає потреба оформлення державно-правових суспільних відносин, регулювання діяльності різних сфер суспільного життя, а звідси потреба мати книжну мову для ведення ділової документації, офіційного і приватного листування. Дослідники стверджують, що після прийняття християнства в Київській Русі функціонували два книжні стилі української мови – конфесійний та офіційно-діловий. Церковно-релігійну сферу обслуговувала старослов’янська (або церковнослов’янська) мова, якою писали релігійні тексти, створювали літературу високого стилю. Тогочасний офіційно-діловий стиль представляла староукраїнська (давньоруська) літературна мова в таких жанрових розгалуженнях, як княжі грамоти („Грамота великого князя Мстислава Володимировича і його сина Всеволода 1130 року”, грамоти Галицько-Волинського князівства XIV ст.), листи князів і воєвод, правові кодекси („Руська правда” – основний закон Київської держави XI ст.), княжі та церковні устави, акти („Устав Володимира Мономаха”, XI ст.). Основними джерелами цих документів, що дійшли до нас, є літописи – Галицько-Волинський (поч. XIII ст.), Лаврентіївський (1377), Іпатіївський (1425).

Після монголо-татарської навали західні й більша частина південно-західних земель Давньої Русі потрапили під панування Литви та Польщі. Ускладнюється державний апарат, а отже, збільшується кількість документів, зростає їх жанрова диференціація, зокрема розбудовується юридична галузь, наприклад, Литовський статут (1588).

У часи Хмельниччини (XVII–XVIII cт.) активно розвивалися жанри дипломатичного та законодавчого підстилю офіційно-ділового мовлення, що зумовлено державним устроєм гетьманської України. У листах міжнародного характеру, універсалах, наказах та інших документах гетьманських і полковницьких канцелярій поступово вироблялася стала структура, формувалися мовні стандарти, вдосконалювався діловий стиль. Визначним законодавчим документом цієї пори є „Конституція” Пилипа Орлика (1710).

Наступні століття позначені безправ’ям української мови на державному рівні у Російській імперії та цісарській Австро-Угорщині, а отже, офіційно-діловий стиль розвиватися не міг. Після кількавікової перерви українська ділова мова зазнала вже лексико-синтаксичного впливу і російської, і австро-угорської, і польської канцелярій.

Відродження офіційно-ділового стилю пов’язано з діяльністю державних органів УНР. Важливими законодавчими документами стали Універсали Центральної Ради (1917–1918), Акт Злуки УНР і ЗУНР (1918). У цей час з’являються перші словники, що пропагують українську ділову мову:

Російсько-український діловодний словник / Уклад. Л. Падалка. – Полтава, 1918;

Українська мова. Російсько-український словник та зразки паперів українською мовою / Уклад. Д. Лебідь. –Чернігів, 1918.

Подальший розвиток української ділової мови проходить у радянську і пострадянську добу. Виділяють три періоди в історії формування сучасної української ділової мови: 20–30-ті роки; 40–80-ті роки і 90-ті роки[42] Кожний із них пов’язаний з певною мовною політикою держави. Зокрема, перший – із українізацією. Добрим наслідком цього процесу була поява нових словників. Вони свідчили про намагання протистояти російському впливові на українську ділову мову:

Короткий російсько-український технічний словник фінансових термінів (на правах рукопису). – К., 1924 (надруковано на склографі);

Бузинний О., Щепотьєв В. Короткий російсько-український словник. Практичний підручник діловодства українською мовою. – К., 1924;

Російсько-український словник банкового діловодства / За ред. В.І. Орловського, І.М. Шелудька. – К., 1925;

Російсько-український словничок реместв, професій та підприємств / Уклад. І.М. Жигадло. – Харків, 1925;

Лінкевич Е., Михайлович Б., Скрипник. П., Степаненко І. Практичний російсько-український словник ділової мови. – К. – Харків, 1926;

Осипів М. Російсько-український словник щонайпотрібніших у діловодстві слів: Практичний порадник. – Харків, 1926;

Фразеологія ділової мови / Улож. В. Підмогильний та С. Плужник. – К., 1927.

Усе ж цей короткий час не зумів подолати суперечності між потенційними можливостями структури української мови і використанням цієї мови в офіційно-діловій практиці. Життя ділової мови було неповноцінним, неповнокровним.

Уже 50-ті роки активна політика русифікації призвела до змін у діловій мові, штучно наблизивши її до російської. Якщо офіційно-діловий стиль існував у посібниках, то про інше свідчила практика ділового спілкування, лексикографічні джерела та живе мовлення. Активно наступав на ділову сферу і суржик, напр.: міроприємства, співпадати, приймати участь, заключати договір та ін.

У 90-ті роки спостерігаємо бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, спричинений новими політичними умовами – здобуттям Україною незалежності. Процеси демократизації української літературної мови, перегляд лексико-стилістичних і правописних норм, боротьба із засміченням мови з проекцією на важливі сфери суспільної діяльності торкнулися й ділової мови. З’являється велика кількість словників, довідників, посібників з українського ділового мовлення. Багато з них присвячені структурним та мовним правилам оформлення сучасних документів, напр.:

Молдаванов М.І., Сидорова Г.М. Сучасний діловий документ: Зразки найважливіших документів українською мовою. – К., 1992;

Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів: Практ. посібник. – К., 1995;

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. – К., 1997;

Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. – К., 1999 та ін.

Розширення соціальних функцій української мови, самих сфер уживання зумовило потребу унормувати терміносистеми багатьох галузей, проаналізувати частотні російські кальки, потік запозичень, що заполонив деякі галузі, піднести культуру мовлення, що впливає на якість ділової мови.

Сфера поширення. Офіційно-діловий стиль слугує для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Призначення – регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей.

Твори (жанри) офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль вживають у текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, діловому листуванні, а також під час виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим.

Загальні ознаки офіційно-ділового стилю. До основних загальних екстралінгвістичних ознак офіційно - діловогостилю в плані змісту належить:

· офіційний характер – характер і зміст інформаційних зв’язків між учасниками ділового спілкування (установи, організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники) регламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархії органів управління, компетенції, функціонального змісту їхньої діяльності.

· адресність – специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є безпосереднім відправником ділової інформації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний автор та адресат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація.

· повторність дій і ситуацій – це суттєвий чинник ділового спілкування. Управлінська діяльність – це завжди „гра за правилами”. Внаслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використання однакових мовних засобів.

· тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це є наслідком певної стабільності її функцій.

· смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою послідовністю викладення фактів.

· висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти).

· документальність – кожний офіційний папір повинен мати характер документа, тобто бути об’єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення).

Усі ці риси є визначальними у формуванні системи мовних засобів і прийомів їх використання у текстах офіційно-ділового стилю, а саме:

· широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

· уживання мовних штампів з перевагою багатокомпонентних мовних конструкцій, напр.: Повідомлення про одержання директивного листа Міністерства освіти та науки від ( дата ) за №...;

· специфічний характер фразеології – компоненти стійких фразеологічних сполучень функціонують здебільшого в прямому значенні, напр.: ставити питання, підбивати підсумки, виступати з ініціативою, брати участь, доводити до відома, належить повідомити;

· відсутність емоційно забарвленої лексики;

· синонімія зведена до мінімуму і не викликає двозначності;

· наявність безособових та наказових форм дієслів із значенням постійної дії і відсутність особових форм як засобів індивідуалізації автора;

· широке використання простих поширених речень, часто ускладнених однорідними, відокремленими, вставними членами речення.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовують у законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, державою та службовими і приватними особами. Реалізується в законах, указах, статутах, постановах тощо.

Дипломатичний – використовують у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури між організаціями, міждержавними структурами та окремими громадянами. Реалізується в міжнародних угодах, конвенціях, комюніке (повідомленнях), нотах (звернення), протоколах, меморандумах (дипломатичний лист), заявах, ультиматумах тощо.

Адміністративно-канцелярський – використовують у професійно-виробничій сфері, правових відносинах, діловодстві. Він обслуговує та регламентує офіційні відносини між підприємствами, структурними підрозділами, службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом, приватні стосунки між окремими громадянами. Реалізується в наказах, розпорядженнях, довідках, заявах, автобіографії, характеристиках, службових листах, оголошеннях тощо.

Зразок законодавчого підстилю: