Характеристика земельних ресурсів та ґрунтів

Ґрунти — органо-мінеральний продукт багаторічної спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла й світла.

Україна займає третину загальної території центральної Європи і є власницею майже 40% світової площі чорноземів — найродючіших ґрунтів суходолу. Однак невиважена інтенсифікація землеробства в умовах екстенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва та необгрунтований розвиток добувної промисловості за умов адміністративно-командного управління економікою призвели до того, що сучасний стан використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. А воно ґрунтується на визначенні суспільної потреби у продуктах харчування, житлі, соціальних благах, екології довкілля. Однак і досі земля — єдиний природний ресурс, використання якого практично не лімітується. Ігнорування правил раціонального природокористування та особливостей розвитку агропромислового сектора — одна з основних причин кризового стану земельного фонду України та його використання.

Територія регіонів України ділиться на три грунтово-кліматичні зони:

- лісова на півночі і заході країни з кислими й підзолистими ґрунтами та найбільшим річним рівнем опадів;

- лісостепова в центрі (45% чорноземів);

- степова на півдні України (82% чорноземів).

Ґрунти лісової зони мають багато різновидів. Найпоширеніші дерново-підзолисті та піщані — із великою водопроникністю і дуже низькою вологоємністю, піддатливі дефляції. Найбільш родючі з цієї групи дерново-підзолисті супіщані і суглинкові ґрунти. За ґрунтово-геологічних та кліматичних умов лісової зони впроваджувати тут осушення можна тільки після екологічної експертизи. У цій зоні треба вести постійний контроль за збереженням, дозуванням та внесенням мінеральних добрив і пестицидів, оскільки вони швидко вимиваються з ґрунтової товщі, потрапляють у ґрунтові води, водойми, річки.

На другому місці за поширенням дернові ґрунти, які формувалися на легких за механічним складом бідних безкарбонатних давньоалювіальних відкладах.

У заплавах річок ґрунти лучні супіщаного й суглинкового механічного складу. Для низовин характерні болотні (лучно-болотні, мулисто-болотні) ґрунти. їхня велика вологоємність визначає гідрологічний режим і зумовлює ймовірність річкового стоку.

Дернові ґрунти та чорноземи займають невеликі площі цієї зони.

Ґрунти лісостепової зони (найбільш рівні ділянки) вкривають чорноземи. Важливою екологічною проблемою, пов'язаної з ґрунтами цієї зони, є водна ерозія. Еродовані ґрунти внаслідок втрати гумусу та руйнування структури ущільнюються, в них зменшується шпаруватість, водопроникність, відтак збільшується поверхневий стік. Крім того, ерозія збільшує розчленованість території ярами, спричиняє висушування вододільних просторів. Продукти ерозії відкладаються в балках, річкових долинах, що призводить до заму­лення річок, підтоплення територій та їх заболочування. Система землеробства на цих ґрунтах повинна бути ґрунтозахисною.

Друге місце за поширенням у лісостеповій зоні займають чорноземи опідзолені, темно-сірі опідзолені та сірі опідзолені ґрунти.

У низинних місцях зустрічаються ґрунти болотного ряду (лучно-болотні, мулисто-болотні і торф'янисто-болотні), а також дерново-підзолисті. Внаслідок ерозійного впливу в лісостеповій зоні сформувалися значні площі намитих ґрунтів, які відрізняються від звичайних аналогів потужнішим профілем за рахунок наносу дрібнозему, змитого з прилеглих територій.

Найпоширеніші ґрунти степової зони — чорноземи звичайні на лесах та червоно-бурих глинах. Переважна їх більшість має суглинковий механічний склад. Значно менші площі під ґрунтами на нещільних нелісових материнських породах - пісках, супісках, крейдяно-мергельних, завдяки яким зменшується поверхневий стік, отже, послаблюються процеси ерозії.

Лучно-чорноземні ґрунти зони являють собою перехідну категорію між чорноземами і лучними ґрунтами. На півдні значно поширені каштанові ґрунти щільної структури.

Відповідно до цільового призначення й використання землі України розподіляються на такі категорії:

- землі сільськогосподарського призначення;

- землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів);

- землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборонного та іншого використання;

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

- землі лісового фонду;

- землі водного фонду;

- землі запасу.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії є прерогативою органів землеустрою.

Без врахування площ природних кормових угідь частка земель, що кваліфікується як «непорушені трудовою діяльністю», становить 27,4% (наприклад, у Канаді - 65%, в Росії - 47%). Розораність території, хоча останнім часом дещо зменшилась, надзвичайно висока — 57,5% (у США — 15,8%, у Німеччині, Франції, Великобританії - до 32%).

Розширюються площі земель промисловості, водночас дещо скоротилися площі земель з підпорядкування Міністерства оборони. У середньому ж щороку для несільськогосподарських потреб вилучається близько 4 тис. га сільгоспугідь, із яких майже 3 тис. га ріллі.

Повну інформацію про землю та організацію її раціонального використання, охорону та регулювання земельних відносин містить державний земельний кадастр, який ведеться за рахунок коштів державного й місцевих бюджетів.

Земельний кадастр - це система відомостей і документів щодо правового режиму земель, розподілу між землевласниками і землекористувачами за категоріями земель, їх якісною характеристикою і народногосподарською цінністю. Ведення кадастру забезпечується топографо-геодезичними, картографічними, ґрунтовими, геоботанічними та іншими обстеженнями й розвідками. Основним його складовим є реєстрація землевласників і землекористувачів, облік кількості та якості земель, їх економічна оцінка.

Реєстрація землевласників, землекористувачів і договорів на оренду землі означає оформлення прав юридичних і фізичних осіб на володіння, користування й оренду відповідних орендних ділянок.

Кількісний облік земельних ресурсів передбачає постійне системне ведення й оновлення інформаційних даних по окремих категоріях землекористувачів щодо наявності і трансформації земельного фонду й правопорядку його використання.

Облік якості землі накопичує інформацію про забезпеченість ґрунту поживними речовинами, кислотність, схильність до водної й вітрової ерозії, про рельєф і конфігурацію земельних ділянок, глибину орного шару, залягання ґрунтових вод тощо.

За даними обліку якості землі здійснюється бонітування (якісна оцінка землі): на підставі найважливіших природних властивостей (ознак) ґрунтів, від яких залежить урожайність, виділяють ґрунтові відміни, ґрунтові класи й агровиробничі групи за їх природною якістю й господарською цінністю для вирощування певних сільськогосподарських культур. Така систематизація — це відносна оцінка видів ґрунтів як природного тіла за сумою відповідних властивостей (вміст гумусу, поживних елементів, температурний і водний режими, конфігурація й особливості рельєфу тощо) і оцінюється в балах (показник бонітету).

Державний земельний кадастр України налічує 15,5 млн. га особливо цінних продуктивних земель, з них чорноземи — одне з основних природних багатств держави — становлять 11,9 млн. га (76,8%). Разом з тим незбалансоване внесення органічних добрив, перевантаженість посівів просапними культурами, низька питома частка багаторічних трав за високої розораності ґрунтів (до 80%), тривале екстенсивне використання чорноземів та інших земель зумовили прогресуючу деградацію ґрунтів.