Аргументи «проти» евтаназії

 

1) Евтаназія порушує принцип святості людського життя, оскільки основним аргументом на користь евтаназії є твердження про благість не самого життя як такого, а життя з певними якісними ознаками.

Як стверджує A.A. Гусейнов, евтаназія в такому випадку мислиться як гідний спосіб поведінки в ситуації, коли життя втрачає якості, що роблять її благом. З цього твердження слідує, що життя спрямоване на благо вище за саме життя як таке, що саме по собі життя не є благом. У межах світосприйняття, котре визнає життя благом, аргументувати евтаназію неможливо, переконаний філософ.

 

2) Евтаназія є неймовірним навантаженням на людську совість. Вже став хрестоматійним так званий випадок лікаря Джона Краая. У 1965 р. лікаря похилого віку Дж. Краай звинуватили у навмисному вбивстві свого 80-річного пацієнта та товариша Фредеріка Вагнера, що страждав на хворобу Альцгеймера. Щоб припинити страждання свого друга, Краай таємно, нікому не повідомляючи, увів йому потрійну дозу інсуліну, внаслідок чого Ф. Вагнер помер. Краай зафіксував смерть Вагнера, а коли правда відкрилася - лікаря заарештували. На час слідства лікаря Краая відпустили під заставу, а через два тижні він зробив собі смертельну ін'єкцію і пішов з життя.

 

Як зазначає A.A. Гусейнов, неймовірний тиск прийнятого рішення про евтаназію опосередковано підтверджується тим, що відповідні рішення, які приймаються в країнах, в яких практика евтаназії має напрацьовані юридично узаконені форми, ухвалюють колегіально − спеціально створеними етичними комітетами, колективними органами, що представляють достатньо повно інтереси хворого та суспільства. До складу цих комітетів входять лікарі, представники адміністрації лікувальної установи, працівник служби соціального страхування, представники релігійної общини, громадськості, філософи, етики та ін. Таке розширене представництво якраз і обумовлене необхідністю колективного розподілу відповідальності за рішення, що виходить за межі етично прийнятного.

 

Моральна санкція евтаназії збільшує небезпеку зловживань зі сторони лікарів та родичів пацієнта, особливо в ситуації безнадійного стану, що може привести до дискредитації лікарського фаху та мати негативні наслідки для суспільного життя в цілому (потенційна небезпека формування соціальної стратегії позбавлення від недієздатних громадян, котра матиме правове забезпечення). Мораль є одним з останніх перешкод на шляху зловживань, тому моральна легітимація евтаназії, що надає їй статусу благої справи, може відкривати необмежені можливості для того, щоб «грішити з чистою совістю».

 

3) Евтаназія неприпустима з огляду на можливість діагностичних та прогностичних помилок.

 

Прихильники цього аргументу стверджують, що у випадку неправильного діагностування можна втратити безпідставно людське життя, а також поспішність здійснення евтаназії може не враховувати, що невиліковне захворювання «сьогодні» матиме засоби до лікування «завтра». Правова легітимація евтаназії може стати серйозною перешкодою розвитку медичного знання, спрямованого на пошук нових лікувальних засобів від смертельних захворювань.

 

Існує альтернатива евтаназії − сучасна паліативна медицина, котра розвивається на основі розуміння евтаназії як сукупності дій, спрямованих на полегшення процесу вмирання, а не здійснення акту «милосердного вбивства». Як уже зазначалося, таке розуміння евтаназії започатковане Ф. Беконом.

 

В основі концепції паліативної медицини лежить відмова від екстраординарних (трудомістких, болючих, дефіцитних, високовартісних) методів лікування і зосередження на полегшенні болю хворим, котрі перебувають у вкрай важкому стані. Така допомога надається в хоспісах (англ. hospice − початково означало постоялий двір, особливо для хворих подорожніх, котрий утримувався, як правило, релігійним орденом; від лат. hospitium − гостинність, притулок, готель) − медико-соціальна установа, в якій спеціально підготовлені лікарі та середній медичний персонал ефективно вирішують проблеми боротьби з болем та іншими симптомами, пов'язаними з процесом вмирання. Велика увага приділяється також послабленню душевних страждань, здійснюється психологічна підготовка пацієнта та його родини до прийняття смерті як природного етапу завершення життя. Паліативна допомога може здійснюватися не лише стаціонарно, а й амбулаторно. Тому правильніше розуміння хосгпісу буде не лише як спеціальної установи, а як спеціальної концепції надання кваліфікованої допомоги навченим персоналом смертельно хворим людям в останній період їхнього життя. Мета хоспісів − зменшити страждання − нерідко вимагає таких доз знеболювальних ліків, що це прискорює смерть пацієнта. Така тактика називається непрямою (опосередкованою) евтаназією, − евтаназією подвійного ефекту − (double-effect euthanasia), що в принципі виправдовується сучасною біоетикою.

Перший притулок для догляду за вмираючими від раку хворими відкритий 1842 р. в Ліоні (Франція) Ж. Гарне.

Аналогічний заклад 1879 р. відкрито в Дубліні ірландськими сестрами милосердя, а 1905 р. − в Лондоні. Перший сучасний хоспіс, що має назву хоспіс Святого Кристофера, відкрито в Лондоні 1967 р. Саме його лікарями були вперше сформульовані клінічні принципи лікування паліативною терапією. Відкриття цього хоспісу поклало початок хоспісному руху у всьому світі.

Перший український хоспіс створено у 1996 р. у Львові під патронатом УГКЦ. На сьогодні хоспіси діють у Луганську, Донецьку, Харкові, Києві. В Україні функціонує Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги.

 

Паліативний вид допомоги надається тільки в тих ситуаціях, коли медицина неспроможна вилікувати хворого і суспільство зобов'язане забезпечити людині можливість гідного вмирання.

 

Варто зазначити, що проблема евтаназії є актуальною лише для секуляризованої (вільної від релігійного впливу) свідомості. Позиція представників християнської релігії (католицизм, православ'я) є категоричною щодо можливості здійснення евтаназії, оскільки людина не владна над своїм життям, а звідси і не може самовільно визначати час своєї смерті.

 

Проблема евтаназії в сучасному етико-філософському знанні не має однозначного вирішення, як це можна спостерігати в медичній теорії й особливо в медичній практиці, а також в юриспруденції, котрі передусім акцентують увагу на питаннях:

Чи повинно суспільство наполягати на подовженні немічного людського життя, збільшуючи час вегетативного існування, та продовжуючи муки і біль?

Як чинити у тому випадку, коли смертельно хворий приречений при такому виборі на тривале вмирання?

Чи потрібно продовжувати життя, коли шанси на повернення до повноцінного життя надзвичайно малі?

 

Етико-філософський дискурс передбачає пошук відповідей на питання іншого порядку, про які говорить професор Оксфордського університету Філіп Фут: Чи є акти евтаназії такими, що можуть бути виправданими коли-небудь...

Чи існує достатнє виправдання вибору смерті для іншого, чи може смерть коли-небудь вважатися більш корисною, а ніж шкідливою, оскільки саме на такій основі приймається рішення?

Як право на життя впливає на моральність актів евтаназії?

Чи можуть такі акти інколи (чи завжди) суперечити праву людей на життя?

Чи маємо ми право вбити кого-небудь заради його власного ж блага, якщо немає ніякої уяви, про те, що він однозначно хоче жити?

Що можна сказати про випадок, коли немає жодних сумнівів у тому, що хтось хоче померти: або він сказав нам раніше, що хотів би цього за подібних обставин і не подав ніякого знаку щодо зміни цього, або що він говорить нам це тепер, перебуваючи в повній свідомості та повному розумі.

Чому хтось не може відмовитися від свого права на життя?

 

Проблема евтаназії в етичному вимірі вкорінюється в проблеми життя та смерті, сенсу людського існування, ролі страждання у життя людини, призначення людини як такої. Ці проблеми належать до так званих вічних питань філософського знання, специфіка яких полягає в тому, що кожен цивілізаційний етап розвитку людства потребує власного варіанта їхнього вирішення.