Самозахист прав як елемент механізму правового регулювання, який надає можливість оперативного захисту, знаходив законодавче закріплення у найдавніших правових джерелах і сучасному законодавстві різних держав.
Інститут самозахисту є відносно новим для українського цивільного законодавства, що породило значну розбіжність в думках щодо його змісту, а також украй обмежене застосування норми, присвяченої самозахисту [2].
Дослідження інституту самозахисту цивільних прав здійснювалося в різноманітних аспектах. Питання самозахисту розглядалося в роботах Д.І Мейєра, В.І Синайського, К.Н Анненкова. Окремі теоретичні та практичні аспекти застосування самозахисту цивільних прав вивчалися в роботах таких правознавців як Т.Є Абова, Ю.Г Басин, Н.І Клейн, Є.А Суханов. Проте, аналіз наукової літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до багатьох аспектів самозахисту. Залишаються дискусійними питання, які стосуються правової природи права на самозахист, суб’єктів, об’єктів, заходів самозахисту, підстави виникнення та меж здійснення права на захист [3].
Окремі аспекти порушеної проблеми, зокрема вивчення самозахисту, зміст та практичне застосування статті 19 Цивільного кодексу України, залишаються невирішеними на теоретичному рівні. Наведене обумовлює актуальність обраної теми дослідження.
Метою статті є визначення змісту самозахисту як способу захисту цивільних прав, поняття та співвідношення його зі схожими інститутами цивільного права.
Завданнями статті є визначення поняття та значення самозахисту як способу захисту цивільних прав, аналіз наукової літератури та розгляд різних підходів щодо змісту цього інституту цивільного права, висвітлення загальних критеріїв правомірності самозахисту, аналіз необхідної оборони як елементу самозахисту цивільних прав.
Самозахист - це особливий випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому, що управлена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право [5].
Характерними ознаками права на самозахист є такі:
1) воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та сприяння органів, що не вирішують справу по суті);
2) це право виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;
3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку;
4) воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду, спрямованого на покарання
Самозахист може мати місце з боку як фізичною, так і юридичної особи.
Самозахист допускається за таких умов:
а)має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення;
б)існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами;
в)заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованими законом, не виходити за межі дозволеного.
Виникнення цивільних прав ґрунтується на визнанні рівності учасників регульованих цивільним правом відносин, недоторканності власності, свободи договору, неприпустимості довільного втручання кого-небудь в приватні справи, необхідності безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпечення відновлення порушених прав, їх судового захисту [7].
Проте тут виникає питання про можливість кваліфікації подібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можна розглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїми силами і засобами? Ні, не можна.
Як одне з принципів цивільного законодавства встановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Для виконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорстко регламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленому порядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.
Більш детально розглянемо питання самозахисту прав. Самозахист може здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Оскільки цивільно-правовий захист – це не діяльність, спрямована на відновлення або усунення перешкод у здійсненні прав та інтересів, а результат застосування спрямованих не це цивільно-правових заходів, не є самозахистом звернення до компетентних органів з метою захисту, оскільки саме звернення не усуває порушень і перешкод у здійсненні прав.
Із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лише такими, як:
1. припинення дії, яка порушує право;
2. відновлення становища, яке існувало до порушення;
3. зміна правовідносин;
4. припинення правовідносин;
5. відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Інші способи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом [5].
Особливістю реалізації самозахисту є те, що останній визначається законом через припинення. Термін «припинення» тлумачиться як «зупиняти силою, різким втручанням», «відсікати», «знищувати». Способи самозахисту повинні бути діями, направленими на припинення порушення, а не на його запобігання, або відновлення права вже після його порушення. Це також підтверджує, що для застосування самозахисту порушення вже повинне мати місце, існування однієї його небезпеки недостатньо.
Таким чином, визначимо загальні критерії правомірності самозахисту, якими є такі:
· заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства;
· заходи самозахисту мають відповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чи відносно якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено чи якими створена загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідками порушення, які наступили або могли реально наступити [3].
Зупинити порушення можна, примусивши особу всупереч її волі припинити діяльність, що порушує право. Виконати таку функцію в силах фізичні дії, в яких управнений суб'єкт грає активно-наступальну роль. Самостійними діями, не пов'язаними з фізичною дією на порушника або його майно (наприклад, угодами) можна забезпечити себе від можливого порушення в майбутньому (наприклад, уклавши договір про один зі способів забезпечення виконання зобов'язань) або мінімізувати наслідки порушення (заявивши про односторонню зміну зобов'язання або відмовившися в односторонньому порядку від виконання порушеного договору). Проте подібні дії не можуть присікти, зупинити порушення.
Наприклад, на відміну від самозахисту, самосуд має на меті не захист, а покарання порушника без суду чи органів виконання покарання. Самоуправство, хоча і може бути спрямоване на захист, але відбувається з порушенням встановленого порядку [6].
Не є самозахистом заява до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить від порушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставі аналізу норм Господарського кодексу можна зробити висновок про те, що заходи, які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можуть застосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише у договорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК [2].
Не є заходами самозахисту забезпечення зобов'язань, адже задоволення вимоги щодо їх встановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходами охорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за винятком притримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певну річ). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахисту укладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусу другої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскільки виконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходів самозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжує прав та обов'язків [4].
Деякі заходи можуть виконувати як функцію захисту, так і бути діями, що вчиняються в нормальних умовах цивільного обороту (відмова від договору, утримання від голосування на загальних зборах товариства, зміна керівництва товариства, вихід учасника з товариства).
Оскільки у законодавстві містяться заборони не щодо засобів захисту, а стосовно певних дій, які пов’язані з ними, то саме діяльність, спрямована на самозахист, а не засоби, як це зазначається у ч.1 ст.19 ЦК, має бути така, що не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Тоді відповідати змісту права, яке порушено, характеру дій, якими воно порушено, та наслідкам порушення має не лише спосіб самозахисту, як це зазначається у ч.2 ст.19 ЦК, але й сама діяльність щодо самостійного захисту, адже особа може обрати спосіб захисту, який буде відповідати посяганню, але під час його реалізації вийти за межі правомірності. Заходи, спрямовані на самозахист, є неправомірними, якщо вони заборонені законом чи суперечать моральним засадам суспільства або не відповідають характеру порушення і призвели до заподіяння невідповідної шкоди.
Правомірним є самозахист від протиправних дій посадових чи службових осіб органів державної влади (у разі перевищення ними повноважень, зловживання владою і т.ін.), який може здійснюватися шляхом дій (необхідна оборона) або утриманням від них (невиконання злочинного розпорядження). Те, що вимушене заподіяння шкоди особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій злочинній групі, визнається кримінально некараним (ст.43 КК), на думку автора, не позбавляє потерпілого права на самозахист, адже те, що дія є кримінально некараною, не означає її правомірності.
Спираючись на вищезазначене, право на самозахист може виникати й у разі реальної загрози порушення, доцільно зазначити у ч.2 ст.19 ЦК, що заходи самозахисту мають відповідати також наслідкам, щодо настання яких існує реальна загроза.
Необхідна оборона є способом самозахисту цивільних прав. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були порушені її межі (ст. 1169 ЦК).
Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільним, так і кримінальним правом. Вміст необхідної оборони в цивільному праві дещо ширше, ніж в кримінальному. Якщо в кримінальному праві під необхідною обороною розуміються дії, хоча і підпадаючі під ознаки складу злочину, але що не визнаються злочином, то в цивільному праві до необхідної оборони відносяться також дії, які підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не спричиняють за собою застосування заходів юридичної відповідальності.
Умови, за яких дії того, хто обороняється можуть бути визнані вчиненими в стані необхідної оборони, однакові як для кримінального, так і для цивільного права. Вони відносяться до нападу і захисту. Для визнання дій того, хто обороняється вчиненими в стані необхідної оборони треба, щоб напад був дійсним (реальним), фактично існуючим і протиправним.
Дійсність (реальність) нападу означає, що напад як такий взагалі має місце. Оборона тому і називається обороною, що протидіє нападу. Тому якщо немає посягання на чиї-небудь права або інтереси, то немає підстав говорити про оборону, а тим більше про необхідну оборону. Факт нападу означає, що напад вже почався або в наявності його безпосередньої загрози.
Дещо складніше питання про протиправність нападу. Адже протиправною вважається поведінка, що порушує норми права. Проте не всяка протиправна поведінка вимагає застосування такого роду оборонних заходів. В кримінальному праві необхідна оборона може мати місце тільки проти такого правопорушення, яке законом розглядається як злочинне посягання. Це ж правило діє і стосовно необхідної оборони за цивільним правом. Вона недопустима проти правопорушень, що не є діями кримінально караного характеру, хоча і підпадаючих під ознаки цивільного правопорушення.
Необхідна оборона є перш за все способом захисту прав і інтересів особи, що обороняється. Але оборона буде визнана необхідною, якщо подібного роду діями захищаються інтереси держави і суспільства, права і законні інтереси інших осіб. При цьому дії того, хто обороняється повинні бути направлені саме проти нападаючої особи, але не проти інших осіб, наприклад родичів або близьких нападаючого.
Основною умовою визнання дій необхідною обороною є неприпустимість перевищення її меж.
Судова практика визнає, що необхідна оборона має місце і в тих випадках, коли суспільно небезпечне посягання не є злочином, але по об'єктивних ознаках сприймається як злочинний напад. Відповідно до п. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення.
Перевищення меж необхідної оборони можливо відносно вибору засобів захисту, інтенсивності оборони і її своєчасності. Перевищенням меж необхідної оборони може бути явна невідповідність засобів захисту характеру і небезпеці нападу. Проте цю невідповідність не слід розуміти механічно; потрібно враховувати ступінь і характер небезпеки, сили і можливості того, хто обороняється, а також хвилювання, яке виникає у останнього в такій складній обстановці.
Перевищенням меж оборони може бути перевищення інтенсивності захисту над інтенсивністю нападу. Наприклад, зайва поспішність або надмірна активність в застосуванні оборонних засобів, коли йдеться про загрозу нападу. Невчасність використування оборонних засобів може бути пов'язана не тільки з поспішністю, але і з їх застосуванням після того, як напад закінчився і нічим не загрожує тому, хто обороняється.
Діями, вчиненими у межах необхідної оборони, слід розглядати заподіяння (у разі необхідності) майнової шкоди (навіть у великих розмірах) і тілесних ушкоджень (у тому числі середньої тяжкості) з метою припинення зйомки подробиць особистого життя, а також знищення знятого матеріалу, оскільки зберігання відомостей, які становлять таємницю особистого життя, теж є кримінально караним.
Правовими наслідками дій в стані необхідної оборони з погляду цивільного права є те, що заподіяна нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню. Інакше розв'язується це питання при перевищенні меж необхідної оборони, оскільки йдеться вже про неправомірні дії, що ваблять цивільно-правову відповідальність. Але і тут враховується посягання потерпілого на законні інтереси особи, що оборонялася, хоч би і що перевищила межі необхідної оборони.
Можна вважати, що право учасників цивільних правовідносин на самозахист – це перш за все їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Ця можливість є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природного блага є природним правом людини.
Але дослідивши наукову літературу, постає питання про визначення цього інституту як форми самозахисту, що складається з низки протиріч. Самозахист цивільних прав не можна визнати формою захисту цивільних прав, що охоплює всі способи захисту, реалізовувані в неюрисдикційному порядку, оскільки неюрисдикційна форма самозахистом не обмежується. Тому неюрисдикційна форма охоплює не тільки останню, але і такі способи як самостійне відновлення становища, що існувало до порушення, самостійне припинення або зміна правовідношення тощо [5].
Проте і самостійним способом захисту цивільних прав самозахист не є. З перерахованих в ЦК способів захисту цивільних прав такий спосіб як припинення дій, що порушують право, може реалізовуватися як в судовому, так і в несудовому порядку. В другому випадку він буде самозахистом цивільного права.
Отже, самозахист є родовим поняттям, об'єднуючим способи неюрисдикційного захисту, що виражаються в припиненні дій, що порушують право.
Самозахист є відмінним від самосуду (який спрямований не на захист, а на покарання), самоуправства (яке відбувається із порушенням визначеного порядку), і саме цей аспект суттєво відрізняє ці поняття, які за своєю природою покликані захищати права як фізичних так і юридичних осіб.
Таким чином, самозахист можна визначити як такий, що може здійснюватися як діями юридичного, так і фактичного характеру. Не є самозахистом укладання договорів про охорону, страхування, про забезпечення зобов’язання за допомогою неустойки, поруки, банківської гарантії, а також фактичних дій (встановлення сигналізації), які виконують функцію охорони, а не захисту. Певні заходи залежно від обставин їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями у нормальних умовах цивільного обороту [6].
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. —№40-44. — ст.356.
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. —1996. —№30. — ст.141.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. —№40-44. — ст.356.
3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-Ш // Відомості Верховної Ради України —.2002. — №3-4 —.ст.27.
4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18 - 22. — ст. 144.
5. Про оренду землі: Закон України від 0 6 жовтня 1998 року № 161-XIV/Верховна Рада України// Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №46-47. — ст.280.
6. Про затвердження Типового договору оренди землі: Постанова Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220 // Урядовий кур'єр. — 2004. —№50.
7. Про внесення змін до Типового договору оренди землі: Постанова Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2008 року № 780 // Урядовий кур'єр. — 2008. — №177.
8. Про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки: Постанова Верховного Суду України від 03 лютого 2009 року № 11/6618 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v6618700-09.
9. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними: Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 року № 02-5/111 // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v_111800-99.
10. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 [Електронний ресурс].—Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09.
11. Ухвала судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у справі № 22ц-72/2012 від 23 січня 2012 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24522584.
12. Ухвала господарського суду Луганської області у справі № 904/1295/13 від 20 березня 2013 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30141752.
13. Рішення Джанкойського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим у справі № 2-1653/11 від 07 грудня 2012 року [Електронний ресурс]. —Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19749799.
14. Цивільне та сімейне право України: підруч. / За ред. Харитонова Є.О., Голубєвої Н.Ю—.К.:Правова єдність,2009. —968с.
15. Цивільне право України: Підручник / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнецової. — К: Юрінком Інтер, 2002. —Т. 1. —720 с.
16. Цивільне і сімейне право: Конспект відповідей на заліку та екзамені. —Вид. 3-е, випр. і доп./Навч. посібник. —Харків:Еспада,2007. —336с.
17. Цивільне право України: Підручник / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнецової. — К: Юрінком Інтер, 2002. —Т. 1. —720 с.
18. Цивільне право України: Підручник / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнецової. — К: Юрінком Інтер, 2002. —640 с.
19. Становлення та розвиток цивільних і трудових відносин у сучасній Україні: Монографія / Авт. Шевченко Я. М., Молявко О. М., Єрьоменко Г. В. та ін. — К: Ін-т держави та права ім. В. М. Корецького ПАН України, 2001. — 248 с.
20. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.:У двох томах/ За заг. ред. Я.М. Шевченко. —Т.2. Особлива частина. —К.:Концерн «Видавничий дім «Ін Юре»,2003. —408с.
21. Цивільне право України. У 2-х т.: Академічний курс: Підруч. Т. 1. Загальна частина / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К: Ін Юре, 2003. —520 с.
25. Ромовська З. Українське цивільне право: Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. – Загальна частина. – 560 с.
26. Цивільне право України. Підручн. У 2-х т / Заг. ред. В.І.Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В.А.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004.– Т2.– 551 с.
27. Харитонов Е.О. Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право: Учебное пособие. – К.: А.С.К., 2003. – 832 с.
28.Коташевская Т. "Соглашение сторон"— формальность:об аспектах изменения размера арендной платы за землю / Т. Коташевская; // Юридична практика. – 2011. — № 39. — С.19-21.
29.Кутах Д. Борьба за право на аренду земли / Д. Кутах; // Юридична практика. – 2010. – № 25. – С.10-17.
