Вітчизняне загальнотеоретичне правознавство переживає нині складний і суперечливий період своєї історії. З одного боку, крах тоталітаризму, а разом з ним і методологічного монізму в дослідженні права та інших правових явищ, здобуття Україною незалежності та пов’язані з цим об’єктивні зміни в політиці, економіці, суспільній свідомості, трансформація системи цінностей і основ світогляду надали широких можливостей для оновлення вітчизняної юриспруденції, у тому числі її загальнотеоретичної галузі, подолання її тривалої ізоляції від європейської і світової культури і правової теорії, збагачення нагромадженими правовими надбаннями, такими, зокрема, як невідчужувані права людини, верховенство права, правова держава тощо. З другого боку, перехід від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, за всієї безсумнівності його позитивних рис (здобутків), призвів до ускладнення процесу пізнання правових © М. Козюбра, 2010 явищ, одним із наслідків якого стало еклектичне поєднання різнорідних світоглядних засад та ідей — від марксистських до неоліберальних, що погано стикуються між собою. Це породжує неузгодженості, суперечності, які часто не відповідають елементарним вимогам до наукових теорій.
Якщо до цього додати труднощі демократичного оновлення після краху тоталітарного режиму, політичну нестабільність, наростаючу втрату довіри до більшості суспільних інститутів, до органів влади, законодавчої системи, особливості національного менталітету, елементи традиційної для нього політичної та ідеологічної заан- гажованості, то твердження деяких представників загальнотеоретичного правознавства пострадянського простору про кризу сучасної теоретичної правосвідомості [1] виявляться не такими й перебільшеними.
Та все ж, на нашу думку, слід говорити не про кризу вітчизняної теоретичної правосвідомості й загальнотеоретичного правознавства, а про «хво
роби його зростання», точніше — модернізації. Побудова його цілісної, внутрішньо несуперечливої системи, остаточного звільнення від попередніх догматичних уявлень — це справа, очевидно, не одного покоління правників. Тому, не претендуючи на універсальність і концептуальну завершеність напрямів модернізації загальнотеоретичного правознавства відповідно до нових реалій, зупинимося лише на деяких її аспектах.
Переосмислення предметного поля загальнотеоретичної юридичної науки
Однією з необхідних умов віднесення будь-якої системи знань до класу самостійних наук є, як відомо, наявність власного предмета дослідження. Жодна наука не може претендувати на всеосяжність вивчення природних чи суспільних явищ і процесів, вона вичленовує лише певні з них, чи навіть їх окремі аспекти, пізнання яких можливе притаманними їй засобами і методами.
Предмет науки не є чимось застиглим, раз і назавжди даним. Він перебуває в постійному розвитку, оскільки явища і процеси, які включаються в орбіту дослідження науки, якісно змінюються. Тому перед кожною наукою періодично, на певних історичних етапах розвитку виникає необхідність повернення до розгляду її предмета, його уточнення, а інколи й істотного переосмислення. Не є винятком також загальнотеоретична юридична наука, відома багатьом поколінням вітчизняних правників під назвою «загальна теорія держави і права».
Корінні зміни, що відбулися на пострадянському просторі протягом останніх двох десятиліть, істотно вплинули на самі явища, що становлять об’єкт дослідження загальнотеоретичної юриспруденції. Це зумовлює необхідність не тільки більш високого рівня їх пізнання, вивчення нових зв’язків та властивостей цих явищ, а й перегляду певних усталених підходів і уявлень.
Серед юридичних наук цього чи не найбільше потребує загальнотеоретична наука. Адже вона десятиліттями більше за галузеві та міжгалузеві науки була обмежена ортодоксальною марксистсько-ленінською ідеологією, яка обумовила етатичну трактовку права. Незважаючи на намагання звільнитися від неї, вона все ще значною мірою зберігає свої позиції. Як слушно зазначається в пострадянській літературі, загальнотеоретична наука, «відмовляючись від багатьох догм марксизму-ленінізму, при цьому уперто стоїть на старому предметному полі» [2].
Виявилося, що легше всього позбутися зовнішніх проявів вказаної ідеології — згадок про неї у відповідних розділах підручників і навчальних посібників, особливо присвячених методології наукового пізнання, у визначеннях юридичних понять, їх типології тощо.
Щодо внутрішньої суті ідеологічних підпор, на яких трималося радянське загальнотеоретичне правознавство, то їх подолання є справою набагато складнішою. Це пояснюється рядом причин: конкретно-історичним станом вітчизняної правової системи та суспільної правосвідомості, які все ще зберігають «родимі плями» особливої «соціалістичної правової сім’ї», відсутністю послідовних правових реформ, орієнтованих на якомога повніше втілення у національну правову систему загальнолюдських і європейських правових цінностей, браком належної волі до таких реформ у вищих ешелонах влади, інертністю доктринального мислення тощо.
У будь-якому разі усвідомлення необхідності корінних змін у підходах до розуміння предметного поля загальнотеоретичної правової науки ще не настало. У зв’язку з цим наразі відсутня єдність поглядів не лише стосовно предмета цієї науки і відповідної навчальної дисципліни, а й навіть щодо її назви.
Водночас нагальна потреба у переосмисленні предмета і структури загальнотеоретичної юриспруденції та відповідної навчальної дисципліни все відчутніше зумовлюється не тільки внутрішніми, а й зовнішніми чинниками, вирішальне значення серед яких належить розвитку міждержавних інтеграційних процесів у сфері науки і освіти. Адже формування єдиного європейського дослідницького й освітянського простору, яке є метою Болонського процесу, до якого у 2005 р. приєдналася Україна, передбачає зближення національних освітніх програм, їх приведення у відповідність до європейських цінностей та потреб і вимог європейського ринку праці. Вітчизняне загальнотеоретичне правознавство не може бути осторонь цих процесів.
Важливим кроком на цьому шляху є його деполітизація і деідеологізація, які ми успадкували з радянської епохи, особливо з часів сумновідомої Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 р., на якій А. Вишинським була піддана критиці буржуазна наука права, основана на юридичному методі, і до найважливіших завдань радянської загальнотеоретичної юридичної науки віднесені розробка проблем про сутність соціалістичної держави як держави диктатури пролетаріату, її фаз розвитку, функції тощо «і право як метод, як знаряддя закріплення і розвитку соціалістичного ладу» [3].
Відповідно до цих директивних настанов загальна теорія права була перетворена на теорію держави і права, провідне місце в якій посіли проблеми держави, питання ж права відійшли на другий план.
Протягом наступних майже чотирьох десятиліть теорія держави і права фактично була відірвана від своєї юридичної основи й орієнтована на пропаганду панівної ідеології і політики правлячої партії, перероджуючись у схоластичну і коментаторську дисципліну [4, 289].
Лише у 70-х — на початку 80-х років намітились позитивні зрушення у док- тринальній правосвідомості. Важливу роль у цьому процесі відіграла дискусія про праворозуміння, в якій довелося брати участь авторові цієї статті. Під час цієї дискусії було висловлено чимало слушних, актуальних і на сьогодні, думок щодо взаємозв’язків права і держави, зокрема про те, що держава є винятковим творцем закону, але не права, що вона має монополію на законотворчість, а не на правотворення тощо. На жаль, ця дискусія майже не мала впливу на практику.
Не позначилася вона і на навчальній загальнотеоретичній дисципліні, що продовжувала розглядатися як дисципліна з двоєдиним змістом її предмета, який обґрунтовувався нерозривністю взаємозв’язків між державою і правом у процесі їх виникнення, функціонування і розвитку відповідно до пануючої у вітчизняному правознавстві методології формаційного підходу.
Практично мало що змінилося у цьому плані і в пострадянський період. Причому всупереч суттєвим змінам у світоглядних підходах до взаємозв’язків держави і права. Не заперечуючи таких взаємозв’язків взагалі, у пострадянському, зокрема вітчизняному, загальнотеоретичному правознавстві все міцніше утверджуються позиції, згідно з якими первісний генезис права корениться не в державі, а в реальному житті, в природних, невідчужуваних правах людини; право виникає не одночасно з державою, а передує їй; за певних соціальних передумов воно може існувати без держави і поза державою; про неіден- тичність причин виникнення держави і права, необхідність нових підходів до типології держав і права та періодизації їх розвитку, які б механічно не «прив’язували» розвиток права до держави, що особливо актуально для України, яка століттями не мала власної державності, а враховували багато інших чинників — культурних, релігійних, національних тощо, які істотно впливають на характер взаємозв’язку між державою і правом та ступінь їх автономності тощо. Це дало підстави деяким авторам ставити під сумнів існування загальної теорії держави і права як єдиної науки і єдиної навчальної дисципліни та порушувати питання про доцільність відокремлення теорії права від теорії держави [5].
Проте точка зору стосовно доцільності нарізного дослідження і вивчення теорії держави і теорії права не була сприйнята як в Росії, так і в більшості інших країн пострадянського простору, зокрема в Україні.
На відміну від центральноєвропейських країн «соціалістичного табору», правознавство яких зазнало істотного впливу марксистсько-ленінської ідеології і радянської юридичної науки, в яких після краху соціалістичної системи нав’язана їм ідеологія нерозривної єдності держави і права була рішуче відкинута [6], і відбулася досить швидка трансформація загальнотеоретичної юриспруденції відповідно до європейських традицій (а в жодній західноєвропейській країні, як і на Заході в цілому, не існувало і не існує базової загальнотеоретичної дисципліни, яка комплексно об’єднувала б теорію держави і теорію пра- ва)*,у пострадянській загальнотеоретичній юридичній науці (насамперед Росії, України, Білорусі) продовжує домінувати думка, що вона має двоєдиний характер, який проявляється у дослідженні держави і права в межах єдиної науки в їх єдності [7], що відокремлення теорії права від теорії держави є штучним, воно неминуче призводить до збіднення як правознавства, так і державознавства, ускладнює їх розуміння [8; 11], суперечить вітчизняній традиції, згідно з якою загальна теорія держави і права протягом багатьох десятиліть складалася як єдина цілісна юридична наука [9]. Тому допускається лише внутрішня диференціація загальної теорії держави і загальної теорії права, тобто їх певна автономія як частин цілого, а не відокремлення частини від цілого й утворення нового цілого [10; 14, 38].
Власне, традиційними залишаються також основні аргументи на користь збереження цього цілого. Хоч посилання на нерозривність історичних доль держави і права (їх одночасне виникнення з одних і тих самих причин, виконання ними єдиних економічних і соціальних функцій тощо) зустрічаються нині нечасто [11] і виглядають анахронізмом, звільнитися
загальнотеоретичній юридичній науці від надмірної політизації в дусі попереднього монофакторного підходу до історії людства загалом та історії держави і права зокрема, поки що повністю не вдається. Держава і право продовжують розглядатися як явища настільки нерозривно пов’язані між собою, що вилучення теорії держави зі структури науки теорії держави і права означатиме втрату нею, як і багатьма історичними і галузевими юридичними дисциплінами, свого теоретичного підґрунтя [12; 19, 112]*.
Відповідно до попередньої радянської традиції провідне місце в переважній більшості навчальних дисциплін із загальної теорії держави і права продовжує належати державо- знавчим темам. Причому тим із них, які належать до предмета політології (наприклад, «соціальне управління і політична система», «політична система та її структурні елементи», «держава в політичній системі суспільства», «держава і етнос») або конституційного права (наприклад, «державний апарат»). Натомість зовсім випадають з поля зору авторів підручників і навчальних посібників з названих дисциплін теми, які посідають одне з провідних місць у західноєвропейських загальнотеоретичних юридичних дисциплінах — буква і дух в процесі правозастосування, юридична мова, юридична аргументація, суд і правотворення тощо.
Пріоритетне становище державо- знавчої тематики у загальнотеоретичній юриспруденції не тільки призводить до її перевантаження матеріалом, що становить предмет інших наук, дублювання, розмивання меж їх предметів у цій частині, а й не сприяє формуванню світоглядних позицій у студентів, які продовжують сприймати право як продукт діяльності держави, а не як самостійну історичну, соціальну і культурну цінність.
Поодинокі спроби модифікувати загальнотеоретичну юридичну дисципліну в руслі сучасних уявлень про співвідношення права і держави, відповідно змінивши її назву із «загальної теорії держави і права» на «загальну теорію права і держави», поки що проблеми не вирішують. Для загальнотеоретичної юридичної науки, як і для юриспруденції в цілому, притаманним залишається дуалізм предметів. Предметом загальної теорії держави і права, як правило, охоплюється «багатогранна і складна взаємодія суспільства і держави, роль і місце держави і права в політичній системі суспільства», «суспільна, групова та індивідуальна політична (виділено мною. — М. К.) і правова свідомість» [8], «загальні закономірності соціального життя, що визначають розвиток державних і правових явищ» [10], «загальне і особливе у політичних режимах різних держав» [13] тощо. Деякі ж автори взагалі характеризують теорію держави і права як науку політичну, оскільки вона, мовляв, вивчає політичні інститути, насамперед такі, як держава, яка уособлює державно-організоване суспільство [14, 33].
Навіть автори тих підручників, які у викладі матеріалу надають першість правовій тематиці або майже цілком зосереджуються на ній, дотримуються думки, що предметом теорії права і держави (чи теорії держави і права) виступають право і держава як явища суспільного життя [15; 14, 19-21].
Проте, як відомо, будь-яка наука може мати лише один предмет. Юриспруденція не є винятком. Як правильно зазначається в літературі, дуалізм предметів логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання, власне, двох різних наук із двома різними предметами: науки про право — правознавства, предметом якої є право, і науки про державу — державознавства, предметом якої є держава [16].
Саме такої позиції дотримується В. Чиркін, який вважає, що державознавство нині фактично відокремлюється в самостійну галузь знань, предметом дослідження якої є, зокрема, моделі державних органів, методи їх діяльності, процедури, їх співвідношення з різними суспільними інститутами. У зв’язку з цим він пропонує ввести спеціальну навчальну дисципліну «державознавство», яка, на його думку, відкрила б можливість поглибленого і водночас цілісного вивчення такого феномену суспільного життя, як держава, якого не дають нині ні соціологія, ні політологія, ні загальна теорія держави і права [17].
Можна, очевидно, дискутувати з В. Чиркіним з приводу того, чи мають політологія і юриспруденція, зокрема її загальнотеоретична галузь, повністю відмовитись від вивчення держави на користь науки державознавства, чи вони повинні розглядати її виключно під кутом зору власних предметів. Проте заперечувати проти того, що держава як суспільне утворення в цілому, як цілісна система не є предметом юридичної науки, навряд чи можливо. Намагання охопити предметом загальної теорії держави і права всю багатогранність зв’язків держави з іншими суспільними явищами та їх прояви, про що йшлося вище, призводить до еклектичного поєднання в ній характеристик і визначень різних понять і різних предметів.
За всієї важливості зв’язків між правом і державою вони становлять самостійні складні системи, які водночас входять як підсистеми до системи вищого рівня — суспільства. Особливості функціонування і розвитку цих систем, причому не тільки на рівні окремої країни чи регіону, а й всезагаль- ного характеру не можуть бути виявлені й належним чином осмислені, у тому числі крізь призму їх власних історій, без відповідного предметного відокремлення вказаних явищ.
Отже, держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі, зокрема, має досліджуватися лише під кутом зору взаємодії з правом. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути держава не як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв’язків і проявів, а як, висловлюючись словами відомого дореволюційного вітчизняного правознавця Є. Трубецького, «публічно- правовий союз». Предметоутворю- вальним для загальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.
З урахуванням викладених міркувань на факультеті правничих наук Національного університету «Києво- Могилянська академія» започаткована спроба розробити нову програму з нормативного курсу «Загальна теорія права».
Виявлення закономірностей
виникнення, функціонування і розвитку права як предмет загальної теорії права: можливості та межі
Проблема пошуку законів у суспільному житті є, як відомо, досить старою. Незважаючи на тривале її обговорення, зокрема у вітчизняній науці, вона й досі залишається дискусійною. Одні автори вважають, що лише ті галузі знань можуть претендувати на статус науки, які прагнуть до відкриття й з’ясування законів; це рівною мірою стосується як природного, так і суспільного світу. Інші дотримуються думки, що закони можуть існувати лише в природному світі, а тому всі спроби відшукати їх в історії розвитку людства, зокрема в історії розвитку права, приречені, вони для пізнання недоступні. А є й такі автори, які, хоча формально й визнають існування соціальних законів, проте фактично зводять їх до законів людської природи. «Закони соціальних феноменів, — писав відомий представник державознавчої школи в Росії В. Сергеєвич, — не можуть бути нічим іншим, як законами дій і пристрастей людських істот, об’єднаних у суспільства» [18]. Звідси він доходив висновку, що історико-державознавчі та істо- рико-правові науки не повинні досліджувати спеціальні закони державного і правового життя [19, 102-105].
Тим часом у пострадянському, у тому числі вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві, ще з радянських часів утвердилося визначення його предмета як «загальних закономірностей виникнення, функціонування та розвитку держави і права». Причому, якщо в радянській теорії держави і права ці закономірності відповідно до офіційної ідеології були сформульовані (від «визначальної ролі базису щодо надбудови» до «зміцнення соціалістичної законності»), то нині, відкинувши ці ідеологічні штампи, загальна теорія держави і права нічого нового натомість не запропонувала.
Міркування про загальні закономірності розвитку держави і права мають досить абстрактний характер.
Із них незрозуміло навіть про що, власне, йдеться: про суспільні закономірності, що визначають розвиток держави і права; про закономірності, спільні для держави і права; про загальні закономірності, властиві державі та праву окремо; чи про всі ці закономірності разом. Це дало підстави деяким теоретикам права називати подібні міркування «науковою міфологією» [20].
Окремі способи конкретизувати чи навіть класифікувати «право-державні закономірності» також не йдуть далі загальних міркувань про об’єктивні, необхідні, суттєві і для певних умов сталі зв’язки між самими право- державними явищами та з іншими соціальними феноменами; про закономірності генетичні, структурні, функціональні, внутрішні, зовнішні, загальні, формаційні та особливі тощо [21]. Жодна з цих закономірностей зазвичай не називається.
Це свідчить аж ніяк не про поверховість авторів таких міркувань, а про надзвичайну складність, багатова- ріантність історії людства в цілому та держави і права зокрема, яку неможливо пояснити виключно через категорію «закономірності».
Аргумент, що пізнання об’єктивних закономірностей явищ і процесів, які вивчаються, є основним завданням будь-якої науки, незалежно від того, до якого класу наук вона належить — природних чи суспільних, надто вразливий. Адже постановка аналогічного природничим наукам завдання далеко не завжди співвідноситься з наявними у суспільних наук, зокрема у правознавства, можливостями для його вирішення. Певні потреби в науковому знанні вони інколи просто не можуть задовольнити.
Це пояснюється специфікою соціального, зокрема правового, пізнання, що істотно відрізняється від природничого.
Якщо учений-природодослідник ніколи не буває іманентною частиною досліджуваного явища або процесу, не ототожнює себе з ним і спостерігає за ним збоку, то у соціальних науках, включаючи правознавство, відносини вченого і об’єкта дослідження надзвичайно ускладнені. Дослідник соціальних явищ і процесів сам прямо чи опосередковано включений в них, тобто спостерігає за ними не збоку, а зсередини. Тому в соціальному пізнанні обійтися без «суб’єктивації» об’єкта, тобто привнесення в його образ властивостей суб’єкта пізнання, його світоглядних установок, уявлень тощо, які формуються на основі особис- тісного життєвого досвіду, виховання, оточуючого наукового середовища, практично неможливо. Наукове ж знання має бути позаособистісним, незалежним від світоглядних поглядів і моральних ідеалів дослідника.
Звідси випливає, що наявність у суспільствознавства (правознавства) спільної з природничими науками мети, ще не означає отримання ним спільного для будь-якого наукового пізнання результату — досягнення елімінованого від суб’єкта, індиферентного до його світоглядних установок істинного, достовірного знання, зокрема виявлення об’єктивних закономірностей досліджуваних явищ і процесів. Чи означає це, що правознавство, як і суспільствознавство в цілому, взагалі має відмовитися від їх пошуку. Очевидно, ні. Проте така мета може ставитись в тих сферах правознавства чи щодо тих правових явищ і процесів, які за своїм характером наближаються до природничих, тобто там, де право виступає не як духовний феномен, який включає ідеальний елемент, сферу духу, а як безпосередня реальність, як «живий організм», об’єктивований щодо свідомості. І хоч про абсолютну світоглядну «стерильність» тут також говорити не доводиться, все ж певна «натуралізація» юридичної науки в цьому аспекті загалом допустима. Досягненню споріднених із природничими науками результатів значною мірою сприяє використання точних, кількісних методів дослідження, зокрема соціологічних, математичних тощо. Результати такого пізнання відповідають критеріям науковості [22], зокрема підлягають верифікації.
У загальнотеоретичному правознавстві виявлення закономірностей становлення, функціонування та розвитку права в певних, окреслених вище межах, також можливе. Однак навряд чи до цього має зводитись його предмет.
При всьому значенні наукового пізнання для осмислення права, виявлення закономірностей його функціонування і розвитку, для розуміння права як особливого феномену такого пізнання недостатньо. Адже ще з часів античності відомо, що право є не тільки наукою, а й мистецтвом*, воно не лише ґрунтується на знанні, а й є сферою цінного. Тому цілісна концепція права не може будуватися без урахування цієї його особливості. Але тут вже проблема осмислення права та інших правових явищ переходить в іншу площину, де основним є питання не виявлення їх закономірностей, не описування фактів, які піддаються верифікації, а світоглядне сприйняття права — осягнення його смислу. Категорія ж «смисл» є категорією філософською.
Співвідношення загальної теорії права і філософії права
Проблема співвідношення загальної теорії права і філософії права тісно пов’язана з проблемою становлення і розвитку загальнотеоретичного правознавства в цілому. Хоч філософсько-правові та теоретико-правові проблеми привертали до себе увагу ще з глибокої давнини, однак самі терміни «філософія права» і «загальна теорія права» виникли порівняно пізно — в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причому, як термін «філософія права» (введення його в науковий обіг пов’язується з ім’ям відомого німецького правознавця Г. Гуго), так і термін «загальна теорія права» (вперше використаний також німецькими юристами, зокрема А. Меркелем [23]) спочатку вживалися виключно для узагальнення того, що нагромаджено в позитивному праві. Це знайшло своє відображення у відповідних поняттях — «філософія позитивного права» та «теорія позитивного права».
Лише з виходом у світ знаменитої праці Г. Гегеля «Філософія права», яка насправді звучала як «Природне право і наука про державу в нарисах. Основи філософії права», ситуація почала змінюватись. Під філософією права здебільшого стали розуміти доктрину природного права, загальна ж теорія права впродовж тривалого часу (аж до Другої світової війни) продовжувала розвиватися переважно як теорія позитивного права, значною мірою на противагу названій доктрині.
Після Другої світової війни, під впливом боротьби проти позитивізму, який, за висловом Г. Радбруха, «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства» [24] та піднесення «відродженого природного права», поняття загальної теорії права набуло амбівалентного характеру. Одні почали розглядати її як еманацію філософії права, інші продовжували вважати її «юридичною догматикою», тобто тією частиною науки про право, яка присвячена систематизації та інтерпретації норм [25].
Дискусії про співвідношення філософії права і загальної теорії права продовжуються й донині, принаймні там, де вони претендують на самостійність у вивченні правових явищ. Особливо активізувалися такі дискусії на пострадянському просторі з об’єктивних причин. Адже в радянський період філософія права як відносно автономна система знань фактично припинила своє існування, її повністю замінила теорія держави і права, яка стояла осторонь неупере- дженого обговорення світоглядних проблем права. З відродженням філософії права на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні, відновилися й традиційні дискусії щодо співвідношення філософії права та загальної теорії права. Діапазон поглядів на таке співвідношення досить широкий. У загальному вигляді їх можна згрупувати у три основні напрями:
1) філософія права є відносно автономною структурною складовою загальної теорії права (теорії держави і права) або ж навпаки — загальна теорія права охоплюється філософією права (порівняно з попередньою ця точка зору має значно менше поширення) [26];
2) загальна теорія права і філософія права є самостійними науками з власними предметами (дискусії тут зосереджуються переважно на визначенні предмета філософії права та її дисциплінарного статусу);
3) ні загальна теорія права, ні філософія права не є науками, оскільки не
мають власних предметів. Загальна теорія права становить лише навчальну дисципліну, яка фактично є вступом до догматики права (теорії правовідносин), соціології права і філософії права. Остання ж не може претендувати на статус науки «не тому, що їй нічого вивчати, а тому, що наука вивчає світ, з якого попередньо видалений суб’єкт» [27], чого не можна сказати про філософію права, метою якої є «позиція», певне світоглядне пізнання [28]. З огляду на це деякі автори доходять висновку, що філософія права — не наука, а ідеологія, що прагне спертися на «основание и обоснование» [4, 265].
Не вдаючись до детального аналізу цих різнобарвних і часто взаємови- ключних поглядів, зупинимося лише на деяких їх аспектах, які дають можливість глибше з’ясувати особливості названих видів творчої розумової діяльності, отже, їх природу.
Як вже зазначалося, філософія права і загальна теорія права виникли з пізнавального («теоретичного») відношення до права і правових явищ, коли воно виокремилось у відносно самостійну сферу розумової діяльності. Націленість на теоретичне пізнання — це те спільне, що єднає філософію права і загальну теорію права й сьогодні. Саме на цій підставі філософію права віднесено до загальнотеоретичного правознавства, якому присвячена ця стаття.
Як філософія права, так і загальна теорія права з початку свого існування були орієнтовані на пізнання наявної правової дійсності й вироблення логічно та експериментально обґрунтованого знання. Лише з часом відбувся перехід від аналізу безпосередніх емпіричних зв’язків і відносин до осягнення смислу, сутності права та інших правових явищ, «правового духу», що призвело до постановки питання про критерії можливого розмежування філософії права і загальної теорії права.
Враховуючи їх спорідненість, водночас не можна не помічати принципових відмінностей між ними. Вони проявляються не стільки у предметах філософії права і загальної теорії права (відрізнити найзагальніші чи гранично загальні об’єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування і розвитку права, які, на думку деяких авторів, становлять предмет філософії права, від загальних закономірностей, які вважаються предметом загальної теорії права, навряд чи можливо, тим більше, коли вони не називаються), скільки у способі світосприйняття загалом і права зокрема, який, у свою чергу, не зводиться до ракурсу дослідження об’єкта, кута зору «освоєння» «спільної території», що справді характерне для різних наук. Для філософії права, як і для філософії загалом, властиве власне світобачення, в основі якого лежить особлива, відмінна від науки, інтерпретація права.
Наука прагне до створення моделі об’єкта, в якій було б повністю еліміноване все, що привноситься суб’єктом. І хоча такий ідеал ніколи не може бути досягнений, про що вже згадувалося, намагання отримати об’єктивне, максимально звільнене від «суб’єкти- вації» знання є одним з основних завдань науки.
Метою ж філософії права є «смисловий зміст права» [29], тобто його духовне осмислення і переживання крізь призму певних ідеалів, цінностей, поглядів тощо, тобто через світогляд.
Світогляд є насамперед способом не описування і пояснення фактів, а трактування, інтерпретації феномену права і водночас способом його духовного засвоєння і розуміння. Останнє хоч і не ізольоване від процесу наукового пізнання, проте й не тотожне
йому. Це, можна сказати, процес смис- дозволяють гармонійно поєднати його
лоутворення. Нестрогість, надзагаль- гносеологічні й аксіологічні сторони,
ний характер філософських понять, їх усунути внутрішній конфлікт між ни-
незводимість до фактів становить сут- ми. Між філософією права і загальною
ність філософського мислення [30]. теорією права не існує якоїсь китай-
Звідси випливають й інші відмінності ської стіни. Межі між ними досить
філософії права від юридичної науки рухливі й відносні. Загальна теорія
загалом і загальної теорії права зокре- права забезпечує філософію права
ма: відносність філософських досто- спеціально-юридичними знаннями,
вірностей, їх неверифікованість, від- без опори на які вона здатна перетво-
сутність можливості практичного ритися на умоглядні, відірвані від пра-
відтворення результатів тощо. вового життя, конструкції. У свою
У цьому плані філософія права, як і чергу, філософія права є світоглядним
філософія загалом, зберігає своє зна- фундаментом для загальної теорії пра-
чення окремої форми суспільної ва. Вона озброює її фундаментальни-
свідомості, відмінної від науки. ми цінностями, категоріями та інте-
Науковий і філософський рівні ос- лектуальними засобами, без яких
мислення права відповідно до своїх неможливо уявити як сучасне право-
можливостей відображають різні ас- знавство, так і будь-яку практичну
пекти багатогранного феномену права, діяльність у сфері права.
О. А. ПУЧКОВ
Теория государства и права: проблемы и перспективы
Настоящая статья является попыткой анализа нынешнего состояния науки и учебной дисциплины теории государства и права и ставит целью вызвать определенную дискуссию среди коллег. Нынешнее состояние теории государства и права мною оценивается как дрейф в сторону привычных матриц теоретизирования, следование в «фарватере» других общественных наук (например, политологии), и самое огорчительное — пока не наблюдается большого числа теоретических государственно-правовых исследований, несущих новое знание. А именно этого, намой взгляд, сегодня требуют юридическая практика и наша социальная жизнь.
1. Особенности отечественной теории государства и права как науки и учебной дисциплины. Наука, как известно, — это сфера человеческой деятельности, результатом которой является получение нового знания. Можно сказать, что наука представляет собой форму знания о каком-либо предмете, его существенных признаках (свойствах), закономерностях существования и развития. Поэтому наука противостоит обыденным, бытовым, ненаучным, дилетантским взглядам.
Науки, изучающие общество, его нормативную основу, механизм и порядок управления, являются общественными науками. Их называют так потому, что предметом научного исследования являются общество, социальная жизнь во всех ее проявлениях. Теория государства и права относится к числу общественных и юридических наук. Юридические науки представляют собой систематизированные знания о юридической действительности, о праве и государстве как важнейших социальных институтах. В целом юридические науки можно разбить на определенные группы: теоретические, исторические, специально-отраслевые и прикладные.
Самой общей характеристикой теории государства и права является то, что это политико-юридическая и эмпирика-аналитическая наука.1 Политико-юридической теория государства и права признается в силу того обстоятельства, что изучает сердцевину политико-правовой надстройки: государство и право и явления, производные от них. На сегодня нет другой общественной науки, которая посвятила бы себя анализу двух взаимосвязанных и взаимодействующих явлений — государства и права.
Оценка науки о государстве и праве как науки эмпирико-аналитической означает следующее. Аналитический потенциал теории выражается в создании концепций, принятии определенных допущений и посылок, в интерпретации государственно-правовых явлений и использовании разнообразных методов исследования. Эмпирическое значение теории государства и права (которое пока проявляется слабо) выражается в востребованности теоретических рекомендаций политической и юридической практикой, органами государственной власти. В идеале другого варианта быть не должно, ибо управленческие решения, государственно-властные акты должны приниматься только после всестороннего теоретического анализа ситуации. Не случайно на Западе стало обычной практикой, когда теоретический анализ и социологический мониторинг сопровождают (или предваряют) все мало-мальски значимые государственные решения.
Значение и «вес» теории государства и права определяется качеством этой науки как определенной системы знаний. Уровень ее развития зависит от уровня развития собственного понятийного аппарата, логичности и непротиворечивости политико-правовых конструкций, интенсивности обновления научных идей. С этой точки зрения нельзя утверждать, что теория государства и права сегодня — это флагман отечественной юридической науки. Отнюдь, ибо десятилетиями эпигоны марксистско-ленинской теории государства и права навязывали суждение о том, что теория государства и права — наука партийная, революционная, основанная на марксизме-ленинизме и потому единственно верная (автор, кстати, разделял подобные взгляды). В силу этого принимаемого на веру допущения ученым приходилось долгое время «укладывать» свои исследования в прокрустово ложе теоретических схем, одобренных официальной марксистской идеологией. Поэтому теория государства и права и сегодня остается наукой достаточно консервативной, несовершенной, затеоретизированной, и как следствие, во многих своих постулатах неистинной.
Основные свойства теории государства и права как науки и учебной дисциплины в эпоху господства коммунистической доктрины заключались в следующем.
1.) Мифологичность. В большей мере это проявлялось в суждениях о путях формирования государства и права, исторических типах государства и права, отмирании государства, самоуправлении, утрате государством своих собственных природных характеристик, социалистическом правопорядке и законности и некоторых других.
2.) Аутоцентризм. Анализ правовых и политических институтов осуществлялся (и осуществляется) в предметном поле отечественной юридической действительности. Теория государства и права была долгое время теорией советского государства и советского права. Ныне положение мало изменилось. Наука, призванная быть метатеорией государства и права, своим фундаментом по сей день имеет исключительно российскую государственность и правовую систему. На мой взгляд, это служит препятствием к объективной и беспристрастной оценке эффективности функционирования отечественных государственно-правовых институтов.
3.) Спекулятивность. Смысл этой характеристики заключается в том, что теория государства и права как определенный тип теоретического освоения действительности умозрительно, мнимо, без привлечения данных государственно-правовой практики осуществляла истолкование своего предмета. В результате возникали глубокие противоречия между уровнем теоретической абстракции и опытными данными, которые получал любой практикующий юрист. Так, популярные и доныне утверждения об отечественном праве как «внутренне согласованном явлении» практически опровергались громадным числом противоречий, несогласованностей и пробелов в действующем законодательстве. Признак системности права никем и никогда не подвергался сомнению.
4.) Утопизм и ортодоксальность. Как черта теории государства и права утопизм находил свое выражение в идеях о закономерностях государства и права, формировании бесклассового, безгосударственного строя. Утопические по своей сути положения о торжестве социалистического правопорядка, полном устранении причин правонарушений и преступности в целом, утрате государством функций принуждения — все эти и другие идеи как нельзя лучше позиционируют теорию государства и права в качестве служанки коммунистической идеологии.
5.) Антиантропологизм. Одной из основных парадигм науки о государстве и праве было суждение марксистского догматического материализма о детерминированности права (а также политической надстройки в целом) экономическими, материальными отношениями. Такое положение на многие годы очертило и обусловило ту предметную область, в рамках которой только и могло осуществляться юридическое познание. В данной предметной области не находилось места человеку, несмотря на то что «науки как образы поведения человека имеют способ бытия этого сущего (человека)».2 Если последний и становился предметом изучения, то лишь в той мере, в какой это способствовало объяснению социальных компонентов человека, помогало его социализации и окультуриванию, способствовало формированию «нового» человека. Естественно, научное познание действительной сущности человека, его социальных чувств, установок, мотивов, потребностей и целей, самой ценности человека было невозможно, с одной стороны, вследствие «неподатливости» природы человека и его нежелания подчиняться насильственной социальной инженерии, а с другой стороны —вследствие установки на коллективные формы социальной практики. В результате советское обществоведение (с деятельным участием теории государства и права) возвело на пьедестал науки миф о новой социальной общности людей — советском народе, которому не нужны, по мнению авторов мифа, ни права человека, ни частная собственность, ни личная свобода. Этот миф был развеян с разрушением тоталитаризма самим человеком, его активностью по отстаиванию своих прав, его стремлением к расширению материальных ресурсов своей деятельности, или, иначе говоря, стремлением к собственности.
Итак, помимо прочего, юридические знания, накопленные наукой к последнему времени, в своем составе не содержали проявлений человеческого начала. В тех общественных связях и отношениях, которые были предметом юридического познания, человек как некая индивидуальность, имеющая свой сложный духовный мир (рефлексивное сознание, совесть, ответственность, смысл деятельности и т. д.), так и не был выбран как предмет действительного изучения. Особенности его правовой социализации оставались за рамками внимания представителей науки.
Изложенные выше особенности науки о государстве и праве (негативные по своей сути) могут быть дополнены указаниями на известную нерациональность научных исследований (вследствие навязываемого коммунистического мировоззрения), на засилье традиции и отсутствие творческой, индивидуальной свободы самовыражения, на признание закрытости системы юридической науки от свободного обмена информацией.
Далее, ограниченность отечественной теории государства и права выражалась в том, над чем было позволено думать ученым. Так, в частности, юристы могли сколько угодно рассуждать о праве и правах, но не о том, какими механизмами снабдить реализацию прав человека для их воплощения; было позволено размышлять об идее государства, его функциях, но не о том, почему реализация в практической деятельности государственных задач на всех этапах развития социалистического государства сопровождалась репрессиями, геноцидом, ограничениями.
Однако несмотря на тяжелый груз десятилетиями навязываемых архаичных теоретико-правовых положений (некоторые работы Маркса и Энгельса критически не осмыслялись более 100 лет), наука о государстве и праве сейчас развивается. Она освобождается от тех научных конструкций, которые не позволяют объяснить сложные феномены политико-правовой действительности, ищет новые подходы. Так, в последнее время практически заново пересматриваются идеи философии права,3 проблемы законности,4 вопросы реализации права,5 прав человека6 и другие темы, которые были особенно тщательно выхолощены догматическим подходом в период застоя и стагнации науки.
Ортодоксальность теории государства и права определялась тем, что в условиях коммунистического режима общественные науки организуются авторитарно. Практически это означало, с одной стороны, культ основателей марксистско-ленинской теории государства и права, а с другой — активное неприятие, критику «немарксистских» государственно-правовых взглядов.
В результате того, что каждый ученый-теоретик государства и права стремится привнести что-то свое в науку, интерпретирует объект исследования по-своему, для науки теории государства и права в настоящее время характерны намечающееся разнообразие подходов и, как следствие, фрагментарность и пестрота отражения социальной реальности — государства и права. В целом этот факт следует оценить положительно.
2. О предмете изучения теории государства и права. Прежде всего укажем на различие объекта и предмета науки. Объект существует независимо от науки, он существовал и до ее появления. Предмет науки, напротив, формируется самой наукой. Начиная изучать какой-либо объект (например, принудительно-карательный аппарат государства), мы рассматриваем его с одной или нескольких сторон. Такие выделенные стороны становятся представителем всего многостороннего объекта (в нашем примере — аппарата государства), они фиксируются в форме знаков, в терминологии науки. Поэтому предмет науки не тождествен объекту, закономерности, выявленные наукой, могут совсем не совпадать с закономерностями самого объекта. Более того, одному и тому же объекту науки может соответствовать несколько различных предметов. Например, все государства можно классифицировать по уровню правовой культуры населения, уровню экономического развития, политическому режиму и т. д. Однако мы проводим логическую операцию классификации не самих государств как таковых, в их реальном пространственно-территориальном воплощении с их населением, языком, культурой и т. д., мы классифицируем знаки, в которых выражена определенная сторона предмета науки. В этих знаках те или иные государства получили самостоятельное существование, отдельное от объектов. Знаки, выражающие государства, и есть предмет науки, созданный исследователями. Данный предмет — такая же реальность, как и исходный объект, но имеет совершенно особое социальное существование и особую структуру.
Итак, предмет науки — это то, что она изучает. Однако прежде, чем мы укажем на предмет теории государства и права как общественной и юридической науки, отметим, что хотя мы и говорим, что «наука изучает то-то и то-то» и т. д., но на самом деле нужно иметь в виду, что сама по себе наука ничего не может изучать. Изучением как определенным видом общественной деятельности занимаются конкретные исследователи, ученые. Они, как правило, тяготеют к определенным юридическим и политологическим школам (направлениям). Школа — это некое единство подходов к объяснению исследуемых явлений.
Теория государства и права — аналитическая наука, которая:
а) изучает общественные явления (наблюдает, систематизирует, формулирует понятия, делает выводы, прогнозирует);
б) исследует важнейшие составные элементы общества: общество, социум, государство, право, законодательство, юридические решения — во всех их проявлениях;
в) определяет направления, методы и способы развития, совершенствования и укрепления государства и его юридических механизмов.
Принято считать, что теория государства и права в качестве своего предмета исследования имеет основные и общие закономерности государства и права, их сущность, назначение и развитие. Однако если обратиться к большинству учебников по теории государства и права, то в них мы не увидим ни одного параграфа, посвященного таким «основным и общим закономерностям». Это симптоматично, поскольку нет ни одной (!) закономерности в теории государства и права, которая была бы истинна. Возьмем следующую закономерность: «право обусловлено материальными условиями жизни экономически господствующего класса». Подобный детерминизм весьма сомнителен, ибо жесткие зависимости в социальной жизни редко оправдывались на практике. Вот пример, когда отмеченная выше «закономерность» была опровергнута, когда право обусловило появление новых материальных явлений. В 1927 г. Турция заимствовала Швейцарский гражданский кодекс, для чего, в общем, не было материальных предпосылок. Однако реализация этого Кодекса привела к позитивным изменениям в производственной, материальной, культурной и правовой сферах жизни Турции. Можно привести и другие закономерности права, не получившие своего подтверждения (увеличение уровня нормативных обобщений, укрепление законности и правопорядка и т. д.).
Итак, теория государства и права описывает и соотносит между собой факты политической и юридической действительности, описывает юридическую реальность, как она есть. Вместе с этим факты сами по себе различны, их появление влечет различные последствия. Наукой они описываются, систематизируются и объясняются в научных терминах и понятиях.
3. Теория государства и права как наука и учебная дисциплина: поиск научных оснований. Современная теория государства и права как наука и педагогическая дисциплина нуждается в перестройке содержания образования. Однако данная задача не только не решается, но и никем не формулируется в качестве актуальной. Учебные программы курса теории государства и права пока почти не изменились, разве что за исключением инкорпорации в программы новых пяти-шести проблем.
Главный парадокс современной теории государства и права состоит в том, что эта наука пока не обрела собственных научных оснований: три четверти предметных вопросов заимствуется у других наук. Так, лежащие ныне в предметном поле теории государства и права вопросы об объектах правоотношений заимствуются из науки гражданского права, и ничего «собственно теоретического» и существенного, значимого для практики в эту проблему нашей наукой не вносится; вопросы правового государства в своей основе инкорпорируются из всеобщей истории государства и права и политологии; проблема возникновения государства и права черпает фактический материал из всеобщей истории государства и права, исследователи при этом не выходят на уровень обобщений.
Между тем собственные научные основания теории государства и права лежат, по моему мнению, в плоскости эмпирических видов юридической деятельности. Именно отсутствие собственных разработок у теории государства и права влияет на «вторичность» ее содержания. Закономерен вопрос: каковы же тогда собственные наработки теории государства и права? Их, к сожалению, не так уж и много: вопросы системы права и системы законодательства, правового регулирования и правотворчества, эффективности права, толкования правовых норм — вот, пожалуй, и все. Все остальные предметные вопросы не собственно «теоретические», они инкорпорируются туда искусственно. Поэтому, на мой взгляд, из научного содержания теории государства и права необходимо «вытолкнуть» те вопросы, которые не являются «родными», собственными ее разработками. Кроме того, насущной задачей является придание науке и учебной дисциплине ориентированности на теоретическое осмысление вопросов государственно-юридической практики. Лозунгом дня является прагматизм, понимаемый как приложение теоретико-правовых исследований к проблемам реальной юридической практики. Что востребуется людьми, осуществляющими юридическую практику и принимающими решения, должно быть востребовано нашей наукой и учебной дисциплиной.
Итак, самостоятельное, собственное развитие теории государства и права — насущная необходимость. Это не означает отрыва теоретической науки от всеобщей истории государства и права, политологии, гражданского права и других наук. Они являются живительным источником новых фактов, новых идей и оценок. Однако следует сделать содержание учебного курса теории государства и права более индивидуальным, устранить имеющееся дублирование вопросов.
Сегодня теория государства и права предстает комплексной наукой и учебной дисциплиной, включающей в себя научные предметы, знания и методы других общественных, исторических и юридических наук, которые более конкретны, более развиты и более динамичны. Теория государства и права использует понятия, категории и термины многих других политико-правовых наук. Поэтому, чтобы получить импульс своему развитию, теория государства и права нуждается в аутентическом видении объекта изучения и активном создании нового языка научной теории.
Главный изъян теории государства и права, мешающий ее интенсивному саморазвитию, заключается, кроме чрезмерной идеологической окрашенности и несамостоятельности (черты, проявляющиеся и поныне), в отсутствии способности науки предсказать результаты и последствия разнонаправленных эмпирических объектных действий государства, власти, общества в целом в правовой сфере. Отсутствие теоретически обоснованных знаний о возможных (невозможных) будущих изменениях государства и права ставит под сомнение собственный научный статус теории государства и права как науки. Наглядное доказательство тому — ортодоксальное, некритическое принятие идеи разделения властей. Интеграция данной проблематики в предметное поле теории государства и права и практическое ее применение в условиях низкой правовой ориентированности политических лидеров нашей страны привели, как известно, к ситуации «перетягивания каната», острой борьбе за более широкий круг полномочий. Политически указанное противоречие было разрешено конфликтом ветвей власти в Москве в октябре 1993 г.
Неспособность науки к прогнозной деятельности — это продолжение другого ее серьезного изъяна, на который уже обращалось внимание выше. Неориентированность нашей науки на вызовы социальной и юридической практики не способствует повышению ее авторитета и научного веса, что сказывается и на статусе теории государства и права как учебной дисциплины. Не случайно, теория государства и права во многих вузах страны уже не включается в перечень выпускных государственных аттестационных экзаменов.
Наука изучает идеальные объекты, она занята построением теоретических моделей, далеких от прозы жизни. Классическим примером является «механизм правового регулирования». Теория государства и права обособила свои научные предметы от практической юридической деятельности — в этом ее методологическая слабость и причина отсутствия собственных научных оснований.
Теория государства и права как учебная дисциплина отличается от иных юридических дисциплин следующим. Основное назначение теории государства и права заключается, во-первых, в формировании у студентов способности к теоретическому анализу государственно-правовых явлений, во-вторых, в умении формулировать точные определения и понятия, в-третьих, в привитии навыков использования государственно-правовых конструкций и теоретических моделей для более точной интерпретации и обобщений фактов из многогранного мира государства и права.
В недавнем прошлом в работах по теории государства и права можно было встретить такие характеристики этой науки (а следовательно, и учебной дисциплины), как «фундаментальная», «основная» и пр. При этом «фундаментализм» надлежало усматривать в том, что, во-первых, теория государства и права — «марксистско-ленинская» (читай — самая верная и правильная), также в том, что она составляет основу для изучения иных юридических дисциплин. Опровержение первой оценки дала сама политико-юридическая и социальная практика, что же касается второго суждения, то оно заслуживает более подробного рассмотрения. Знания, полученные в результате освоения теоретико-правовой учебной дисциплины, позволяют: а) анализировать и прогнозировать деятельность государства, граждан и юридических лиц в правовой сфере, используя усвоенные теоретические понятия и приемы интеллектуальной работы; б) сравнивать результаты своего теоретико-правового анализа и прогноза с идеальными конструкциями и концепциями, усвоенными в ходе изучения дисциплины; в) выявлять характер деятельности субъектов политической и правовой систем, чтобы, исходя из проведенного анализа, определить направления совершенствования деятельности указанных субъектов для достижения идеального состояния.
Теория государства и права является метаметодологической учебной дисциплиной, поскольку рассматривает функционирование политической и правовой структур общества как бы извне, подвергая теоретическому осмыслению только внешнюю, деятельностную сторону их функционирования. Например, в учебном курсе анализируется понятие «механизм государства», раскрываются его составные элементы без исторического исследования предмета, без изучения нормативно-правовых оснований механизма государства, без осмысления критериев эффективности этого механизма и пр. Таким образом, начинающего теоретика государства и права, изучающего одноименную дисциплину, интересуют лишь понятие, структура, принципы организации механизма государства и не более.7
4. Перспективы теории государства и права. В современной отечественной теории государства и права наблюдается отказ от марксистско-ленинских догматов, характеризующих государство и право как классовые явления. Их сущность уже не связывается с классовой волей, право интерпретируется не только как система норм, установленных государством. Свобода
С методологической точки зрения следует указать на несколько принципиальных соображений. Главная задача теории государства и права, несмотря на все идеологические и социальные катаклизмы, имевшие место в последнее десятилетие, остается неизменной: это эффективное функционирование политико-правовой системы общества, достигаемое через объяснение тенденций и сущности государства и права, через анализ и критику существующих политологических и юридических конструкций, рефлексию и прогнозирование правового развития. Вместе с тем современная теория государства и права все чаще анализирует проблемы, по своей природе являющиеся философскими, что, конечно, не связано с инкорпорацией философских проблем в исследовательское поле теории, а объясняется усилением внимания ученых к разработке теоретических оснований теории государства и права.
Суть теории государства и права не может выражаться в дедуктивно соотносящихся друг с другом закономерностях или обобщениях. Подобная система в общественных науках вообще не может быть создана, хотя попытки предпринимались. Теория государства и права не может также видеть свое назначение только в объяснении, интерпретации, абстрактном обобщении мира политико-правовых явлений, поскольку это мало что дает для понимания природы конкретных политических и правовых фактов. Например, причины создания конкретной политической системы в Заире могут быть не связаны с общими положениями теории политических систем. Отсюда вывод, что обобщения не являются главным направлением деятельности теории государства и права. В сегодняшних условиях социального развития, когда на первый план выходит отдельно взятая свободная личность, увлечение науки абстрактным уровнем исследования не выглядит актуальным. Поэтому одной из главных методологических задач для теории государства и права становится разработка концепций для анализа того, например, что такое государственная деятельность индивидов, чем они руководствуются в своих действиях, что такое поведение человека, реализующего государственную власть и право, чем определяется язык права и каково его влияние на формирование правовой реальности, правовой деятельности, правовой культуры личности и т. д. Герменевтический характер указанных задач очевиден, как очевидно и то, что подобные вопросы должны быть инкорпорированы в структуру науки теории государства и права.
Итак, поведение человека «правового», «огосударствленного» должно стать важным направлением теоретической науки о государстве и праве. Последней в силу того, что она неизбежно должна утратить свое значение как политическая и правовая доктрина, прежде всего надлежит учитывать то, как участники политико-правовой деятельности осознают, понимают и направляют свою деятельность в сфере государства и права, что влияет на их выбор правового или политического акта, какова роль субъективных и символических феноменов в правовой и политической сферах. Сейчас требуется не апологетика социальных законов, а объяснение конкретных обстоятельств, конкретных властных решений, рефлексия политико-правового движения. Пока это остается за пределами внимания носителей теоретического знания.
Теория государства и права как наука, постепенно освобождающаяся от догматов прошлого и утрачивающая политическую ангажированность, постепенно будет приобретать черты, привносимые новыми социальными процессами.
Во-первых, теория государства и права вследствие глобальных мировых процессов, связанных с социальной интеграцией, прозрачностью границ, развертыванием новых систем связи, коммуникаций, приобретением большей открытости, должна стать более динамичной, плюралистической наукой, осуществляющей активную рефлексию личностной, общественной, государственно-правовой деятельности.
Во-вторых, под воздействием процессов глобализации формируются новые структуры социальной интеграции — надгосударственные политические структуры, обладающие всеми атрибутами политической власти; создаются новые нормы и правила, для которых характерны универсальность, детрадиционализм и высокая точность регулирования.
В-третьих, для теории государства и права залогом ее динамичного развития должен стать императив критики, открытости и рефлексии собственной позиции. Постоянная углубляющаяся интерпретация государственно-правовой реальности, многообразие подходов, реконструкций с одновременным признанием недостижимости абсолютной истины явятся постоянным стимулом к развитию и обогащению предмета теории государства и права, что в конечном счете придаст этой науке большую объективность.
личности все чаще называется критерием правового закона.
* Кандидат юрид. наук, доцент Уральской государственной юридической академии.
1 Большинство ученых всегда признавали теорию государства и права лишь как общетеоретическую науку. Однако в настоящее время не видеть ее практически-прикладное значение нельзя. Достаточно в качестве примера привести участие ученых — теоретиков государства и права в разработке Конституции РФ, в подготовке федеральных программ по правовой реформе, правовому воспитанию, разработке законопроектов и т. д.
2Хайдеггер М. Бытие и время. М., 1997. С. 11.
3 См., напр.: Алексеев С. С. Философия права. М., 1998; Нерсесянц В. С. Философия права. М., 1997.
4 См., напр.: Состояние законности в Российской Федерации. М., 1995; Законность в Российской Федерации. М., 1998.
5 См., напр.: Тихомиров Ю. А. Действие закона. М., 1992.
6 См., напр.: Общая теория прав человека. М., 1996; Авакьян С. А. Конституция России: природа, эволюция, современность. М., 1997.
7 Напомним, что содержание учебной дисциплины, ее объем и состав учебных элементов (т. е. того, что подлежит изучению) — все это жестко детерминировано программой курса.
Информация обновлена:07.10.2002
