Передговор к народним руським пісням

Нарід руський один з головних поколінь слов’янських, в середині меж ними, розкладаєся по хлібородних окресностях з-поза гір Бескидських за Дон. Він найщирше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах, казках, прислів’ях все, що єму передвіцькі діди спадком лишили; а коли другії племена слов’ян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували і часто питома власть ріками крові теряних чад пересякала, коли напослідок схилили в’язи під окови залізні і лишилися самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцями пов’язали, і огорнена густими і великими ріками, що як сестриці почіплялися за руки.

Гори, як велити, ріки, як сяни 1, слов’янщини вколо Білим-богом стерегли сідий передвік, злучали русинів і серед нападів вражих були засіком народу, не чім [* Через що, тому.] їх так часто в піснях поминають і величають. Святая Русь була селом райських птиць і дивів; ясні небеса одівали ю чистою опанчею, мир віддихав любов’ю, руський нарід був великим і величаним, порозумів, обняв природу, чтив і до серця ю пригортав, і був мир, і гаразд, і любов взаємна. Сюди належать небиличні і обрядні пісні. Хрест на землю руську не внесено напрасно, і хоч місто храмів звелися торонкії церкви, священики співали службу божую бесідою власною народу, не гороїжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями літ, як ще й днеська, жили з мирянами, мов отець з дітьми, були їм другами, поділяли смуток і ра-/154/дість під їх низькими стріхами. Не було, хто би забирав давнії поведінки і затирав з молоком виссані чувства; проповідачі, витеребляючи поганство, не перли чужої душі в нарід. Руський нарід правоє світло вняв в серця колокучі, а окрашаючи його поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчав єго внутренної чистоти ціло.

Світ ясний всякими барвами буйно, буйно процвівав. Доокола різні рукоділа ставали, перемишль зростав широко і вступляв на вершок, все зарівно обнявши; бариство великоє пов’язало руський нарід межи собою і з чужими поколіннями далеко і широко, не чім і Русь вся наповнена була імінями безчисленними і неперебраними статками. А коли руський нарід під верховодом великого князя в одно тіло ізріс, гостинці вшир і вздовж покопано, і правду з простих серць і давніх поведінків установлено, а руська земля честь і славу мала. В той час на ловах Бояни пускали по десять соколів на стадо лебедей, а з уст виливали почесну славу витязів хоробрих і уми поострювали мужеством, а умці черкали золотими буквами пісні і чуднії казки; зо сотних церквів Києва блищали золотії хрести понад облаки, а по майданах вовновались тьми хоробрих молодців; князі, сидячи в золотих стільцях, веліли отрубляти походи далекі, а залізнії полки носадами орали море руськоє 2, не чім в обрядових піснях так много згадок о князях, княгинях, о боярах, о єдамашках, о ковальчиках, що золото кують, і о інших ремісничках, которих у великій почесті мали.

Лиш скоро стали сварнії князі крамоли кувати, і Русь дробилася і падала, а тьми торонкії дивих орд набігали кровавими путями і красні царини руськії кінськими орали копитами, а райськії птиці, сполошені, улетіли далеко — та й гаразди з ними.

А коли татари сірими вовками на землі руській загніздилися, зійшла на ню недоля. Густії осади трупами устелили, а ріки кров’ю ударили. Недосіченого, невиполоненого миру бідні послідки, лишивши курища давніх городів, утікали в гори і засікалися у печерах, і були в повній невгоді, без пристановища, принуджені з вовками сіпатися о поживу і з бур’янів варити страву. Тут розродившися, зступали знову на долину, але зступали по новую недолю, бо були лукавії хіснолюбці, которі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвигшися з ними, /155/ ковали чіпи своїм братям. Ночами отогували небеса луни горящих сел, а вітри заносили зойк стинаного і полоненого миру; а коли зоря розсвічала день білий, гонили гайдуки мирян півсонних на лан понужателів — із народу побратимого, томили гірш татар, крьвавий піт обливав буйний полон, а тлумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим ділом русин в навалі горесті спинився і в журбі став думати над своєв недолев ужаснов; но тая щораз ся переповняла, потері учащалися, непевність була в імінях гірко придбаних, не щоби і у власнім житю і стільки любимої родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби.

Так много ужасної недолі відси, напротив буйні привиди руськой душі і красна природа, зелені погаря, цвітучії царини, гноєні кістьми дідів, ниви золотоколосі, повні божого дару, а знову горблячіїся могили на рідних батьках та братах, тямка минулої честі, гаразду і великості Русі — конче наділяли руський нарід, в’язали до любої отчини і поперли го в вир житя, повного діланія і дикої боротьби з падею, і він, стераючийся, тягло дерся з крьвавими грудьми та іскав привернення періжних щасливших веремень.

Так нарід руський прославлявся, гараздував, бідився, боровся, розбивав тугу і надіявся, таким конче і гадкам єго, і пісням бути.

В думах розцвіває лицарськими ділами буйність, зв’язана з переповненим внутреннім призраком: вони суть найчеснійшим образом борючихся і загибаючих стратенців. Із Запорожя лицарських діл гомін зашибався високими курганами по всій Русі, а з Бескидів і всяких сторон розбігалися мстиві молодці за печальную неволю мирян. Чистий воздух і красні окресності творили мир гарний і шпаркий, ум одівали буйними гадками, насадили в серця сильнії чувства і розцвілії призраки, а русин все, що видів, що терпів і що діяв, виливав словами, а виливав з повної душі; а в якім уклався состояню в закорінках свого викопованя ся з-під намету горесті і насилія, так строїв і свій голос, і свої співанки і розділив їх як зажегнене світло, в різнобарвих цвітах горющеє, і се здвигло єго ще вище.

Мужацькії думи суть по найбільшій часті биличними і вовнюють буйною та й дикою силою. Муж, /156/ закликаний падею, славою або справою народу, лишає родину, що го любила, виплекала, вилеліяла солодкими словами, їде на кривавий пир, сестри му коня виводять, сідельце виносять, а родина ціла виводить го слізними очами і журними гадками, благословлячи го на широкі степи. Мамка розговоруєся з конем, випитуєся птиць, в серце вкопуються тоски печальнії, чоло розорює жаль, а попертого в вир недолі дощі дрібні полощуть, густі терни розчісують, а буйні вітри осушують. Зійшла блідая зоря; молодці на ворон-конях полетіли на чорний шлях і нав’язали не одну сотню татар, і тоді буйна радість розляглася піснею по степах. Або огорненії тьмами татар, з розтолоченими чашками в крові постелили собі перестільницю... Ворон кінь вірненький вбився по коліна в землю, припав до ніжечок свого пана, а сизий жироїдний орел осів на лоб, наступав на кучері і випивав очі. Смерть на побійці була у нього жениханням, лише журба родини сумує го, тішить ю медівними словами, пращає стару неньку, що ся над ним розпукає. Гетьман пращає військо, товаришів і отечину.

А коли вечором місяць блідий серед звізд меркотючих мріє, дід сивобородий з кобзою сів при могилі, глянув по костях, що ся межи травою біліють, задумав і заспівав сумную думку; або при ватрі, обступлений молодцями, прославляв досадними словами і сильнішим, ніж на могилі, голосом минулії літа і минулих витязів.

Думки (пісні жіноцькі) провівають буйною гарностію і зажегненими чувствами, пов’язаними з журбою і тугою. Дівочі чувства стеляться в них крещатим барвінком, крутая рутка узеленяє терновії вінці страсті, дивная боротьба з невідмінним присудом проколюєся з них. Обмана козаків, лихая падь, що милого забрала, злидні, що го побили, або смерть, що го загорнула, розсерджує дівицю, що ся цілою душею влюбила, обгортає розпукою, серце, зайшлоє кревлею, ниє, сама розбиваєся о камінь, під землю западає, під воду йде. Обманена ли зрадливим козаком (легінем, молодцем), заметує го жаркими клятвами, або, не вдаючися в тугу і розпуку, надіється прикликати го назад, скаче в городець, копає зіля, що під білим каменем росте, чарує молодця, котрий на глум прилітає і стає ся добродушною посмішкою милої, що ся єго наворотом радує.

Козак вірний пускається на війну іти, мила, відпу-/157/стивши єго, хотячи й не хотячи, лишається з журними гадками, тужна пісенька розлягаєся сумними ярами, лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не їде, висилає сиві соколи та чорні ворони по вісті, котрі або вертають і тішать, або місто них сивенька зозуля сумно закує погибель милого. Тогди вона попалася багатому, лютому нелюбові, або якому пройдисвіту, тоді з усихаючих грудей тосклі викопуються вздохи, душа в горювані літає поза гори і снить впів’явно о миленькім, згадка й туга сумною піснею о погиблім спливає. Другий, дочувшися на чужині, що мила присилувана вінчатися з іншим, найчастійше з багачем, не вертаєся у свійню, розбиває тугу степами поза Дніпр або, присівши у могили, загомонить думку о щастю, що сплило, а пісня, що нею молодець тужить по своїй небозі, не відличаєся від думки, що ю мила співає у тузі по милім3. Любовнії пісні, де нема провини туги, провівають гарною любостю, веселою буйностю, нетямливим веселієм і суть поскочні до танка.

До жіноцьких пісень причисляються всі обрядові. В сих не той смуток і горесть, що в думках. Півці ними забувають зелізноє житє і проливаються повними чувствами. Там видиться інший світ; на чудних крилах летить гадка в передвік, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являєся русин істинним слов’яном, не любуючим собі в борбі, лише в тихенькім домашнім гаразді. На всякоє веремнє года суть обряди, суть пісні: воскреслая весна, настаюче літо, обжинки, кінець всім роботам і інші, — скликують молодих і старих всього села в посвятні місця, нині коло церкви, на оболоню, також у гай, кладуть огні; молодці грають своїм способом, а дівиці йдуть танком і співають пісні безконечні, бо і танок безконечний. Лиш танок обрядовий і голос до пісень обрядових не строїться так, як танок і голос коршемний. В буйній радості розсипає руса красавиця ясні бинди, як дугу по небесах, тає чувствами, що ся місячним мріням, в гарній бесідливості з її медових проливають усточок. А чим душа вовнюєсь, то й на лиці, і в танку, і во всякім пометі тіла являєся. Так, напримір, в гаївці «Ой Данчику Білоданчику», стояча серед круга подружочків дівиця, що приспівують, тоє діє: розчісує косу руками, погладжує брови, злегонька підскакує і вибирає одную з круга на своє місце всередину. /158/

Пісні обрядові лишились чесним святим віном дідів передхристових. Склад їх не теперішній, імена не чувані й не знайомі. В них встрічаємо много згадок о богах слов’янських, о раю, райських птицях, райськім дереві, о гаях. Самі імена: ладканя, купайла, коляда (колядки зовуть також громадськими піснями), гагілки (гаївки, веснівки), русалки (троїцькії пісні), щедрівки свідчать тому. Пісні тоті суть золотим послідком щаснійших веремен, коли ще сама лише природа промовляла до руської душі, а він ю сильно нагортав у свої нідра. Тоді дух вививався під небеса, під сонце, місяць і зорі і братався з ними, прикликав їх на землю, прикрасив ними обряди Лади і вплів їх до ладканя або, злинувши бистрим соколом, літав поза граючеє море, набирав золота на крила золотити княгиню і приносив кудерне деревце, що ся в рай похилило і сильненько зацвіло долею будучою. Квітка тая сіяла у коровайові, як місяць яснім, затиканім звіздами: все тоє являє домасі гаразд будучий. У ладканях проколюєся також туга, лиш не такого зарубу, як в думках. Жаль за родиною, за зільничком, за вінцем дівочим, лякаючися лихого свекра, тулить надія щастя маючого настати за любимим. Із сього огляду передом ідуть сиротинськії пісні.

Перед сотнями літ князі, княгині, королі, бояри увеличали руськую землю; паволоки, єдамашки, шовкові свити, золото куючії ковальчики і інші реміснички, которі народові многочесними були, посвідчали о непослідній славі дідів наших. Пам’ятник тому великий стоїть досі і перестоїть нас і наші діти у піснях обрядових.