Падіння Берлінської стіни. Об'єднання Німеччини

9 листопада 1989 впала Берлінська стіна - символ що тривав 40 років розділу міста, німецької нації і цілого континенту. Процес об'єднання німецької держави пішов стрімкими темпами.

C середини 80-х років обстановка в НДР стає все менш спокійною. У той час як в СРСР проводиться політика перебудови, керівництво НДР продовжує ігнорувати веління часу. Опозиція і раніше зазнає переслідувань. Число тих, хто вирішив якомога швидше залишити НДР, нестримно зростає. У середині серпня 1989 близько 600 туристів з НДР, що проводили відпустку в Угорщині, біжать до Австрії.Угорські прикордонники не намагаються запобігти втечу. Більше того, Будапешт піднімає "залізну завісу" і дозволяє громадянам НДР вільний виїзд на Захід.

Керівництво СЄПН намагається перекрити потік туристів до Угорщини. Після цього тисячі громадян НДР, намагаючись домогтися виїзду на Захід, починають осаджувати дипломатичні представництва ФРН у Празі та Варшаві. Наприкінці вересня глава МЗС ФРН Ганс-Дітріх Геншер вилітає до Праги. Тисячам громадян НДР, присутнім біля посольства Федеративної Республіки, він повідомляє, що їм дозволено виїзд на Захід. Отримують такий дозвіл і біженці, що сховалися в західнонімецькому посольстві у Варшаві.

Урочистості з нагоди 40-річчя заснування НДР, що проходять на початку жовтня 1989 року, перетворюються для східнонімецького керівництва на фарс. Не звертаючи ніякої уваги на те, що коїться навколо, глава партії і уряду Еріх Хонеккер співає дифірамби НДР і її суспільному ладу. І навіть заклики Михайла Горбачова до реформ в НДР пропадають марно. Однак неминучість змін стала ясна і більшої частини керівництва НДР. 18 жовтня Хонеккер був змушений поступитися владою Егону Кренца.

Нове керівництво СЄПН обіцяє провести реформи. 4 листопада на площі Александерплатц у Берліні збирається близько 400 тисяч демонстрантів, які вимагають свободи слова, відставки уряду і вільних виборів. По всій НДР починаються хвилювання. У Лейпцигу опозиція об'єднується навколо Євангелічної церкви. 6 листопада в демонстрації бере участь понад півмільйона людей.

9 листопада оголошується про зведення до мінімуму формальностей, пов'язаних з оформленням віз до ФРН. У цей же день багато східних німців відправляються до Берлінської стіни, щоб з'ясувати все досконально. Прикордонники ще не знають про нові правила виїзду і намагаються відігнати присутніх, проте незабаром змушені поступитися і відкрити проходи. Берлінська стіна дає першу тріщину.

Новий глава уряду НДР Ханс Модров запевняє, що процес змін незворотній. Він обіцяє реформувати політичну систему та економіку НДР. Михайло Горбачов повідомляє, що він вітає зміни, однак при цьому підкреслює, що об'єднання Німеччини на порядку денному не стоїть. Тим часом канцлер ФРН Гельмут Коль вже наприкінці листопада представляє свій план подолання розділу Німеччини.

Об'єднання відбувається швидше, ніж очікувалося. Передумовою до створення загальногерманського держави зупиняться парламентські вибори в НДР у березні 1990 року. З великим відривом перемагають східнонімецькі християнські демократи. Їхній лідер Лотар де Мезьєр стає головою уряду НДР. У середині травня 1990 Коль і де Мезьєр підписують договір про створення єдиного економічного простору.

Проте об'єднання - не просто внутрішня справа німців. У травні 1990 року в Бонні починаються переговори за формулою "2 плюс 4" за участю обох німецьких держав і чотирьох держав-переможниць: СРСР, США, Франції і Великобританії. Найбільше суперечок викликає питання про входження майбутньої єдиної Німеччини у військові блоки.

На зустрічі в Желєзноводську 16 липня 1990 Коль і Горбачов домовляються з усіх спірних пунктів.Горбачов погоджується на входження об'єднаної Німеччини в НАТО. Визначається термін виведення радянських військ з території НДР. У свою чергу, уряд ФРН бере на себе зобов'язання в рамках економічної співпраці з Радянським Союзом. Ця домовленість і остаточне визнання Німеччиною західної межі Польщі по Одеру і Нейсе є останніми штрихами на шляху об'єднання.
3 жовтня 1990 НДР приєднується до зони дії Основного закону ФРН. Іншими словами, Німеччина стає єдиною країною.

Об'єднання Німеччини

Принципова домовленість про об'єднання Німеччини була досягнута між СРСР і США під час зустрічі М. С. Горбачова і Дж.Буша на Мальті в грудні 1989 р., коли стало ясно, що в НДР до влади прийшли прихильники демократизації і реформування країни за західним зразком. Треба було домовитися про умови об'єднання. По-перше, слід було визначити формулу переговорів. Малося два її варіанти - «два плюс чотири» або «чотири плюс два». При першому основними учасниками вироблення угоди ставали два німецьких держави, до яких на якомусь етапі повинні були приєднатися великі держави - учасниці антигітлерівської коаліції часів Другої світової війни. При другому - умови об'єднання повинно було вироблятися тільки чотирма країнами колишньої антигітлерівської коаліції, а двом німецьким державам був би запропонований для приєднання до нього вже підготовлений документ.

По-друге, потрібно було прояснити питання про кордони єдиної Німеччини. У цьому питанні не було підстав чекати ускладнень, так як обидва німецьких держави порізно вже давно підтвердили визнання кордонів по Одеру і Нейсе. Треба було лише знайти форму, в якій це визнання було б зафіксовано Німеччиною об'єдналася.

По-третє, було необхідно домовитися про статус майбутньої єдиної Німеччини - чи стане вона нейтральною державою, як тривалий час наполягав Радянський Союз, або збереже право входити у військово-політичні союзи.

Питання об'єднання тривожив західноєвропейські держави. Найбільші сумніви відчувала Франція. Париж побоювався, що з виникненням єдиної німецької держави співвідношення сил у тандемі Франція - ФРН зміниться на користь останньої. Крім того, було не ясно, як поставиться майбутня єдина Німеччина до запропонованого Францією плану поглиблення валютно-фінансового союзу західноєвропейських країн і введенню в перспективі єдиної європейської валюти. Ще 6 грудня 1989 на зустрічі з М. С. Горбачовим у Києві президент Франції Франсуа Міттеран висловлювався в тому сенсі, що два суверенних німецьких держави повинні і надалі існувати порізно. Стримано перспективи швидкого об'єднання Німеччини оцінювала глава британського кабінету М.Тетчер.

Однак у квітні 1990 р. на сесії Європейської ради в Дубліні була досягнута угода про єдиний підхід країн Європейського співтовариства до питання об'єднання Німеччини. Намагаючись розвіяти сумніви партнерів, ФРН на цьому засіданні погодилася прискорити роботи по створенню валютного союзу західноєвропейських держав. ФРН також приєдналася до Шенгенських угод. У відповідь Франція, Британія, Італія та інші країни ЄС висловилися на підтримку об'єднання Німеччини.

Цей процес пішов за формулою «два плюс чотири». Ініціатива у ньому належала ФРН. У листопаді 1989 року канцлер Г.Коль оголосив програму поетапного об'єднання Німеччини з 10-ти пунктів. Головним серед них було беззастережне визнання майбутньої єдиної Німеччиною існуючих європейських кордонів. Для узгодження свого плану з СРСР західнонімецькому керівництво вело переговори з радянськими представниками протягом першої половині 1990 р. До травня 1990 ФРН добилася від Радянського Союзу не тільки розуміння в питанні про політико-правових механізмах об'єднання з НДР, але і згоди на участь об'єднаної Німеччини в НАТО. У липні 1990 р. на зустрічі М. С. Горбачова і Г. Коля в Желєзноводську були вироблені умови виведення радянських військ з НДР, що обумовлювалося скороченням єдиною Німеччиною чисельності збройних сил і підтвердженням нею відмови від виробництва і володіння атомним, біологічною і хімічною зброєю.

Розуміючи, що об'єднання Німеччини, крім Франції та СРСР, може турбувати Польщу, уряд Г. Коля провело переговори з польським керівництвом. Німецька сторона заявила про відсутність у неї територіальних претензій до кого б то не було. За наполяганням Г. Коля у березні 1990 р. бундестаг ФРН прийняв спеціальну резолюцію про непорушність повоєнних кордонів Німеччини з Польщею.

Успіх у врегулюванні зовнішніх аспектів німецького питання дозволив Г.Колем почати реалізацію його плану. У лютому 1990 р. було оголошено про створення між НДР і ФРН валютного союзу, основою якого повинна була стати західнонімецька марка. Союз був вигідний населенню Східної Німеччини, яке отримувало можливість за пільговим курсом обміняти «слабку» східнонімецьку валюту на «сильну» марку ФРН. Симпатії німців на сході країни були на боці Г. Коля.

У березні 1990 р. в НДР відбулися перші в її історії вибори на основі справді багатопартійної системи. Переміг блок некомуністичних партій «Альянс за Німеччину», що виступав за об'єднання країни на основі західнонімецької конституції - фактично за приєднання НДР до ФРН.

У травні 1990 р. новий уряд НДР на чолі з Лотаром де Мезьєр уклало з ФРН договір про валютний, економічному і соціальному союзі, який фактично робив обидві країни єдиним цілим у всьому, за винятком сфери міжнародних відносин і оборони.

21 червня 1990 між НДР і ФРН уклали Державний договір про об'єднання Німеччини, який, однак, міг набути чинності тільки після врегулювання зовнішніх аспектів німецької проблеми. 22 серпня 1990 Народна палата НДР прийняла рішення про приєднання до ФРН з 3 жовтня 1990

З 5 травня по 17 липня 1990 р. в Бонні, Берліні та Парижі відбулося три тури багатосторонніх переговорів з Німеччини відповідно до формули «два плюс чотири». Зовнішні аспекти об'єднання Німеччини були врегульовані 12 вересня 1990 підписанням у Москві Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Він був підписаний міністрами закордонних справ двох німецьких держав, СРСР, США, Великобританії і Франції в присутності президента СРСР М. С. Горбачова. У міжнародно-правовому відношенні він представляв собою остаточне мирне вирішення німецької проблеми. Статус Німеччини як суверенної держави відновлювався, а права колишніх окупуючих держав відносно обох частин Німеччини припинялися. Об'єднання Німеччини відбулося Комерсант жовтня 1990 Територія колишньої НДР перетворилася на п'ять нових земель ФРН. Аналогічним чином були об'єднані дві частини Берліна.

Радянські війська могли залишатися на території колишньої НДР до кінця 1995 р. (в 1994 р. вони були виведені достроково). Німеччина прийняла на себе зобов'язання з фінансування змісту виведених радянських військ та облаштування їх у нових місцях дислокації на радянській території. Крім того, німецька сторона після виведення радянських військ була зобов'язана утримуватися від розміщення на території східних земель Німеччини іноземних збройних сил, ядерної зброї або її носіїв.

На відзначення заслуг у справі зміцнення миру М.С.Горбачев був удостоєний Нобелівської премії миру за 1990 р.

4. Загострення міжетнічного протистояння на Балканах. Розпад Югославії.
Міжетнічні конфлікти на території Югославії у І половині 1990-х рр. Створення СРЮ. Події в Хорватії та Боснії і Герцеговині. Втручання ООН та НАТО.

Розпад Югославії Потрясіння в Радянському Союзі відбувалися паралельно з найгострішою кризою державності в Югославії, яка, подібно СРСР, стала руйнуватися. «Особливий шлях» І.Б.Тіто, не позбавив цю країну від слабкостей, які були властиві «реального соціалізму». Система управління країною поступово вела до економічної та політичної автаркії республік і країв, посилювала нерівномірність їх розвитку. Від розпаду країну рятували тільки авторитет особистої влади І.Б.Тіто і жорстка організаційна структура комуністичної партії.

Але до початку 70-х років у республіках і краях сформувалося нове покоління керівників, які не поділяли революційно-інтернаціоналістських поглядів І.Б.Тіто і були схильні до впливу націоналістичних настроїв. У першу чергу це стосувалося до керівників Хорватії, історія входження якої до складу єдиної Югославії була гранично суперечливою (див. т. 1 наст, изд.). Осередком етнічної напруженості був і автономний край Косово і Метохія (з 1974 р. - Косово) у складі Соціалістичної Республіки Сербії, більшість населення якого після закінчення Другої світової війни стали складати албанці, що мігрували туди з Албанії при нацистської окупації. Намагаючись попередити сепаратизм, федеральна влада йшли на поступки косовським албанцям, в результаті чого місцеве сербське і чорногорське населення піддавалося негласної дискримінації з боку місцевих албанської влади і поступово покидало Косово. Демографічні співвідношення змінювалися ще більше на користь албанців.

Після смерті І.Б.Тіто в травні 1980 р. Президентські влада перейшла до інституту колективного керівництва - федеральному президії. При дотриманні принципу щорічної ротації його головою вибирався представник однієї з республік і країв. Економічна ситуація в країні була складною. Після розпаду СРСР відбулася девальвація «особливої» ролі, яку відігравала Югославія в геополітичних розрахунках Сходу і Заходу. Скоротилася допомогу із зовнішніх джерел. Економічні труднощі, зростання зовнішньої заборгованості загострили суперечності між частинами федерації.

Спробу вивести економіку країни з прірви зробило в 1989 р. за їх диктують МВФ канонами «шокової терапії» уряд, очолюваний хорватом Анте Марковичем. Йому вдалося збити інфляцію ціною зростання безробіття, банкрутств і бідності. Але як тільки реформа торкнулася сфери приватизації, її проведення наштовхнулося на опір різних політичних угруповань. Насамперед реформою були незадоволені економічні та управлінські еліти окремих республік, які прагнули захопити найбільш рентабельні об'єкти приватизації. Це було легше зробити, вступивши в союз з республіканськими владою проти федеральних, на чому і зосередилися представники бізнесу в більшості республік Югославії. Це стимулювало сепаратизм. Реформи О. Маркович, що вимагали уніфікації існували в республіках економічних систем, спровокували додаткову міжнаціональну напруженість.

Вона посилювалася релігійними та історичними чинниками - більшість населення Словенії та Хорватії становили католики, серби, чорногорці та македонці були православними, в Боснії і Герцеговині було значне число слов'ян-мусульман, які вважалися окремою етнічною групою за ознакою релігійної приналежності. Мусульманами були і албанці, що населяли автономний край Косово.

27 вересня 1989 парламент югославської республіки Словенії прийняв поправки до своєї конституції, які проголосили право республіки вийти зі складу СФРЮ. Це був перший крок до руйнування єдиної Югославії.

У тому ж 1989 р. Албанська більшість Косово виступило з вимогами підвищити статус цього краю, оголосивши його республікою. Сербське населення краю було налякане цими настроями. По всій Сербії стали розростатися антіалбанскіе настрою. На їх хвилі 9 січня 1990 на перших багатопартійних виборах у Сербії президентом став Слободан Мілошевич - керівник сербської організації комуністів, які перетворили свою партію в соціалістичну. С.Мілошевич виступав під гаслами збереження територіальної єдності Югославії і необхідності боротьби з сепаратизмом. 28 вересня 1990 сербська республіканський парламент ухвалив рішення про ліквідацію автономії Косово, в край були направлені війська.

Націоналістичні рухи під войовничо патріотичними гаслами перемогли в тому ж 1990 р. і на виборах у Хорватії та Словенії. При цьому на результат виборів в Хорватії великий вплив зробила фінансова допомога, яку за кордону надали націоналістично налаштованому кандидатові відставному генералові (і соратнику І.Б.Тіто) Франьо Туджманом емігранти-усташі, покинувши Югославію після Другої світової війни. Ідея усташів про відновлення незалежності Хорватії зустріла розуміння Ф.Туджмана.

23 грудня 1990 в Словенії був проведений референдум, учасники якого висловилися за незалежність Словенії. Негайно слідом за тим такий же референдум був проведений у Хорватії, яка теж прийняла рішення про вихід з Югославії. У грудні 1990 р. в Хорватії була прийнята нова конституція, що оголошував її «державою хорватського народу». Тим часом, 30% населення Хорватії в тих адміністративних межах, які вона мала у складі СФРЮ, становили серби.

Хорватські серби проживали компактно. Це було пов'язано з тим, що після Другої світової війни, коли формувалися адміністративні кордони югославських республік, до складу Соціалістичної Республіки Хорватії за наполяганням І.Б.Тіто (який за національністю був хорватом) були включені землі з перевагою сербського населення. Тоді ж до складу Хорватії було передано все населене мусульманами боснійське узбережжі Адріатики - що незабаром викликало конфлікт Хорватії з Боснією і Герцеговиною.

Побоюючись дискримінації після прийняття нової конституції, сербське населення Хорватії проголосило на переважно сербських територіях створення власного державного утворення - Республіки Сербська Крайна (РСК). Вона проголосила свою незалежність, включивши до свого складу і всі переважно сербські за складом населення історичні області і території - Східну і Західну Славонію, Баранячу, Західний Срем і Кнінскую Крайну. Республіка Сербська Крайна стала домагатися об'єднання з Сербією. Допомога РСК фактично стали надавати були на території Хорватії частини Югославської народної армії.

У квітні 1991 р. парламент самопроголошеної РСК звернувся до Сербії з проханням прийняти її до свого складу, але сербський парламент це прохання відхилив. Президент Сербії С.Мілошевич, звичайно, співчував хорватським сербам. Але він побоювався відкрито висловлюватися за об'єднання Сербської Крайни з Сербією, наполягаючи на непорушності усіх існуючих кордонів Югославії. Його план полягав у тому, щоб утримати Хорватію у складі єдиної Югославії, зберігши при цьому у складі Хорватії входили в неї сербські території.

Завдяки цій обачною позиції С.Мілошевич вдавалося в той момент зберігати конструктивні відносин з США та іншими західними країнами, хоча останні вимагали від нього погодитися піти на поступки етнічних меншин, у тому числі - албанському населенню Косово.

В Югославії розвивався політична криза. Діяльність інституту колективного керівництва Югославії була паралізована. У березні 1991 р. пройшла серія зустрічей керівників югославських республік з метою визначити майбутній шлях розвитку федерації. Виробити спільне бачення не вдавалося. У травні 1991 р., коли підійшов час обрати на посаду голови президії Югославії кандидата від Хорватії Стефана Месім, делегати Сербії і Чорногорії заблокували цю процедуру. Це було порушенням закону і традиції, легітимність єдиної верховної федеральної влади в країні була поставлена ​​під сумнів. Федеральний президію фактично перестав функціонувати. З цього часу федеральний уряд у Белграді вже висловлювало інтереси передусім Сербії, і представники Хорватії та Словенії перестали в ньому брати участь.

У такій обстановці 9 травня 1991 уряд у Белграді прийняло рішення надати особливі повноваження Югославської народної армії для проведення операцій в Хорватії - формально для того, щоб не допустити захоплення хорватською владою армійського майна і федеральної власності. Це тільки посилило ситуацію. 26 червня 1991 Словенія та Хорватія заявили про вихід зі складу СРФЮ.

Федеральна влада у Белграді не визнали ці акти. Конфлікт федеральної і республіканської влади вилився у криваві сутички за участю частин регулярної армії. Почалися збройні сутички загонів хорватських правих і формувань сербів Республіки Сербської Крайни. В Югославії почалася громадянська війна.

Вона мало торкнулася Словенію, відносно однорідну в етнічному відношенні і відокремлену від Сербії територією Хорватії. Федеральні війська були виведені з Словенії через два тижні після їх введення в результаті компромісу між словенським урядом і федеральними властями в Белграді за посередництва Європейського співтовариства, який переконав спочатку Словенію, а потім і Хорватію оголосити «мораторій на незалежність» строком на три місяці.

Вражаюче безкровно від єдиної Югославії відокремилася і Македонія, яка проголосила себе незалежною 18 вересня 1991

Але всередині Хорватії війна стала протікати у вкрай жорстоких формах - насамперед через наполегливого опору новим хорватським властям з боку сербів у Сербській Вкрай. Війна на перших порах характеризувалася перемогами сербської сторони, яка за підтримки регулярної югославської армії опанувала третю території Хорватії. Хорватським силам довелося відійти з усіх територій, населених сербами. У жовтні 1991 р. федеральні сили під тиском міжнародного співтовариства були виведені з Хорватії, залишивши контроль над сербськими територіями владі невизнаної РСК. Конфлікт залишився неврегульованим, а сепаратистські тенденції продовжували розвиватися.

У листопаді 1991 р. свою незалежність від єдиної Югославії проголосила республіка Боснія і Герцеговина. Македонські влада постановила провести у березні 1992 р. Референдум, який повинен був визначити, чи вступить в силу схвалена македонським парламентом декларація про незалежність.

Міжнародне співтовариство намагалося сприяти припиненню військових дій в Югославії. У 1991 р. ООН ввела ембарго на постачання зброї до будь-який район Югославії (резолюція Ради безпеки № 713 від 25 вересня 1991 р.) і почала надавати населенню постраждалих районів гуманітарну допомогу. Для охорони гуманітарних конвоїв ООН на територію Югославії були введені невеликі контингенти сил ООН (резолюція № 724 від 25 грудня 1991 р.).

***

СРСР був другим світовим полюсом, що визначав хід міжнародних відносин після закінчення Другої світової війни, тому розпуск Радянського Союзу став закінченням тривалого періоду біполярного розвитку світу. Російська Федерація, яка стала державою-правонаступником і правопродолжателем СРСР, не могла виконувати притаманні Радянському Союзу функції однієї з опор біполярності, тому що не володіла для цього необхідними ресурсами.

Зникнення СРСР як одного з двох визначальних елементів системи міжнародних відносин періоду 1945-1991 рр.. можна вважати завершальним подією післявоєнної епохи. Біполярна структура міжнародних відносин зруйнувалася. Ялтинсько-потсдамський порядок перестав існувати. Це не викликало глобального катаклізму. Стабільність міжнародної системи в цілому збереглася.

У міжнародних відносинах почали розвиватися тенденції до уніфікації та зближення колишніх соціалістичних і капіталістичних країн, а міжнародна система в цілому стала розвивати в собі риси «глобального суспільства». Це процес був пов'язаний з новими гострими проблемами і суперечностями.

Початок війни в Югославії

З осені 1991 гостроти набуло питання про становище в Югославії, де в результаті внутрішньої кризи почався розпад єдиної держави. Колишні югославські республіки Словенія і Хорватія проголосили відділення від федерації і вступили в конфлікт з федеральною владою у Белграді. Слідом за тим незалежність стали проголошувати інші республіки колишньої СФРЮ. За збереження її єдності виступали тільки Сербія і Чорногорія. Але зважаючи фактичного розпаду СФРЮ обидві республіки 12 лютого 1992 теж прийняли рішення про створення власного двоєдиної держави - Союзної Республіки Югославії (СРЮ). Нова держава проголосило себе наступником колишньої СФРЮ, і в квітня 1992 р. висловило готовність визнати незалежність всіх інших стали незалежними колишніх республік Югославії. Міжнародне співтовариство не визнало СРЮ правонаступницею СФРЮ і відмовилося передати їй місце СФРЮ в ООН.

У Хорватії проти сепаратизму уряду зі зброєю в руках стали виступати компактно проживали в окремих її районах етнічні серби. Керівництво Сербії, що представляло і федеральний уряд Югославії, і власне сербські інтереси, намагалося протистояти сепаратизму Хорватії та Словенії політичним шляхом, одночасно надаючи допомогу хорватським сербам. У Белграді сподівалися заручитися підтримкою Росії та США і з їх допомогою змусити Хорватію і Словенію піти на угоду, яке дозволило б сповільнити руйнування федерації, перевести його в мирне русло і захистити інтереси сербів на хорватській території.

Серед країн Західної Європи єдності думок за югославським питання не було. Німеччина визнала Словенію і Хорватію в грудні 1991 р. і вимагала того ж від інших країн ЄС. Німецькі корпорації вважали, що їм принесе вигоди економічне освоєння простору нових держав. Франція поставилася до сепаратистських тенденцій в Югославії насторожено, побоюючись, що перемога сепаратистів на Балканах може спричинити пожвавлення відцентрових тенденцій у самій Франції - на Корсиці. Страхи Франції знаходили розуміння у Великобританії, Бельгії та деяких інших країнах Західної Європи, що стикалися з сепаратизмом на своїй території. Адміністрація США займала в югославському питанні вичікувальну позицію, побоюючись, що визнання незалежності Хорватії та Словенії спровокує війну і загострить відносини між Заходом і Росією.

На початку 1992 р. керівництво Російської Федерації в особі міністра закордонних справ А.В.Козирева (всупереч очікуванням західних політиків) енергійно виступило за визнання незалежності Хорватії та Словенії, підтримавши позицію Німеччини. 15 січня 1992 країни Європейського співтовариства визнали хорватське і словенське уряду. Те ж саме зробила Росія. Останніми Хорватію і Словенію визнали Сполучені Штати. «У відповідь» хорватські серби стали збройним шляхом добиватися відділення сербських історичних областей від Хорватії і їх приєднання до Сербії. Уряд Сербії вело себе обережно, офіційно залишаючись поза конфліктом.

Розпад Югославії тривав. У квітні 1992 році країни Європейського Союзу визнали незалежність Боснії та Герцеговини. Її президентом став лідер мусульманської громади Алія Ізетбегович. Населення цієї республіки складалося з сербів, хорватів і мусульман. Мусульмани складали меншість, і мусульманська громада перебувала в неприязних відносинах як з сербської, так і з хорватською громадами. Незабаром після проголошення незалежності Боснії і Герцеговини боснійські серби на чолі з лідером їхньої громади Радованом Караджичем в січні 1992 р. на території сербських районів Боснії і Герцеговини проголосили створення власної освіти - Республіки Сербської. У липні 1992 р. їх приклад наслідували боснійські хорвати, які теж заявили про створення власного «держави» - Герцег-Босна - на землях з переважаючим хорватським населенням. Влада А.Ізетбеговіча зберігалася тільки в столиці м. Сараєво та деяких інших містах з переважанням мусульманського населення.

Навесні 1992 р. зі конфлікту між мусульманами і сербами в Сараєво по всій країні почалися безладні сутички між сербами, хорватами і мусульманами - «війна всіх проти всіх». Уряд Сербії стало надавати допомогу боснійським сербам. Сербію і Чорногорію звинуватили у втручанні у справи Боснії і Герцеговини. 30 травня 1992 Рада безпеки ООН ухвалила рішення ввести проти Сербії і Чорногорії економічні санкції, які однак дотримувалися не всіма державами. При цьому, незважаючи на введене в 1991 р. ембарго ООН на постачання зброї воюючим сторонам, вони мали можливість отримувати озброєння.

Відносини між хорватами і сербами в Боснії і Герцеговині були гірші, ніж між хорватами і мусульманами. Хоча Сербія і Хорватія були готові розділити Боснію і Герцеговину між собою, боснійські хорвати за підтримки уряду Хорватії були згодні на союз з мусульманами заради того, щоб не допустити перемоги боснійських сербів. До союзу з хорватами мусульман підштовхували і західні країни.

Громадянська війна в Боснії носила вкрай запеклий характер. Серби, хорвати і мусульмани практикували етнічні чистки в районах проживання «ворожих» етнічних груп, які виливалися в масові вбивства мирного населення. Подібних злочинів Європа не бачила з часів нацизму. Для розслідувань військових злочинів на території колишньої Югославії за рішенням Ради безпеки ООН 25 травня 1993 в Гаазі був створений Міжнародний трибунал по колишній Югославії (МТКЮ).

Конфлікт у Боснії і перша інтервенція НАТО на Балканах (грудень 1995)

Сплеск інтеграційної активності європейських країн контрастував з положенням на Балканах. Особливо важка ситуація складалася в Боснії і Герцеговині, де збройні зіткнення між етно-релігійними громадами супроводжувалися масовими жестокостями і порушеннями прав людини. З метою координації підходів до врегулювання становища на Балканах була сформована під егідою ООН Контактна група по колишній Югославії в складі Росії, США, Великобританії, Франції та Німеччини. Її завданням було знайти спосіб примирення сторін і запропонувати план врегулювання - насамперед у Боснії. В1992-1994 рр.. представники ООН, Євросоюзу і Контактної групи підготували кілька варіантів плану розділу Боснії на сербську, мусульманську і хорватську частини. Жоден з проектів не отримав схвалення воюючих сторін.

Уряд Сербії, що страждала від введених проти неї міжнародних санкцій, стало спонукати боснійських сербів пом'якшити підхід до пропонованих планам врегулювання, погрожуючи скоротити допомогу Республіці Сербській. Белград став згортати військову допомогу уряду Р.Караджича.

Адміністрація США після приходу до влади Б.Клінтона в 1993 р. дійшла висновку про необхідність застосувати силу проти боснійських сербів і підтримуючої їхньої Сербії. Під впливом США керівництво НАТО прийняло рішення використовувати збройні сили для втручання в Боснії з метою покласти край кровопролиттю. У 1994 р. з ініціативи США в Боснії була створена Мусульмано-хорватська федерація для більш успішної боротьби з боснійськими сербами. Вашингтон виступав за скасування ембарго на постачання зброї сараєвською уряду і за нанесення силами НАТО повітряних ударів по позиціях боснійських сербів.

28 лютого 1994 ВПС альянсу вперше застосували на території колишньої Югославії зброю, збивши чотири сербських військових літака. Після цього масштаби втручання НАТО в боснійський конфлікт стали збільшуватися. У грудні 1995 р. в Боснію і Герцеговину для попередження військових зіткнень між громадами були введені сухопутні війська НАТО. Їх розміщення було вироблено по санкції Ради безпеки ООН.

Уряд Сербії вело себе обережно. Президент С.Мілошевич дійшов висновку про доцільність таємного компромісу з президентом Хорватії Ф.Туджманом про «розміні»: Сербія погодилася б змиритися з придушенням хорватами опору сербів всередині Хорватії - у Сербській Вкрай, а Хорватія за це не стала б заперечувати проти відділення від Боснії сербських частин та їх входження до Сербії. Доля Мусульмано-хорватської федерації в цьому випадку теж би не цікавила Белград і її могла б поглинути Хорватія.

У червні 1995 р. з мовчазної згоди С.Милошевича хорватські збройні сили змогли придушити опір сербів у Сербській Вкрай і захопили всю її територію. Це супроводжувалося етнічними чистками і численними жертвами серед мирного сербського населення. Десятки тисяч сербів бігли з Хорватії до Сербії.

Незважаючи на цю жертву керівництво Сербії не змогло домогтися приєднання сербських частин Боснії. У другій половині 1995 р., спираючись на резолюцію Ради безпеки ООН № 836 (прийняту 4 червня 1993) і в координації з командуванням сил ООН з захисту "зон безпеки", збройні сили НАТО почали наносити авіаудари по позиціях боснійських сербів. Сили Р.Караджича не могли їм протистояти. Дії НАТО в Боснії вийшли за рамки мандата ООН і перевищили межі миротворчої операції.

Це викликало заперечення Російської Федерації. Хоча російське керівництво у 1992-1994 рр.. підтримувало дії Євросоюзу і США в колишній Югославії, після масованих бомбових ударів по сербам Москва виступила з протестами. Усередині Росії, в Державній Думі, піднялася хвиля критики президента Б. М. Єльцина і міністра закордонних справ А.В.Козирева, яких ліва опозиція і значна частина поміркованих сил звинувачували в проведенні курсу, що суперечить національним інтересам Росії. Але заперечення Москви не змінили ходу подій.

Зазнавши ряд військових поразок, сербські сили в Боснії погодилися на переговори. У листопаді 1995 р. у м. Дейтон (США) відбулася зустріч лідерів Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини за участю представників Росії, США і ЄС, в ході якої було парафовано текст мирних угод з врегулювання боснійського конфлікту. Боснія і Герцеговина були перетворені на конфедерацію з двох частин - Республіки Сербської і Мусульмано-хорватської федерації - зі слабким центральним урядом. 14 грудня 1995 в Парижі відбулося підписання угод про врегулювання між Хорватією, Сербією та Боснією і Герцеговиною. Угода фактично передбачало вирішення конфлікту на основі масового переміщення цивільного населення - з хорватських і мусульманських районів бігли серби, з сербських - вцілілі там мусульмани і хорвати. Був зруйнований принцип спільного проживання різних етнічних груп, які співіснували в Боснії і Герцеговині протягом століть.

Столиця країни м. Сараєво відійшла до зони загального мусульмано-хорватської управління. Сербське населення міста покинуло його. Кожне з двох утворень мало право формувати власну армію. Особам, винним у військових злочинах, заборонялося займати державні пости, вони підлягали розшуку та передачу Міжнародному трибуналу, створеного в 1993 р. Більшість обвинувачених виявилося сербами - у тому числі лідери боснійських сербів Р.Караджич і Р.Младіч, а згодом і сам президент Сербії С.Мілошевич.

Для спостереження за виконанням Дейтонських угод у відповідності з резолюцією Ради безпеки № 1031 були створені міжнародні збройні сили, загальне командування якими було покладено на НАТО. До складу багатонаціональних сил (перетворених в 1998 р. в Стабілізаційні сили - СФОР) увійшов - за наполяганням сербських сторін - російський військовий контингент. Він був виведений з Боснії в 2003 р.