Мозок, людська психіка і психічне в єдності світу 10 страница

 

Певною мірою близький до трансперсональної психології підхід доктора Чампіона Курта Тойча.

 

Суть його концепції в тому, що генетичний код ще до народження людини визначає чималу частину перспектив її життя та основних патернів поведінки, поступово одержує визнання в наукових колах.

 

Проблему можна ставити так: психіка - це просто властивість нервової системи, специфічне відображення її роботи, чи психіка має також свій специфічний субстрат? Чітко можна сказати, що психіку не можна звести просто до нервової системи. Справді, нервова система є органом (принаймні одним з органів), який тісно пов?язаний з психікою. У разі порушення діяльності нервової системи страждає, порушується психіка людини. Але як машину не можна зрозуміти через дослідження її частин, органів, так і психіку не можна зрозуміти через дослідження тільки нервової системи. Можливо, психіка має і власний субстрат!.. Як припускають деякі фізики, це можуть бути мікролептони - дрібні ядерні частинки. Є й інші погляди.

 

На початку 60-х років американський учений, засновник кібернетики Норберт Вінер висунув гіпотезу, що мозок людини генерує електромагнітні хвилі. Невдовзі цю гіпотезу було підтверджено експериментально. У наш час ці біохвилі записують на спеціальних приладах для отримання електроенцефалограм.

 

Мозок людини випромінює величезну кількість електромагнітних хвиль різної частоти. У здорової людини переважають альфа-хвилі, нормальна їх частота - у межах 10±2 Гц.

 

У кількох експериментах Норберт Вінер встановив, що біохвилі є не тільки механізмом випромінювання, а й механізмом сприйняття людиною біохвиль інших людей.

 

Біохвилі є дуже складним і досить загадковим каналом передавання інформації, який значно перевищує можливості мовного, емоційного та інших форм спілкування людей через органи чуття.

 

Вінер висунув гіпотезу, згодом підтверджену багатьма дослідами, що люди здатні спілкуватися на відстані, за умов, якщо безпосередній контакт між ними цілком виключений. Найяскравішим доказом цього факту є телепатія.

 

У всесвітньо відомих експериментах телепати безпомилково виконували певні тести, перебуваючи на різних континентах. У найдивовижнішому випадку один перебував у США, другий - у підводному човні в Північному Льодовитому океані.

 

Інколи мати відчуває, що син загинув на війні в іншій країні; і саме тої миті, коли це лихо сталося.

 

Яким чином окремі люди можуть впливати на натовп? Ідеться про гіпнотизерів, президентів, керівників, лідерів, ораторів, викладачів, священиків, проводирів, ватажків та інших осіб, які можуть впливати на поведінку натовпу, членів різноманітних партій, молодь, віруючих, кримінальні структури, на дієздатність держави та шлях її розвитку і навіть на долю людства.

 

Вийшовши на сцену, гіпнотизер дає певні команди десяткам, сотням або навіть тисячам людей і майже всі підкоряються, за винятком небагатьох. На цих небагатьох біохвилі цього гіпнотизера не впливають.

 

На нашу думку, існують два різні види за суттю енергії: біофізична головного мозку й психічна, які між собою взаємодіють. Біофізична енергія пов?язана із забезпеченням функціонування організму як матеріального субстрату, а психічна - із життям «духу», Всесвіту та ін. Таке припущення підтверджується фактом, що під час клінічної смерті ЕЕГ становить пряму лінію, а свідомість у таких хворих може зберігатися, очевидно, в незалежному, відокремленому від мозку стані. Отже, можна припустити, що взаємодія між мозком і психікою відбувається на енергетичному рівні.

 

Значить, мозок людини - це один з найдосконаліших приладів, витворений природою (і який ще до кінця не вивчила людина), він не породжує психіку індивіда, а лише є тим інструментом, на основі якого можливі відчуття, сприйняття, трансформація зовнішньої психічної енергії, її розкодування й трансформування та зворотний зв?язок, а також «пробудження», «запуск» психічної спадковості.

 

Так само телевізор не «виробляє» різних картинок, які ми бачимо на екрані, а приймає електромагнітні хвилі, у котрих закладено відповідну інформацію.

Література:

 

1. Бехтерева Н.П. Нейрофизиологические аспекты психической деятельности человека. - 2-е изд., перероб. и доп. - Л.: Медицина, 1988.

 

2. Бивэн Дж. Иллюстрированное руководство по анатомии и физиологии // Внешсигма.-1998.

 

3. Воробец, З.Д., Сергієчко Л.М. Медична біологія. Посібник з практичних занять для студентів ВМЗО - Львів: ПП «Кварт «, 2002.

 

4. Грофф С. За пределами мозга. - М.: Изд-во Моск-го Трансперсонального центра, 1993.

 

5. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / Під заг. ред. акад. С.Д. Максименка. - К.: Форум, 2000.

 

6. Кеннон У. Физиология эмоций. - Л., 1927.

 

7. Костюк П.Г. Физиология центральной нервной системы. - К.: Наук, думка, 1988.

 

8. Леонтьев А.Н. Эволюция психики. - М., 1999.

 

9. Людина. Навчальний атлас з анатомії та фізіології // За заг. ред. Т. Сміт. - Львів: Бак, 2000.

 

10. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі. В 2 т. - К.: Форум, 2002.

 

11. Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова, 3-те видання., стереотипне. - К.: Либідь, 2001.

 

 

Методологічний простір психології

 

У цьому розділі ми використали результати наукового дослідження В.В. Рибалки, викладені в монографії «Методологічні питання наукової психології» (2003).

 

Термін «методологія» походить від грецького «methodos» (шлях пізнання, дослідження) та «logos» (поняття, вчення). Цим терміном, як зазначено у психологічному словнику (1990), позначають «систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також учення про таку систему».

 

Загалом сучасна методологія, як виявив В. В. Рибалка, виконує такі основні функції:

соціокультурну, оскільки вивчає сенс наукової діяльності та її взаємозв?язок з іншими видами діяльності з позицій практики, розвитку і надбань суспільства, його матеріальної та духовної культури, ступеня розвитку тощо;

орієнтовно-спрямовуючу, бо слугує основою вибору теоретичної та практичної діяльності;

стимулюючу, оскільки каталізує процес пізнання, критичне осмислення ідей, що функціонують у науці, стимулює культуру мислення, розширення світогляду і формування на цій основі творчої особистості науковця;

організаційно-структурну, бо забезпечує організацію, структурування наукового знання, його синтезування шляхом розробки системи загальнонаукових принципів, підходів, категорій, понять, методів, технологій;

евристичну, яка полягає в можливості використання, переносу за певних умов принципів, підходів, категорій, понять, методів, технологій однієї науки в інші науки;

прогностичну, оскільки вона відіграє певну роль у розробці стратегії розвитку науки, в оцінці перспектив певного наукового напряму, теорії, школи, течії, на основі чого визначається найімовірніший шлях до отримання потрібного наукового результату;

проективну, яка полягає у розробленні певних комплексних досліджень, в обгрунтуванні цільових програм тощо;

інтерпретаційну, оскільки забезпечує філософську, світоглядну інтерпретацію отримуваних наукових даних;

науково-дослідницьку, оскільки забезпечує визначення об?єкта і предмета наукової діяльності, їх співвідношення.

 

Методологія виконує радше конструктивну, аніж критичну функцію, коректуючи дії дослідника. На цьому етапі частіше за все включаються нові поняття, методи обробки даних та інші засоби, придатні до розв?язання поставленого завдання.

 

Нині традиційними методологічними проблемами вважають:

системний розгляд різних рівнів методології - філософського, загальнонаукового, конкретно-наукового - і властивих для них компонентів наукового апарату - філософських передумов, принципів і підходів, категорій, понять, теорій, концепцій, методів, технологій;

вивчення категоріально-поняттєвого апарату, мови науки;

аналіз етапів, процедури наукового дослідження, роз?яснення, доведення експериментальних даних, їх втілення у практику;

наукове обґрунтування та проектування методів і технологій практичної діяльності.

 

Проте завдяки диференціації та інтеграції сучасного наукового знання виникають нові методологічні проблеми, які вимагають нового рівня узагальнення й теоретизації наукового мислення.

 

Загалом структура методології науки за «вертикаллю» містить такі її рівні: 1) рівень філософської методології; 2) рівень загальнонаукових принципів і форм дослідження; 3) рівень конкретно-наукової методології; 4) рівень методики і техніки дослідження, практичної діяльності (В.П. Зінченко, С.Д. Смірнов).

 

Філософська методологія виконує роль загальної світоглядної основи для інтерпретації результатів наукової діяльності з погляду певної картини світу, здійснює конструктивну критику отриманого наукового знання - щодо його відповідності методологічній базі та логіці розвитку науки. У минулому столітті найбільш адекватною філософською методологічною базою вітчизняної науки визначали діалектичний матеріалізм, закони діалектики.

 

Загальнонаукова методологія базується на змістовних загальнонаукових концепціях (теорія еволюції Ч. Дарвіна, теорія управління у кібернетиці, концепція ноосфери П?єра Тейяра де Шардена і В.І. Вернадського тощо), на універсальних концептуальних конструкціях (загальна теорія систем Л. Бернталанфі), на логіко-методологічних концепціях (структуралізм у мовознавстві та етнографії, структурно-функціональний аналіз у соціології, системний аналіз, логічний аналіз тощо), на принципах логічної організації, формалізації та врівноваження наукового змісту (за допомогою таких логічних операцій, як аналіз-синтез, узагальнення-конкретизація, індукція-дедукція, деструкція-систематизація чи класифікація). Загальнонауковий рівень методології має міждисциплінарний характер, завдяки чому узагальнюються спільні риси наукової діяльності в різних її формах.

 

Конкретно-наукова методологія відображає принципи і методи певної наукової діяльності - відповідно до предмета конкретної дисципліни. Вона має спеціальний дисциплінарний характер, її розробляють спеціалісти певної галузі знань. Конкретно-наукова методологія зіставляється із законами, принципами, методами філософської методології як безпосередньо, так і опосередковано - через рівень загальнонаукової методології.

 

Методико-технологічний рівень методології найбільше наближується до специфіки дослідження та перетворення предмета конкретної науки. Він пов?язаний із конкретними завданнями, методами, прийомами, процедурами, умовами наукової діяльності.

 

Як зауважує В.В. Рибалка, значення методології для психології полягає в тому, що:

методологія необхідна психології для осягнення, пізнання та перетворення самого предмету психології;

без оновлення методологічних систем психологія не здатна охопити безліч фактів, емпіричних матеріалів, експериментальних даних, які здобувають під час наукової психологічної діяльності;

психолог-дослідник має бути методологічно грамотним, оскільки на нього покладено величезну відповідальність за отримання і використання наукових даних у теоретичному дослідженні та психологічній практиці.

 

Водночас, наукова психологія має величезне значення для загальної методології на всіх її рівнях.

 

Більш конкретної характеристики методологія психологічної науки набуває в контексті розгляду структури наукової психології та відповідного до неї методологічного простору.

 

За провідними проблемами, науковим апаратом, методами тощо наукову психологію можна диференціювати на даному етапі свого розвитку на три великі напрями або групи галузей - на теоретичну, прикладну і практичну психологію. Кожну з цих трьох груп диференціюють на відповідні галузі.

 

В.В. Рибалка у своєму монографічному дослідженні, з погляду на наявність складної будови наукової психології культурно-історичного, філософського, загальнонаукового психологічного контексту, пропонує ввести поняття методологічного простору наукової психології - на прийнятному рівні його узагальнення і конкретизації, диференціації та інтеграції.

 

У зв?язку з цим, важливим є питання про головний, найвищий рівень цього простору - онтопсихологічний, який фактично «обслуговує» інші рівні методологічного простору наукової психології.

 

Слід зазначити, що на онтологічному рівні методологічного простору функціонують суб?єктивно значущі правила, норми, принципи психічної діяльності самої особистості як суб?єкта власного життя, що складаються різними шляхами, мають різні джерела. Серед них найбільш значущі формуються в процесі самого життя і фіксуються в життєвому досвіді особистості. Проте за певних умов цей, онтопсихологічний, рівень методологічного простору враховує також впливи на психічне буття людини і наукової психології (представленої трьома її напрямами), і позанаукової психології (народної, життєвої, релігійної, художньої, парапсихології тощо).

 

Найближчим до онтопсихологічного рівня методологічного простору наукової психології є, на думку В.В. Рибалки, практично-психологічний рівень, який відповідає конкретній методології практичної психології. Призначення останньої полягає в конкретному виявленні та розв?язанні - шляхом просвіти, психодіагностики, консультування, корекції, реабілітації, розвитку (тренінгу) - психологічних, внутрішньоособистісних та міжособистісних проблем.

 

Далі йде теоретико-психологічний рівень, презентований методологією теоретичної психології, яка концентрує свої зусилля на дослідженні закономірностей будови, розвитку, функціонування психіки, особистості, на основі чого формується, удосконалюється науковий апарат психологічної науки. Методологія теоретичної, або академічної, психології обслуговує всі інші напрями і галузі цієї науки, методологічно оснащує роботу всіх професійних психологів.

 

Проте цими чотирма рівнями не обмежується методологічний простір наукової психології. На думку В.В. Рибалки, було б недоцільно і несправедливо викреслити з нього загальнонауково-психологічний (міждисциплінарно-психологічний) рівень генерування психологічних знань, принципів, підходів і методів їх видобування, що тісно пов?язаний із науковою психологією. Зокрема, величезний вплив на психологію здійснили фізична теорія відносності, генетики, соціологи, синергетики, геофізики, історики, археологи тощо.

 

Безумовно, до методологічного простору наукової психології належить фундаментальний філософсько-психологічний рівень, що утворюють теоретичні погляди відомих у минулому мислителів і сучасних філософів. Закони діалектики, категорії філософії, вічні філософські питання пізнання і самопізнання, проблема пошуку сенсу життя вже не одне тисячоліття очевидно чи приховано постають перед людством саме як психологічні проблеми, принципи, категорії.

 

Методологічний простір наукової психології можна представити через сукупність таких щаблів (В.В. Рибалка):

Онтопсихологічний щабель психологічного буття людини (онтопсихологія конкретної особистості).

Практично-психологічний щабель розв?язання проблем особистості (практична психологія).

Психолого-прикладний щабель удосконалення, формування, проектування діяльності особистості (прикладна психологія).

Теоретико-психологічний щабель дослідження, пізнання закономірностей психіки, особистості (теоретична психологія).

Загальнонауково-психологічний щабель пізнання особистості (міждисциплінарна психологія).

Філософсько-психологічний щабель пізнання особистості через найбільш абстрактні категорії, закони, світоглядні проблеми (філософська психологія).

 

Як бачимо, така модель методологічного простору наукової психології має свою внутрішню логіку. Вона виявляється в тому, що дозволяє здійснити послідовне сходження від конкретного до абстрактного, тобто від онтопсихологічного до філософсько-психологічного рівня і, навпаки, - сходження від абстрактного до конкретного, тобто у зворотному напрямі.

 

За В.В. Рибалкою, методологічний простір має також і «горизонтальний вимір», який представлено відповідною для кожного з окреслених рівнів сукупністю принципів, підходів, категорій, робочих понять, методів, технологій тощо. Саме ці два окреслені виміри утворюють змістовну характеристику методологічного простору і «руху» в ньому професійного психолога як за «вертикаллю», так і за «горизонталлю», що полегшує орієнтацію професійного психолога у власній науці.

 

 

мМетоди психології

 

Методи психології доцільно розділити на дві групи:

пізнавальні (дослідницькі) методи;

методи активного впливу на людей.

 

Розглянемо першу групу методів. Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків.

 

На підготовчому етапі вивчають стан досліджуваної проблеми, проводять попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначають мету й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза - уявлення про очікуваний результат дослідження.

 

Усі вихідні моменти зумовлюють планування дослідження, вибір контингенту і кількість піддослідних, місця та часу проведення дослідів, технічне оснащення, отримання попередніх експериментальних даних, форми протоколів, план кількісної (статистичної) та якісної обробки й інтерпретації даних.

 

На етапі збирання фактичних даних використовують емпіричні методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо). Експериментальні дані фіксують у протоколі, що має бути досить повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію всіх необхідних параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.

 

Етап обробки даних передбачає кількісний та якісний аналіз і синтез зафіксованих даних.

 

На останньому етапі дослідження здійснюють інтерпретацію даних та формулювання висновків, встановлюють їхню відповідність чи невідповідність вихідній гіпотезі, виявляють нові питання та проблеми, на основі яких формують програму дослідження.

 

Відповідно до етапів психологічного дослідження, доцільно розрізняти чотири групи методів:

організаційні;

емпіричні;

методи обробки даних;

інтерпретаційні методи.

 

До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, які відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб упродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об?єкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає змогу різнобічно характеризувати особистість.

 

До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, соціометрія, референтометрія, інтерв?ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.

 

Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин і міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень.

 

До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку - з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення зв?язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

 

Розглянемо емпіричні методи отримання фактичних даних про психіку.

 

Метод спостереження полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Існує принципова відмінність наукового спостереження від життєвого, яке обмежується реєстрацією фактів і має випадковий, неорганізований характер. На противагу йому, наукове спостереження базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації. Для наукового спостереження характерні перехід від опису фактів до пояснення їхньої суті, формування психологічної характеристики особистості.

 

Якщо ми вивчаємо явище без зміни умов, за яких воно здійснюється, то йдеться про просте об?єктивне спостереження. Спостереження поділяють за різними ознаками (рис. 6.1). Розрізняють пряме і непряме спостереження. Прикладом прямого спостереження може бути вивчення реакції людини на подразник або спостереження за поведінкою дітей у групі, якщо ми вивчаємо типи контактів. Прямі спостереження поділяють також на активні (наукові) й пасивні або звичайні (життєві). Багато разів повторюючись, життєві спостереження акумулюються в прислів?ях, приказках, метафорах і у зв?язку з цим становлять певний інтерес для культурологічного і психологічного вивчення. Наукове спостереження припускає цілком певну мету, завдання, умови спостереження. Проте якщо ми спробуємо змінити умови чи обставини, за яких здійснюється спостереження, то це вже буде експеримент.

 

Рис. 6.1. Види спостереження.

 

Непряме спостереження застосовують у ситуаціях, коли ми хочемо за допомогою об?єктивних методів вивчити психічні процеси, непіддатливі прямому спостереженню. Наприклад, встановити ступінь втомлюваності або напруженості під час виконання людиною певної роботи. Дослідник може скористатися методами реєстрації фізіологічних процесів (електроенцефалограми, електроміограми, шкірно-гальванічна реакція тощо), які самі не розкривають особливостей протікання психічної діяльності, але можуть відображати загальні фізіологічні умови, що характеризують протікання процесів, які вивчаються.

 

У дослідницькій практиці об?єктивні спостереження розрізняють також за низкою інших ознак.

 

За характером контакту - безпосереднє спостереження, коли спостерігач і об?єкт спостереження перебувають у безпосередньому контакті та взаємодії, та опосередковане, коли дослідник знайомиться зі спостережуваними суб?єктами побічно, за допомогою спеціально організованих документів - анкет, біографій, аудіо- або відеозаписів тощо.

 

За умовами здійснення спостереження - польове спостереження, яке відбувається в умовах повсякденного життя, навчання або роботи, та лабораторне, коли за суб?єктом або групою спостерігають у штучних, спеціально створених умовах.

 

За характером взаємодії з об?єктом розрізняють включене спостереження, коли дослідник стає членом групи, та його присутність і поведінка стають частиною спостережуваної ситуації, та невключене (з боку), тобто без взаємодії і встановлення яких-небудь контактів з особою чи групою, яку вивчають.

 

Розрізняють також відкрите спостереження, коли дослідник відкриває спостережуваним свою роль (недоліком цього способу є зниження природної поведінки спостережуваних суб?єктів), і приховане (інкогніто), коли про присутність спостерігача групі або індивіду не повідомляють.

 

За впорядкованістю в часі розрізняють спостереження суцільні, коли хід подій фіксується постійно, та вибіркові, коли дослідник фіксує процеси, які спостерігає, тільки в певні проміжки часу.

 

За впорядкованістю в проведенні розрізняють спостереження структуровані, коли події, що відбуваються, фіксуються відповідно до раніше розробленої схеми спостереження, та довільні (неструктуровані), коли дослідник вільно описує події, що відбуваються, так, як він вважає за доцільне. Таке спостереження звичайно проводять на пілотажній (орієнтовній) стадії дослідження, коли потрібно сформувати загальне уявлення про об?єкт дослідження і можливі закономірності його функціонування.

 

За характером фіксації розрізняють констатуюче спостереження, коли спостерігач фіксує факти так, як вони є, спостерігаючи їх безпосередньо або одержуючи від свідків події, та оцінювальне, коли спостерігач не тільки фіксує, а й оцінює факти щодо ступеня їхньої вираженості за заданим критерієм (наприклад, оцінює ступінь вираженості емоційних станів тощо).

 

Помилки спостереження. Об?єктивні методи спостереження розробляли для отримання достовірного наукового знання. Проте проводить спостереження людина, і тому суб?єктивний фактор завжди присутній в її спостереженні. У психології більше, ніж в інших дисциплінах, спостерігач ризикує через свої помилки (наприклад, обмежень сприйняття) не помітити деяких важливих фактів, не взяти до уваги корисних даних, викривити факти внаслідок своїх упереджених уявлень тощо. Тому необхідно брати до уваги «підводне каміння», пов?язане з методом спостереження.

 

ПОМИЛКИ спостереження з?являються через такі причини:

гала-ефект (ефект ореолу);

вплив усереднення;

логічні помилки (підміну аргументів);

помилки контрасту;

помилки, пов?язані з упередженнями та стереотипами (етнічними, професійними);

помилки некомпетентності спостерігача.

 

Найчастіше помилки спостереження виникають через схильність до гала-ефекту (або ефекту ореолу), який базується на узагальненні одиничних вражень спостерігача, виходячи з того, подобається чи не подобається йому спостережуваний, його дії або поведінка. Такий підхід зумовлює некоректне узагальнення, оцінку в «чорно-білих тонах», перебільшення чи зменшення вираженості спостережуваних фактів.

 

Помилки усереднення трапляються, коли спостерігач з тих чи інших причин почувається невпевнено. Тоді виявляється тенденція усереднювати оцінки спостережуваних процесів, оскільки відомо, що крайнощі трапляються рідше, ніж властивості середньої інтенсивності.

 

Логічні помилки виявляються, коли, наприклад, роблять висновок про інтелект людини за її красномовством, або про те, що люб?язна людина одночасно добродушна; цю помилку побудовано на припущенні тісного зв?язку між поведінкою людини та її особистими якостями, що аж ніяк не завжди відповідає істині.

 

Помилки контрасту може зумовити схильність спостерігача підкреслювати протилежні собі риси у спостережуваних індивідів.

 

Трапляються також помилки, пов?язані з упередженнями, етнічними та професійними стереотипами, помилки некомпетентності спостерігача, коли опис факту підміняє думка спостерігача про нього тощо.

 

Щоб підвищити достовірність спостереження й уникнути помилок, необхідно суворо дотримуватись факту, фіксувати конкретні дії і не піддаватися спокусі робити висновки про складні процеси на підставі перших вражень. У дослідницькій практиці для підвищення об?єктивності спостереження нерідко звертаються до декількох спостерігачів, які роблять незалежні записи.

 

У науковій психології використовують також метод самоспостереження, який постає як засіб вивчення, аналізу та синтезу власних учинків і дій, порівняння своїх думок із думками інших людей. У процесі самоспостереження людина спирається на рефлексію, тобто на розмірковування та переживання щодо власних психічних станів і якостей особистості. Однак при цьому слід ураховувати схильність людини до суб?єктивізму і додатково застосовувати інші методи.

 

Головним методом психологічного пізнання вважають експеримент. Дослідник активно втручається в діяльність та поведінку піддослідного для створення необхідних умов, за яких виявляються ті чи інші психологічні факти, явища, якості. В експериментальному дослідженні має бути обов?язковий контроль за умовами перебігу експерименту, за подразниками, що діють на людину, за її реакціями на них. Для встановлення загальних закономірностей розвитку та функціонування психіки до експерименту залучають велику кількість піддослідних. Практикується й експеримент з однією особою.

 

Залежно від рівня втручання дослідника в перебіг психічних явищ експеримент може бути констатуючим, коли вивчають наявні психічні особливості без зовнішнього втручання, та формуючим, коли психічні властивості особистості вивчають у процесі «штучного» цілеспрямованого розвитку з використанням засобів навчання і виховання людини.

 

За схемою констатуючого експерименту можна також вивчати природу психічних властивостей у процесі їхнього розвитку, для чого застосовують так звані поперечні та поздовжні зрізи. При поперечному зрізі одночасно порівнюють психічні властивості кількох груп піддослідних, які відрізняються за віком, щоб розкрити динаміку вікового розвитку досліджуваної психічної властивості. Однак при такому підході залишаються поза увагою індивідуальні особливості розвитку психіки.

 

При поздовжньому зрізі простежуються зміни у психічних властивостях певних людей упродовж тривалого часу (місяці й роки). Це допомагає вивчати розвиток особистості в її цілісності.