Для тлумачення поняття жертви

Суд сформулював по- няття потенційної та непрямої жертви. Потенційна жертва. Такою жертвою можуть бути осо- би у випадках, коли порушення прав людини є наслідком не тільки безпосереднього застосування законодавчого акту держави до індивіда, але й потенційно спровоковане невідповідністю правових норм держави-учасниці поло- женням Європейської конвенції. Непрямою жертвою мо- жуть бути визнані близькі родичі потерпілого, особи, які мають близькі відносини іншого характеру з потерпілим, особи, що зазнали певних збитків в результаті порушення, яке було спрямоване безпосередньо проти потерпілого, інші особи, в інтересах яких є припинення порушення або запобігання його негативним наслідкам. Статус непрямої жертви може бути визнаний у випадках смерті заявника в ході розгляду справи. Розгляд може бути продовжено, але щодо визнання інших осіб непрямими жертвами Суд ви- рішує у кожній справі окремо. Правила щодо статусу жертви. За загальним прави- лом статус жертви заявника може змінитися під час роз- гляду справи. Так, заявник може втратити статус жертви в таких випадках: якщо уряд держави визнає порушення та виправляє ситуацію; якщо у рамках національної про- цедури виправляється порушене право, що становить від- новлення права, порушеного в ході судового процесу, і якщо держава здійснила відповідні зміни в національному законодавстві.

Суб'єкти звернення до Європейського суду з прав людини.

Приблизно четверта частина статей Конституції України присвячена правам і свободам людини та гро­мадянина. Проте самого лише законодавчого закріплен­ня певного переліку прав людини явно замало.

Конституція України 1996 року встановлює цілу ни­зку гарантій прав і свобод людини, однак у першу чергу, доцільно звернути увагу на ті з них, що утворюють найбільш ефективні юридичні ме­ханізми захисту цих прав. Зокрема, особливе значення мають положення статті 55 Основного Закону, які гаран­тують кожному можливість судового захисту своїх прав і свобод, у тому числі шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 1, ч. 2 ст. 55), а також право кожного після викорис­тання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55).

Ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод і набрання нею чинності для України (11 вересня 1997 року) створили передумови для практи­чної реалізації права, закріпленого в частині 4 статті 55 Конституції України, шляхом звернення до Європейсь­кого суду з прав людини. Таким чином, положення Кон­ституції України та Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року кореспон­дують між собою, створюючи дворівневу систему захисту прав людини – на національному й міжнародному рів­нях.

До компетенції Європейського суду з прав людини входить розгляд як міждержавних справ, так і індивідуальних скарг. У першому випадку скарга подається в порядку ст. 33 Конвенції, де сказано, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції і протоколів до неї, яке було допущене іншою Високою Договірною Стороною. У другому випадку Страсбурзький суд розглядає індивідуальні скарги на підставі ст. 34 Конвенції, яка встановлює, що Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової органі­зації або групи осіб, котрі вважають себе потерпілими від порушення однією з держав, що ратифікували Конвен­цію, закріплених в ній прав і свобод.

Слід зазначити, що індивідуальну скаргу до Євро­пейського суду з прав людини може подати будь-яка фі­зична особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави-учасника Конвенції. При цьому не має значення, закон­но або незаконно перебуває дана особа на території держави. Заявник може бути як громадянином держави, що порушила норми Конвенції, так і громадянином ін­шої держави (у тому числі тієї, що не підписала або не ратифікувала Конвенцію), громадянином з декількома громадянствами або особою без громадянства, незалеж­но від тривалості й мети перебування на території цієї держави.

Конвенція не встановлює обмежень правоздатності та дієздатності осіб, охочих подати скаргу, тому дія статті 34 Конвенції розповсюджу­ється також на неповнолітніх, душевно хворих, інвалідів та ін. Звернутися до Страсбурзького суду можуть і особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, не­залежно від тяжкості й кількості вчинених ними злочи­нів.

Процедура

а) Подання скарги

Давайте прослідкуємо за проходженням скарги в Європейському Суді. Позивач повинен надати коротке резюме скарги, а також вказати, які, з його точки зору, права були порушені. Перш за все він має викласти інформацію про вичерпність національних правових шляхів, тобто, назвати ті внутрішньоправові засоби в своїй країні, якими він скористався. Датою подання скарги вважається - це здавна є страсбурзькою особливістю - не дата поштового штемпелю на конверті, в якому було надіслано першу скаргу до Страсбургу. Значно частіше нею вважається дата, вказана в першій скарзі.

Після надходження скарги Канцелярія повідомляє позивачу, при необхідності, про сумніви щодо допустимості скарги. Якщо таких сумнівів не існує, або ж позивач наполягає на своїй скарзі - на це в нього завжди є право, - то вона підлягає реєстрації.

б) Процедура допуску

Після реєстрації скарга передається одному з суддів як доповідачу по справі, який готує пропозицію. Система осіб, які доповідають по справі, інструменталізує окремих суддів Європейського Суду, на них теж покладається відповідальність за перебіг процедури розгляду скарги.

Доповідач спочатку пропонує, чи передати справу на розгляд в комісію чи в Палату; він також робить пропозицію по справі, тобто або ж готує проект рішення, який передбачає недопустимість скарги, або ж скарга передається відповідному уряду. Якщо справа не оголошується відразу як недопустима, то доповідач по справі після передачі скарги знову робить пропозицію щодо допустимості чи недопустимості скарги, або ж при необхідності пропонує усне слухання справи.

Усні слухання в Страсбурзі являтимуть собою і в майбутньому певний елемент несподіваності для адвокатів, бо судді можуть спонтанно ставити запитання до всіх осіб, які беруть участь у слуханні. Досвід показує, що відповіді на ці, часто раптові запитання такі ж повні, як і сумлінно розроблені та потім зачитані точки зору представників сторін.

Європейський Суд може, як виняток, направити делегацію суддів для збору доказів. Це відбувається перш за все у справах проти Турції, бо в цій країні стосовно скарг про нелюдське поводження та катування не існує внутрішньої правової процедури встановлення обставин справи. Лише тоді Суд сам займається визначенням обставин справи. Делегації суддів їздять також до тієї чи іншої країни, щоб обговорити зі сторонами врегулювання за згодою обох сторін; про це зараз дещо докладніше.

Оголошення недопустимості скарги припиняє процедуру, в цьому випадку не існує можливості для передачі скарги до Великої Палати. Допустимість скарги відчиняє двері до основної процедури, до можливості врегулювання за згодою обох сторін, до кінцевого вироку і можливо, до передачі справи до Великої Палати.

в) Зокрема, умови допуску

В цьому місці я хотів би коротко розглянути три основних умови допустимості. Якщо вони не виконані, то Суд відразу визнає скаргу як недопустиму.

Перша умова стосується терміну в 6 місяців згідно зі ст.35, абз.1 Конвенції. Позивач повинен подати свою скаргу в Страсбург протягом шести місяців після прийняття рішення в останній інстанції. Суть цієї норми полягає з одного боку в забезпеченні права, з іншого боку на Європейський Суд не може покладатися задача, переглянути всю історію якоїсь країни.

Наступна умова стосується вичерпного використання внутрішньодержавних правових шляхів, також згідно зі ст.35, абз.1 Конвенції. Іншими словами, позивач повинен вичерпати всі ефективні правові засоби перш, ніж звернутися зі своєю скаргою до Страсбурзького Суду. Звичайно йдеться лише про ефективні правові засоби, такі, що дійсно здатні вирішити скаргу позивача. Суть цієї вимоги полягає в тому, що спочатку слід дати державі можливість, виправити наявне порушення. Це також передбачає, що позивач формально вірно викладає свою справу перед національними судовими інстанціями. Якщо позивач, наприклад, пропустив термін для якогось правового засобу, то для Страсбурзького Суду це означає, що він не вичерпав внутрішньодержавні правові шляхи.

Наступна, третя умова полягає в тому, що Європейський Суд може застосовувати лише ті гарантії, які згадуються в ЄКПЛ. Соціальні права, наприклад, або право на громадянство, не надаються, і відповідні скарги мусять бути відхилені.

г) Врегулювання за згодою обох сторін

Повернімося до процедури. Під час докладної процедури Суд пропонує сторонам знайти, по можливості, врегулювання за згодою обох сторін (тобто, примирення).

"11-й протокол" передбачає конфиденційність такої процедури примирення; зокрема, уряду даної країни слід надати можливість зробити пропозиції щодо примирення, які не будуть відразу ж передані громадськості через засоби масової інформації. Якщо ж таке примирення не вдається, то позиції (точки зору) та пропозиції сторін не можуть бути використанні для подальшої процедури. Тобто, якщо уряд робить якусь пропозицію щодо примирення, то це ні в якому разі не означає, що він потай визнає порушення ЄКПЛ. Якщо ж вдається досягти примирення, то оголошується рішення, яке повинно бути відкритим і в якому коротко викладено обставини справи та досягнуте вирішення проблеми.

д) Вироки/Рішення

Докладна процедура завершується вироком Палати або, в окремих - рідких - випадках, Великої Палати. Вирок говорить про те, чи порушило якесь (державне) відомство ЄКПЛ. Вироки публікуються; зараз ще залишається відкритим, в якому видавництві вони повинні виходити.

Ще кілька слів щодо дії вироків Страсбурзького Суду. Вони мають лише констатуючий характер. Вони не можуть відмінити вирок національного суду, ще менше Європейський Суд може вказувати країнам, як вони мають творити своє законодавство. Суд може лише констатувати, що держава порушила свої зобов'язання згідно з Конвенцією. Конвенція ж чітко передбачає, що вирок є для країн обов'язковим, тобто, йдеться не про лише якусь там рекомендацію. Як держава на нього зреагує, лишається за нею. Це здається розумним, бо конституційні системи різних країн дуже відрізняються, і кожна держава буде по-іншому реагувати на констатацію порушення Конвенції. Чи держава вчинила згідно з рішенням, перевіряє Комітет Міністрів Ради Європи. В цілому можна сказати, що слідування страсбурзьким вирокам приводило лише у небагатьох винятках до ускладнень.

е) Призначення компенсації

Якщо Європейський Суд констатує порушення ЄКПЛ, то він висловлюється також і за компенсацію позивачу. Компенсація охоплює певне матеріальне відшкодування, по можливості, моральне відшкодування, а також, при необхідності, адвокатські витрати.

Претензії позивача спочатку подаються до відповідного уряду, який повинен висловити щодо цього свою точку зору. З огляду на складність вирахування в таких випадках точних сум Суд визначає, враховуючи точки зору сторін, розмір компенсації частіше за все по-справедливості. При необхідності Суд може також визначати, що вже сам вирок є моральним відшкодуванням. Під час підрахунків адвокатських витрат Суд враховує національні представницькі тарифи та практику. Якщо було призначено певну суму, то Суд може передбачити, що за затримку виплати призначатиметься пеня.

є) Передача справ на розгляд до Великої Палати

Якщо вирок було винесено однією з Палат, то кожна зі сторін може передати справу на розгляд до Великої Палати. Сторони мають у своєму розпорядженні три місяці, щоб письмово повідомити про цей намір. При цьому вони мають обгрунтувати, чому, на їхню думку, йдеться про важливе питання, яке могло б виправдати необхідність розгляду справи у Великій Палаті. Лише потому фільтраційна комісія перевіряє, чи виправданим буде розгляд справи у Великій Палаті. Для процедури в Великій Палаті діють принципово тіж самі норми, що й для процедури у Палаті суддів.

Заключне слово

Вельмишановні пані та панове, я наближаюся до завершення (доповіді). Страсбурзька процедура має багато елементів, які відомі кожному національному суду. Але ця процедура має й свої особливості. Перш за все, процедура, навіть після вдосконалення 1998 року, здається і надалі дуже складною. Це пов'язано між іншим також і з тим, що країни, які створили Європейський суд, хочуть забезпечити, щоб суд приймав рішення лише потому, як він грунтовно перевірить всі точки зору, зокрема протилежної сторони - уряду. З огляду на велику кількість нерозглянутих скарг - я в одному з попередніх виступів вже говорив про це - слід передбачати, що процедура буде спрощена та "звужена" - при цьому сторони не втрачатимуть своїх прав.

 

4 питання

Виконання рішень Європейського суду з прав людини

Виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачається ст. 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Це положення створює специфічні правові зобов’язання для держави-відповідача. Контроль за виконанням рішень покладено на Комітет міністрів Ради Європи. Питання виконання рішень Європейського суду з прав людини розглядається на спеціальних засіданнях з прав людини відповідно до порядку, затвердженого Комітетом міністрів 10 січня 2001 р. на своєму 736 засіданні заступників міністрів. Доки держава не надасть інформації про виплату суми справедливої сатисфакції, визначеної Європейським судом з прав людини, чи про вжиття заходів, спрямованих на виправлення порушеного права (так звані заходи індивідуального характеру), питання виконання рішення ставиться на порядок денний кожного засідання з питань прав людини Комітету міністрів, якщо Комітет не вирішить інакше. Якщо держава-відповідач повідомить Комітет міністрів про те, що вона не готова надати звіт про вжиття заходів загального характеру (тобто заходів, спрямованих на усунення можливості аналогічного порушення щодо інших осіб), Комітет може ставити розгляд питання на порядок денний з інтервалом не більшим за шість місяців. У процесі контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини Комітет міністрів приймає проміжні резолюції, де зазначає заходи, вжиті державою на момент прийняття резолюції, може висловити стурбованість з приводу недостатності цих заходів чи надати свої пропозиції щодо їх виконання, після встановлення факту, що держава вжила всіх заходів для виконання рішення Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів приймає остаточну резолюцію з висновком, що він виконав свої функції контролю за виконанням рішення відповідно до частини другої ст. 46 Конвенції. Отже, першим основним обов’язком держави є виплата сум, визначених Європейським судом як справедливе відшкодування заявникові. Відпові дно до ст. 41 Конвенції Європейський суд може зобов’язати державу відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов’язковою, чітко визначеною у рішенні Суду. Виплата має здійснюватися у кожній справі впродовж трьох місяців із дня набуття цим рішенням статусу остаточного. При цьому рішення набуває такого статусу через три місяці з дня винесення, за умови, що сторони не звернулися з клопотанн ям про перегляд рішення Великою палатою Суду відповідно до ст. 43 Конвенції, або в день відхиленн я такого клопотання палатою з п’яти суддів, або якщо клопотання було задоволене, - у ден ь винесення рішення по суті Великою палатою (але в такому разі йдеться про набуття чинності рішенням Великої палати). Сторони також можуть повідомити Суд про відсутність наміру клопотати про перегляд рішення Великою палатою, тоді рішення набуде чинності в день надходження останнього повідомлення. В Україні відповідно до ст. З Закону Украї ни „Про виконавче провадження" рішення Європейського суду з прав людини виконуються Державною виконавчою службою України. Характер рішень Європейського суду з прав людини і той факт, що обов’язок держави виконати рішення Суду не ставиться в залежність від волі особи, на користь якої Європейський суд виніс рішення, обумовлюють специфіку виконання таких рішень. Європейський суд з прав людини, на відміну від національних судів, не видає виконавчих листів, і особа не зобов’язана ні самостійно пред’являти рішення до виконання, ні будь-яким чином стимулювати таке виконання. Держава зобов’язана сама виконати рішення Суду на користь особи, звільнити її від такого обов’язку може лише письмова відмова особи отримати присуджену за рішенням суму. Як правило, відмова від виконання буває частковою: у випадку невчасної виплати основної суми особа отримує право на пеню, але якщо затримка становила лише кілька днів і сума пені незначна, особа може відмовитися від нарахування пені. Однак виплата справедливого відшкодування - не єдиний обов’язок, що випливає з рішення. На виконання рішення Європейського суду, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції, державу-відповідача залежно від обставин справи може бути зобов’язано вжити певних заходів: по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, аби припинити незаконну ситуацію і відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти подальшим порушенням подібного типу. На відміну від відшкодування матеріальної шкоди Європейський суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та стосовно запобігання подальшим порушенням, позаяк згідно з Конвенцією держави мають право самостійно обирати заходи індивідуального та загального характеру. Необхідністьзастосувати заходи індивідуального характеру на національному рівні додатково до відшкодування матеріальної і моральної шкоди розглядається Комітетом Міністрів у випадку, коли визнане за державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки і їх не можна відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації. Виконання рішень Європейського суду мають певні особливості, в яких визнається порушення ст. З Конвенції (це - заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання). Звичайно, немає жодної держави в Європі, де тортури чи нелюдське поводження були б дозволені законодавством, і все ж ст. З чи не найчастіше фігурує у рішеннях Європейського суду у порівнянні з іншими статтями. Вочевидь, що проблема полягає не в законодавстві, а в рівні загальної правової культури відповідних органів. Для усунення небезпеки визнання порушень за цією статтею держави проводять комплексні навчання працівників правоохоронних органів, пенітенціарних установ, де їм роз’яснюються стандарти Конвенції у цій сфері, що до певної міри знижує рівень порушень ст. З Конвенції в державі. Зазвичай засоби впливу на державу є лише політичними. Проте на сьогодні за майже п’ятдесят років діяльності Європейського суду з прав людини зафіксовані лише поодинокі приклади тривалого невиконання рішень Європейського суду з прав людини. Політичні наслідки для держав, аж до виключення з членів Ради Європи, є непривабливими для європейських країн, а тому рішення, як правило, виконуються вчасно. Таким чином, маючи в своєму розпорядженні засоби виключно політичного впливу на державу, органи Конвенції створили ефективний механізм контролю за дотриманням гарантій Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Виконання рішень Європейського суду не обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність вжиття більш масштабних заходів. Відповідно до пункту 131 частини 1 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню підлягають рішення Європейського Суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини". Зазначені зміни до Закону України "Про виконавче провадження" внесені у зв’язку з прийняттям Закону України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини". . Таким чином, на сьогоднішній день склалась ситуація, коли Україна взяла на себе зобов’язання по виконанню рішень Європейського Суду з прав людини, а механізм їх виконання законодавчо не визначений. Відповідно до частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу України Державне казначейство України здійснює безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування. З А К О Н У К Р А Ї Н И   Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини

Глава 3
ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ

 

Стаття 7. Звернення Рішення до виконання в частині виплати
відшкодування

 

1. Протягом десяти днів від дня отримання повідомлення Суду
про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:
{ Абзац перший частини першої статті 7 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 3135-VI (3135-17) від 15.03.2011 }

 

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його
права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату
відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського
рахунка для перерахування коштів;

 

б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст
і переклад резолютивної частини остаточного рішення Суду у справі
проти України, яким визнано порушення Конвенції (995_004),
оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного
рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України,
оригінальний текст і переклад рішення Суду щодо дружнього
врегулювання у справі проти України, оригінальний текст і переклад
рішення Суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі
проти України. Автентичність перекладу засвідчується Органом
представництва. { Пункт "б" частини першої статті 7 в редакції
Закону N 3135-VI (3135-17) від 15.03.2011 }

 

Державна виконавча служба упродовж десяти днів з дня
надходження документів, зазначених у пункті "б" цієї частини,
відкриває виконавче провадження. { Абзац четвертий частини першої
статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3135-VI
(3135-17) від 15.03.2011 }

 

2. Неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування не є
перешкодою для виконання Рішення.

 

Стаття 8. Виплата відшкодування

 

1. Виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у
тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного
або у строк, передбачений у Рішенні.

{ Частина перша статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3135-VI (3135-17) від 15.03.2011 }

2. У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї
статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до
Рішення.

 

3. Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого
провадження за Рішенням Орган представництва надсилає до
центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів,
постанову про відкриття виконавчого провадження та документи,
передбачені у пункті "б" частини першої статті 7 цього Закону.

{ Частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законами
N 3135-VI (3135-17) від 15.03.2011, N 5463-VI (5463-17) від
16.10.2012 }

4. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів,
протягом 10 днів від дня надходження зазначених у частині третій
цієї статті документів здійснює списання на вказаний Стягувачем
банківський рахунок, а в разі його відсутності - на депозитний
рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної
програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на
депозитному рахунку державної виконавчої служби визначається
Законом України "Про виконавче провадження" (606-14).

{ Частина четверта статті 8 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 5463-VI (5463-17) від 16.10.2012 }

5. Підтвердження списання відшкодування, отримане від
центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів,
та підтвердження виконання всіх вимог, зазначених у резолютивній
частині остаточного рішення Суду у справі проти України, яким
визнано порушення Конвенції (995_004), резолютивній частині
остаточного рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі
проти України, у рішенні Суду щодо дружнього врегулювання у справі
проти України, у рішенні Суду про схвалення умов односторонньої
декларації у справі проти України, є для державної виконавчої
служби підставою для закінчення виконавчого провадження.

{ Частина п'ята статті 8 в редакції Закону N 3135-VI (3135-17)
від 15.03.2011; із змінами, внесеними згідно із Законом N 5463-VI
(5463-17) від 16.10.2012 }

6. Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає
Органу представництва постанову про закінчення виконавчого
провадження та підтвердження списання коштів.

 

 

Стаття 16. Відповідальність за невиконання чи неналежне
виконання Рішення

 

1. У разі невиконання або неналежного виконання Рішення винні
службові

2. особи, до повноважень яких належить це виконання, несуть
адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність,
передбачену законами України.

 

5 питання(в книжці є)

 

 

6 питання

Хартія основних прав Європейського Союзу — документ, що закріплює деякі політичні, соціальні та економічні права громадян Європейського Союзу. Проект документа був підготовлений Європейською Конвенцією протягом грудня 1999 року — жовтня 2000 року і урочисто проголошений на засіданні Європейської Ради в Ніцці 7 грудня 2000 року^[1], а згодом опублікована в частині «С» Official Journal. Проте потім його правовий статус був невизначеним, і у нього не було повної юридичної сили^[2] до набрання чинності Лісабонського договору 1 грудня 2009 року.

Історія

Хартія Європейського союзу з прав людини є кінцевим результатом спеціальної процедури, яка не має прецедентів в історії Європейського союзу та складалась з нижченаведених етапів.

3-4 липня 1999 року в Кельні Європейська рада доручила розробку Хартії Конвенції, Конвенція провела своє установче зібрання в грудні 1999 року і прийняла проект 2 жовтня 2000 року. Європейська Рада 13-14 жовтня 2000 року одноголосно схвалила проект і направила його на розгляд до Європейського парламенту та Європейської комісії.

Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада, а комісія 6 грудня 2000 року. Голови Європейського парламенту, ради і комісії підписали і проголосили Хартію від імені своїх установ 7 грудня 2000 року в Ніцці. Таким чином, три вищезазначені установи Європейського Союзу (рада, комісія і парламент) постановили, що Хартія відповідає всім формальним вимогам (на даний момент), щоб представляти основні принципи прав людини союзу. Однак юридичної сили Хартія з цими рішеннями не набула^[3].

 

Правовий статус

 

Після набуття чинності Лісабонського договору в 2009 році Хартія має таку ж юридичну силу, як договори Європейського Союзу. Хартія у зазначеному договорі є новою редакцією документа, створеного у 2000 році, який урочисто оголосили три установи за день до підписання Лісабонського договору.

Згідно зі статтею 51, пунктом 1 Хартії, «положення Хартії адресуються інститутам та органам Європейського Союзу при дотриманні принципу субсидіарності, а також до країн-членів виключно у випадках застосування ними права Європейського Союзу. Відповідно вони дотримуються права, принципів і сприяють їх використанню відповідно до своєї компетенції». Крім того, за статтею 6 нової редакції Договору про Євросоюз та статтею 51 пунктом 2 Хартії, «ця Хартія не створює нових повноважень і не ставить нових завдань перед Співтовариством та Європейським Союзом, і не змінює їх повноваження та завдання, визначені в договорах». Наслідком цього є те, що ЄС не зможе прийняти законодавчі заходи для захисту права, викладені в Хартії, якщо цього не встановлено в Договорах ЄС. Окрім того, особа зможе у суді захистити права, прописані в Хартії, тільки якщо рівнозначні права наявні в національному законодавстві її країни походження. Саме цей останній пункт став предметом найбільших дискусій.

 

Хартія була не першою спробою поставити принцип прав людини в основі закону Європейського союзу. Всі держави-члени ЄС і країни-кандидати підписали Європейську конвенцію з прав людини, тому багато принципів з Конвенції, такі, як право на справедливий судовий розгляд, були прийняті як основа для європейської юриспруденції ще до їх офіційного повторення в Хартії.

При тлумаченні прав людини, передбачених загальними принципами права ЄС (описано в розділі Судові справи вище), Європейський суд розглянув питання про права, закріплені у цих загальних принципах, застосовуваних державами-членами. Потім виніс рішення у справі Джонстона проти Ольстерських Королівських Констеблів^[7], що право на справедливі процедури є одним із загальних принципів права ЄС, в справі Кремзов проти Австрії^[8] Європейський суд повинен був вирішити, чи зобов'язана країна-член застосовувати цей принцип у випадку неправомірного засудження за вбивство. Юристи Кремзова стверджували, що його протиправні засудження і вирок необхідно розглядати під кутом порушення права на свободу пересування в рамках законодавства ЄС. Європейський суд у відповідь заявив, що, оскільки закони, за якими Кремзова було засуджено не були прийняті для забезпечення дотримання законодавства ЄС, його справа не підпадає під його дію.

Формулювання у справі Кремзова проти Австрії, посилаючись на «сфери застосування законодавства ЄС», відрізняється від формулювань в Хартії, яка є частиною законодавства ЄС.^[9] Відтак поправки у пояснювальній записці, яка видається разом з Хартією в 2007 році відображають рішення Європейського суду у даній справі як прецедент.

Текст Хартії

Хартія складається з 54 статей. що поділені на сім розділів. Перші шість — фундаментальні цінності: гідність, свобода, рівність, солідарність, права громадян таправосуддя. Останній, сьомий розділ, регулює та тлумачить застосування документу.

Розділ І «Гідність» (стаття 1-5) закріплює права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, заборона тортур, рабства тощо. Стаття 3 «Право на особисту недоторканність» передбачає право кожної людини на фізичну недоторканність та недоторканність психіки. Зокрема, в галузі медицини та біології забезпечується право на добровільну та вільну згоду зацікавленої особи відповідно до встановленого законом порядку, заборона евгеністичної практики, передусім тієї, яка спрямована на селекцію людини, заборона використання людського тіла та його частин як таких як джерела прибутку, а також заборона репродуктивного клонування людських істот.

У розділі II «Свободи» (статті 6-19) зосереджено увагу на фундаментальних громадянських та політичних свободах, закріплених в Європейській конвенції з прав людини: право на свободу та особисту недоторканність, на повагу приватного та сімейного життя, на захист інформації особистого характеру, на укладення шлюбу та створення сім'ї, свободу думки, совісті та віросповідання, свободу мистецтва та науки тощо. Крім того, тут закріплюються певні соціальні права, такі як право на освіту, свободу професійної та підприємницької діяльності, а також право на труд, право власності, право на притулок.

Розділ III «Рівність» (статті 20-26) містить норми, спрямовані на забезпечення третьої цінності, зазначеної в преамбулі. Ця цінність ЄС виражена через такі права та принципи, як рівність перед законом, недискримінація, культурне, релігійне та лінгвістичне різноманіття, рівність жінок та чоловіків, права дітей та людей похилого віку, а також осіб із фізичними вадами.

Розділ IV «Солідарність» (статті 27-38) містить певні трудові права та відображає деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС: право працівників підприємства на інформацію та консультації, право на колективні переговори та колективні дії, у тому числі право на страйк, право на безкоштовну допомогу у працевлаштуванні тощо. Тут закріплюються права на соціальне забезпечення, охорону здоров'я та інші соціальні права і гарантії. Крім того, передбачається заборона дитячої праці, право на справедливі та рівні умови праці.

Розділ V «Права громадян» (статті 39-46) включає право на доступ до документів, право подання скарги на порушення прав людини до Омбудсмена ЄС, а також подання петиції до Європарламенту. Також до нього включено положень про можливість визнання свободи пересування та проживання в ЄС за громадянами третіх країн, які законно проживають на території однієї з держав, та «права на належне управління», яке являє собою комплекс повноважень та гарантій, що надаються громадянам Союзу та іншим фізичним та юридичним особам у їх відносинах з інститутами, органами та установами ЄС: право на неупереджений, справедливий розгляд своєї справи в розумний строк, право бути заслуханим, обов'язок адміністрації вмотивувати свої рішення, право на відшкодування збитків тощо.

Розділ VI «Правосуддя» (статті 47-49) закріплює не стільки права, скільки гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу: ефективний судовий захист порушених прав, презумпція невинуватості, неприпустимість зворотної сили закону, який передбачає або посилює відповідальність, покарання, співмірне тяжкості злочину, тощо.

Розділ VII «Загальні положення, що регулюють тлумачення та застосування Хартії» (статті 50-54), є заключним. Його призначення: визначити умови та порядок застосування Хартії органами ЄС та державами-членами, а також урегулювати непросте питання про співвідношення Її норм з нормами інших джерел основних прав, прийнятих на універсальному, європейському та внутрішньодержавному рівнях^[31].