Конфліктологію збудували як самостійну науку американський соціолог Льюіс Козер і німецький учений Ральф Дарендорф.
Проте потрібно відзначити, що власне конфліктологічним конструкціям передувала структурно-функціональна модель суспільства, обґрунтована американським соціологом Толкоттом Парсонсом. Відповідно до цієї теорії, будь-яка соціальна система є відносно стійкою, стабільною, добре інтегрованою структурою, в якій кожний елемент системи має певну функцію, вносячи тим самим внесок в підтримку її стійкості. При цьому признавалася внутрішня суперечність соціальної системи і, отже, реальність виникнення конфліктів. Але в цілому Парсонс виступав за підтримку «гармонійного», тобто безконфліктного відношення між елементами системи. Конфлікт представлявся йому соціальною аномалією, яку необхідно долати.
Пізніше вчені помітили, що як би добре і бездоганно організація не функціонувала і управлялася, в ній незмінно виникали конфлікти. Це примусило піддати сумніву можливість безконфліктної моделі соціальної системи і враховувати неминучий і закономірний характер соціальних суперечностей. Як результат, з початку 50-х років ХХ століття склалися і набули поширення сучасні концепції конфлікту.
Л. Козер в роботі «Функції соціального конфлікту» (1956 р.), яка є класикою сучасної конфліктології, наслідуючи М. Вебера, підкреслив загальність і універсальність конфліктів в суспільстві і дав глибоке обґрунтовування позитивної ролі конфлікту, тому його концепцію називають позитивно-функціональною. Він стверджував, що немає соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем. На його думку стабільність суспільства прямо залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин.
Л. Козер пропонує розуміти під конфліктом «боротьбу за цінності і претензії» і убачає в ньому певну соціальну напруженість між тим, що є, і тим, що повинне бути, відповідно до відчуттів, поглядів, інтересів соціальних груп і індивідів.
Позитивний потенціал конфліктів полягає в тому, що вони сприяють соціалізації індивідів і утворенню соціальних груп, встановленню і підтримці стабільної структури внутрішньогрупових і міжгрупових відносин, створенню і збереженню балансу сил, сигналізації про ті або інші соціальні проблеми і недоліки. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню системи, відкривають шлях до інновацій.
Постійним джерелом і причиною сучасних соціальних конфліктів є дефіцит ресурсів, не тільки матеріальних, але і політичних, ресурсів влади, престижу, які існують в будь-якому суспільстві Тому, поки існує суспільство, буде напруженість, будуть конфлікти, особливу роль гратиме боротьба людей за владу, за престиж і пошану. Хоча конфлікти існують в будь-якому суспільстві, їх роль в недемократичному і демократичному суспільствах різна: в тоталітарному суспільстві, яке розколене на ворогуючі табори, конфлікти носять руйнівний характер; у відкритому демократичному суспільстві конфліктів більше, оскільки люди відкриті, але конфлікти ведуть не до руйнування, а до творення. Конструктивні і руйнівні результати глибоко принципово розрізняються між собою. Мета конфліктології – обмежити негативні наслідки конфлікту і добитися оптимальних, позитивних результатів.
Основні положення його теорії наведені в таких тезах:
· чим більших негараздів зазнають групи, тим вища вірогідність того, що ці групи стануть ініціаторами конфлікту;
· чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах виникнуть централізовані структури прийняття рішень і тим вищою буде моральна згуртованість їх членів;
· чим більше груп вступають в конфлікт через свої об’єктивні інтереси, тим легший конфлікт, і навпаки, чим більше конфлікт пов’язаний зі складними інтересами, тим він гостріший;
· чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт;
· чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що повне досягнення цілей обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт.
Навіть просте перерахування основних положень теорії Л. Козера показує, що і на цей час більшість із них не втратили своєї актуальності і викликають значний інтерес. Ці тези підтверджують, що в основі будь-якого конфлікту лежать власні інтереси індивіда.
Р. Дарендорфу своїх роботах «Класова структура і класовий конфлікт» (1965 р.) і «Соціальний конфлікт в сучасності» (1988 р.) розглядає конфлікт як головну категорію соціології. Він запропонував конфліктну модель суспільства, вважаючи, що наявність конфліктів – природний стан суспільства, яке всюди пронизане розузгодженням і конфліктом. «Не наявність, а відсутність конфлікту є чимось дивним і ненормальним».
Причиною конфлікту, поряд із соціальною нерівністю (неоднаковий доступ до ресурсів), є боротьба за владу, престиж і авторитет, нерівне положення у відносинах управління й організації. Для регулювання і попередження конфліктів важливі принаймні три умови:
1) наявність ціннісних установок;
2) рівень організації сторін – чим він вищий, тим легше досягти згоди і виконання домовленостей;
3) взаємоприйнятність певних правил, які підтримують відносини сторін, що беруть участь в конфлікті.
Конфлікти – не завжди загроза для суспільства, навпаки, вони можуть бути використані як джерело позитивних змін, тому суспільство виробило методи раціонального регулювання конфліктів. Концепцію Дарендорфа у зв’язку з цим називають також діалектичною.
Істотний внесок у завершення формування конфліктології вніс сучасний американський соціолог Кенет Боулдінг, який написав в 1963 році роботу «Конфлікт і захист. Загальна теорія». Його концепція називається загальна теорія конфлікту. Він також виходить з протилежних функціоналізму установок, а саме: конфлікти повсюдно, прагнення до ворожнечі з собі подібними лежить в самій природі людини. Разом з тим стверджується, що конфлікти виникають і розвиваються за загальними зразками, виявляються через спільні елементи, їх не можна відокремлювати від соціальних умов, їх можна попередити і подолати. Для цього необхідне розуміння причин виникаючих протистоянь, розумний вибір злагоджених способів їх усунення, етичне вдосконалення людей.
К. Боулдінг дав опис двох основних моделей конфліктів:
1) статистична модель: конфлікт – специфічна система, першим елементом якої є сторони (люди, тварини, об’єкти), другий елемент – відносини між сторонами. Конфлікт – конкурентна ситуація, в якій сторони прагнуть зайняти позицію, не сумісну з бажаннями іншої сторони;
2) динамічна модель: будується на відомій сучасній концепції поведінкової психології (біхевіоризм) – людина поводиться за принципом «стимул ® реакція». Динаміка конфлікту – прояв загальних поведінкових реакцій людини в умовах протиборства.
Сьогодні не можна говорити про загальновизнану теорію конфліктів, виявляються істотні розбіжності в методологічних підходах до характеристики ролі і значення конфліктів. Доводиться зважати на наявність різних за змістом концепцій і положень, з необхідністю самостійно вибирати свою позицію.
Останнім часом конфліктологія стала широко використовувати:
§ моделювання конфліктних ситуацій;
§ теорію ігор;
§ внесення раціонального моменту, точного розрахунку в поведінку конфліктуючих сторін для перетворення ситуації конфлікту в гармонію.
Спроба створити єдину теорію конфліктів з використанням математичного апарату була запропонована в Росії В.Дружиніним і Д.Конторовим. В її основі лежить теорія ігор, яка описує психологічні особливості учасників конфліктної взаємодії. Однак вона не дозволяє відобразити в повному обсязі різноманіття конфліктів і не завжди дає змогу знайти правильне рішення.
Нині дослідження конфліктів проводяться всебічно з залученням досягнень різних галузей знань: історії, математики, педагогіки, права, психології, соціології, філософії, військової справи.
Перші публікації з проблем конфліктології в нашій країні з’явилися всередині 80-років XX ст. (Ф.М. Бородкін, Н.М. Коряк, Л.А.Нечипоренко та ін.). У працях А.І. Пригожіна була висунута теза, що «...сам розвиток демократії є постійний регульований конфлікт». Тоді ж виникають конфліктологічні центри в США та інших країнах світу. У 1986 р. в Австралії за ініціативою ООН створено міжнародний центр вирішення конфліктів. В Україні перший центр з вирішення конфліктів був створений у Києві всередині 90-х років ХХ століття.
Моделі конфліктів
Кажуть, що треба не уникати конфліктів, а ефективно їх в рятувати.
Принциповими для розвитку конфлікту є такі чисто психологічні моменти, як сприйняття ситуації її учасниками, їх відношення до неї, стратегія їхньої поведінки. Саме вони призводять до того, що на основі однієї і тієї ж причини виникають конфлікти з різними моделями розвитку, різними наслідками для їх учасників.
Наприклад, зміна техніко-технологічного процесу в цеху призвела до того, що, на думку начальника цеху, існування однієї із дільниць як самостійного підрозділу недоцільне. Начальник цього підрозділу категорично не погоджувався, протиставляючи свої аргументи.
Ділова суперечка. У даній ситуації — це протистояння точок зору з приводу того, яке технічне чи організаційне рішення є кращим, як реалізувати прийняте рішення, яка оптимальна послідовність організаційних дій тощо.
Опоненти вірять у можливість дійти до згоди і шукають шляхів її досягнення. Спілкування стає більш інтенсивним, вони аналізують ситуацію, сильні та слабкі сторони обох точок зору.
Якщо стосунки учасників характеризуються доброзичливістю, зберігаються елементи сприятливих відносин, то в цій ситуації буде прийняте дійсно краще рішення або знайдено третій варіант, який задовольняє обидві сторони.
Формалізація відносин. Виявивши розбіжності між собою щодо конкретного питання реорганізації в цеху, учасники ситуації можуть замість обмеження зони своєї суперечки, навпаки, перейти до її розширення. Вони почнуть виставляти один до одного претензії і з інших аспектів взаємодії. ("Я вже не раз переконувався, що ви, не розібравшись у справі, відразу ж починаєте сперечатись...", "Ви завжди приймаєте, рішення ні з ким не порадившись...", "Легко вам приймати рішення, виконувати їх інші будуть..."). Дискусія переходить на стиль роботи, згадуються колишні помилки, допускаються випади проти особистості, які швидко формують у опонентів переконання, що змінити позицію один відносно одного не вдасться. У такому випадку партнери можуть відмовитися від аналізу даної проблеми, обравши офіційні способи прийняття рішення ("Ви начальник — вам видніше", "Я бачу, що нам не домовитись, тому вважайте, що це — наказ").
У результаті міжособистісні стосунки погіршуються, спілкування стає сугубо офіційним, партнери не прагнуть до контактів, міжособистісних взаємин.
Психологічний антагонізм. При такому розвитку конфліктної ситуації реальна зона розбіжностей є невизначеною, із суб'єктивною тенденцією до ЇЇ збільшення. Це означає, що учасники ситуації не можуть чітко визначити, в чому полягають їхні розбіжності, але явно схильні це перебільшувати ("У нас не може бути нічого спільного...", "Ми абсолютно різні люди..." тощо). Це грунтується на тому, що відносини між "супротивниками" набирають форми взаємного відштовхування, будь-який контакт чи предмет може стати джерелом розбіжностей.
Психологічно учасники ситуацій відверто один одного не сприймають, спроби вплинути один на одного якщо й робляться, то у відкрито ворожих діях.
Якщо в начальника цеху і начальника підрозділу до цього були розбіжності, якщо в них накопичилися взаємні претензії і образи, якщо ставляться вони один до одного з настороженістю і підозрілістю, то нова суперечка може підірвати основи їхніх стосунків. Для цього досить подивитися на ситуацію упереджено і побачити в поведінці один одного лише наміри зробити "на зло". Тоді керівник підрозділу вважатиме, що начальник цеху хоче його звільнити, він під нього просто "копає", створює йому додаткові труднощі. А начальник цеху в протидіях начальника підрозділу буде вбачати реакцію по відношенню до нього особисто. ("Він протидіє мені в усіх починаннях...", "Він налаштовує проти мене колектив".)
Таким чином, не сам факт, предмет розбіжностей є вирішальним у конфліктній ситуації, а швидше розвиток цієї ситуації, характер спілкування і відносини її учасників.
Динамічна модель конфлікту
Суспільство, як і окрема людина, знаходиться в постійному розвитку. Одним із способів цього розвитку є конфлікт, що представляє собою процес, що складається з певних етапів. Динамічна модель конфлікту - це і є динаміка конфлікту, тобто процес його зміни.
Кожен конфлікт у власному розумінні слова може бути представлений трьома етапами:
Ø початок,
Ø розвиток,
Ø завершення.
До конфлікту примикають ще два періоди:
§ передконфліктний,
§ післяконфліктний.
Динамічна модель конфлікту включає в себе поняття етапів конфлікту і його фаз. Динамічні характеристики це всі зміни, що відбуваються в конфлікті, всі особливості розвитку даного процесу. Етапи конфлікту відображають суттєві моменти, що характеризують розвиток конфлікту від його виникнення до дозволу:
Таким чином, загальна схема динаміки конфлікту складається з наступних періодів:
· предконфликтная ситуація (латентний період);
· відкритий конфлікт (власне конфлікт):
v інцидент (початок конфлікту),
v ескалація (розвиток) конфлікту,
v завершення конфлікту,
· післяконфліктний період.
Конфлікт являє собою процес, що розвивається в часі (рис. 1), який можна розділити на кілька періодів. Такими, наприклад, можуть бути: передконфліктний період, конфліктна взаємодія і післяконфліктний період.
Напруженість з часом у передконфліктний період (t0 - t1) поступово (1) або лавиноподібно (2) наростає, а потім досягає найбільшого значення в момент кульмінації t2 і спадає. Слід відмітити, що часто конфліктна взаємодія має тривалість (t3 - t1) усього близько 1 хв., А післяконфліктний період може бути більше його в 600-2000 і більше разів. Причому показники результату конфліктів для обох сторін можуть зовсім не містити виграшних показників, тобто один збиток.
У тривалих конфліктах часто частка ділового змісту з часом зменшується і починає домінувати особистісна сфера, що і представлено на рис. 2.
Рис. 2.
Зміна співвідношення ділової й особистісної сфер конфлікту
Моделі опису конфліктів у вигляді матриць і графіків є необхідним фундаментом для створення варіанта моделі конфлікту у вигляді гри, отого схематизованого опису взаємодії сторін у конфлікті. Це дозволить користуватися методами і моделями теорії ігор для пошуку оптимальних рішень.
Ігрову модель конфлікту можна представити як поєднання відображення (рис. 3) можливих позитивних і негативних альтернатив (ходів) учасників-гравців К і П і варіантів результатів кожної пари ходів Ki, Пi у вигляді платіжної матриці B = | | bij | |.
Рис. 3.
Ігрова модель конфлікту
На рис. 3 показано, що дії обох сторін негативними альтернативами (-/-) свідчать про те, що за допомогою «війн» зрозуміти один одного не можна. Позитивні дії по обидва боки приводять до мирного результату. Варіанти альтернатив (-/+) або (+/-) можуть привести до мирного варіанту згоди, що визначається ланцюжком причинно-наслідкових альтернатив у багатоходової взаємодії.
Стан людини у взаємодії можна інтерпретувати графічно у вигляді сполучення ступеня його активності і рівня настрою (рис. 4).
Рис. 4.
Графічна модель оцінки стану партнера
Вимірювання цих показників можна робити від середнього, нейтрального (0) рівня. Тоді точка стану визначається вектором з відповідними координатами, наприклад M (x1, y2). Стан, визначається іншим вектором N (x1, y1), відрізняється меншою активністю Dy = (y2 - y1). Стан партнера, обумовлений вектором A (x3, y2), відрізняється більш кепським настроєм, чим стан партнера, обумовлений вектором В (x2, y2).
На рис. 5 представлена модель взаємодії партнерів, статки яких зафіксовані векторами А і В, у результаті чого утворюється конфлікт-вектор Є. Ця зона готовності до конфлікту з усіх квадрантів є найбільш несприятливою. Користуючись такими графічними моделями розвитку взаємодії партнерів, можна заздалегідь підготуватися до можливих наслідків.
Однією з типових причин соціально-психологічних міжособистісних конфліктів є незбалансоване рольова взаємодія. Теоретична основа аналізу міжособистісних конфліктів була розроблена американським психологом Е. Берном, який запропонував своєрідну мережну модель опису взаємодії партнерів (рис. 6).
Рис. 5.
Мережеві моделі рольової взаємодії партнерів
Рис. 6.
Мережеві моделі рольової взаємодії партнерів
Рис. 7.
Область варіантів компромісних рішень на переговорах
Кожна людина в процесі взаємодії з оточуючими змушений грати більш десятка ролей, причому далеко не завжди успішно. У пропонованій моделі кожен партнер може імітувати роль С - старшого, Р - рівного або М - молодшого. Якщо рольова взаємодія збалансовано, то спілкування може розвиватися безконфліктно, інакше при дисбалансі ролей можливий конфлікт.
У процесі комерційних переговорів доводиться шукати область взаємних інтересів (рис. 7), що дозволяє знайти компромісне рішення.
Роблячи великі поступки по менш значущі аспекти для фірми, але більш значущим для опонента, комерсант одержує більше по інших позиціях, які більш значимі і вигідні для фірми. Ці поступки мають мінімальні і максимальні межі інтересів. Ця умова отримало назву «принцип Парето» на ім'я італійського вченого В. Парето.
Література
1. http://studopedia.su/16_11429_suchasni-kontseptsii-konfliktiv.html
2. http://pidruchniki.com/15130616/menedzhment/upravlinnya_konfliktami_zminami_stresami
3. http://pidruchniki.com/11781025/menedzhment/modeli_konfliktiv
4. http://uareferat.com/%D0%A2%D0%B8%D0%BF%D0%B8_%D1%96_%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%96_%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%BB%D1%96%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2
