Сучасні альтернативи історичному прогресу. Актуальність метаісторії в ХХІ ст. (С. Кримський).

Міністерство освіти і науки України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

Самостійна робота

З філософії

на тему: «Філософське осмислення історичного процесу»

 

Виконав:

студент групи Піт 30-14

факультету перекладачів
Гоготов Андрій Валерійович

Викладач: доц. Чехун Н.В.

 

Київ – 2016

Історія як простір людського буття. “Людиномірність” історії та

Історичність людини.

 

Історія як простір людського буття. “Людиномірність” історії та історичність людини за рукописом Гумільова «Этногенез и биосфера Земли», що вперше побчив світ у 1989 р. - описув історичний процес як взаємодію та розвиток етносів з утворюючим ландшафтом та іншими етносами. Концепція Гумільова визначає і описує визначення етносу (точніше, три види етнічних систем), вводить поняття пасіонарності, описує типові процеси етногенезу і взаємодії етносів. Як така, концепція Гумільова академічним науковим товариством теорією визнана не була, тому лишається в статусі гіпотези, що і дає нам можливість аналізувати і міркувати над нею далі. Гумільов присвятив себе і намагався осянути види етнічних систем, які йому вдалося розподілити за ступенем зниження рівня етнічної ієрархії: суперетнос, етнос, субетнос, конвіксія і консорція. На його думку етнічна система є наслідком еволюції етнічної одиниці нижчого порядку або деградації системи вищого; вона знаходиться у системі вищого рівня та вміщує у собі системи нижчого. З чим я не можу не погодитися, адже данні процеси відбуваються циклічно, все рано чи пізно повертається до того – з чого усе й починалося.

Загальний для суперетносу стереотип поведінки є світосприйняттям його членів і визначає їх ставлення до фундаментальних питань життя. Приклади: російський, європейський, римський, мусульманський суперетноси.

Етнічна система нижчого порядку, зазвичай, у побуті звана народом. Члени етносу об'єднані загальним стереотипом поведінки, які мають певний зв'язок з ландшафтом (місцем розвитку етносу), і, зазвичай, які мають релігію, мову, політичний і економічний устрій. Цей стереотип поведінки зазвичай називається національним характером (як у українців).

Субетнос, конвіксія і консорція – це все частини етносу, що зазвичай жорстко прив'язані до конкретного ландшафту й пов'язані загальним побутом або долею. Як приклад можна привести тих же старообрядців, російських козак.

Надумку Гумільова етнічні системи «вищого порядку» зазвичай існують довше, ніж системи нижчого. Зокрема, консорція може пережити своїх засновників. Що таким чином доводить плинність та відходження від певних ідей, що у свій час буоли актуальними та мали власних прихильників.

Також предметом розляду Гумільова була пассіонарна теорія. Пассіонарна теорія - теорія етногенезу людей, які мають уроджену здатність абсорбувати із зовнішнього середовища енергії більше, ніж це потрібно для лише особистого і видового самозбереження, і спрямовувати цю енергію на цілеспрямовану роботу з видозміни оточуючого їх середовища (тиж самі гравці в азартні ігри чи спортсмени в деяких різновидах спорту).

Л. М. Гумільовим же була запропонована і більш тонка класифікація за ознакою пасіонарності, що включає дев'ять її рівнів. Давайте їх розлянемо докладно від вищого і до найнижчого.

Вищий — шостий, жертовний, людина не вагаючись готова пожертвувати власним життям. Прикладами таких особистостей є Ян Гус, Жанна д'Арк, Протопоп Авакум, Олександр Македонський, аятола Хомейні.

Трохи нижче лежить п'ятий рівень — прагнення ідеалу перемоги — людина цілком здатна ризикувати життям для досягнення повної переваги, але йти на вірну смерть нездатні. Це патріарх Нікон, Сталін тощо.

Це ж, але у меншому масштабі, проявляється на четвертому рівні — прагнення до ідеалу успіху. Приклади — Леонардо да Вінчі, О. С. Грибоєдов, С. Ю. Вітте. Це рівень перегріву, акматичної фази (четвертий рівень — перехідний).

Нижче йдуть рівні, найхарактерніші для фази надлому — прагнення до ідеалу знання і краси (те, що Л. М. Гумільов називав «пасіонарність слабка, але дієва»). Тут за прикладами далеко ходити зайве — усе це великі вчені, художники, письменники, музиканти тощо.

Для виходу з фази надлому характерний другий — пошук вдачі з ризиком для життя. Це шукачі Щастя, ловці фортуни, колоніальні солдати, відчайдушні мандрівники, що здатні ризикнути життям.

Зі зниженням пасіонарності на зміну їм приходять інші — пасіонарії, котрі прагнуть благоустрою без ризику для життя. Більшість сучасних західних (не російських!) мільярдерів напевно є цим типом.

Ще нижче стоїть обиватель — тиха людина, повністю пристосована до навколишнього ландшафту. Це нульовий рівень. Кількісно він переважає у всіх фазах етногенезу (крім обскурації), але лише інерція і гомеостаз є провідними в поведінці етносу. При подальшому зниженні пасіонарності приходять особи з її негативним значенням — субпасіонарії. Вони бувають двох рівнів: −1-го і −2-го. Якщо перші ще здатні на якісь дії, пристосування до ландшафту, то другі неспроможні навіть до цього. Поступово зі своїми взаємознищенням і тиском зовнішніх причин або відбувається загибель етносу, або беруть своє гармонійні особистості.

Л. М. Гумільов неодноразово звертав увагу те, що пасіонарність не корелює зі здібностями особистості, силою волі тощо. Може бути розумний обиватель і досить дурний «учений», вольовий субпасіонарій і безвольний «жертовник», рівно як і навпаки; це все не виключає і передбачає один одного. Також пасіонарність не визначає такі важливі частини психотипу, як темперамент: вона лише, вочевидь, створює норму реакції за наявності цієї ознаки, а конкретний прояв визначається зовнішніми умовами.

Якщо говорити в рамках сьогодення, то у зв'язку з величезним підняттям активності Китаю, Японії, Ірану, Іраку і. т. д. в XIX—XX ст. дискутується питання про десятий пасіонарний поштовх, що стався наприкінці XVIII століття. Тож це питання досить актуальне в цьому руслі розгляду системи.

Сучасні альтернативи історичному прогресу. Актуальність метаісторії в ХХІ ст. (С. Кримський).

Після опрацювання запропонованої книги С. Кримського «“Кінець історії“ чи метаісторія?» довелося зосередити роздуми щодо ідей про соціально-ідеологічний клім сучасного, що на думку вченогоє проблемою суспільства, а саме її проблемою сприйняття історії. Річ у тому, що на межі другого і третього тисячоліть змінилося наше розуміння історії. З одного боку, виникли ідеї, пов’язані з кінцем історії, до певної міри зумовлені конечністю ресурсів людства, а з іншого боку — процесами протиставлення світу розвинених країн і країн третього світу, образно кажучи —«світу золотого мільярда» і «світу без їжі». Вирішення цієї проблеми звичайними засобами виявилося неможливим. Ще аналіз Римського клубу показав, що єдиним, хоча й утопічним, виходом із цього стану є переведення виробництва на нульовий рівень, тобто відмова від експоненти розвитку виробництва матеріальних благ і перехід на науково обумовлений рівень споживання, причому свідомо обмежений. Це своєрідне повернення людства до аскетичних практик, які посідають значне місце в історії культури. При цьому науково-технічний прогрес набув у наш час воістину космічних темпів і масштабів. Досить пригадати, що близько 90% відкриттів людства зроблено в останні десятиліття ХХ століття. Характеризуючи цей процес, зазвичай використовують термін «науково-технічна революція», хоча я не зовсім згоден із цим визначенням.

Тому ми розглядаємо метаісторію — це новий процес, пов’язаний із новими формами й типами переживання історії. Історія починає розумітися як те, що змінюється, а як те, що зберігається. Це дає нам абсолютно новий аспект її розуміння: це вже не історія воєн, це не те, що нічого не вчить, а інтерес історії концентрується на знаходженні наскрізних, архетипічних структур, які пронизують історію. Скажімо, селянська парцела (селянське господарство, що базується на особистій праці) проходить через усю історію. Вона виявилася надзвичайно чутливою до досягнень науково-технічного прогресу і, врешті-решт, стала основою розвитку Скандинавських країн. Наскрізною структурою можна назвати і товарно-грошові відносини, або ж феномен національних ренесансів, які вмикають час від часу механізми відтворення етнічних особливостей.

І загалом якщо роглядати висунутий антотропний принцип - можна зробити загальний висновок висновок, що, те, що раніше реалізувалося антропним принципом, тепер в християнську еру частково віддане в руки людства. Проте водночас задається питанням - до яких інших космічних і навіть космологічних наслідків може привести розвиток сучасної науки при її безконтрольному розвитку? «Створення в лабораторії через досліди з фізики високих енергій сильної густини в малому об´ємі може породити на Землі спочатку малу чорну діру, яка потім ростиме, всмоктавши в себе всю Землю, потім Сонячну систему, ну а потому вся наша галактика стане одним квазаром, що палає. Якщо енергії в прискорювачах коли досягнуть планкових значень, можливе лабораторне породження Великого Вибуху Всесвіту». Але це вже, на наш погляд, припущення з дуже сильним ступенем теоретичності. Значно важливішим для нас виглядає інший наслідок введення христологічної інтерпретації антропного принципу, а саме: в результаті виявляється, що людина сама по собі не є чимось цінним, проте стає метою Всесвіту завдяки власній причетності до Xриста. Підсумовуючи зазначимо, що три витлумачення антропного принципу є підтвердженням того, що відбувається діалог науки і релігії з багатьох питань сучасної картини світу, що підтверджує значення в подальшому конструктивної співпраці богословів і вчених.