Галицько-Волинська держава.

План.

1. Найдавніші народи та цивілізації на території України.

2. Ранньофеодальна держава Київська Русь.

Галицько-Волинська держава.

4. Українські землі в складі Литви та Польщі 14 – 17 ст.

5. Виникнення козацтва. Запорізька Січ в кінці 15- сер. 17 ст.

6. Визвольна війна українського народу в сер. 17 ст.

7. Українська державність в кінці 17 – кінці 18 ст.

8. Українські землі під владою Російської та Австро-Угорської імперій в кінці 18 – 19 ст. Промисловий переворот на українських землях друга половина 19 ст.

9. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

10. Українська Радянська Соціалістична Республіка 1920-1991 рр. Радянська доба.

11. Україна в умовах незалежності з 1991 року.

Мета:

ü визначити етапи українського державотворення та надати характеристику української держави в різні періоди її існування;

ü продовжити формування і розвиток вмінь, навичок самостійної роботи;

ü продовжити формування громадянської компетенції.

Знати:

періодизацію української історії, еволюцію суть, наслідки процесів українського державотворення.

 

Вміти:

аналізуючи історичні факти, виявляти закономірності, суть, наслідки українського державотворення.

Література: Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004.; Історія України. За ред. Темка Г.Д. – К., Академія, 2002; Нарис історії України ХХ століття: Навч.посіб./ За ред.. В.А. Смолія. – К.: Ґенеза, 2002. – 472 с.

1.Перша цивізілація на Україні.

Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була лісостепова Трипільська культура (4000—2100 до н. е.). Її носії будували протоміста, мали гончарські печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер хліборобства, який розпорошив сили трипільців^[12]. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800—2300 до н. е.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають аріїв, індоєвропейців^[13]. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні постає Катакомбна культура (2300—1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з хліборобською Культурою шнуркової кераміки (2300—1700 до н. е.), що займала територію Північно-Західної України^[14]. Після XVII століття до н. е. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700—1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а Культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700—1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів^[15].

На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

Перші кочовики Північного Причорномор'я

Близько 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріпленні городища. Їхнім головним заняттям були військові походи. Ці люди одні з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.

Перша держава на території Україні – Велика Скіфія.

Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. до н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. н. е. Таври займалися скотарством, рільництвом та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-орачів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання, відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї

Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати, у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль у житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго сармати воювали з Римом.

Грецькі колонії та племена готів

Приблизно в VII ст до н. е. греки почали закладати перші колонії на Північному Причорномор'ї. Серед міст, що їх заснували греки, були: Тір (в гирлі Дністра), Ольвія (на Південному Бузі), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія. Ці держави були демократичними або аристократичними за устроєм. У цих містах панували рабовласницькі відносини. Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Права у полісі мали лише повнолітні чоловіки-греки, уродженці міста. Колонія складалася власне з полісу та сільськогосподарських округів. Міста оснащено водогоном та водостоком, були поширені ремесла й торгівля. Міста карбували власні монети.

Боспорська держава (V ст. до н. е. — IV ст. до н. е.) займала територію сучасного Керченського та Таманського півострова. До складу царства увійшли такі міста, як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантікапей. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн. пудів зерна. У I ст. до н. е. відбулося об'єднання під владою понтійського царя Мітрідата VI більшості Північного Причорномор'я, але він зазнав поразки від римлян.

Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. на цю територію вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до заснування Готського королівства (Гетика) зі столицею «Дніпровське городище» (в нинішній Запорізькій області). Деякі вчені^[16] вважають, що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ — середина V ст. н. е.) — одного з найцікавіших явищ у дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їх географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, зафіксовано, що саме в цей час на території України уперше стали використовувати гончарний круг та залізних лемешів, запровадили склоробне виробництво, всебічно розвинули металургію та різноманітні залізообробні ремесла.^[17] Цю державу знищили у 375 р. н. е. кочове азійське плем'я гунів, що невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла (помер 451). Після кількох поразок від римлян і союзників вона втрачає силу і розпадається.

Східні слов'яни у давнину

 

Східнослов’янські племена (700-850)

Прабатьківщина слов’ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Етнонім слов’яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже були три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов’яни, або склавіни (Подунав’я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавінів початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.

Між V—VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Серед них: поляни — на Київщині й Канівщині, деревляни — на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі — на південь від полян, у Південному Подніпров'ї і Побужжі, тиверці — у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби — у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати — у карпатському регіоні, сіверяни — на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров'я з лівого боку Дніпра заселяли алани, булгари і слов'яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату^[18].

Другою половиною IX ст. датуються дані арабських джерел про формування у Східній Європі трьох політичних утворень: Куявії — Київська Русь, Славії — північні слов'янські землі з центром у Ладозі та Артанії — на нинішній Тамані. Останніми великими міграціями через територію України були болгарська та угорська, які вже припадають на часи існування нашої першої держави — Київська Русь.

Економічною основою східнослов'янських племен є родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської общини як об'єднання індивідуальних господарств. Слов'яни провадили осілий спосіб життя, що вимагало орне хліборобство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно мололи на зернотерках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. В релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.

2.Ранньофеодальна держава Київська Русь.

«Княжа доба» в історії України 862 – 12 ст.Русь, Велике князівство Руське.

Утворення та становлення Великого князівства

Становлення Русі (862—912)

Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який дістав назву «шлях з варяг у греки». Він починався від озера Ільмень, а далі проходив де малими річками, де волоком і Дніпром до Чорного моря. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому коло Києва починає формуватися певний союз племен.

Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руських царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгороду запросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родича Олега — який став регентом. Приїхавши до Києва у 882 році, він обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.

Київ стає столицею держави, яка об'єднує придніпровські землі та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії, за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та дало право безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігоря вбили древляни під час збору дані у 945 році. Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління побудовано багато замків й укріплень. Вона прийняла християнство.

Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (син Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкорив в’ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенести столицю, та Візантєю. Але в 971 р. Святослав потрапив в облогу у фортеці Доростол. Йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва. Дорогою його вбили печеніги біля дніпровських порогів.

Розквіт Русі

Карта Київської Русі (980—1054).

За роки правління Володимира Великого (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн. людей та територією 800 тис. кв. км. Володимир провів реформу місцевого самоуправління, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком протягом всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «змієві вали», що простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини».

Незважаючи на ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019—1054). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там донині. 1037—1039 рр. створено перший літописний звід. Побудовано перші книжкові майстерні та засновано Києво-Печерську лавру — спроба створити у Києві (на той час кількість населення міста сягає 50 тисяч) митрополію. Спорядив першу на Русі збірку законів — «Руська правда». Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому, що одружив своїх дочок з європейськими монархами.

Децентралізація влади на Русі та Ординська навала 1054 – 1240 рр.

Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства. Результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.

Зі смертю сина Мономаха Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Все це значно послабило могутню державу що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237-41 рр. і погрому Київської Русі опиняється під важкою залежністю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність.

3.Галицько-Волинська держава «Руське королівство» 1099 – 1387 рр.

Галицько-Волинське князівство відокремилося від Києва у 1097 році. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153—1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке князівство й Волинське князівство існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року він приймає корону від папи римського і стає першим королем на українських землях.

4.Українські землі у складі Литовсько-руської держави та Речі Посполитої.

Перехід українських земель до складу ВКЛ

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1434).

До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.

За Великого князя Литовського Гедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади.

1323 року помирають останні законні наслідники роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.

1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344- 1345 рр. після ніщівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.

У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі попали у поле зору династії Гедиміновичів. За князя Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Cіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії.

Буковина з 1359 року відходить до Молдавського князівства під назвою Шептинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.

За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357—1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.

З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.

В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).

Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах Великого Князівства Литовського протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.

У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.

Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту 1569 – 1648 рр.

У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястiв — Казимир ІІІ Великий. Престол успaдкувaлa його oнукa Ядвiґa. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера пo бoрoтьбi з німецьким Oрдeнoм — тoдiшньoгo вeликoгo князя литoвськoгo Яґaйлa Oльґeрдoвичa, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія за якою Яґайло одружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував зeмлi Литви й Русi пoльськoму трону i привертав свій нaрoд дo святoї Кaтoлицькoї Римськoї цeркви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через що посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.

1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правителями. 1582 року відбувається досить важлива подія папа Григорій XIII наказав виправити юліанський календар. За новим (григоріанським) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол коли католики перейшли на новий календар а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.

1596 року була підписана Берестейська унія за якої утворювалася нова греко-католицька церква з православними обрядами але визнавалися догмати католицької церкви, а головою — Папу римського. Це викликала перехід у католицтво частини руської знаті. Що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появу братського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою.

5.Українське козацтво 1489 – 1782 рр.

Утворення українського козацтва

Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, нeзaсeлeний oсiлoю людністю степ, який отримав назву Дикe Пoлe. Своєрідними «двeримa» в Пoлe з бoку густo зaсeлeнoгo Сeрeдньoгo Подніпров'я були пoрoги — пeрeривчaстe грaнiтнe пaсмo, щo пeрeтинaлo тeчiю Днiпрa, тягнучись нa бaгaтo кiлoмeтрiв мiж теперішніми Дніпропетровськoм i Запоріжжям. Зa пoрoгaми пoчинaвся Днiпрoвський Низ. Річище тут булo зaсiянe безліччю oстрoвiв, a сaм Дніпро рoздiлявся нa рукaви, утвoрюючи числeннi oзeрa, зaтoки й прoтoки. Цю мiсцeвiсть нaзивaли Вeликим Лугoм.

Люди, що тут жили, називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які складали безумовну більшість, тут було багато татар, росіян, поляків, угорців і німців. У 1492 р. впeршe згaдуються кoзaки-xристияни (кияни та чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький корабель. Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo — цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. Життя в степу вимагала тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани, що було прямим обов'язком черкаського намісника. Охороняли південні кордони від нападу татар.

Крим і становлення козацтва

1449 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджі Герай за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України протягом багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Туреччини. Турецьке військо знищило присутність генуезців у Криму.

Татари не мали регулярного війська але хан міг у будь який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія нерідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою коли річки замерзали і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль тому що набіги дуже рідко переростали на довгі компанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.

Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво. Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.

Одним з лідерів які об'єднали розрізнені ватаги воїнів-християн українських степів був Дмитро Вишневецький, якого ще іноді кличуть Байдою. Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, турецьку фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.

Після смерті Байди Вишневецького (1562) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1572 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія (1576—1586). У вeрeснi 1578 р. кoрoлiвський уповноважений Янчi Бeгeр укладає у Львoвi угoду з кoзaцькими прeдстaвникaми, вiдoму пiд нaзвoю пoстaнoв з низoвикaми. Зa вiдпoвiдну плaтню нa службу приймaлoся 500 кoзaкiв; їxнiм вищим кoмaндирoм признaчaвся чeркaський стaрoстa, a гeтьмaнoм — Ян Oришoвський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. нa oфiцiйнiй службi знaчилaся тисячa кoзaкiв. Але козаки продовжували свої походи на крим і турецькі фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках.

Козацько – польські війни 1590 – 1648 рр.

Україна на німецькій мапі (1892) Речі Посполитої у 1660 р.

Подібні козацькі компанії призвели до того що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тисяч вершників якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сeйм 1590 р. прийняв уxвaлу «Пoрядoк щoдo низoвикiв тa Укрaїни», щo мусила служити гарантією взятиx пeрeд султaнoм зобов'язань «вивести укрaїнниx людeй з Низу всix». Але цій ухвалі не судилося справдитися. Натомість, спалахує конфлікт між козаками Криштофом Косинським та Янушем Острозьким через землі Білоцерківського староства. Цей конфлікт переріс на першу невелику війну козаків з польськими феодалами. Який, між іншим, закінчився поразкою козаків, але продемонстрував усім що з козацтвом відтепер потрібно рахуватись.

У зв'язку з пoчaткoм aвстрo-турeцькoї вiйни 1593-1606 рр. певна ставка робилася і на козаків. Під проводом Северина Наливайка козацькі загони воювали в Молдові й Угорщині. Повернувшись з цих боїв військо майже не мало ресурсів для існування, тому козаки пустились грабувати міста і села по Волині та Білорусі. Сил воювати з загартованим у походах військом у магнатів та шляхти не було, тож вже 1596 року впeршe булo вирiшeнo пустити в дiю рeгулярну aрмiю, пiд прoвoдoм oднoгo з крaщиx пoльськиx вoєнaчaльникiв тoгo чaсу, пoльнoгo гeтьмaнa Стaнiслaвa Жулкeвськoгo. Поразкою наливайківців зaвeршилaся пeршa спрaвжня вiйнa Кoрoни Пoльськoї з кoзaкaми.

Пeрший жe пiсля рoзгрoму пoвстaння сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми дeржaви. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пiзнiшиx сxoжoгo змiсту, витiкaлa з тiєї цiлкoм oчeвиднoї причини, щo кoзaччинa вжe пeрeрoслa мeжi урядoвoгo кoнтрoлю, прoсякнувши всe укрaїннe життя. До того ж впрoдoвж пeршиx дeсятилiть XVII ст. Рiч Пoспoлитa булa втягнутa у три вiйни — зi Швeцiєю, Рoсiєю i Турeччинoю, a кoзaки склaдaли бoєздaтнe i, щo гoлoвнiшe, дeшeвe вiйськo, щo фaктичнo знoву й знoву пoнoвлювaлo лeгaльнe стaнoвищe Зaпoрiжжя.

Козаки почали виконувати функції найманого війска, коли вeликi зaгoни рeєстрoвикiв пiд прoвoдoм Сaмiйлa Кiшки успiшнo вoювaли пiд чaс пoльськo-швeдськoї вiйни в Лiвoнiї у 1601—1602 р., a нeвдoвзi ширoким пoлeм кoзaцькoї aктивнoстi стaли пoдiї тaк звaнoї Мoскoвськoї смути i нaступнoї зa нeю пoльськoї iнтeрвeнцiї дo Рoсiйськoї дeржaви.

Велику роль відіграли козаки і в Хотинській війні 1621 року під проводом Петра Сагайдачного коли завадили турецькій армії, що складала 300 тис. воїнів рушити на Польщу. Пiд прoтeкцiєю Вiйськa Зaпoрoзькoгo зa Сaгaйдaчнoгo був здiйснeний i тaкий вaгoмий суспiльний aкт, як вiднoвлeння прaвoслaвнoї цeркoвнoї iєрaрxiї. Відомий цей гетьман і своїми морськими походами.

Суперечки між козаками і поляками продовжували точитися і надалі. У 1635 році була споруджена фортеця Кодак з метою не допустити селян на Січ. Але це не призвело до покращення відносин. Українські землі того часу були свідком цілого ряду сутичок, повстань і війн.

6. Визвольна війна Українського народу 1648 – 1657 рр. «Хмельниччина».

Детальніше: Хмельниччина

Богдан Хмельницький

Ситуація довкола українських земель докорінно змінюється з появою Богдана Хмельницького. Ця людина змогла організувати небачений до того спротив польській владі. Взявши ініціативу в свої руки, він на початку лютого 1648 року розбиває залогу коронного війська, що знаходилася на Запорізькій Січі з 1648 року і повертає реєстрове козацтво на свою сторону. Тоді ж козацьким колом його було обрано гетьманом Війська Запорізького. Одразу ж почались інтенсивні перемовини з татарами про взаємну військову допомогу. Всі ці події стали початком процесу який увійшов в історію під назвою Хмельниччина.

Дочекавшись допомоги з Криму Хмельницький рушив на коронне військо. Перша битва відбулася на річці Жовті Води (29 квітня 1648 рр.) де зійшлося військо козаків та татар Тугай-Бея з військом сина коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефаном. Після перемоги козаки рушили на ставку обох гетьманів коронного й польного (Мартин Калиновський) біля Корсуня. Тут яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс. 25 травня поляки були розбити вщент. Це викликало великий резонанс не тільки в самій Польщі, але й за кордоном.

Напередодні корсуньського зіткнення помер король Владислав IV. Тож вже в червні з ініціативи канцлера Єжи Ослоньського починаються переговори уряду з повстанцями. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у суперечках за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Армії зустрілися біля села Пілявці й козаки значно переважали сили поляків та ще мали татарську кінноту на додачу. 23 вересня розпочався вирішальний бій. Він закінчився приголомшливою поразкою Речі Посполитої, Хмельницький отримав у свої руки багато гармат, пороху й коней. Ця перемога відкривала повстанцям дорогу на захід.

Армія рушила на Львів, взяла з нього контрибуцію і Хмельницький 26 липня видав універсал про захист міста. Тим часом по всій території Галичини, Покуття, Волині селяни почали нищити маєтки шляхти. Основні ж сили рушили на Замостя, що відкривало шлях на Варшаву. Через цю загрозу сейм призначає воєначальником князя Ярему Вишневецького. Ця досить цікава постать стала ключовою у боротьбі з Хмельницьким. Впродовж лютого 1648 року, коли тривала облога міста, чисельність війська козаків значно скоротилось, почалась епідемія дизентерії, голод. У Польщі ж 17 листопада новим королем став Ян Каземір і частина старшини висловилася за відновлення переговорів з урядом. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру: амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з старостів, розташованих там само.

Приблизні межі території Гетьманщини.

Після попередніх переговорів Богдан Хмельницький зняв облогу й рушив до Києва. Він увійшов до міста 2 січня 1649 року як національний герой через «Золоті ворота». Переговори були поновлені у лютому 1649 року де Богдан значно змінює свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.

Коротке перемир'я було важко дотримувати обом сторонам, тож вже 20 липня козаки розпочали облогу Збаража де укрилося коронне військо, яке значно поступалося чисельністю війську Хмельницького. Який у свою чергу разом з Іслам Гіреєм напав на військо короля що йшло на допомогу захисникам Збаража біля містечка Зборова. Цей напад був повною несподіванкою для короля і коштував йому поразки. Ян Каземір був у скрутному положенні тож було прийнято рішення розпочати переговори з ханом. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його Козацькими пунктами. Облога Збаража була знята і війська короля рушили у напрямку Львова, війська Хмельницького до Києва, а татари до Криму (при цьому вони нещадно брали ясир).

Але цим протистояння не скінчилося і вже 28 червня 1651 року дві велетенські армії зійшлися знов біля міста Берестечка. На цей раз сили були майже рівні але через зрадницькі дії татар та сильного тиску з боку поляків військо відступило до річки Пиляшівка. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун, через те що Хмельницького силоміць з собою забрав хан Іслам-Гірей. Під час виходу з оточення сталося непорозуміння між селянською й козацькою частиною війська, що призвело до катастрофи. Було знищено майже 8 тис. чоловік, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка.

Дивовижно, але вже 17 липня після того як Богдан вирвався з ханського полону він швидко зумів знову організувати військо й закріпитися у Білій Церкві. Натомість виснажена походом і спротивом населення з'єднана польсько-литовська армія більше не могла продовжувати боротьбу. Тому була підписана «Білоцерківська угода» за якою козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації).

Цей документ не був підписаний сеймом, тому що вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето. Це призводить до поновлення війни вже у квітні 1652 року коли відбулася битва біля гори Батіг де був здобутий реванш за програш під Берестечком. Зіткнення продовжувалися і наступного 1653 року. Але вже 11 (1 за ст. ст.) жовтня дипломатія Богдана Хмельницького проявила себе у всій красі — Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами їх і землями під государя високу руку.

Переяславська рада

Перемовини про союз козаків з Московським Царством почалися ще у березні 1652 року. Вже в червні 1653 року Земський собор схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. 2 липня Олексій Михайлович відсилає грамоту Богдану Хмельницькому про рішення взяти Україну під царську руку. До козаків одразу ж рушило і посольство на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. 8 січня у Переяславі була проведена старшинська, а згодом і військова рада. За її результатами український народ мав присягнути на віру до царя, що і відбувалося по всій Україні протягом січня-лютого 1654 року. Не присягнули лише Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки, а також духовенство. Документально рішення ради було затверджено «Березневими статтями». Зараз більшість вчених схиляється до думки що це було приєднання або протекторат.

Руське князівство (позначене коричневим) у складі Речі Посполитої.

 

7.Козацька Держава (Гетьманщина)1657 – 1764 рр.

Доба «Великої Руїни» 1657 – 1686 рр.

Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року, Вічний мир 1686 року). Автономна Козацька держава (Гетьманщина) тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.

Саме до цих часів можна віднести оформлення української націїї, бо до об'єднання з Московією мешканці Південної Русі вважали себе «руськими», але після об'єднання виявилося, що населення «Великої» та «Малої» Русі має дуже великі відмінності, щоб вважатися єдиним народом. І відтоді мешканці берегів Дніпра почали усвідомлювати себе спільністю, хоч і близькою до росіян (мова, релігія, історичне коріння), але все ж таки окремою, із своєю історією, культурою, мовою, традиціями. В подальшому імперський уряд всіляко намагався наявні розбіжності ліквідувати, позбавити населення українських (і білоруських) земель оригінальних рис, мови з метою влити його у склад титульної (російської) нації. «Малороси», «білоруси» і «великороси» вважались етнічними групами одного народу (росіян).

Після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи в союзі з шведським королем Карлом XII (1708-09) цар Петро І обмежив автономію Гетьманщини. Остаточно козацькі автономії (Гетьманщину, Слобідську Україну, Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760-80-х. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-91 рр. Росія завоювала Північне Причорномор'я і Крим. У результаті поділів Польщі (1772-95) Галичина перейшла під владу австрійських Габсбургів, а Правобережна Україна — Росії.

8.Україна під владою Російської та Австро-Угорської імперій 1764 – 1917 рр.

Катерина II в таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському дала такі установки: «Малая Россия, Лифляндия, Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушать ония отрешением всех вдруг весьма непристойно б было… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». [4] Катерина II скасувала гетьманщину в 1764 році, а в 1775 році ліквідувала Запорізьку Січ. Останнім гетьманом України в складі Російської імперії був граф Кирило Григорович Розумовський.

До кінця XVIII - початку XIX століття, Україна була в основному аграрним краєм.

У 1862 році царський уряд заборонив українські недільні школи, яких було в Росії більше 100. Циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року істотна частина публікацій українською мовою була заборонена.

У 1876 році цар Олександр II видав Емський указ, яким обмежувалося використання української мови в Росії, заборонялося видання книг українською мовою, театральні постановки і т. д. Проте вже через 8 років, в 1884 році в Харкові було видано 4-х томне зібрання творів драматурга Кропивницького. Указ втратив силу в 1905 році у зв'зку із революцією.

Національне відродження сер. 1840-х рр. – 1917 рр.

З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка; внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.

Українські землі у складі Австрійської імперії і Австро-Угорщини 1772-1917 рр.

В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 р. Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 р. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786—1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.

Буковина у складі Австро-Угорської імперії, мапа 1901 р.

Під час революційних подій 1848—1849 рр. населення Буковини брало участь у низці селянських повстань, які очолював Лук'ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 р. в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 р. товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях. Після визнання 1862 року Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Урядовою було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 р. 3 1880-х років на Буковині розпочалося справжнє українське відродження, яке очолили представники народовського напрямку в суспільному русі — Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Є.Лігуляк, Микола Василько.

«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії^[19]. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. 1775 року до королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти.

1795 року, завдяки ліквідації Речі Посполитої, Австрія приєднала до себе Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та значну частину східних етнічнопольських територій. 1809 року вони всі, за винятком Кракова і Люблінської землі, увійшли до складу королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини^[20][21]. 1815 року воно поповнилось Тернопольским краєм, яким поступилася Російська імперія. 1846 року королівство поповнилось вільним містом Краків, але 1849 року позбулося Буковини, що була виділена у окрему адміністративну одиницю^[22].

9.Українська державність у 1917—1922 роках

Центральна Рада. УНР Після Лютневої революції, 4 (17 березня) 1917 року в Києві, з ініціативи Товариства українських поступовців за участю політичних партій, кооператорів, громадських і культурних організацій була створена Центральна рада. Її головою заочно був обраний професор Михайло Грушевський, якого тимчасово заміняв В. Науменко. Значну частину членів Ради становили есери і меншовики^[23]. Центральна Рада почала переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо умов входження України в демократичну Російську Республіку на правах автономії. Однак ці переговори були перервані Жовтневим переворотом у Петрограді, в результаті якого владу в Росії взяли більшовики. В кінці жовтня - на початку листопада 1917 року більшовики Донбасу взяли владу в Луганську, Макіївці, Горлівці, Краматорську.

Центральна Рада 7 (20) листопада 1917 року проголосила Українську Народну Республіку. Для поширення свого впливу на південні губернії і Дон, що знаходилися під контролем отамана Каледіна, уряд більшовиків створює Південний революційний фронт під командуванням А. І. Антонова-Овсієнка. У першій половині грудня 1917 року загони Антонова-Овсієнка зайняли район Харківу. 24-25 грудня 1917 Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад і обрав Радянський уряд України. У грудні 1917 — січні 1918 в Україні розгорнулася збройна боротьба за встановлення Радянської влади. В результаті бойових дій війська Центральної ради потерпіли поразку і більшовики взяли владу в Катеринославі, Полтаві, Кременчуці, Єлизаветграді, Миколаєві, Херсоні та інших містах. Рада народних комісарів РРФСР оголосила Центральній Раді ультиматум з вимогою силою зупинити російських козаків і офіцерів, які йшли через Україну на Дон. У разі виконання вимог ультиматуму Україні була б втягненою у громадянську війну в Росії. У відповідь на ультиматум Центральна Рада 25 січня 1918 року своїм IV Універсалом оголосила про вихід зі складу Росії і про державну незалежність України. 29 січня 1918 року проти Центральної Ради почалося повстання в Києві.

8 лютого 1918 червоними військами під командуванням лівого есера М. А. Муравйова був узятий Київ. У Києві бандами Муравйова була здійснена жахлива різанина. Потім Муравйов взяв з міста велику контрибуцію і рушив далі — на Одесу. У лютому Радянська влада утвердилася по всій Україні. Однак наприкінці лютого — у квітні 1918 Україна була окупована німецькими військами і Радянська влада припинила існування в Україні до листопада — грудня 1918.

Українська Держава. Директорія УНР

Україна на карті Європи 1919

В обстановці початку військової інтервенції Німеччини Центральна Рада послала свою делегацію на переговори до Брест-Литовська. 9 лютого 1918 делегація УНР підписала з Німеччиною Брест - Литовський мирний договір. Німці як союзники ввели свої війська в Україну.

29 квітня 1918 року у результаті державного перевороту на зміну соціалістам Центральної Ради до влади прийшов Павло Скоропадський — колишній генерал-лейтенант царської армії. На «з'їзді хліборобів» Скоропадський був обраний гетьманом України. Було прийнято нову назву країни — Українська Держава. Вона існувала у квітні — грудні 1918 року під протекторатом Німеччини. Але за цей короткий проміжок часу було введено свою стабільну валюту — гривню, засновано Академію наук та Катеринославський університет.

Після закінчення Першої світової війни і Листопадової революції у Німеччині, що невдовзі послідувала, уряд Скоропадського позбавився підтримки німців і був повалений повстанням під командуванням Симона Петлюри. 14 грудня 1918 року була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Директорією. Першим Директорію очолив Володимир Винниченко, який вже очолював уряд УНР в 1917-18 роках. Але на початку 1919 року він та інші соціалісти були виведені зі складу Директорії і її фактично очолив головнокомандувач військ УНР, Головний Отаман Симон Петлюра. Фактично була встановлена військова диктатура Петлюри. Армії УНР боролися в 1918—-1920 роках з білими, червоними і махновськими силами.

Громадянська війна 1918 – 1921 рр. Українська СРР.

10 березня 1919 року, в розпал громадянської війни, більшовиками була проголошена самостійна Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР; у подальшому — УРСР) зі столицею в Харкові, що знаходилася у військовому союзі з РРФСР. До складу УРСР були включені губернії Новоросії, західна частина колишньої Області Війська Донського. Таврійська губернія відійшла до РРФСР.

Під час військових дій території південних губерній неодноразово переходили з рук в руки. Катеринославська губернія і Приазов'я деякий час перебували під контролем «Селянської повстанської армії Півдня України» Нестора Махна, деякий час під контролем Армії Денікіна.

Навесні 1919 року північні губернії стали ареною боїв громадянської війни. У результаті наступу військ «Збройних Сил Півдня Росії» Антона Денікіна були зайняті Донбас, Катеринослав, Харків та Одеса. 31 серпня ними було взято Київ, уряд Петлюри перемістився до Вінниці, а потім — до Кам'янця-Подільського. Сільська місцевість Приазов'я та і Катеринославської губернії перебувала під владою загонів Нестора Махна. До осені 1919 наступ білих втратив силу і східна частина України знову потрапила під владу більшовиків. До грудня 1919 на більшій частині території України була встановлена влада УРСР.

ЗУНР. Акт Злуки. Українсько-польська війна

В результаті розпаду Австро-Угорщини в 1918 році на території Галичини була створена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка 22 січня 1919 проголосила Акт об'єднання з УНР — Акт Злуки. Польща, яка в 1918 повернула собі незалежність, втрачену наприкінці XVIII століття, прагнула при цьому повернути собі українські землі, що колись їй належали. Це стало причиною українсько-польської війни.

На початок червня 1919 майже вся ЗУНР була окупована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Українська Галицька армія (УГА) контролювала лише правий берег річки Збруч, на східному кордоні між ЗУНР і УНР. 7 червня 1919 УГА почала Чортківську офензиву, в результаті чого війська ЗУНР просунулися до 24 червня впритул до Львова і Станіслава і зайняли Тернопіль. Проте 28 червня почався польський наступ і до 16 липня УГА була витіснена на свої позиції від 7 червня. Почалася поспішна евакуація УГА на лівий берег Збруча, і таким чином 18 липня 1919 УГА повністю втратила контроль над територією ЗУНР. Частина військ УГА опинилася у Чехословаччині, де стала відома під назвою «української бригади», однак основна частина армії, яка налічувала близько 50 000 бійців, перейшла на територію Української Народної Республіки.

21 квітня 1920 року Польща і Україна домовилися про те, що кордон має проходити по річці Збруч. Але фактично на той момент Петлюра вже не являв собою самостійної сили і міг існувати тільки при польській підтримці. Зі зникненням такої двома місяцями по тому УНР остаточно припинила своє існування.

Радянсько-польська війна

Детальніше: Польсько-російська війна 1920

25 квітня 1920 року польські та українські війська атакували позиції Червоної Армії по всій протяжності українського кордону і до 28 квітня зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. 7 травня вони зайняли Київ.

Але вже в травні 1920 року радянські війська перейшли в контрнаступ. 12 червня вони захопили Київ, а вже в липні почали операції в Західній Україні.

Проте жодна зі сторін в ході війни не досягла поставлених цілей: Білорусь і Україну було поділено між Польщею і радянськими республіками, які в 1922 році увійшли до Радянського Союзу. За Ризьким мирним договором 1921 року Західна Україна увійшла до складу Польщі. Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини.

10. Українська Радянська Соціалістична Республіка 1920-1991 рр.

УРСР у 1922—1941 роках

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.

За даними перепису 1920 року населення Радянської України становило 25,5 млн осіб. З них сільських жителів 20,9 млн., а міських 4,6 млн.^[24].

30 грудня 1922 року, підписавши Союзний договір, Українська РСР спільно з РРФСР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР увійшла до складу СРСР — тоталітарної держави, яка керувалася обмеженим колом керівних осіб ВКП(б). Тривав процес втрати етнічних українських земель: у 1924 році Таганрог був переданий до складу РРФСР, поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини. З 1929 здійснено прискорену індустріалізацію, що вартувала багатьох тисяч життів, примусову колективізацію селянства, масові сталінські репресії, штучний голодомор 1932—1933, винищення національної інтелігенції. Взагалі ці дії коштували бл. 7-10 млн. українських життів (тобто бл. 25-30 % населення Східної України), що нагадувало справжній холокост. Щоб залишиться в живих, українське населення мало стати на шлях співпраці з ворожою комуністичною владою.

Національний рух Визвольних змагань 1917—1921 років продовжував розвиватися не лише на західноукраїнських землях, але й на теренах центральної та південно-східної України. Відомим є, наприклад, повстанський рух у Холодному Ярі, про який, однак, радянська пропаганда намагалася викоренити будь-які згадки.

Внаслідок Секретного додаткового протоколу про розмежування сфер інтересів до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом та наступного Польського походу РСЧА, в 1939 році до УРСР приєднана Західна Україна, а в 1940 — Північна Буковина і українська частина Бесарабії.

Землі Західної України у 1921—1939 роках

За переписом 1931 року на території Західної Україні проживало 8,9 млн. осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн. поляків^[24].

У цей час на землях Західної України, що увійшли до складу Польщі, здійснювалася політика полонізації, посилювався національний гніт. Відповіддю на нього став підйом націоналістичного руху.

З приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського тут установився авторитарний режим, відомий як «санація». Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. По відношенню до національних меншин проводилася політика «культурного придушення», яка восени 1930 переросла в масові репресії проти українського населення Галичини і Волині («Пацифікація»). Підрозділи польської поліції та армії були введені в більш ніж 800 сіл, було заарештовано понад 2 тисячі осіб, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 Ліга Націй засудила дії польського уряду щодо українського населення.

У 1938—1939 автономна Карпатська Україна в складі Чехо-Cловаччини була в результаті Мюнхенської змови і розділу Чехословаччини захоплена Угорщиною.

Україна у роки німецько-радянської війни (1941—1945)

Див. також: Німецько-радянська війна

У роки німецько-радянської війни вся територія України була окупована німецькими військами. На початку війни українські націоналісти співпрацювали з Німеччиною, сподіваючись на її допомогу у відновленні самостійності. Німецький терор в окупованій 1941 року Україні розвіяв ці сподівання. У результаті прихильники незалежності, зокрема Степан Бандера, були укладені в концтабори. Українці воювали з нацизмом у Червоній армії та Визвольному Русі. У роки війни на території Україні широкий розвиток отримав партизанський рух. Партизанські загони формувалися як з ініціативи радянських активістів, так і силами націоналістичних організацій. Утворена 1942 року УПА вела боротьбу і проти Німеччини, і проти СРСР (до початку 50-х років).

Німецька окупація Україні відрізнялася особливою жорстокістю. Вал війни прокотився з краю в край Україною двічі — спочатку із заходу на схід, потім зі сходу на захід. За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, складають 8-10 млн., демографічні — 10-13 млн. осіб^[25].

На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40-44% від загальних втрат СРСР^[26]. На території України було зруйновано близько 700 міст і селищ та 28 тисяч сіл. Понад 10 мільйонів людей залишилися без даху над головою. Економіці було завдано великої шкоди.

28 жовтня 1944 році теріторія України була звільнена від німецької окупації.

Україна у 1945—1991 роки

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.

1945 року до УРСР приєднано Закарпаття, 1954 року Крим.

В умовах часткової лібералізації радянського режиму з кінця 50-х розпочався дисидентський рух, який було жорстоко придушено у 60-70-х роках. На західних теренах продовжувала існувати у підпіллі заборонена греко-католицька церква. Усередині 1980-х років українська нація знаходилась на порозі повної асиміляції. Але економічні труднощі неефективної та напівмілітаристської економіки соціалізму спонукали керівництво СРСР почати так звану «перебудову». 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР.

Україна незалежна

24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991. Сформувалася демократична політична система, закріплена Конституцією 1996 року. Непослідовні реформи з 1990 призвели до глибокої економічної кризи, яка ускладнює політичну ситуацію. Україна робить кроки на шляху інтеграції в Європейський Союз.

Самостійна робота. Опрацювати матеріал «Формування Київської Русі. Діяльність перших Великих київських князів в 9-10 ст.».

Формування Київської Русі Діяльність перших Великих київських князівств 9-10 ст.

У той час як Руська земля з центром в Київі, розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії (Новогород – столиця новгородських словен), розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського {за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором {окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, голов-ним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом.

Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє

становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).

Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південно-руські землі у VIII—IX ст. на сто — двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні українські історики.

Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його підтримує сучасний російський історик Н. Ільїна), бере свої корені не з південного, а з північного ранньодержавного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X cm.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом.

Князювання Олега в Києві (882 — 912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporate — включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), мали постачати військо під час воєнних походів, на них поширювалися система судочинства й адміністрації. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували «городи», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — «світлих бояр».

Важливу роль на поча