Народ-нація: уроки українського державотворення

Термін «нація» у сучасній науковій літературі включає розмаїттям підходів, версій, узагальнень і теорій.

В XVI ст. в Англії термін «нація» почали застосовувати щодо населення цієї країни, і воно стало синонімом слова «народ» (в латині слово «populus» – «народ» мало зовсім інше значення, ніж слово «natio»). Ця семантична трансформація означала ідентифікацію терміну не лише з певною територією, але й з державою та її населенням. Водночас слово «народ» (populus) та його відповідники в європейських мовах (реорlе, ророlо, роеblо) поки що залишалися, крім Англії, чужими слову «нація».

Згодом, в ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбувалися й зміни в поняті «нація». Поступово протягом ХVІІ ст. цей термін використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти. «Нація» дедалі більше ототожнювалася з «народом», тобто населенням країни загалом.

В останній чверті ХVІІІ ст. слово «нація» у французькій мові фактично було еквівалентом слова «народ» (реuрlе) і вживалося як відповідник останнього. В знаменитій «Енциклопедії» Д. Дідро визначав «націю» як значну кількість людей, що живе на певній території і управляється одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою.

Отже, англійська і французька мови (мови економічно й політично найпередовіших у ХVІІІ ст. народів) культивували політичне значення терміну «нація», і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, політичним символом. Етнічні складники терміну не відігравали суттєвої ролі – до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівні права різних етнічних груп гарантувалися належністю до однієї – політичної нації. Французька «нація» складалася не тільки з етнічних «французів», але й з бретонців, провансальців, ельзасців та ін. Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio та populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом. особливо після Французької революції, це розуміння набуло дальшого поширення. Стали популярнішими й нові його формальні компоненти. Зокрема, в ХІХ ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад, у Франції, США чи Англії) ототожнювалося з поняттям «держава». Ліга Націй, утворена 1920 р., була, як відомо, об'єднанням держав, як і її наступниця - Організація Об'єднаних Націй.

Щоправда, в німецькій мові слово «нація» вже в модерну епоху, тобто в «епоху націоналізму», мало дещо інший зміст, ніж в англійській і французькій. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн – кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» (Nation) і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat), на відміну від англійської і французької, в німецькій не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов'янських і центральноєвропейських народів (зокрема, в українській). Саме вони слово «нація» ототожнювали передусім з культурно-мовними спільнотами значною мірою під впливом німецького «культурницького» чи «органічного» націоналізму (варто пам'ятати й те, що німецька мова в часи «національних відроджень» слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де навчалися інтелектуальні еліти цих народів).

Та обставина, що особливого значення культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули саме для тих, хто щойно вступав в «епоху націоналізму», розпочату Французькою революцією, виглядає цілком природною та історично зумовленою. Ще у XVIII ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган-Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Його ідея стала домінантною серед народів центрально-східної Європи, які в ХІХ ст. вступили в фазу так званого «національного відродження» і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, припустимо, територіальної єднocті (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.).

Загалом у ХІХ ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої світової війни, коли домінуючою мовою світового суспільствознавства стала англійська, зріс вплив англосаксонського розуміння слова «нація», і не лише в наукових сферах (національно-визвольні рухи третього світу здебільшого ототожнювали «націю» з «державою»).

Зростання національних pуxiв в Європі в др. пол. ХІХ ст. сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався, зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». Видатний французький історик і лінгвіст (бретонець за походженням) Ернест Ренан зазначав: «Нація – це душа, це духовний принцип», підкреслюючи цим морально-етичний, соціально-психологічний зміст поняття.

Зрештою, в середині ХІХ ст. зміст поняття «нація» доповнився і характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов'язують це з впливом промислової революції і появою теорій економічної і політичної модернізації.

Отже, семантична еволюція слова «нація» охоплює не одне тисячоліття людської історії. Незважаючи на те, що воно абсорбувало певні «об'єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), вже значно більшою мірою залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб'єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією і в цьому відношенні не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством в ході культурної еволюції. Можливо, саме це і стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій та визначень поняття «нація».

В українській етнополітичній думці український народ розглядається як окрема етногpафічно-культурна одиниця, що має спиратися на власні демократичні традиції, обгpунтовується неповторність та своєрідність українського народу, необхідність опори в державному будівництві на власний політичний досвід, на історичні традиції.

Вчені-представники національно-державницького напрямку, обґрунтовуючи концепцію національної держави і право народного самовизначення для України, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, йогo давніх демократичних традицій.

Україна протягом тривалого часу входила до складу інших держав. Центром реалізації національного духу українство здавна вважало саме державу, якої було позбавлене на сотні років, державу як гаранта внутрішньої злагоди, зовнішньої незалежності. Зрештою, на початку ХХ ст., саме політика стимулювала формування національної ідеї, що могла об'єднати демократичні сили під гаслом утворення самостійної України.

Отже, етнонаціональні спільноти на певному щаблі одного розвою самоідентифікують себе як націю, визначають свої національні пріоритети, формують свою національну самосвідомість. Національна самосвідомість активно виявляється в період боротьби за незалежність, за національне об'єднання роз'єднаних частин нації (етносу), за створення своєї державності. При цьому національна самосвідомість дозріває до розуміння глибинних національних інтересів, які фокусуються в формі національної ідеї. Без такої ідеології національної злагоди неможливі ні розвиток державності, ні соціально-політичний розвиток суспільства. Як зазначає сучасний американський політолог Г. Лодж, розвиток вимагає ідеологічної впевненості. Без цього не буде консенсусу, не буде смислу намірів.

Теоретична етнологiя інтерпретує феномен нації як глибинне, сyтнiсне ядро буття народу, а не тільки зовнішній вияв чи форму такого буття. Нація в сучасному розумінні – це не лише етнокулътурна спільнота (народ) і не демографічна мoдність, а цілісний етнополітичпий організм. Специфіка, особливість і складність сучасної соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємозв'язані процеси: державотворення; внутрішня консолідація української нації (етносу); міжeтнонаціональна консолідація. Сьогодні переважаючим серед них є державотворення.

Етнополітика та концепція забезпечення життєдіяльності українського етносу.

Етнонаціональна політика має забезпечити життєдіяльність української нації як титульної. На жаль, етнополітика розуміється поки що переважно як налагодження життя етнічних меншин. Необхідно сприяти створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати її собітотожність у просторі і часі через «усвідомлення себе, етносу як нації і як дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк).

Варто подбати про те, щоб ознаки української ідентичності відігравали б функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, важливої складової українського соціуму. Це – діяльність щодо реалізації національних потреб, втілення в життя принципу самовизначення націй. Це – реалізація на практиці національного виміру, етнополітичних устремлінь, збільшення поля української незалежності, своєрідної української емансипації і відстоювання загальноукраїнського, загальнонаціонального інтересу. Йдеться про необхідність «перебудови економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв'язати перебудову з національним будівництвом, так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою» (М. Грушевський).

Ще у ХVІII ст. видатний філософ Г. Гердер висловив пророче припущення: «Я вірю, є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м'який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія, трaгiчна та героїчна, дають підстави вважати, що із розрізнених частин зароджується велика нація».

 

Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть чинники, що впливали на формування українського етносу.

2. Звідки походять назви «Русь», «Україна»? Коли вперше письмово була зафіксована назва «Україна»?

3. Які історичні джерела свідчать про те, що українці – слов’яни?

4. Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

5. Проаналізуйте основні теорії про слов’янську прабатьківщину.

6. Які етноси впливали на формування українського народу?

7. Які археологічні культури на території України свідчать про її древню культуру?

8. Яку роль відіграла Трипільська протоцивілізація в українському етногенезі?

9. Які землеробські племена мешкали на території України?

 

Основні поняття:

Автохтонний (від грецьк. аuthоs – сам, chtones – земля) – належний за походженням до даної території, місцевий); Автохтони – корінні жителі певної території, країни (тубільці, аборигени).

Асиміляція (від лат. assimilatio – уподобление) –злиття етносів, з якого один з них засвоює чужу культуру і повністю втрачає свою. А. буває природною (як результат тривалих культурних контактів) та примусовою (пов’язана з державною політикою обмеження або придушення розвитку мови і культури етнічної меншості).

Етнічність –сукупність специфічних спільних ознак у вигляді традиційних цінностей і вірувань, норм життєдіяльності, усвідомлення індивідуальної чи групової спорідненості, прагнення зберегти свої ендогамність та ідентичність, які забезпечують розуміння внутрішньої єдності етнічної групи та її відмінності від інших спільнот.

Етногенез – процес оформлення етнічних груп.

Етнолінгвістична класифікація народів – класифікація згідно з якою народи поділяються за мовними сім’ями, пов’язаними генетичною спорідненістю.

Етнонім – назва народу.

1. Термін «Україна» утвердився у Середньому Подніпров’ї – Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина. Згодом ця назва поширилася на всю етнічну територію українського народу. Ще в київських літописах, зокрема Іпатіївському, термін «Україна» вживався стосовно різних південних і південно-західних частин давньоруських земель у значенні «край», «країна»; пізніше ця назва закріплюється в офіційних актових матеріалах відносно більшої частини України, широко розповсюджується і стає етнонімом українського народу.

 

Етнос – історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають відносно стабільні спільні риси та особливості культури й мови, а також усвідомлюють свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонімі).

Метаетнічні спільноти – групи народів, які мають загальні риси культури і спільну етнічну самосвідомість (наприклад, слов’яни).

Мікроетнонім – назва субетнічних груп, окремих частин народу з визначеною етнічною самосвідомістю (наприклад, бойки).

Субетнос (етнографічна група) – частина народу (етносу) зі специфічними рисами культури, яка виникла внаслідок територіального відособлення (наприклад, лемки, гуцули).

Традиції (лат. traditio передача) - в етнографії: процес поза біологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей.

 

Література

1. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.,2003.

2. Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К., – 2005.

3. Етнічна історія Давньої України. – К.,2000.

4. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. - Львів, 1996.

5. Курас І.Ф. Етнополітика: історія та сучасність. – К.,1999.

6. Моця 0., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. -К.,1996.

7. Основи етнодержавства / За ред. Ю.І. Римаренка. – К.,1997.

8. Рассоха И.Н. Украинская прародина индоевропейцев. – Харьков, ХНАГХ, 2007.

9. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2005.

10. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногeнетичний аспект. -К., 2001.