Юність богдана хмельницького

ТЕКСТИ

 

«ЗАПОВІТ» Т. Г. ШЕВЧЕНКА

До болю стискалося серце поета від думок про страждання рідного народу в кріпацькій неволі, яку гнобителі намагалися видати за веління «всемогутнього справедливого» бога. І тоді з’явилася потреба сказати останнє слово рідному народові, закликати народ порвати кайдани і вражою кров’ю окропити волю, потреба висловити палку віру у світле майбутнє батьківщини, у велику, вільну, нову сім’ю, де і його, борця за щастя народу, згадають тихим незлим словом.

Так з’явився «Заповіт». Шевченко написав цей твір наприкінці 1845 року, перебуваючи майже в безнадійному стані.

Але міцний організм Тараса Григоровича переміг тяжку хворобу. Отже, не судилося «Заповіту» стати останнім словом народного співця. Після того Шевченко написав ще багато творів, які прославили його. Та не забувся й «Заповіт».

Музику на текст «Заповіту» писало багато композиторів. Та пісня поширилася з музикою, що була створена полтавським учителем Гордієм Павловичем Гладким. І в наші часи, вшановуючи Шевченка, ми співаємо «Заповіт», покладений на музику полтавським учителем.

АКАДЕМІК О. БОГОМОЛЕЦЬ

Заворожуюча тиша осіннього ранку. Джміль, що заночував у жоржині, відтавав на сонці від нічного холоду, ворушив лапками, пробував силу крил. Запах чорнобривців нагадував дитинство. Години відпочинку випадали академікові О. Богомольцю нечасто. Відпочивати він ніколи не вмів. Але кожній людині потрібен хоч коли-не-коли такий ранок. Озирнутися навколо і побачити, який прекрасний земний світ і яке це щастя — просто жити.

Він завжди пам'ятав вислів Сенеки: «Вважай, що кожен день — нове життя». Здається, не змарнував жодного дня з відведених йому. І все ж чимало справ не завершено. Він хотів, щоб молодим передалося його відчуття часу як найбільшої коштовності. Тому присвятив себе проблемі продовження людського життя та боротьбі з передчасним старінням.

Олександр Олександрович науково доводив, що сто п'ятдесят років повинні бути визнані середньою тривалістю життя людини. Не тільки суто науковий інтерес керував ученим у його дослідженнях. Він пристрасно бажав допомогти своєю працею практичній медицині, яка оволоділа величезним запасом лікувальних методів. Та успіх лікування залежить значною мірою від стану організму. Вчений вважав, що людський орга­нізм може самостійно боротися з хворобами, розробляв методи активізації його захисних сил.

Війна з невідомим триває. І цей ранок був лише короткою паузою, щоб перевести подих.

 

ВІДКРИТТЯ СЕБЕ

Юність — це вік, коли людина робить одне з найвеличніших своїх відкриттів — відкриває саму себе. Відкриття самої себе — найпрекрасніше, що може відчути людина. У цих пошуках глибокий зміст: кожен може розкрити свої реальні, доти незнані можливості. Щоб виявити й ви­користати їх, треба знайти себе, тобто вивчити й зуміти оцінити. Це дасть змогу «вибудувати» себе для життя на багато років уперед.

Здавалося б, приватне питання твого життя. Далебі! Це актуальні питання сучасного суспільного життя, оскільки людині необхідна не лише оцінка себе самої з позицій соціального ідеалу, а й всемірне прагнення до нього.

Юності притаманна віра в ідеальне, романтична відданість винятко­вому й незвичайному. Та чи замислювалися ви, що виняткове й незвичайне народжується незвичайними можливостями звичайних людей?

А як звичайні люди йдуть до незвичайного? Як вони стають богати­рями, носіями могутнього інтелекту, моральної цільності?

 

ГЛИБОКА ОСІНЬ 1845 …

Була глибока осінь 1845 року…

Важкі чорні хмари нависли над землею. Зривався холодний вітер. Сіяв густий дощ. Дорогу геть розквасило. У таку негоду Тарас Шевченко повертався з Андрушів у В’юнище. У цих селах на Переяславщині він тоді, за дорученням Киівськоі археологічноі комісіі, змальовував пам’ятки старовини.

Конячина ледве тягла воза у багнюці. Шевченко промок до нитки. Ще в дорозі його морозило, а коли надвечір прибув у В’юнище, відчув себе зовсім хворим. Довелося злягти у ліжко в чужій хаті.

Про хворобу Тараса Григоровича дізнався його приятель лікар А.О. Козачковський і негайно перевіз поета до себе в Переяслав. У нього виявилося запалення легенів. Від цієї хвороби в ті часи небагато видужувало. Про це знав Шевченко. І важкі думи снували в його голові. Невже так рано прийшла остання година?

Ще ж і тридцяти двох років не прожито! Ще ж скільки задумів, прагнень не здійснено! Невже не доведеться більше побачити широкі лани й високі могили, і Дніпро ревучий на милій Украіні?

Рідне слово

Мова народу — кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя.

Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові — в спадщину потомкам. Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує від- жилі, живущі та майбутні покоління народу в одно велике історичне живе ціле. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу — цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі?

Вивчаючи рідну мову, дитина п'є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець, воно знайомить її з суспільством, як не міг би ознайомити жоден історик. Воно вводить її в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик. Слово, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ (За К. Ушинським, 187 слів).

 

Шахи

Кумедні фігурки для доволі мудрої інтелектуальної гри «наро­дилися» в Стародавній Індії приблизно в IV—V століттях. Вони були обов’язковим атрибутом гри «чатуранга», в якій брали учать водночас четверо осіб. До речі, так тодішні мудреці намагалися за допомогою но­винки уникнути воєн…

Кожен мав власне «військо» зі слонів, коней, колісниць та піхо­ти. І справді, навіщо витрачати силу-силенну коштів, руйнувати міс­та і знищувати лани, якщо достатньо зійтися з супротивником за чу­дернацькою дошкою? Ходили учасники по черзі, а кількість зроблених ходів визначалася за допомогою гральних кісток.

На основі старовинних рукописів точно встановити правила чатуранги нині неможливо. Зрозуміле тільки те, що кожний із супротив­ників намагався якнайшвидше винищити інші «армії». Переможець, як ведеться, диктував свої умови переможеним.

Нова гра набула популярності. її невдовзі перейняли сусідні наро­ди і чатуранга пішла завойовувати світ. Приблизно до XV століття в Іспанії шахи набули звичного для нас вигляду, тоді ж усталилися сучасні правила гри.

 

 

ПЕЙЗАЖІ МИКОЛИ ГЛУЩЕНКА

Назви справжнього пейзажиста заслуговує той художник, який не лише вміє передати олією, пастеллю чи аквареллю лінії і барви, тони і відтінки, а й глибоко любить свою країну, окрилює ту любов у глядача. Справжній пейзажист — це передовсім палкий патріот.

Таким пейзажистом є Микола Глущенко. Ряд його праць присвячений Дніпру, Києву, його околицям. Це твори не тільки митця, а й людини, яка любить життя, яка дихає з ним одним подихом.

Ви дивитесь на весняний пейзаж, на голубий розлив річки, що захоплює прибережні чагарники, над якими от-от засвистять качині зграї. Тоді думаєте, що Глущенко — поет весни.

Та ось бачите припорошені сивим інеєм дерева, іскристий сніг, по якому простягайся синюваті смуги тіней. І впевнені, що Глущенко — поет зими.

Розкішна барвами осінь і щедре літо так само мають в особі Глущенка вірного свого співця.

Художник багато їздить по країні, невтомно працює. На його полотнах ми бачимо яскраві краєвиди Криму, густі, соковиті фарби Карпат, задумливий спокій гірських озер. Бачимо Володимирську гірку у Києві, чудесні манливі дніпровські далі. Бачимо вечори, ранки, дні рідної країни. І не тільки дивуємось блискучій майстерності художника, а й відчуваємо любов до прекрасної нашої землі.

 

Писаний камінь

На Гуцульщині кожна полонина, плай, потічок, печера, звір мають свою назву, а з нею — історію, легенду. Отож і скелю над Чорним Черемошом віддалік гірського села Криворівні величають Писаний Камінь. Чудова тут місцина! Можна годинами милуватися горами і особливо в час, коли полонини вкриваються червоно-білими полотнами. То зацвітають маки і ромен.

А ще слухати невтомну мелодію Чорного Черемошу. Цей чарівний куточок був улюбленим місцем відпочинку Івана Франка. Він частенько приходив сюди з дітьми і сам. Тоді клав на коліна зошит і щось писав. Або, підперши рукою підборіддя, довго дивився у мрійну далину. Цей камінь і залишився свідком народження багатьох дум поета.

На цій скелі, як і всі, хто побував тут, залишив свій автограф Великий Каменяр. Саме напис Івана Франка був безмежно дорогий селянам Криворівні.

 

 

ПИСАНИЙ КАМІНЬ

На Гуцульщині кожна полонина, плай, потічок, печера, звір мають свою назву, а з нею — історію, легенду. Отож і скелю над Чорним Черемошом віддалік гірського села Криворівні величають Писаний Камінь. Чудова тут місцина!

Можна годинами милуватися горами і особливо в час, коли полонини вкриваються червоно-білими полотнами. То зацвітають маки і ромен.

А ще слухати невтомну мелодію Чорного Черемошу. Цей чарівний куточок був улюбленим місцем відпочинку Івана Франка. Він частенько приходив сюди з дітьми і сам. Тоді клав на коліна зошит і щось писав. Або, підперши рукою підборіддя, довго дивився у мрійну далину. Цей камінь і залишився свідком народження багатьох дум поета.

На цій скелі, як і всі, хто побував тут, залишив свій автограф Великий Каменяр. Саме напис Івана Франка був безмежно дорогий селянам Криворівні.

 

 

СВЯТА СПОРУДА

Собор виник, мов із легенди. Після зруйнування Січі повержені запорожці заснували монастир у місцях, що належали раніше одній з окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук, замість шабель, книги Святого Письма. Чорною жалобою ряс прикривали буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуймо собор.

Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів навіки. Але хто ж збудує? Підліток місцевий викликався, тямковитий хлоп'як з очима великими, як натхнення.

Три доби його не було, потім повернувся до товариства й на долоні тримав собор готовісінький, весь зроблений зі стеблин комишу. Розповідав, нібито зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому наснився. Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду ко­зацьку. Рада козацька, оглянувши пробу комишеву, схвалила: воздвигнем!

І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським.

 

ЮНІСТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Недалеко від міста Чигирина, над річкою Тясмином, під великим лісом притулився хутір Хмельницьких на ймення Суботів. Заснував його Богданів батько, Михайло. Ходили там табуни диких коней, сай­гаків, турів. Далі, ближче до моря, випасали свої отари овець і табуни коней волохи, турки, татари.

Гарно було тут господарювати, але небезпечно. Михайло Хмельниченко поставив двір міцний, завів господарство, жив заможно, у достатках. З дітей один тільки син Богдан Зиновій виріс. Меткий хлопець удався, сильний, як вогонь, скорий, розумний і дотепний, сміливий і завзятий.

Підучивши вдома, батько послав Богданка в Галичину, в колегію. Там учив він, окрім різних предметів, найбільше латинської мови, бо нею тоді всяке діловодство велося по судах, по урядах.

Тягло його на Дніпро, у безкраї, сповнені свободою степи. Пішов на Запорожжя, на Січ, бо там найліпше можна було навчитися воєн­ного ремесла, стати досвідченим вояком, нещадним до своїх ворогів.