В. Шекспір. Філософська основа творчості Шекспіра – ренесансний гуманізм. Комедії та хроніки (“Приборкання непокірної”, “Сон літньої ночі”, “Ричард III”, “Генріх IV”), трагедії (“Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Ромео і Джульєтта”, “Макбет”). Образ світу та образ людини в шекспірівських драмах. Правдивість і багатогранність характерів персонажів. Умовність сюжету, часу і місця дії. Збагачення жанрів: поєднання прози та поезії, грубого фарсу; тонкої іронії, комедійної легкості та епічної серйозності.
Гуманізм, народність, поетична сила мистецтва великого мислителя і митця. Творчість Шекспіра – вершина розвитку англійського і загальноєвропейського театру епохи Відродження.
6. Театр епохи французького класицизму (XVII ст.)
Історичні передумови виникнення класицизму як ідеології абсолютизму. Держава – “розум нації”.Утвердження вищості обов‘язку й розуму, підпорядкування особистих інтересів законам суспільства й держави.
Театральна теорія класицизму – трактат Н.Буало “Поетичне мистецтво” (1674 р.).Нормативний характер естетики класицизму: поділ на жанри високі й низькі (основні – трагедія і комедія), закон “трьох єдностей” (часу, місця й дії), цілісність композиції, герой – носій певної яскраво вираженої пристрасті. Основний конфлікт – між почуттям і обов’язком.
Сценічні канони акторського виконання. Виникнення театру “Комеді франсез”.Великі драматурги-трагіки П.Корнель і Ж.Расін. “Сід” і “Федра” – вершини їхньої творчості. Драматична доля цих творів. Вплив Корнеля і Расіна на розвиток сценічного мистецтва інших країн Європи.
Ж.-Б. Мольєр – видатний комедіограф, творець жанру високої комедії (“Смішні манірниці”, “Міщанин-шляхтич”, “Дон Жуан”).
Від комедії положень і комедії звичаїв до сатири. Боротьба за постановку “Тартюфа”. Актори театру Мольєра. Сучасні прочитання комедій Мольєра.
7. Театр епохи Просвітництва (XVIII ст.)
Філософсько-естетичні погляди просвітників. Основні художньо-естетичні напрямки: просвітницький класицизм (розум переважає почуття), просвітницький реалізм (гармонія почуття і розуму), сентименталізм (перевага почуттів).
Англійський театр
Виникнення нових жанрів: міщанська драма, чи буржуазна трагедія, комедія звичаїв. Розквіт малих жанрів: пантоміма, баладна опера, репетиція. Р.В. Шерідан – найяскравіший представник комедії характерів (“Школа лихослів’я”). Д. Гарік – основоположник нової англійської режисури, актор поза амплуа. Актриса Сара Сіддонс – “уособлена трагедія” англійської сцени.
Французький театр
Вольтер – “третій великий трагік класицизму”. Д.Дідро – енциклопедист, філософ-матеріаліст, організатор, драматург і теоретик театру. Теоретичне обґрунтування ним жанру буржуазної драми, введення “середнього жанру”, соціальної типізації (суспільний стан персонажа). “Парадокс про артиста” (1773): принципи просвітницького реалізму стосовно акторського мистецтва. Мистецтво переживання і показування. П.-О.-К. Бомарше. “Одруження Фігаро” – “революція в діях”, третій суспільний стан на авансцені. Акторське мистецтво. Дюменіль. Клерон. Народження мелодрами, водевілю в кінці XVIII ст.
Італійський театр
Народження літературної комедії звичаїв (літературна мова – засіб культурного об’єднання Італії). К. Гольдоні – реформатор італійського театру. Створення ним жанру “колективної комедії” (“Слуга двох панів”, “Трактирниця”). К. Гоцці. Реанімація і перетворення італійської імпровізаційної комедії масок у писаний жанр. Ф’ябі – трагікомічні казки для театру: “Любов до трьох апельсинів”, “Принцеса Турандот” (сценічна версія п’єси).
Німецький театр
Лессінг – драматург і теоретик. “Гамбурзька драматургія” – основна теоретична праця про театр просвітництва., боротьба проти догм класицизму. П’єса Лессфінга “Емілія Галотті”.
Літературний напрям “Буря і натитск”: суспільний фон сюжету. Жива народна мова; поєднання сентименталізму з праромантизмом. Й.-В. Гетте. “Фауст” –“все людство в особі одної людини”. Гете – керівник Веймарського придворного театру.
Творча діяльність Ф. Шиллера – драматурга: від “Бурі і натиску” до просвітницького реалізму. Тема бунту і протесту (драми “Розбійники”, “Вільгельм Телль”). “Підступніфсть і кохання” – соціальна трагедія. “Марія Стюарт” – перлина творчості просвітника-реаліста. Лейпцигська школа акторської гри К.Нейбер. Початок нової епохи в історії німецького театру – великий актор і режисер Ф. Шредер. Музичне мистецтво Німеччини XVIII ст.
8. Зарубіжний театр XIX – XX ст.
Особливості театрального мистецтва зарубіжних країн. Французька інтелектуальна драма. П’єси Ж.-П. Сартра “Мухи”, “Переможці”.
“Театр абсурду” Франції і США. П’єса С.Беккета “У чеканці Годо”. Творчість Ж.Жене, Е. Йонеско. Бродвейські та офф-Бродвейські театри США. Фріндж – напівлюбительські молодіжні театри Англії. “Комеді Франсез”. Королівський шекспірівський меморіальний театр, Національний народний театр Ж.Віллара, неаполітанська театральна трупа Е. Де Філліпо. Творчість Л. Олів’є, П. Скофілда, Ж.-Л. Барро, А.Барсака, А.Маньяні, Ю.М. Боретті та ін.
Болгарський театр. Творчість К.Кюлявкова (“Боротьба продовжується”)., К.Зідарова (“Царська милість”). Діяльність Державного сатиричного театру (м. Софія).
Польський театр. Творчість С.Ярача, Л.Шиллера, Ю.Остерва. варшавський національний театр. Театр “Комедія”, театр Людови. Режисура К.Свинарського, Є.Гротовського.
Німецький театр. Творчість Б.Брехта. Театр “Берлінський ансамбль”. Режисерська творчість Б.Бессона.
9. Специфіка театрального мистецтва країн східного регіону
Вплив міфології, релігії і філософії країн Сходу на становлення специфіки театральної культури Індії, Непалу, Індонезії, Китаю, Японії, Кореї та ін. Основні риси відмінності східного традиційного театру від європейського: своєрідність законів драматургічної побудови п’єси, особливості акторської гри, костюмів, гриму, організації сценічного простору (відсутність декорацій).
Театральне мистецтво Індії
Витоки індійського театру. Народні театралізовані видовища. Включення танцю, пантоміми в обряд поклоніння індуїстським богам (ІІ тис. до н.е.). Діяльність мандрівних акторів (V-І ст. до н.е.). Ліла – музично-танцювальна драма індійців на основі текстів “Махабхарати”, “Рамаяни” (Північна Індія). Грандіозність видовищ, яскравість костюмів і масок. Якшагана – форма театральних видовищ Південної Індії. Поєднання у виставах діалогу, танцю, декламації і співів.
Трактат “Натьяшастра”– перший спеціальний трактат з питань мистецтва сценічної гри. Засоби сценічної виразності актора: ангіна (мова жестів), валіка (інтонація), ахарья (костюм і грим), саттвіка (сукупність творчих можливостей виконавця). Канонізація акторської гри на основі вчення про емоції (раса) та їх сценічне втілення (бхава). Особлива роль різних положень пальців актора (мудра) у відображенні складних понять і почуттів.
Розквіт індійського класичного театру (І пол. І тис. н.е.). Творчість поета і драматурга Калідаси. Роль різних форм народного театру в період правління мусульманської династії (ХІІ-ХІV ст.). Традиція танцю. Театр катхакалі. Сучасний театр Індії.
Театральне мистецтво Індонезії і Камбоджі
Театральні видовища в Індонезії як складова культурних обрядів, народних і сімейних свят, зв’язок їх сюжетів з текстами “Махабхарати” і “Рамаяни”. Види традиційного індонезійського театру: театр тіней, театр об’ємних ляльок, театр масок, театр мальованих картинок (ваянг-бебер), театр живого актора (ваянг-оранг).
Форми традиційного театру Камбоджі: королівський балет, театр-танець, народний театр. Танець – основа камбоджійського театрального мистецтва. Підпорядкованість камбоджійських танців строгому канону символічний, смисл кожного жесту актора.
Театральне мистецтво Китаю
Виникнення театру в Китаї. Перші (давні) форми сценічних видовищ: байсі (включали акробатику, фехтування, ходіння по канату і танці з величезними макетами тварин); танцювальні вистави на історичні теми (“танець мечей”). Роль в них музичного супроводу.
Період розквіту китайського традиційного театру (ХІІІ-ХVІ ст.). Видовища узацзюй як синтез розмовних і вокальних партій, музики, танцю і акробатики; особливості їх стилістики (уповільнений темп, відсутність декорацій, яскравість і динамізм вставок-інтермедій). Театральні форми узацзюй. Пекінський театр цзинсі. Особливості китайського театру: гра акторів з удаваними предметами, стилізований характер їх рухів і жестів, застосування символіки кольору в гримі і костюмах, алегоричне застосування реквізиту. Схема амплуа акторів, поділ персонажів на 4 групи: шен (чоловічі ролі), дань (жіночі ролі), цзинь (характерні ролі), чоу (комічні ролі).
Провідні театральні колективи. Шанхайський театр пекінської музичної драми. Шанхайський театр шаосінської музичної драми. Вплив китайського театру на розвиток театрального мистецтва інших країн далекосхідного регіону.
Театральне мистецтво Японії
Ранні форми театральних видовищ в Японії: гагаку (процесія за участю танцюристів у масках, музикантів з флейтами і літаврами, юнака з левом), бугаку (яскравість костюмів і страхітливість масок учасників, музичний супровід на високих барабанах); зв’язок театралізованих дійств з ритуалом буддійського богослужіння.
Становлення яскравих і самобутніх форм японського традиційного театру. Театр Но (ІVст.) та його стилістичні особливості (пантомімічний характер вистав, застосування в оздобленні сцени композицій ікебани, повільний і урочистий темп основної дії, гра акторів в масках і перуках, ошатність їх костюмів; символічне значення реквізиту і бутафорії; гортанний спів; манерна декламація).
Театр кабукі. Своєрідність конструкції споруд для вистав театру Кабукі; застосування на сцені різних технічних пристосувань; складність гриму і живописність костюмів акторів, підпорядкованість їх сценічних рухів, жестів, співу та декламації строгим канонічним законам.
Японський театр дзерурі.
Розділ 2. ВІХИ ІСТОРІЇ РОСІЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
1. Історичні передумови виникнення та розвитку руського театру
Народні витоки театрального мистецтва – обряди, ігрища, свята. Скоморохи – перші професійні актори Київської Русі, їхня популярність серед народу. Переслідування скоморохів із боку держави і церкви. Поступове відродження культури, мистецтва після татаро-монгольської навали і “смутного часу”: церковні дійства – театралізовані богослужіння (“Шествіє на осляті”. “Пишне дійство”).
Театр народних лицедіїв, Народний театр Запорізької Січі. Народний театр інтермедії. Народний театр балагану.
2.Український аматорський театр
Аматорський театр Кропивницького і братів Тобілевичів у Бобринці: та Єлисаветграді. Аматорський театр Бабича в Сумах. Репертуар і умови творчої діяльності аматорського колективу. Аматорський театр Галичини, Буковини та Закарпаття. Аматорський міський театр кінця XVIII ст. Аматорські драматичні гуртки недільних шкіл. Аматорські театри навчальних закладів. Ніжинська гімназія вищих наук. Театральна діяльність ліцеїстів М. Гоголя, М. Кукольника та ін. Український аматорський театр Товариства, “кохаючого рідну мову” в Чернігові.
3.Становлення професійного театру в Росії та на Україні
Театр як провідник утвердження ідеології російського абсолютизму.
Створення державного придворного театру в Москві за правління Олексія Михайловича (1672 р.).
Шкільний театр (XVII–XVIII ст.). Художньо-естетичні особливості шкільного театру Києво-Могилянської духовної академії. Драматургія Симеона Полоцького. Феофан Прокопович – визначний політичний і культурний діяч, ректор академії, автор першої історичної драми “Володимир”.
Вертепний ляльковий театр: інтермедійно-релігійні видовища.
Класицизм – основний художньо-естетичний напрям теарального мистецтва першої половини XVIIІ ст. Драматурги класицизму – О. Сумароков і М. Ломоносов. Ф. Волков – “батько російської сцени”. Д. Фонвізін – виразник ідей просвітництва, “сатири сміливий володар”. Викривально-сатирична спрямованість і народність комедії “Недоросток”, боротьба за її постановку. Кріпосний театр.
Створення української національної драматургії. Творча діяльність І. Котляревського. Водевіль “Москаль-чарівник”. Г. Квітка-Основ'яненко – письменник, історик театру, критик, директор харківського міського театру. Сценічна доля його комедій “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці“. М. Щепкін – основоположник акторської школи реалістичної гри у російському та українському театрі. Творча дружба М, Щепкіна з І. Котляревським, Т. Шевченком, М. Гоголем, близькість їхніх ідейних і художніх уподобань. Видатний актор українського театру, продовжувач реалістичних традицій на українській сцені К. Соленик.
М. Гоголь про суспільно-виховне призначення театру. Драматургія М. Гоголя. Щепкін – Городничий. Громадський відгук на комедії “Ревізор”, “Одруження”. Галерея характерів. Образи драматургії М. Гоголя у сучасному театрі та кіно.
Т. Шевченко і театр. Драма “Назар Стодоля”. Діяльність акторів Т. Сальвіні, А. Рісторі, Е. Россі.
4. Російський театр XIX - початку XX ст.
Основні літературно-художні напрями в драматургії та театрі – класицизм, романтизм, реалізм. Найвизначніші досягнення акторського мистецтва. Романтична, трагедійна творчість П. Мочалова. Пафос, декоративність у творчості В Каратигіна. В. Бєлінський про гру Мочалова і Каратигіна.
Викривальний зміст комедії О. Грибоєдова “Лихо з розуму”, її суспільний резонанс. О. Пушкін про театр, “Борис Годунов”, “Маленькі трагедії”.
Натуралістична школа і драматургія І. Тургенєва (“Місяць на селі”, “Нахлібник”). О. Островський – “творець цілого російського театру”. Вплив новаторської драматургії О. Островського на формування нової школи акторської гри в Малому театрі, що відповідала естетичним принципам “п'єс життя“ (“На всякого мудреця доволі простоти”, “Тепленьке місце”, “Снігуронька”).
Сатиричні образи п'єс О. Сухово-Кобиліна (“Смерть Тарєлкіна”) і М. Салтикова-Щедріна (“Тіні”). Неоромантизм п'єс Л. Толстого. Художньо-естетичні особливості драматургії Л. Толстого (“Влада темряви”, “Плоди просвіти”, “Живий труті”). Малий театр: традиційне й унікальне, громадське й особисте – в мистецтві акторів. Розвиток реалістичного і героїко-романтич-ного напрямків. М. Єрмолова – “героїчна симфонія російського театру”. Олександрійський театр. Творчість артистів М. Савіної, В. Давидова. М. Варламова. Народне визнання і популярність актора як громадське і театральне явище.
Гастролі видатних “зірок" Західної Європи Е. Дузе, С. Бернар. Вплив реалістично-психологічних драм норвежця Г. Ібсена (“Нора”, “Ворог народу”), символізму бельгійця М. Метерлінка (“Сліпі”, “Синій птах”), натуралізму француза Е. Золя (“Тереза Ракен”), неоромантизму француза Е. Ростана (“Сірано де Бержерак”) на розвиток нових напрямків у російській драматургії.
Становлення режисури як професії (А. Антуан. Л. Кронегк). Потреба широких прошарків демократичної інтелігенції у “своєму” театрі. Ідейно-творча програма Московського художнього театру (МХАТ), створеного К. Станіславським і В. Немировичем-Данченком у 1898 р.
Єдність етичного й естетичного виховання творчої особистості. “Мистецтво переживання” - творчий принцип системи Станіславського.
Створення сценічної атмосфери та єдиного акторського ансамблю. Утвердження режисерського театру.
А. Чехов і театр. Його новаторська драматургія, формування нового актора мхатівської школи у процесі роботи над нею, (“Іванов”, “Чайка”, “Дядя Ваня“, “Три сестри“, “Вишневий сад”).
Максим Горький і театр. П'єси “Міщани”, “На дні”, “Васса Желєзнова”, “Вороги”, “Дачники”, “Єгор Буличов та інші”.
5. Український театр корифеїв
Царська політика щодо духовного та інтелектуального зростання “національних околиць” Російської імперії. Емський указ Олександра II (1876 р.). Боротьба прогресивної інтелігенції за право грати п'єси українською мовою. Створення в Єлисаветграді в 1882 р. першої української групи під керівництвом М. Кропивницького. Художньо-естетичні особливості трупи. її творчий склад: брати Тобілевичі (І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П Саксаганський), М. Старицький, М. Заньковецька та ін.
Розвиток національної драматургії. М. Кропивницький “Глитай, або ж Павук”, І. Карпенко-Карий (“Суєта”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”). М. Старицький (“Не ходи, Грицю, та на вечорниці”, “За двома зайцями”, “Маруся Богус-лавка”, “Богдан Хмельницький”). М. Кропивницький – “батько українського театру”. Творча діяльність “корифеїв” (видатних артистів перших професійних труп) і її значення в подальшому утвердженні українського національного сценічного мистецтва.
6. Український театр другої половини XIX - початку XX ст.
Народний рух відродження культурного життя на Галичині.
Діяльність першого професійного театру товариства “Руська бесіда”, заснованого в 1864 р. у Львові. І, Франко і театр. Драма “Украдене щастя”.
Провітницько – виховне спрямування російського стаціонарного театру в Києві, заснованого у 1891 р. відомим театральним діячем М. Соловцовим.
Музично театральна діяльність найвидатніших представників української музичної культури С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка. Світове визнання мистецтва оперної співачки С. Крушельницької.
Мова українська драматургія. Прагнення Лесі Українки, В. Винниченка вивести український театр на європейський рівень. Інтелектуально-романтична спрямованість і символічна вишуканість драм Лесі Українки “Блакитна троянда”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “У пущі”. Соціально-психологічний характер '"міської"" лінії драматургії В. Винниченка: “Брехня”, “Гріх”, “Чорна Пантера”, “Білий Ведмідь”, “Між двох сил”.
Відкриття в Києві в 1907 р. першого українського стаціонарного театру під керівництвом М. Садовського – “початок нової ери в історії українського театру”. Звернення М. Садовського до сучасної української драматургії – творів Лесі Українки, В. Винниченка, Л. Старицької – Черняхівської, С. Черкасенка, Олександра Олеся. Святкування 25-річчя сценічної діяльності “української Елеонори Дуле та Сари Бернар” – Марії Заньковецької на сцені театру М. Садовського.
Розвиток національного українського театру на західноукраїнських землях на початку XX ст.
Діяльність театрів “Руська бесіда” (під керівництвом И. Стадника). “Тернопільські театральні вечори”, “Гуцульський театр” Г. Хоткевича. Творчий дебют Леся Курбаса, А. Бучми, М. Крушельницького.
Створення в Києві з 1916 р. режисерської лабораторії, театру експерименту – “Молодого театру” під керівництвом Леся Курбаса, орієнтованого на світову класику, сучасну світову драму.
Діяльність мистецького об'єднання “Березіль”. Творчість М. Куліша (“Мина Мазайло”, “Хулій Хурина”, “97”, “Комуна в степах”, “Прощай, село”).
Пошуки нових шляхів і форм сценічного мистецтва.
7. Український театр середини 30-50-х рр. XX ст.
Сценографічна інтерпретація класичних творів. Творчість І. Микитенка (“Соло на флейті”). Звернення до соціально-визвольної боротьби українського народу у драматичних творах В. Суходольського (“Устим Кармелюк”). Ю. Яновською (“Дума про Британку”). Тенденція європеїзації, символізм творчості (І. Кочерги (“Алмазне жорно”, “Свіччине весілля”). Драматургія О. Корнійчука (“Загибель ескадри”, “Платон Кречет”, “В степах України” та ін.). Творчість Н. Ужвій, Л. Бучми, Г. Юри. Діяльність Харківського театру імені Т. Шевченка. Київського російського театру імені Лесі Українки.
Розвиток театру на західноукраїнських землях до 1939 року. Історико-релігійна драматургія Г. Лужницького (“Ой Морозе, Морозенку...”, “Дума про Нечая”, “Ой зійшла зоря над Почаєвом”). П'єса Г. Лужницького “Посол до Бога” (“історичний фактомонтаж на 9 картин” та її втілення на сцені Львівського міського театру 1934 р.
8. Український драматичний театр 60-90-х рр. XX ст.
Діяльність українських театрів в евакуації. Розвиток театральної справи на території Західної України в післявоєнний період. Творчість Я. Галана (“Любов на світанні”), А. Хижняка (“На велику землю”).
Творчість українських емігрантів Ю. Косача, У. Самчука, Л. Коваленко, В Вовка, М. Цуканова та ін. Створення українських аматорських театрів у еміграції.
Творчість учня Л. Курбаса режисера В. Василька. Становлення української театральної педагогіки. Сценічна інтерпретація світової класики на українській сцені. Розвиток української сценографії, творчість В. Меллера. Авангардно-творчі пошуки 60-х років. Відновлення постановки Л. Курбаса “Гайдамаки”.
ЛІТЕРАТУРА
Основна
1. Абалкин Н. А. Рассказы о театре.-М.:Мол. Гвардия,1981. – 304 с.: ил
2. Анарина Н. Г. Японский театр Но. – М.:Наука,1984. – 213 с.: ил.
3. Брудный Д. А. Беседы о театре: Пособие для учащихся нац. шк. РСФСР. – Л: Прсвещение,1983. – 59 с.
4. Бояджиев Г. Н. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. – 2-е изд. – М.: Просвещение, 1981. – 336.: ил.
5. Вайнштейн М. П. Молодежи о театре. – М.: Искусство, 1980. – 174 с.
6. Дмитриев Ю. А. Хайченко Г. А. История русского и советского драматического театра (от истоков до современности): Учеб. Пособие для Ин-тов культуры и культурно-просвет. уч-щ. –М.:Просвещение, 1986. –160 с.
7. Иванов О. К., Кривицкий Е. Е. Вахтангов и вахтанговцы. – М.: Моск. рабочий, 1984. – 157 с.: ил.
8. Иллюстрированная история мирового театра / Под ред. Дж. Рассела Брауна. – М., 1999.
9. История зарубежного театра / Под ред. Г. Бояджинова и др. – М.: Просвещение, 1974.
10. История зарубежного театра: Учебник. – СПб.: Изд-во “Искусство-СПб”, 2005. – 575 с.
11. Кагарлицкий Ю. И. Театр на века: Театр эпохи Просвещения: тенденции и традиции. – М.: Искуство, 1987. – 350 с.
12. Климова Л. П. К. С. Станиславский в русской и советской критике. – Л.: Искусство, 1986. – 149 с.
13. Красильникова О.В. Історія українського театру ХХ соріччя. – К.: Либідь, 1999. – 208 с.
14. Крымова Н. А. Станиславский – режиссер. – 2-е изд., испр. – М.: Искусство,1984. – 144 с.
15. Мочалов Ю. Первые уроки театра: Кн. Для учащихся ст. классов. – М.: Просвещение, 1986 – 208 с.
16. Немирович-Данченко В.И. Вл. И. Немирович-Данченко о творчестве актера: Хрестоматия. – 2-е изд., доп. – М.: Искусство, 1984. – 623 с.: ил.
17. Рыбаков Ю. Эпохи и люди русской сцены. 1672 – 1823 гг. – М.: Сов. Россия, 1985. – 142 с. – (В помощ худож. самодеятельности).
18. Соловьева И. Н., Шитова В. В. К. С. Станиславский. – М.: Искусство, 1986. - 169 с.: ил. – (Человек. События. Время).
19. Станиславский К. С. Работа актера над собой: Ч. І. Работа над собой в творческом процессе переживания. Дневник ученика – М.:Искусство, – 479 с.
20. Соболева О. С. К. С. Станиславский работает, беседует, отдыхает. – М.: СТД РСФСР, 1988. – 367 с.: ил.
21. Смирнов– Несвицкий Ю. А. Вахтангов. – Л.: Искусство, 1987. – 247 с.: ил. – (Жизнь в искусстве).
22. Ступников И. Английский театр: Конец ХVII – нач. XVIII в. – Л.: Искусство, 1986. – 351 с.: ил.
23. Творческое наследие В. Э. Мейерхольда: Сб. / Ред.- сост. Л. Д. Вендровская, А. В. Февральский. – М.: ВТО, 1978. – 488 с.: ил.
24. Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 1: Дожовтневий період. – 567 с.
25. Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 2: Радянський період. – 682 с.
26. Хайченко Г. А. Страницы истории советского театра. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Искусство, 1983. – 270 с.
27. Царев М. И. Мир театра: Кн. Для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 253 с.: ил.
28. Энциклопедия для детей: Искусство. – Т.7, Ч.3.: Музыка. Театр. Кино. – М.: аванта, 2004
Додаткова
1. Авторська майстерність корифеїв: Зб. – К., 1973.
2. Белецкая Л. Украинский советский драматический театр. – К., 1984.
3. Білецька Л Шевченко і театр. – К., 1960.
4. Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. – К., 1987.
5. Бобошко Ю. Гнат Юра. – К., 1980.
6. Василько В. Микола Садовський та його театр. – К., 1964.
7. Василько В. Театру віддане життя. – К., 1984.
8. Василько В. Фрагменти режисури. – К., 1967.
9. Волошин І. джерела народного театру на Україні. – К., 1960.
10. Волошин І. Щеп кін і Україна. – К., 1968.
11. Волошин І. Панас Карпович Саксаганський. – К., 1960.
12. Довбишенко Г. Театр. – К., 1984.
13. Дурилі С.М. Заньковецька. – К., 1958.
14. Заболотна В.І. Амвросій Бучма. – К., 1984.
15. Кисіль О. Український театр. – К., 1968.
16. Коломієць Р. Театр Сакса ганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.
17. Куліш Л. Твори: У 2 т. – К., 1989.
18. Курбас Л. Спогади сучасників. – К., 1969.
19. Кропивницький М. Збірник статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955.
20. Мар¢яненко І. Сцена, актори, ролі. – К., 1964.
21. Микитенко І. Театральні мрії. –К.. 1968.
22. Пилипчик Р. Микола Садовський у спогадах сучасників// Микола Садовський: Зб. – К., 1984
23. Сакса ганський П.К. Думки про театр. – К., 1955.
24. Смолич Ю. Про театр. – К., 1977.
25. Стеценко І. І.Карпенко-Карий. – К., 1957.
26. Танюк Л. Мар¢ян Крушельницький. – М., 1974.
27. Тобілевич Б. Сакса ганський. – К., 1958.
28. Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. – К., 1957.
29. Українка Леся. Твори: У 5 т. – К., 1951
30. Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 1: Дожовтневий період. – 567 с.
31. Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 2: Радянський період. – 682 с.
32. Френкель М. Современная сценография. – К., 1980.
33. Френкель М. Пластика сценического пространства. – К., 1987.
34. Франко І. Твори: В 50 т. – К., 1950-1956.
35. Харченко В. Режисура як мистецтво і професія // Режисер і вистава. – К., 1962.
36. Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – К., 1963-64.
37. Юра Г. Життя і сцена. – К., 1965.
РЕЖИСЕРСЬКЕ МИСТЕЦТВО
Режисура — мистецтво створення режисером гармонійного, ідейно і художньо цілісного видовища. Базуючись насамперед на драматургічному матеріалі і виходячи з власних ідейно-естетичних принципів, режисер об'єднує і спрямовує роботу всіх учасників творчого процесу — акторів, художників, композиторів, операторів (в кіно, на телебаченні), а також працівників допоміжних служб (освітлювачів, гримерів, бутафорів, костюмерів, озвучувачів та ін.). Основою Р. м. є режисерський задум, що включає творчу інтерпретацію п'єси, характеристику окремих персонажів, визначення стилістичних і жанрових особливостей акторського виконання в даній виставі, вирішення спектаклю в часі (в ритмі й темпі) і просторі (в мізансценах і плануванні), характер і принципи сценографічного й музично-шумового оформлення, що потім втілюється в єдиному ансамблі театральної вистави, кіно- й телефільму, радіопередачі, видовищі просто неба тощо. P. м. у драматичній вистав і в сучас. розумінні виникло в 2-й пол. 19 ст. Однак елементи режисури існували вже в античному театрі, де драматурги брали участь у постановці своїх творів. Постановочні елементи розвивались у середньовічному театрі 14—16 ст. (міракль. містерія, мораліте). Під час становлення профес. театру за доби Відродження склалася традиція, коли в одній особі поєднувалися керівник трупи, драматург, актор і організатор вистави (зокрема, А. Беолько — в Італії, Лопе де Руеда — в Іспанії, Г. Сакс — в Німеччині). Видатну роль у розвитку Р. м. відіграли драматурги 16—17 ст.: У. ІІІекспір — в Англії, Лопе де Вега — в Іспанії, Ж. Расін і Ж. Б. Мольєр — у Франції. Ж. Расін, який сам ставив у театрі "Бургундського отелю" (Париж) свої трагедії, вимагав від акторів наспівних інтонацій, манірності жестів, в той же час Ж. Б. Мольєр прагнув подолати декламаційну умовність, тяжів до життєвої правди у власній акторській грі і вимагав цього від ін. акторів. У добу Просвітительства Вольтер, Д. Дідро (у Франції), Г. Е. Лессінг (в Німеччині) прагнули сформулювати основи Р. м., визначити принципи гри актора. Ф. Л. Шредер у Гамбурзькому театрі вперше при створенні вистав запровадив вивчення актором не лише своєї ролі, а й усієї п'єси, ввів постійні репетиції і попередні читання п'єс. У Франції подібні реформи запровадив Ф. Ж. Талі, ма, діяльність якого знаменувала поворот від класицистичного театру до романтичного (див. Романтизм). Під час дальшого розвитку театру значно підвищилися вимоги щодо відтворення історико-побутової достовірності в зображенні епохи, щодо роботи над кожною сценою, з кожним виконавцем, створення ансамблю; велику роль відіграла діяльність Мейнінгенського театру (реж. Л. Кронек) та Вільних театрів А. Антуана в Парижі, О. Брама в Берліні. Незалежного театру в Лондоні.
