Культура галицько-волинської Русі

Культура Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості цікава і своєрід­на. Вона характеризується, зокрема, діяльністю «славетного» співака Мітуси, чудового скульптора Авдія, ряду талановитих художників і літописців. На жаль, письмові джере­ла і пам'ятки мистецтва цієї землі збереглися погано, найчастіше фрагментарно. Загалом місце Галицько-Волинської Русі в історії вітчизняної культури переважно визначається особливостями соціально-економічного і політичного розвитку цього краю протягом усієї ранньофеодальної епохи. Вже в VI-VIІ ст. на широких просторах від р. Горині до р. Вепра склалося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. У ньому вбачають одне з проявів початкового етапу формування державності у східних слов'ян. Однак про наступний розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті відомо мало. Не пізніше середини X ст. політичний вплив Київської Русі поширився на велику частину цієї території, а з 981 р. і на західні її околиці — Червенські гради і Перемишльська земля – остаточно ввійшли до складу Київської держави.

Волинське князівство до початку періоду феодальної роздробленості залишалося як і раніше пов'язаним із Київським. Князі на Волині часто змінювалися, і жодний із них фактично не зміг тут міцно закріпитися. Початок місцевої княжої династії у Володимарі-Волинському було покладено всередині ХІІ ст. Ізяславом Мстиславичем, ону­ком Володимира Мономаха. Місцева династія в Прикарпатті, яке відділилося від Во­лині в останній чверті XI ст., виникла раніше. Тут утворилися три князівства братів Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого: у Перемишлі княжив Рюрик, у Звенигороді (нині село Львівської області) — Володар, у Теребовлі на Подолії — Василько. Після смерті Рюрика в Перемишль перейшов Володар. Його син Володимирко (1141 – 1153 p.), об'єднавши Звенигородське Перемишльське і Теребовльське князівства, обрав стольним містом Галич — недалеко від впадання р. Лукви в Дністер. Галицькому князівству дове­лося відстоювати своє право на існування в кровопролитних війнах із половцями, Польщею, Угорщиною. Найбільшого розквіту воно досягло при сині Володимирка Ярос­лавові Осмомислі, батька оспіваної в «Слові о полку Игоревім» Ярославни.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, об'єднавши Волинь і Галичину в Галицько-Волинське князівство, підкорив своєму впливу і Київ. Зміцнивши свій авто­ритет на Русі сміливими й успішними походами на половців, Роман втрутився у бороть­бу між імператорами і папством. Смерть Романа стала початком довгострокової смути, розпаду Галицько-Волинського князівства на ряд дрібних володінь, хазяйнування в Галичі боярських угруповань. Залучення боярами іноземних заступників — угорських і польських — у внутрішні чвари боярства з князями сприяло зміцненню позицій бояр і призвело до майже небаченої в інших руських князівствах жорстокої боротьби з кня­жою владою. Лише після того як був зломлений завзятий опір бояр, Данило Романович у 1237 р. остаточно закріпився у Галичі, а в 1239-1240 pp., напередодні Батиєвого руй­нування, — і в Києві. Він відбудував свою нову столицю Холм й інші міста, спробував посадити свого сина Романа на герцогський престол в Австрії, а в 1253 або на початку 1254 р. увінчався королівською короною. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на якийсь час Люблінсь­ку землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. На початку XIV ст. всі галицькі і во­линські землі знову об'єдналися. Юрій І зумів навіть домогтися заснування митрополії в Галичі. З західними сусідами він і його сини підтримували дружні стосунки. Постійно захищаючи від Золотої Орди західні території, Галицько-Волинська Русь поступово слабшає. Цією обставиною, а також суперечностями між князями і боярськими угру­пованнями скористалися більш сильні сусіди. У другій половині XIV ст. Галицьке князівство захопила Польща, що остаточно зміцнилася тут із 1387 p., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича. За таких історичних умов розвивала­ся культура Галицько-Волинської землі.

У XІІ-ХІІІ ст. основним платіжним засобом у Галицько-Волинському князівстві, як і на всій території Давньої Русі, стають срібні, рідше золоті гривні-злитки. Застосу­вання злитків при великих торгових операціях було в той час характерним для всіх країн Центральної Європи. У XIV ст. у Галичині і на Волині, які в сусідніх землях, одержують поширення празькі гроші.

Оживлені товарно-грошові відносини сприяли росту міст. Як видно з дипломатичних актів, князі заохочували міжнародні купецькі зв'язки. Данило Романович закли­кав у Холм «приходаїв» — майстрів, що бігли від татар. У Львові відразу ж після будів­ництва замку почали поселятися селяни, що шукали укриття від татарських орд. У Львові другої половини XIIІ ст., крім корінного населення, були колонії вірменів і німців. У Галицько-Волинській Русі общинам іноземних колоністів князі давали самовряду­вання. Іноземні колоністи в той час були прихильниками не боярського свавілля, а міцної княжої влади. Міста були опорою князям у їх прагненні приборкати великих бояр. Але загалом князі представляли інтереси класу феодалів і сприяли зміцненню феодальних відносин у більш прогресивному варіанті. Саме на цій підставі стало мож­ливим значне посилення княжої влади.

Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині XIІІ ст. єпископи, будучи найбіль­шими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників. Верхівка духо­венства і пізніше зберегла великий вплив на державні справи, але писемність аж ніяк не була монополією духівництва. Буквені клейма на глиняному посуді і свинцевих плом­бах, написи на повсякденних речах (прясельцях, кістяних рукоятях ножів) свідчать про те, що грамотні люди були й у середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звениго­роді, Перемишлі, Галичі знайдені бронзові стилуси («писала») для писання на воскових табличках, що застосовувалися при навчанні грамоті. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із «Житія» іконописця Петра, згодом митрополита, волиняни­на за походженням. Семи років він навчався грамоті, причому відзначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спочатку вчився погано і лише згодом випередив своїх од­нолітків.

Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в княжих і єпископських кан­целяріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. У літописі, крім ряду нагадувань про грамоти, наведений текст двох грамот Володимира Васильковича й однієї – Мстислава Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича, Левка II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детько, що призначалися закордонним адреса­там, написані латинською мовою, з урахуванням загальноприйнятих у той час правил дипломатики. Що стосується рукописних книг, створених у Галицько-Волинській Русі XII-XIV ст., то збереглася лише незначна їх частина. Здавна знаходилося в Подністров'ї Галицьке Євангеліє 1144 року. Ця пам'ятка цікава тим, що являє собою найдавніше в східних слов'ян євангеліє — «тетр», але не «апракос», тобто суцільний текст для домаш­нього читання, а не розділений на уривки згідно з послідовністю церковних служб.

Можливо, що саме в Галицькій землі створена найдавніша східнослов'янська (так звана друга) редакція тексту новозавітних книг, що помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої у південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XIІ-ХІII ст. й ін.) зберіг монастир південно-волинського села Городище, що був у ХІІІ-XIV ст. великим культурним центром. У Холмі при Левкові Даниловичеві переписане Холмське Євангеліє XIII ст., так зване Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 p., писане поповичем Євсевієм. Холмські рукописи виявляють деякі типово народні мовні риси, які пробивалися крізь церков­нослов'янську основу тексту літургійних книг.

Про поширення книг на Волині свідчить літописна розповідь про князя Володи­мира Васильковича. Як оповідає літопис, князь зробив пожертвування церквам у своїх містах (Володимир, Берестьє, Бєльський, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка­федрам інших князівств – Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. У числі його да­рунків літописець перераховує і частково описує 36 книг. Безумовно, це не повний перелік книг, пожертвуваних Володимиром. Очевидно, із книг князя, що потрапили в інші міста, літопис називає тільки найцінніші. У багатьох випадках зазначено, яким чином ці книги потрапили до князя: два соборника перейшли до нього в спадщину, молитовник він купив у Любомлі, ряд книг замовив, а дві — сам переписав. Звертає на себе увагу багате зібрання книг при дворі Володимира.

З великою майстерністю здійснювалися у Володимиро-Волинському князівстві переплетення книг. Серед розданих Володимиром Васильковичем книг багато окутих сріблом, а золотом писане «Євангеліе-апракос», послане в Чернігівську єпископію, було окуте сріблом із перлинами. Особливо докладно описане плетіння двох Євангелій, за­мовлених для любомльської церкви. Перше було окуто золотом і камінням дорогим із перлами, і Деісус на ньому виготовлений із золота. Отже, плетіння найбільш дорогих книг поверх шкіри прикрашалося золототканими тканинами (оловір), металевими на­кладками із зображенням фініфтю. Всі ці багаті плетіння виготовлялися місцевими ре­місниками. Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Таким чином, у Володимиро-Волинському працювала група переписувачів і майстрів художнього оформ­лення книги.

Літописання в Галицькій землі з'явилося рано, і з самого початку в ньому була світська спрямованість. Мабуть, дружинником, а не священнослужителем був Василь, що описав осліплення теребовльського князя Волошка Ростиславича в 1097 р. Місцеві літописці були освіченими людьми, вміло користувалися літературними джерелами. Так, Василь, автор «Повісті про осліплення Волошка», знав Початковий літопис у його першій редакції. Окремі місця «Повісті» підтверджують також знайомство її укладача з чеськи­ми пам'ятками старослов'янською мовою, що розповідають про життя і смерть князя В'ячеслава. Втім на Русі знали не тільки «Житіє В’ячеслава», але і кілька інших старо­слов'янських пам'яток великоморавського, або давньочеського, походження. Один із основних шляхів їх поширення йшов через галицько-волинські землі.

Візантійські історичні і літературні пам'ятки потрапляли в давній Галич із Києва і Болгарії або безпосередньо з Візантії. На думку академіка А.С.Орлова, саме в галицько-волинській землі був складений всесвітньо-історичний звід, що дійшов до нас у вигляді так званого Архівного хронографа. У нього входять переклади з грецької мови візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, «Александрії» Псевдо-Калісфена, «Історії іудейської війни» Йосипа Флавія.

Літопис ХШ ст., який прийнято називати Галицько-Волинським, дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця ХПІ-початку XІV ст. Однак перша його частина (звід Данила Галицького) була створена приблизно в другій половині 40-х - 50-х років XIІІ ст. Цей звід був складений у Холмі для обгрунтування політики Данила, що вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київський літописний звід, що вклю­чав «Повість временних літ» і Київський літопис, доведений до 40-х років XIII століття. Перед початком «Повісті временних літ» літописець, що працював у Холмі, додав пе­релік київських правителів від Діра й Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галиць­кого. Київський літопис перших десятиліть ХІІІ ст. він замінив власним.

На відміну від багатьох інших літописних пам'яток, літопис Данила Галицького — логічна розповідь, без хронологічної сітки. Пізній переписувач за власним розумін­ням вніс дати в Іпатїївський список літопису, допустивши при цьому грубі помилки. Тому більш близькі до початкового варіанту списки, що не мають хронології, знайдені на Україні, – Хлебниківський, Погодинський, київський список Марка Бундури.

Виразний приклад розвитку в Галицько-Волинській Русі своєрідної культури — зодчество цього краю. Як і всюди на Русі, більшість споруд тут будували з дерева, кам'я­ними були спочатку тільки одні храми, рідше князівські палати. Будівництво найдавнішого культурного центру на заході Русі — Володимира-Волинського говорить про тісні його зв'язки з Києвом. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Це типовнй шестистовпний однокупольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці Пирогощі у Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря. Той самий тип будівництва представляла у Володимирі «Стара катедра» — заміський храм. Можливо, у володимиро-волинському Успенському соборі чіткіше були виражені еле­менти романської архітектури, не збережені реставраторами. З волинським зодчеством було тісно пов'язане і гродненське. Початок йому, судячи з подібних рис, поклали майст­ри з Володимира-Волинського. Однак незабаром у Гродно склалася місцева архітектурна школа. У ній багато своєрідного, передусім, ошатне оздоблення фасадів із вмонтованими в цегельну стіну керамічними плитками і каменями різних відтінків.

Оригінальне і зодчество Галичини. Основи його своєрідності могли бути закла­дені ще в той час, коли Прикарпаття підтримувало тісні політичні й культурні зв'язки з Великоморавською державою (кінець ІХ-початок X ст.). Саме до цього періоду деякі дослідники відносять будівництво в Перемишлі білокам'яної церкви — ротонди з круг­лою вівтарною апсидою. План її точно такий, як у ротонд кінця IX ст. у Лівому Градці (Чехія) і Старому Місті в м.Угорське Градіште (Моравія). Білокам'яним був і розкопаний у 1956-1964 pp. поблизу ротонди тринефний, мабуть, чотиристовпний, храм. Дослідни­ки не без підстав вважають цей храм кафедральним собором перемишльського князя Володаря Ростиславовича (1092-1124 pp.). Це підтверджує і знайдена тут свинцева пе­чатка Давида Ігоровича, що відвідав Перемишль, за літописними даними, у 1099 р. Роз­криті фрагменти візерункової, вимощеної каменем підлоги, трикутні і прямокутні май­олікові керамічні плитки, окремі різьблені архітектурні деталі.

До середини XII ст. романська будівельна пластика була вже загальноприйнятим у галицькому зодчестві прийомом. Фрагменти колон і напівколон, капітелей були вияв­лені не тільки серед залишків ряду храмів давнього Галича, але й в інших містах – Ва­силів і на Буковині, Звенигороді. Різьблене вбрання збереглося тільки в храмі Панте­леймона біля Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями коринфського ор­дера. Західний, головний портал — перспективний, що іде в глиб стіни. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом, перевитим джгутами. До романських деталей цієї церкви є близькі аналоги в деяких храмах в Угорщині. У Галицькій землі ще в дохристиянську епоху було розвинене не тільки різьблення, але і кругла скульптура. Зв'язки Галичини із західним романським мистецтвом проявилися в тому, що тут поряд із триапсидними хрестово-купольними храмами продовжували будувати круглі церкви — ротонди. Це було пов'язане з традиціями, що вкоренилися раніше. Так, перемишльська ротонда XII першої половини XIІІ ст. із круглою апсидою цілком повторює план дав­ньої перемишльської ротонди, однак, виконана із застосуванням більш досконалої тех­ніки будівництва. Схожа на неї Іллінська церква в давньому Галичі, але тут до ротонди з круглою апсидою примикає із заходу прямокутне приміщення, що відповідає бабинцю тричасних церков. Будувалися ротонди і більш складного плану, наприклад, із чотирма апсидами, біля Галича. Порівняно пізні ротонди у Володимирі-Волинському дуже ори­гінальні: одна, восьмиапсидна, має неначе хвилясті стіни; у другій зводи підтримували­ся внутрішньою круговою колонадою.

Оздоблення галицьких і частково володимиро-волинських храмів декоративним різьбленням відоме тільки з археологічних знахідок. Про чудові храми Данила Галиць­кого в Холмі ми знаємо головним чином з літописної розповіді. Літописець повідомляє, що в побудованих при Данилі Козьмо-Дем'янській і Іванівській церквах зводи були чотиристовпні. Особливою красою відрізнялася церква Івана. У ній капітелі опорних стовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Біля входу у вівтар піднімалися коло­ни з кам'яних монолітів. Внутрішня поверхня купола була розписана золотими зірками на лазурному тлі. У вікнах красувалися вітражі. Портали давні майстри оформили каме­нем білим і зеленим; різьблення на них настільки уразили літописця, що він повідомив ім'я скульптора Авдія. Достовірність зведень літописця підтверджується тим, що при розкопках Холмського городища виявлені сотні кілограмів сплаву міді і свинцю. Очевидно, це залишки підлоги церкви, що згоріла під час пожежі в 1256 році. Відразу після пожежі Данило почав відбудовувати місто.

Розповідь про багатство різьблених прикрас підтверджують знахідки фрагментів капітелей і інших архітектурних деталей. Серед кам'яних скульптур Холма виділяється кам'яна статуя орла, поставлена на спеціальному кам'яному стовпі. Ця скульптура мог­ла мати геральдичне значення, як і зображення орла на галицьких керамічних плитках. У розповіді літописця про будівництво храмів і оборонних споруджень Холмського гра­ду зустрічаються слова про те, що Данило посадив сад. Отже, будівельники Холма вклю­чили сад у план створення єдиного (користуючись сучасним терміном) архітектурно-паркового ансамблю. Літопис показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. Ще до монгольської на­вали були споруджені міста-замки Данилів, Кременець, Угровеськ, Холм,

Про будівельну діяльність інших князів немає повідомлень у літописах, а пам'ят­ки матеріальної культури дійшли до наших днів далеко не всі. Збережені спорудження, як і скупі літописні зведення, підтверджують, що в другій половині XIII ст. на Волині розгортається будівництво кам'яних оборонних веж. Вже при Данилі Галицькому нижній ярус вежі у Холмському замку був кам'яним, але основна його частина була дерев'яною. Мабуть, при спадкоємцях Данила були споруджені дві кам'яні вежі, що охороняли ближні підступи до Холма з боку Польщі: Отолп'єнська, пізніше Белавінська. Були вежі і в інших містах. З них добре збереглася тільки Кам'янецька, складена з брущатої цегли. У ній дуже виразні ранньоготичні форми — зводи з «гирьками», стрілчасті про­різи вікон із трилопатевим завершенням. Така ж кладка стін, яку Кам'янці, була здійснена в Луцькому замку. Треба думати, що будівництво цього замку почалося при Мстиславі Даниловичеві в 90-і роки XIII ст. Цей замок, а також і волинські вежі свідчать про вплив на давньоруську оборонну архітектуру споруд західних сусідів — Польщі, Південної Німеччини. Безпосередніми виконавцями західних по стилю конструкцій, очевидно, були німецькі колоністи й інші іноземці, що осіли в містах Галицько-Волинської Русі і сусідніх країн.

Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монумен­тальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, роз­пис храмів фресками робився за княжим замовленням. Сучасники високо цінували май­стерність галицьких художників-монументалістів. Наприкінці XIV-XV ст. їх часто зап­рошували розписувати костьоли в міста Польщі. Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській Русі під впливом київського, який тут високо цінувався.

Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до ХІІІ ст. Безцінною пам'ят­кою є «Покрова», що зберігається у Київському національному музеї українського ми­стецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньорусько­му і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в давньогалицькій богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в константинопольському Влахернському храмі. Ймовірно, що безпосереднє знайомство галицьких художників із візантійською пам'яткою дало поштовх розвитку самостійної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів. Характерно, що цей культ приблизно у ті ж часи розви­вався в різних князівствах, але іконографія його різна: кожне князівство прагнуло мо­тивувати ідею обраності своєї держави. Цікава іконографічною схемою і кольоровою гамою галицька ікона досить недосконала за технікою живопису. Очевидно, це при­мітивна копія з оригіналу, що є переробкою влахернської ікони. Наявність такого роду копій свідчить про те, що вже в першій половині ХІІІ ст. станковий живопис став масо­вим жанром; що поряд із майстрами, які обслуговували собори й інші головні міські храми, було багато живописців, що працювали для широкого кола замовників із сільських і міських церков.

З робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона Богоматері-Одигітрії кінця XIІІ-XІV cт. із Покровської церкви м. Луцька (зберігається в Київсько му національному музеї українського мистецтва). Вражає мужній сум у погляді матері, цілісність і епічна величність її образу. Відома Ченстоховока ікона, популярна в Польщі, яка у XІV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона Юрія Змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва). У ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задуму: ство­рити образ безстрашного воїна, вірного своєму обов'язку. На ясно-сірому тлі виділяється темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Надзвичайне сполучення ди­намізму і гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції свідчить про май­стерність художника. Пам'ятки кінця XIV ст. і ряд пам'яток XV ст. виконані в художніх традиціях епохи Галицько-Волинської Русі. Їм властива індивідуальна манера окремих майстрів, лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватися кольоровими контрастами, емоційна насиченість образу-символу. Ці риси, органічно зливаючись у ході подальшого розвитку з багатьма нововведеннями, стали згодом одним із компонентів національної своєрідності місцевого образотворчого мистецтва. Так, у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо бачать використання і творчий розвиток мо­тивів, що існували ще в галицько-волинську епоху.

Культура Галицько-Волинської Русі розвивалася в нерозривному зв'язку з жит­тям, із соціально-економічною і політичною історією краю. І цілком заслуговують доб­рого слова нащадків ті діячі культури, що у важку хвилину були з народом, виступали ідеологами визвольного руху. Досить згадати книгаря Тимофія, що у Галичі піднімав людей на боротьбу проти іноземних окупантів. У повний голос звучить патріотична тема в літописах і фольклорних творах, у пам'ятках образотворчого мистецтва і зодче­ства. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська Русь протягом сторіччя після монголо-татарської навали не відставала від сусідів, а в ряді випадків навіть стала батьківщиною творчих імпульсів, що збагатили скарбницю східноєвропейської культури того часу. Галицько-Волинська культура довела свою життєздатність, збагачуючись як у результаті внутрішнього розвитку, так і в ході міжнародних зв'язків і не втрачаючи при цьому східнослов'янської специфіки. Загалом Галицько-Волинській землі нале­жить почесне місце у формуванні давньоруської, а пізніше й української культури, у закріпленні її зв'язків із культурою російського і білоруського народів, а також із куль­турою південних і західних слов'ян. Тому протягом сторіч у важкий час панування іно­земних феодалів багато слов'янських діячів літератури, мистецтва, просвітництва звер­талися до спадщини Давньої Русі, взагалі, Галицько-Волинського князівства, зокрема. Спогади про його колишній блиск і велич підтримували дух визвольної боротьби українсь­кого народу в XV-XVIII століттях. Не випадково низка писемних пам'яток, зокрема Волинський літописний звід, переписували і переробляли в пізніші століття. В усьому цьому не можна не побачити прояви загальної закономірності: усе краще з культури минулих епох не втрачається, а використовується для створення нових культурних цінно­стей, що відбивають нову соціально-економічну і політичну реальність.

Культура доби Київської Русі стала не тільки продовженням культурного роз­витку попередніх часів, а й виявом якісних зрушень у житті східних слов'ян. Ці зрушен­ня були пов'язані із розпадом родового ладу та визріванням феодальних відносин. За досить короткий час давньоруська культура досягла високого рівня, посівши помітне місце у колі середньовічних культур світу. Виходу давньоруської культури на світовий рівень сприяло інтенсивне поширення християнства на київських землях. Нова релігія допомагала утвердженню феодального ладу, зміцненню молодої державності, сприяла міжнародним контактам. Поширення християнства забезпечило розвиток писемності, сприяло появі визначних літературних пам'яток та мистецьких цінностей.

Контрольні запитання

1.У чому, на вашу думку, полягала складність і суперечливість запровадження християнства на Русі?

2.Якою була політика князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого сто­совно розвитку освіти та просвітництва?

3.Яка споруда вважається першим кам'яним храмом на Русі?

4.Коли був закладений Софійський собор у Києві?

5.Що являла собою житійна ікона, яка була розроблена руськими майстрами?

6.Як проявляється "двовір'я" у виробах давньоруського прикладного мистецтва?

7.Як вплинуло християнство на розвиток літератури у Київській Русі?

Теми рефератів

1.Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток просвітництва.

2.Літописання доби Київської Русі.

3.Особливості розвитку християнського культового мистецтва княжої доби.

4.Київський Софійський собор як втілення християнської світоглядної ідеї.

5.Християнський світогляд як передумова формування філософського освоєння дійсності.

6.Школа і педагогічна думка княжої доби.

7.Правова культура Київської Русі.

8.Походження слов'янської писемності.

Семінарське заняття