Господарство України в 1914 - 1920 рр.

Українська економіка на початку ХХ ст. розвивалася по висхідній, але, як і в інших країнах, у цей період проявляється циклічність. 1893 – 1899 рр. – період різкого підйому, зумовлений про­цесом індустріалізації, 1900 – 1903 рр. – економічна криза та складання революційної ситуації, 1904 – 1908 рр. – економічна депресія, що підсилювалася революційними подіями, 1909 – 1913 рр. – нове економічне піднесення, що охопило всі галузі господарства.

Особливу роль у промисловості України відігравала гірничодобувна та металургійна галузі. У 1913 р. в Україні працювали 21 металургійний завод, на яких вироблялося 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами зростає видобуток нікопольської марганцевої руди та виробництво коксованого вугілля. У загальному виробництві коксу в Росії частка України становила на 1889 рік 91 %, а на початок ХХ ст. – 99,4 %. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5 – 4,5 млн пудів на рік, на копальнях – 0,3 – 18 млн пудів. У металургійному виробництві почали застосовувати більш продуктивні закриті коксові печі.

Напередодні Першої світової війни в Україні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних заводів, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Разом з тим розвиток більшості машинобудівних заводів стримувався слабкістю їхньої матеріально-технічної бази. Переважали малопотужні, застарілі парові двигуни, застарілі системи передач від двигуна на привід. У результаті цього зарубіжні підприємства успішно конкурували з вітчизняними на внутрішньому ринку, значно звужуючи збут їхньої продукції.

Традиційно потужно розвивалися галузі промисловості, пов’язані з сільським господарством. На початку ХХ ст. в Україні працювало 153 цукрозаводи. З 1901 до 1917 рр. виробництво цукру-піску становило 78 – 85 % загальноросійського виробництва. Кількість діючих заводів напередодні Першої світової війни збільшилася до 210, а чисельність робітників у цій галузі зросла до 129 256 осіб. У ХІХ ст. цукрова промисловість була однією з найприбутковіших.

На початку ХХ ст. в Україні працював 421 спиртовий завод. Вони виробляли понад 18,5 млн відер горілки, що становило близько 58 % загальноросійського виробництва. Винокурна промисловість щорічно нарощувала своє виробництво. Дуже добре було налагоджене борошномельне виробництво, центром якого був південь України. 640 борошномельних підприємств виробляли близько 42 млн пудів борошна (26 % загальноросійського виробництва). Тютюнова промисловість давала 40 % загальноросійського виробництва тютюну.

У 1901 – 1911 рр. швидкими темпами зростає вантажообіг українських залізниць, приблизно на 81,6 %. Темпи зростання зернових (103,6 %) та вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими, що відбивало характер економіки в загальноімперському масштабі. У 1913 році українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів. До портів Чорного та Азовського морів було приписано 280 пароплавів. На них припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії.

За рівнем концентрації виробництва та робочої сили Україна посідала перше місце в Російській імперії і одне з перших місць у світі. Це свідчило про рівень монополізації економічного життя. На початку ХХ ст. утворилися такі могутні монополістичні об’єднання, як “Продпаровоз” (1901 р.), “Продамет” (1902 р.), “Цвях” (1903 р.), “Продвагон” (1904 р.), “Продвугілля“ (1904 р.).

Функціонування ринкової економічної системи значною мірою залежить від нормального грошового обігу. Важливу роль у цьому відігравав створений С.Ю. Вітте Державний банк. За рахунок позитивного зовнішньоекономічного балансу та відповідних позичок з 1894 року розпочинається процес золотовалютного нагромадження. Запроваджуються високі акцизи на товари масового попиту – цукор, горілку, тютюн, сірники, гас та ін., що сприяло ліквідації дефіциту державного бюджету. Запровадження винної монополії зумовило зростання доходів бюджету у 7,5 раза. Ефективною виявилася протекціоністська політика у зовнішній торгівлі. Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися до країни, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості та сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Така політика зумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Разом з тим характерною рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що у 1913 р. лише 15 % українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта – давала напівфабрикати для виготовлення продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

Товарообмін у цей період фактично мав однобічний колоніальний характер. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Тому Росія нагромаджувала капітали за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що вигідніше ставало вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території.

Територія України була ареною бойових дій на Південно-Західному фронті, у ході Першої світової війни. Українські землі входили до складу двох ворогуючих сторін Антанти та Троїстого союзу і були об’єктом колонізаційних намірів та експансії. Українці опинилися у братовбивчому протистоянні, воюючи в російській та австро-угорській арміях. На кінець 1914 року фронт став відчувати гостру потребу у збільшенні виготовлення снарядів, гармат, кулеметів, патронів, обмундирування та продовольства. Для цього необхідно було здійснювати структурну перебудову промисловості та системи управління економікою. Царський уряд створює спеціальні органи управління – Особливу раду з артилерійського забезпечення армії (травень 1915 року), Ради оборони, палива, перевезень та продовольства (серпень 1915 року). Формуються громадські комітети (Київський, Катеринославський, Харківський, Одеський) та Всеукраїнський союз земств і міст, які намагалися регулювати виробництво для потреб армії.

Ради здійснювали:

– нагляд за державними і приватними підприємствами;

– контроль над районними заводськими нарадами (1 130 підприємств – 400 тис. роб.).

На початку війни промисловість зростала, підприємства пра­цювали на повну потужність. Нарощувався потенціал металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості за рахунок перевантаження технічного обладнання. Видобуток вугілля виріс із 1 540 тис. т до 1 744 тис. т, але скорочувалися обсяги виробництва продукції: легкої, харчової, лісової промисловості, капітального будівництва. Відбувався подальший процес концентрації виробництва (з 3 382 підпр. залишилося 2 849). Так, Південно-Ро­сій­ське Дніпровське металургійне товариство об’єднувало 12 підприємств різного профілю (30 тис. роб.).

На початку 1917 р. стався фактичний ”обрив” виробництва. Збільшилося виробництво зброї порівняно з виробництвом засобів виробництва. Не допомогли іноземні інвестиції у розмірі 200 млн крб на заміну зношеного обладнання. Проявилася нестача кваліфікованої робочої сили (мобілізовано 30 % робітників та 60 % селян, майже 4 млн ос.). Мобілізація і кінська повинність (реквізовано 2,6 млн коней) привели до провалу у сільському господарстві. Почалися деструктивні процеси в Україні. З травня до липня 1917 р. припинили роботу 339 підприємств. Відбувся різкий спад у металургійному виробництві (табл. 8.2).

Таблиця 8.2

Продуктивність праці в кам’яновугільній промисловості у 1917 р. знизилася до 59 %, було видобуто вугілля 24,8 млн т проти 28,7 млн т у 1916 р. Закрилося майже 200 шахт. Різко зменшився видобуток залізної руди – 3 708,6 тис. т проти 5 443,4 тис. т у 1916 р. Кількість цукрозаводів зменшилася із 213 до 188. Ставала дедалі більшою дезорганізація транспорту. На 21,3 % скоротилися посівні площі. Хлібна криза 1916 р. призвела до впровадження продрозкладки. Загальні фінансові втрати на війну становили 30 млрд крб. Дефіцит державного бюджету становив 49 млрд крб. Відбувалася девальвація грошової системи. Один карбованець 1917 р. дорівнював 27 копійкам довоєнного періоду.

На початку 1916 року у великих містах вводяться продуктові картки та нормування видачі борошна і круп. 30 червня 1916 року був ухвалений Закон про чотири м’ясопусні дні на тиждень, а у січні 1917 року впроваджується хлібний розподіл.

Реальне зменшення заробітної плати, різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я зумовили початок активної страйкової боротьби. До лютого 1917 року відбулося 350 страйків, у яких взяли участь 300 тис. робітників. Росія наближалася до революції. 2 лютого 1917 року цар Микола ІІ відрікся від престолу. Починається період української національної революції.

17 березня 1917 року в Києві утворилася Українська Цен­тральна рада на чолі з М.С. Грушевським. Поряд з постановкою політичних питань Центральна Рада звертала увагу і на економічні проблеми. Свою підтримку Українській Центральній Раді висловили з’їзди українських селян, робітників та військових, про­фспілки, земства та ін. У травні 1917 року було проведено дні Національного фонду і тільки в Києві зібрано 40 тис. крб. Згідно з положенням Першого універсалу (23 червня 1917 року) Центральною Радою було створено перший український уряд – Генеральний секретаріат (зокрема, секретаріати – фінансів, харчових справ, шляхів, торгу і промисловості, земельних справ). Упроваджується оподаткування “на українські справи”: прогресивний прибутковий податок; поземельний податок по 10 копійок з десятини землі; разовий заробітний податок. Генеральний секретаріат фінансів (Х.А. Барановський) намагався розмежувати повноваження з Тимчасовим урядом стосовно децентралізації фінансової сфери. У складі Генерального секретаріату фінансів функціонували – департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ. Діяв Український народний кооперативний банк, готувалося відкриття Національного банку України. Після проголошення Української Народної Республіки (Третій універсал – 7 листпада 1917 р.) та її відмежування від радянської Росії гостро постала потреба у власних грошах. Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918 року був надрукований перший державний кредитний білет вартістю 100 карбованців. З 1 березня 1918 року (Закон УНР) основною грошовою одиницею стала гривня (8,712 частка золота) номіналом в 2, 10, 100, 500, 1 000, 2 000. Дійсними були також – бони, чеки, розмінні знаки. Діяльність Генерального секретаріату торгу і промисловості активізувалася в останні два місяці діяльності Центральної Ради. Генеральний секретаріат земельних справ (Б.М. Мартос – організатор кооперативного руху) розробив проект земельного закону для ухвалення на Українських установчих зборах. Розподілом машинної техніки по губерніях займався Український комітет з сільськогосподарського машинопостачання. Уже в умовах більшовицької окупації Центральна Рада успішно 25 січня 1918 року прийняла Закон про 8-годинний робочий день, опублікований у Житомирі

Економіка західноукраїнських земель. Колоніальний характер галузевої структури західноукраїнської промисловості.

У 1923 році рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню. Тут були створені чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське, а частина Полісся і білоруських земель утворила Поліське воєводство. Північна Буковина з центром у Чернівцях разом з Хотинським повітом увійшли до складу румунської провінції. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини – Прикарпатську Русь з центром в Ужгороді.

Після Першої світової війни майже 7 млн українців були позбавлені права на самовизначення і опинилися під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини. У кінці 30-х років площа окупованих українських земель становила майже 150 тис. км із населенням, що перевищувало 11 млн осіб. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством. Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав, де відбувалося свідоме гальмування розвитку економіки. У промисловості налічувалося всього 50–55 тис. найманих робітників. У 1938 р. Західна Україна виробляла лише 7–10 % промислової продукції Польщі, при цьому її населення та територія становили чверть території Польщі.

Нафтова промисловість Прикарпаття іноземним капіталом була доведена до занепаду (у 1938 р. зменшилася у 3–4 рази порівняно з 1912 р., видобуток становив усього 370,8 тис. пудів). Озокеритна промисловість, по суті, припинила діяльність. Залишалися невеликими обсяги виробництва у калійній промисловості на рудниках Калуша та Стебника.

Незважаючи на колоніальні утиски та повільний розвиток господарства краю, поступово зростає чисельність українських підприємств та кооперативів. Зміцнюють свої економічні позиції та прибутки українські об’єднання: ”Народна торгівля”, ”Маслосоюз”, ”Центросоюз”, ”Центробанк”, ”Карпаття”, ”Дністер”. Дедалі більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків. У 20–30 роках відбулося розширення функцій кооперативів, вони починають розглядати себе і як знаряддя самоврядування та економічного захисту. У 1939 році в країні налічувалося 4 000 кооперативів, які об’єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації.

Розвиток сільського господарства був також малопродуктив­ним. Земельне питання краю не було вирішене. 33,8 % землі належало поміщикам, 8 % – державі, 2,1 % – церкві, 48,4 % – селянам (до 2 га). Більше 1 млн осіб становили безземельні та малоземельні селяни. З поміщицьких та церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських та чеських колоністів. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. З 1925 до 1939 року, тільки за офіційною польською статистикою, емігрувало 373 тис. осіб працездатного населення.

Таким чином, у 20–30 роки західноукраїнські землі у промисловому відношенні були слаборозвиненими. Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до потреб господарства Польщі, Румунії, Чехословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої робочої сили та сировини.