Дворкин А.Л. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. (Курс лекций). Нижний Новгород, 2005.

Питання для самоконтролю

1. Що вивчає філософія?

2. Яка роль віри в розвитку філософії?

3. Як взаємопов’язані філософія та мистецтво?

4. Чим відрізняється філософія від повсякденної мови та мови науки?

5. Які рівні світогляду ви знаєте й у чому їх принципова різниця?

6. Яка роль світогляду в життєдіяльності людей?

7. Що таке метафізика?

Список літератури

1. Аристотель. Метафизика // Сочинение. В 4 т. Т.1. – М., 1975.

Вундт В. Введение в философию. - М., 1998.

3. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Вопросы философии. – 1992. - №7.

4. Коган Л. А. О будущем философии // Вопросы философии. – 1996. - №7.

5. Стёпин В.С. Российская философия сегодня: проблемы настоящего и оценки прошлого // Вопросы философии. – 1997. - №5.

6. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

7. Мамардашвили М.К. Из краткого введения в философию // Вопросы философии. – 2000. - №12.

8. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

9. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. Соч. В.2 т. Т.2. – М., 1990.

10. Лебедев С.А. Предмет и природа философского знания // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2002. - №5.

11. Левин Г.Д. К вопросу об основном вопросе философии // Вопросы философии. - 2002. - №10.

12. Берлин И. Назначение философии // Вопросы философии. – 1999. - №5.

13. Ойзерман Т.И. Основные вопросы философии. – 2005. - №11.

14. Платон. Федон // Сочинения. В 3 т. Т.2. – М., 1970.

15. Сачков Ю.В. Фундаментальные науки как стратегический ресурс развития // Вопросы философии. – 2007. - №3.

16. Черникова И. В. Современная наука и научное познание в зеркале философской рефлексии // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2004. - №6.

 

 

Специфіка філософії як складової частини духовної культури людства.

Фундаментальна роль належить філософії в обгрунтуванні духовної культури людства.

У Теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних цінностей.

Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно-чуйній розумній істоті.

Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсісу, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання.

Сучасний світ надто складний, суперечливий динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність, і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення.

Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

Філософія і міфологія

Міф є історично-першою формою самосвідомості, котра відокремилися від практики.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема.

За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою.

Міф значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу.

Міф формує анімістичну картин буття, тобто одухотворення усього сущого

Тема 2. Філософія Античності

План:

1. Особливості становлення античної філософії.

2. Вчення Сократа – народження філософії нового типу.

3. Вчення Платона про буття, душу, пізнання, державу.

4. Філософські ідеї Арістотеля.

 

На самостійну роботу:

1. Піфагор та «Піфагорійський союз».

2. Проблеми буття в філософії Давньої Греції.

3. Психологічні та гносеологічні ідеї в творах Арістотеля.

4. Вчення Платона про душу та пізнання.

Семінар

План:

1. Філософія софістів (Протагор, Горгій, Продік, Сократ).

2. Філософські ідеї Платона, Арістотеля. Платонізм та арістотелізм як антагонізуючі філософські традиції.

3. Філософія раннього еллінізму.

4. Неоплатонізм: Плотін та інші неоплатоніки.

Список літератури

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1996.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 2001.

3. Батлук О.В. Философия образования Сенеки: кризис цицероновского идеала // Вопросы философии. – 2001. - №1.

4. Бугай Д.В. Трактат Платона «О добродетелях» и его интерпретация // Вопросы философии. – 2002. - №8.

5. Васильев В.А. Древнеримские мыслители о добродетели // Соц.-гуманитарные знания. – 2001. - №3.

6. Введение в философию: Учебник для вузов. – Ч.1. рук. Авт. Колл. И.Т. Фролов. – М., 1989.

7. Ильин В.В. Философия: Учебник. – М., 1999.

8. История мировой философии: Уч. Пособие / Под ред. В.Д. Губина, 2007.

9. История философии: Запад-Россия-Восток. В 4-х кН. / Под ред. Н.В. Мотрошиловой. Кн.1. – М., 1995.

10. Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М., 1989.

11. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1999.

12. О добродетелях. Плотин // Вопросы философии. – 2002. - №8.

13. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., 1994.

14. Трубецкой С.Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.

15. Философия: Учебник \ Под ред. В.Н. Лавриненко. – М., 2002.

16. Хрестоматия по истории философии. В 3 ч. / Под ред. Л.А. Микешиной. – М., 1997.

17. Философы Греции. Основы основ: логика, физика, этика. – М., 1999.

18. Чанышев А.П. Аристотель. – М., 1987.

19. Чайковский Ю.В. Античная философия как образовательный предмет // Вопросы философии. – 2002. - № 9.

 

Основні поняття теми: антична філософія, піфагорійський союз, платонізм, неоплатонізм, арістотелізм, еллінізм.

 

 

Особливості становлення античної філософії

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 РР до н.е). Мислитель вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611-546 рр. до н.е.). Філософ першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу".

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном".

Апейрон, за Анаксімандром, - це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, не знищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Учень і послідовник Анаксімандра, Анаксімен (585-524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій.

Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, - властивість повітря.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540-480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу.

Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання - це пізнанні логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягненню вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине.

Наступним кроком у становленні античної філософи була італійська філософія до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584-500 рр. до н.е.).

Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Вчення елеатів - новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців - математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція - буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565- 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія - непрохідність, безвихідне станові;

За допомогою (епіхейрем) Зенон доводив одиничність буття,що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484-424 рр. до н.е.) – авт. філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов космічна причина єдності і добра. Ненависть - причина роздрібненої і зла.

Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припадає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіп (бл. 500-440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 рр. до н.е.).

Обгрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є - атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші - Протагор (481-411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші - Алкі-дам, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфагорійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа.

Вчення Сократа – народження філософії нового типу

В історії філософії, мабуть, немає фігури більш відомою, ніж Сократ. Сократ - великий античний мудрець, "уособлення філософії", стоїть у витоків раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки.

З ім'ям Сократа пов'язане якісна зміна в історії європейської культури, суть якого добре передав Гегель словами про те, що місце оракулів зайняло свідчення духу індивідуумів.

Сократ є родоначальником філософської етики, яка, на відміну від релігійної, розглядає мораль як предмет, цілком перебуває у компетенції людини, в межах його пізнавальних та практичних можливостей.

Термін "етика" - давньогрецького походження. Він бере початок від слова етос (ethos), що означало в далекі часи місцеперебування-людське житло, звірине лігво, пташине гніздо.

Етика Сократа може бути зведена до трьох основних тез: а) благо тотожне задоволень, щастя, б) чеснота тотожна знання; в) людина знає тільки те, що він нічого не знає.

Всі люди прагнуть до задоволень і їх складним комбінаціям, які називаються користю, щастям. Це - аксіома людського існування. Сократ говорить: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання».

Якщо врахувати, що поняття блага і зла позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо суворий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.

Між мудрістю і розсудливістю Сократ не знаходив відмінності: він визнавав людину разом і розумним, і розсудливим, якщо людина, розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, уникає його.

Філософія як любов до мудрості в сократівській трактуванні постає як любов до божественної мудрості. Знання божественно і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам.

Справжній шлях людського пізнання і полягає в тому, щоб зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами. Тому мірою речей у Сократа, в кінцевому підсумку, виявляється людина, але Сократ при цьому має на увазі розум і знання людини - людина як мисляча істота. При цьому вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. Людина за Сократом, був би взагалі позбавлений розуму і знання, якби в ньому, на ряду із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним.

Крім філософського свого значення, діяльність Сократа мала і політичний зміст. Він висловлював судження, що стосуються справедливості, законності, добра, зла і т.п. стосовно до існуючого тоді суспільному ладу і відносин між людьми.

Висунувши духовні цінності на перший план, Сократ вважав їх створення головною метою людського життя. Сократівський діалогове-діалектичний метод передбачає свободу людини і грунтується на демократичній ідеї про те, що людина є істота відповідальне, здатне пізнати істину і приймати рішення на свій власний страх і ризик.

За допомогою «випробування» іронією Сократ викривав необгрунтовані претензії на усезнання і непогрішність, спростовуючи всі уявні, і всякого роду помилкові авторитети. Сократівська іронія є пошуком істинного і позитивного, закликом до справді серйозного і значного, до їх постійного випробуванню.

Сократ проголосив: доброчесність є знання. Але не всяке взагалі знання, а лише добра і зла, знання, яке веде до правильних, доброчесним вчинкам. На цій підставі він прийшов до висновку про те, що ніхто не злий по своїй волі, а лише через незнання.

Ідея Сократа про самопізнання, популярна в період античності, нерідко ставала провідною ідеєю на поворотних пунктах історії та істотно змінювала образ думки людей.

Сократу, що говорив про неможливість остаточних знань про що-небудь («Я знаю, що нічого не знаю»), в рівній мірі було відомо як те, що людина здатна набувати знання і множити їх, так і те, що знання і «мистецтво» самі по собі - велика сила.

Філософія Сократа не тільки справила велике враження на його сучасників і учнів, а й мала помітний вплив на всю подальшу історію філософської та політичної думки.

 

Вчення Платона про буття, душу, пізнання, державу

Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді.

Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати "Федон", "Федр", "Бенкет", "Тимей", "Держава", "Закони").

У філософії Платона вже можна виділити усі чотири складові частини філософського знання його часу: онтологію, космологію, гносеологію і етику.

Вчення про буття (онтологія). Буття у Платона множина, і це множину він називає видами, ідеями (ейдос) або сутностями.

Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним "істинно існуючим" Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу.

За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу).

Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі.

Теорія пізнання. Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про безсмертя душі.

Коли людина помирає, його душа не гине, а лише звільняється від тілесного покриву як своєї темниці і починає вільно подорожувати в піднебесній сфері. Під час цієї подорожі вона стикається зі світом ідей і споглядає їх. Тому суть процесу пізнання, по Платону, полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона вже колись споглядала.

Етика. Головна частина вчення Платона - морально - етична.

Платонівська етика орієнтована на самовдосконалення особи, на створення досконалого суспільства - держави. Платон дав початок ідеалістичної лінії у філософії, яка в античній філософії отримала свій подальший розвиток у Арістотеля і неоплатоників, а найяскравіше представлена в середньовічній філософії.

 

Філософські ідеї Арістотеля

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона.

Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще.

Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин.

Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту, очищену, звільнену від матерії, форму.

Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії.

Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею.

"Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Арістотель - фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності:

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди. Щасливою людину робить добродійність. Чим вище добродійність, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом та інтелектуальні.

Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Історичне значення філософії Аристотеля в тім, що він:

• вніс істотні корективи в ряд положень філософії Платона, критикуючи вчення про "чисті ідеї";

• дав матеріалістичне трактування походження світу й людини;

• виділив 10 філософських категорій;

• дав визначення буття через категорії;

• визначив сутність матерії;

• виділив шість типів держави й дав поняття ідеального типу;

• вніс істотний вклад у розвиток логіки (дав поняття дедуктивного методу - від часткового до загального, обґрунтував систему силогізмів - висновку із двох і більше посилок.

 

 

Лекція

Тема 3 Філософська думка Середньовіччя та Відродження.

План:

1. Історико-культурний контекст появи філософії Середньовіччя в Європі та її особливості.

2. Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя та її головні ідеї й проблеми: а) онтологічні; б) гносеологічні (напрямки в теорії пізнання: реалізм та номіналізм); в) антропологічні.

3. Арабська середньовічна філософія.

4. Основні проблеми філософії епохи Відродження.

На самостійну роботу:

1. Аврелій Августин та його трактат «Сповідь».

2. Східна патристика: Максим Сповідник та Іоанн Дамаскін.

3. «Сума теології» Св. Томи.

4. Концепції «справедливої держави» очами утопістів.

5. Проблема поєднання філософії й теології у вченнях арабських мислителів.

Семінар

Тема 4. Філософська думка Середньовіччя та Відродження.

План:

1. Особливості та ключові характеристики філософії Середньовіччя.

2. Течії та: а) онтологічні проблеми – патристика (східна – Василь Великий, Григорій Нисський; західна – Аврелій Августин) і схоластика; б) гносеологічні проблеми – реалізм та номіналізм (Фома Аквінський, Вільям Оккам); в) антропологічні проблеми.

3. Арабська середньовічна філософія. Вплив ісламу на філософські традиції арабських мислителів.

4. Особливості філософії епохи Відродження: антропоцентризм та натурфілософський пантеїзм.

Список літератури

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. – М.: «Проспект» (МГУ). - 2005.

2. Спиркин А.Г. Философия. – М.: «Гардарики», 2005. – Гл. 2,3.

3. Словарь философских терминов. – М.: ИНФРА-М, 2004.

4. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. (Статьи: Патристика, Василий Великий, Григорий Богослов, Григорий Нисский, Августин, Схоластика, Фома Аквинский, Реализм, Номинализм, Универсалии и т.д.).

5. Хрестоматия по философии. – М.: «Проспект», 1996.

6. Антология мировой философии. В 4-х т. – М.: «Мысль», 1969-1973.

7. Василий Великий. Беседы на Шестоднев. – М., 1991.

8. Аврелий Августин. Исповедь. – М., 1991.

9. Фома Аквинский. О сущем и сущности // Историко-философский ежегодник. – 1988.

10. Макиавелли Н. Государь. – М., 1992.

Дворкин А.Л. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. (Курс лекций). Нижний Новгород, 2005.

12. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

13.Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.

14. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

15. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., 1994.

16. Августин Блаженный. Об истинной религии. Теологический трактат. – Минск, 1999.

17. Данилова И.Е. От средних веков к Возрождению. – М., 1980.

18. Бруно Д. Изгнание торжествующего зверя. О причине, начале и едином. – Минск, 1999.

19. Роттердамский Эразм. Похвала глупости. – М., 2000.

20. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

21. Чанышев А.Н. Возрождение и Джордано Бруно // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2002. - №1.

22. Гайденко П.П. Николай Кузанский и принцип совпадения противоположностей // Вопросы философии. – 2002. - №7.

23. Хомяков М.Б. Иоанн Скотт. Эриугена и рождение схоластики // Вопросы философии. – 2000. - №1.

Основні поняття теми: середньовічча, Відродження, концепції «справедливої держави», реалізм, номіналізм.

Історико-культурний контекст появи філософії Середньовіччя в Європі та її особливості

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму.

Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки.

Проблема походження світу вирішувалася в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — Скот Еріунена), Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про Бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму.

За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючої душі.

В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обгрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Августині одного із своїх попередників.

Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику.

Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.

Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-католицькому дусі.

 

Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя та її головні ідеї й проблеми: а) онтологічні; б) гносеологічні (напрямки в теорії пізнання: реалізм та номіналізм); в) антропологічні)

Основні проблеми філософії в цей час мали неповторний колорит: або Створений світ або Богом існує від століття? або збагненна воля і наміри Бога і створений їм світ? Яке місце людини в світі і яка ролі його в історії крізь порятунки людської душі? Як сполучаються воля волі людини і божественна необхідність? Що є загальне, одноособове і окреме в світлі вчення про “тринітарность” (триєдність, трійцю)? Якщо Бог є істина, добро і краса, то відкіля в світі зло і чому Творець його терпить? Як співвідносяться істини одкровення, виражені в Біблії, і істини людського розуму?

Коротко специфіку типу філософствування середньовіччя можна визначити в наступних моментах:

1. Їй був властивий Біблійний традиціоналізм і ретроспективністъ. Біблія в очах вчених і в масовій свідомості була самим древнім, самим щирим, значимим і справжнім добутком в світі. Крім того, це була не просто “Книга книг”, а слово Бога, Завіт і тим самим об’єкт віри. Біблія стала джерелом і мірою оцінки будь-яких теорій філософії.

2. Оскільки Біблія розумілася як повний звід законів буття і велінь Бога, особливого значення набувала екзегетика – мистецтво правильного тлумачення і роз’яснення положень Завіту.

3. Філософії середньовіччя була притаманна тенденція до повчальності. Це сприяло загальній установці на цінність вчення і виховання з погляду просування до порятунку, до Бога. Звичайна форма філософських трактатів – діалог авторитетного вчителя і скромного, прагнучого знань учня.

Боротьба номіналізму з реалізмом

Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне — передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.

Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсалії ж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму.

 

Арабська середньовічна філософія

Арабська філософія - філософія народів, що жили в Середні віки на території Арабського халіфату.

Основним змістом історії середньовічної арабської філософії стала боротьба східних перипатетиків, що виходили з елліністичного спадщини, і прихильників релігійно-ідеалістичних навчань.

Для арабського світу характерний більш конкретний підхід до світобудови.

Арабські вчені розробили самостійну концепцію розуму. Під розумом вони розуміли не тільки здатність людини, а й усі продукти культури, мову і т.д., тобто розглядали його в сенсі, близькому до сучасного поняття ноосфери.

З їхньої точки зору, розум має такі властивості:

1. Розум божественний як один з виразів всемогутності і всезнання бога, у філософії аналогічний творчої, активної початку і законосообразности світу (світовий розум), відрізняється від людського розуму, подібного божественного, але лише подібного, а отже, недосконалого, збиткового.

2. Людський розум може бути потенційним, тобто існуючим як здатність, схильність до мислення (наприклад, у дитини), і актуальним, тобто вже реалізували, чинним.

3. Розум розглядається як набутий - сформований через навчання, систему умовиводів, досвід і т.д., і непридбаним, ідентичний безпосередньої інтуїції.

У середньовічній арабській філософії існував релігійний містицизм, представлений в першу чергу суфізмом.

В основі цієї доктрини лежить віра в можливість споглядання божества і кінцевого злиття з ним людини, відмовившись від матеріального світу.

Арабська філософія досить різнорідна і створювалася не тільки на арабському, але й перською мовою.

Відмінною рисою арабської філософії є ​​те, що вона меншою мірою, ніж філософія європейська, цікавилася абстрактними питаннями.

Основні проблеми філософії епохи Відродження

До найважливіших проблем філософії Відродження необхідно віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.

Основні ідеї філософії епохи Відродження:

1. Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

2. Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціям.

3. Постулювало творчої суті людини: він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно.

4. Особово матеріальне розуміння світу: усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

5. Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими уявленнями.

6. Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

7. Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

8. Пантеїстичний світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).