Духовність та її специфікація.

Свідомість, пізнання, мислення, почуття й відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Тема духовності у її взаємовідношенні з природним буттям уже розглядалась у попередньому розділі. Тут ми продовжимо її в тому плані, в якому духовність виявляє свої автономні, самобутні риси.

Очевидно, духовність є певного роду стан невпинної спрямованості — інтенції —людського буття на природу, який єднає людину з природою і тим самим наділяє людину існуванням (людина без природи просто не існує як людина). Але сама єдність людини з природою, її існування (екзистенція) не є чимось наявним, дійсним, «присутнім», — вона є феноменом, аналогічним математичному відношенню «дотичності». Так, пряма лінія, дотична до кола, має з ним єдину (тільки одну) спільну точку, що і втілює їх реальний зв'язок. Та проте математична точка, як відомо, є нуль-вимірним простором, і так само нуль-вимірним часом, тобто реально є небуттям, ніщо. Згадаймо, однак (про це неодноразово говорилося в попередніх темах), що небуття (ніщо) у філософії (як, до речі, і в математиці) — це не просто відсутність будь-чого. Ні, це теж реальність, хоча і специфічна; Кант називав її трансцендентальністю («замежовістю», «потойбіччям»), а Гайдеггер —«сущим», що існує за межами свого сущого. Духовність, інакше кажучи, робить людське буття єдиним і водночас незілляним з природою. І це так, оскільки часово-просторові характеристики духу і природи істотно різняться. На відміну від протяжного (тривимірного) простору природи, простору, який існує дійсно, наявно, тобто просто є, духовний простір — це «поле можливостей» (і «неможливостей»), які не є, а тільки могли чи можуть (або не могли чи не можуть) бути.

Відповідно тривалість часового виміру природи є дана (наявна) мить, тобто нуль-вимірна тривалість (через це, як показав уже Сартр, у природі самій по собі нічого не трапляється, «зміна приходить у природу тільки з людиною», з її духовністю). Що ж до тривалості духовного буття, то вона є нескінченністю всього того, що вже не є (минулого) і нескінченністю всього того, що ще не є (майбутнього). В цьому плані можна говорити про «непорожність» людської тривалості: минуле є «повнотою» людської пам'яті й досвіду, майбутнє — «повнотою» і людських цілей, мрій і надій.

Можна сказати, таким чином, що мірою природного буття є протяжність, мірою буття духовного — тривалість. Духовність, як видно, виявляє себе чинником екзистенційності людського буття, його принципової «замежовості» щодо природи, так само як і індивідуально-унікального і тому принципово неузагальнюваного його характеру. Тому тільки лишаючись духовним і буттям, людина ніколи не може стати «частиною» природи, вона завжди ззовні природи (частиною природи людина стає лише втрачаючи дух, помираючи, тобто перестаючи бути людиною). Будучи духовною істотою, людина набуває характеристик «внутрішньої» людини, «мікрокосмосу», сумірного з «макрокосмосом», «монадного» типу буття (Ляйбніц).

Духовність є внутрішньою «енергією» переносу зовнішнього існування буття у «внутрішній всесвіт людини», у якому вибудовуються будь-які можливі (а нерідко й неможливі) «світопорядки». Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої (діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття, окреслюючи тим самим предметне поле філософії — «світ людини» (взаємодія людини і світу). Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи «несвідоме» й «передсвідоме».

Суб'єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але «переживається» тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов'язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, —я сам так хочу і тому я мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але «інструментальність» людини, її здатність «приєднувати» до свого тіла «зовнішні речі» приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби «одухотворюються» і починають «переживатися» як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з «чужої» («дикої», неосвоєної) на свою, рідну —«світ» (те, що «висвітилося з темряви»).

Цікаво, що англійське і німецьке слова, що означають «світ» (як «освоєну» реальність), походять від латинського дієслова, яке в перекладі означає «обносити певну ділянку території частоколом або земляним валом».

Пізнання, що є процесом цілеспрямованого ідеального осягнення людиною буття, що реалізується в інтенційних актах свідомості, редукує («виносить за дужки») «натуралістичні» та «психологічні» параметри природного буття, трансформуючи його зміст у мовно-предметні системи ідеальних значень і смислів. У пізнанні відбувається взаємна кореляція пізнаваного об'єкта, різні сторони якого можуть виступати окремими предметами пізнання з інтересами й потребами пізнаючої людини — суб'єкта. Така скорельованість об'єкта й суб'єкта пізнання є метою пізнавального процесу — істиною. Оскільки об'єктивний зміст буття у його дійсно наявному (темпорально теперішньому) і можливісному (темпорально минулому і майбутньому) вимірах постійно змінюється, так само як змінюються інтереси й потреби людини, істина набирає суперечливої форми, виявляючи себе як об'єктивна, абсолютна, відносна, конкретна істина, а в разі порушення кореляції перетворюється на заблудження (хибне, помилкове знання), а сам процес пізнання набуває нескінченності. Це надає істині й самому пізнанню онтологічного статусу «відкритості» («бездонності»), а стосункам суб'єкта і об'єкта характеру постійно відновлюваної, рівноваги змісту «мікрокосмосу» (людини) й «макрокосмосу» (буття).

В діалектиці пізнавальних стосунків суб'єкта і об'єкта виявляється своєрідна взаємодія буття й небуття: адже пізнання починається з проблеми (знання про незнання), і тільки людина може знати про те, що вже або ще не є. Проблема й становить суть тези Протагора про людину як «міру всіх речей» не тільки існуючих, а й неіснуючих. Вирішення проблеми тим самим означає перехід «небуття» у «буття» (незнання у знання). Позитивний початок пізнання — досвід, що є сукупністю безпосередніх даних почуттєвості —відчуття і переживання в організовану (предметну) форму чуттєвості — сприйняття і уявлення. Так формується емпіричний рівень пізнання, що фіксує переважно зовнішній бік об'єкта — явище, який трансформується у теоретичний рівень пізнання, на якому осягається вже «внутрішній» зміст об'єкта — сутність, узагальнюваний у логічних формах поняття, судження, умовиводу, гіпотези, теорії, ідеї тощо. Якщо пізнання природного буття здійснюється у формі суб'єкт-об'єктного відношення, то пізнання самої людини, людських спільнот, суспільства, історії тощо є пізнанням суб'єкт-суб'єктним, результатом якого є гуманітарне знання. Якщо реальним початком пізнання є досвід як усвідомлення певної множини факгів, які вказують на наявність проблеми, то формальним початком його є покладання вихідних принципів —аксіом, постулатів, фундаментальних основ— систем знання. На відміну від звичайних («рядових») положень системи знання, підставою входження яких до системи є раціональне обгрунтування їх змістом попередніх положень, вихідні (початкові) положення системи покладаються актом гносеологічної віри. Єдиним їх «грунтом» може бути лише «внутрішнє чуття» упевненості у їх достеменності. Тут реалізується зв'язок пізнання зі свободою, оскільки остання і є діяльністю, що спирається на «внутрішні» («духовні») критерії вибору своєї чинності. Такого ж роду самочинним (свободним) є і вибір об'єкта, і предмет пізнання.

159. Пізнання є функцією свідомості, яка є специфічним проявом духовної життєдіяльності людини. Свідомість робить відомим (с-відомим) зміст реальності, яка набуває при цьому предметно-мовної форми знання. Мова (і мовлення) органічно пов'язана зі свідомістю, будучи предметною формою існування останньої. Здійснювана свідомістю пізнавальна діяльність обов'язково є предметною не тільки за формою (мовним її аспектом), але і за змістом (диференційованим у систему розмежовано-визначених предметностей — об'єктів-значень). Свідомість відрізняється від «несвідомих» проявів духовного життя тим, що останні не опредметнюються безпосередньо у мові (не «усвідомлюються»). Свідомість, будучи діяльнісним, а не субстанційним феноменом, реалізовується у актах спрямування на зовнішній світ — інтенції, принципово не існує поза інтенційним відношенням до реальності, тобто завжди є «свідомістю про...». В інтенщйних агах свідомості і формується зміст пізнаваних об'єктів — множини значень і смислів, які і надають об'єктам онтологічного статусу матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих (або належних), теперішніх чи минулих — майбутніх, конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних (фіктивних, ілюзорних, фантастичних, галюїцшацій, сновидінь тощо).

Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, свідомість трансформує його в інтенщйних актах в ідеальний світ, у якому, за Е. Ільєн-ковим, «форми речей існують за межами самих речей». «Ідеальний світ» існує як внутрішній «мікрокосм» людини, який є корелятивним (співмірним і співрівним) з «макрокосмом» зовнішньої (об'єктивної) реальності. Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, свідомість стає самосвідомістю, результатом чого є вирізнення індивіда зі світового загалу. Будучи феноменом людської життєдіяльності, свідомість набуває характеристик суспільності, суспільної свідомості, представленої такими її формами, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та ін.

Мислення — різновид духовного осягнення буття, яке фіксує сушісні зв'язки і відношення пізнаванних об'єктів. Специфіка мисленнєвого пізнавального процесу виявляється в цілеспрямованому, опосередкованому, узагальненому характері форм отримуваного ним знання — поняттях, судженнях, категоріях, теоріях та ін. Знаряддям опредметнення результатів мисленнєвих операцій абстрагування, узагальнення, ідеації, моделювання тощо є мова, інші знакові системи (від математичної символіки природничих наук до конкретно-чуггєвої образності «мови мистецтва»). Мислення є предметом вивчення різних галузей знання: теорії пізнання (співвідношення об'єктивного і суб'єктивного, емпіричного і теоретичного, раціонального та ірраціонального та ін.), логіки (форми, правила та операції мислення), кібернетики (технічне моделювання мисленнєвих операцій), психології (мотивація та інші психічні аспекти мислення), мовознавства (взаємодія мислення і мови) та ін. В мисленні вирізняють два рівні його функціонування: емпіричний (факти, досвід, «здоровий глузд» та ін.) і теоретичний, що специфікується у формах розсудку і розуму. Як підкреслює відомий київський філософ П. В. Копнін, «розум можна визначити як вищу форму теоретичного освоєння дійсності, для якої характерне усвідомлене оперування поняттями, дослідження їх природи... синтез знань. Розсудкове пізнання так само оперує абстракціями, проте не заглиблюється у їх зміст і природу. Для розсудку характерним є оперування абстракціями в межах заданої схеми чи якогось іншого шаблону. Розсудкова діяльність не має власної мети, а виконує зарані задану мету... Головна функція розсудку — розчленування і обчислювання»¹.

Методологія набуває певної змістовної автономії в загальних рамках епістемологічного знання, коли сама епістемологія у V ст. до н.е. зазнає певної специфікації. Адже саме у цей час ми починаємо говорити про пошуки специфічних шляхів і підходів до проблеми отримання вірогідного і достеменного знання. Йдеться про виникнення сократо-платонівської діалектики, про платонівську ідею анамнезу, про Арістотелеву логіку. Еллінізм і середньовіччя збагачують методологічний доробок пршщипом екзегезису, ідеями апо-фатичного і катафатичного пізнання, схоластичним схематизмом пізнавального процесу. Для Нового часу характерні суперечки про переваги індукції чи дедукції, продуктивність емпіричного і раціоналістичного підходів. Кант висуває всупереч догматичному і скептичному методам критичний метод, який пізніше розгортається у класичну діалектику німецької філософії. На противагу раціоналістично-натуралістичним установкам Ренесансу і Нового часу Паскаль, Гемстергейс і Новаліс в Західній Європі, Сковорода і Києво-

Анохин П.К.Философский смысл проблемы естественного и искусственного интеллекта.// Анохин П.К. Избр. труды. – М., 1978. С. 121—122.

Анохин П.К. Опережающее отражение действительности.//Там же. С. 18.

Анохин П.К.Философский смысл проблеми естественного и искусственного

интеллекта. С. 121.

¹ Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. – М., 1974. 4.1. С. 213.

П/ред. Надольного.

ОНТОЛОГІЯ.