Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація

Тема 2: Гарантії прав i свобод людини у сфері інформації як базис інформаційного права

Мета: Вивчення гарантії прав і свобод людини у сфері інформації як базис інформаційного права.

План:

1. Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація.

2. Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній сфері.

3. Підстави та випадки обмеження прав людини у сфері інформації.

Використана література:

Основи інформаційного права України B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельни­ка., Навч. посіб. — К.: Знання, 2004. — 274 с.

Закон України «Про інформацію»

Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. Ці права перебачені і в дієвому механізмі державного управління в демократичному суспільстві. Це робить забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.

Специфіка інформаційної безпеки людини, на відміну від державної безпеки, полягає передусім у чітких і дієвих гарантіях прав і свобод людини в сфері інформації. Слід зазначити, що права на свободу інформації, свободу думки і слова належать до так званих прав “першого покоління” – громадянських і політичних прав, які від початку вважалися і вважаються невід’ємною частиною людської особистості. Права і свободи людини у сфері інформації є важливим чинником умов існування конкретного індивіда і багато в чому визначає політичний устрій держави. Адже права і свободи людини у сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави. Реалізація прав на інформацію, свободу слова є найважливішим механізмом захисту прав людини. В одній із доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії⁷⁸. Важливість права людини на інформацію підкреслюється і в резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН: “свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх і нши х свобод”.

У другій половині XX ст. утвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спиралися на розуміння того, що додержання прав людини не може вважатися внутрішньою справою держави. Українське законодавство також визнає пріоритет міжнародно- правових норм над національними, що визначається нормами ст. 9 Конституції України та Законом України “Про міжнародні договори України”. Крім того, згідно з нормами ч. З ст. 55 Конституції України, “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”⁷⁹, що створило реальні правові передумови для більш ефективного захисту громадянами своїх прав.

Розвиток міжнародних інструментів захисту прав людини сприяв тому, що “в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об’єктом якої є міжнародні відносини в області прав людини і основних свобод”⁸⁰. Міжнародно-правові акти, інструменти та інституції, що забезпечують права людини у разі недостатності або недієвості національних інструментів захисту, важливим елементом інформаційної безпеки.

Головним міжнародно-правовим стандартом у галузі прав людини є комплексний акт, розроблений в рамках ООН і відомий як Хартія про права людини. Ця Хартія складається із Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Ці акти стали головним стандартом, базою, на основі яких було розроблено низку інших міжнародних та національних правових актів в і алузі прав людини, в т. ч. відповідних розділів конституцій багатьохдержав світу, зокрема Розділ II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” Конституції України 1996 р.

Першим фундаментальним, міжнародно-правовим актом у рамках Хартії про права людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Вона містить комплекс юридичних гарантій, що визначають зміст і сутність інформаційної безпеки особи.

Так, за нормами ст. 19 Загальної декларації прав людини встановлено “кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”⁸¹.

Подібне розуміння права на свободу інформації поширилося в багатьох міжнародних та національних правових актах і перетворилося на певний еталон демократичного суспільства, лакмусовим папірцем ситуації з дотриманням прав людини у будь-якій державі. Це право є “активним” за змістом, оскільки виражає певну міру поведінки. Для його реалізації людина має вдатися до активних дій.

Дещо іншим за змістом є право, передбачене ст. 12 Декларації. Воно полягає в тому, що “ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію”. Передбачається також, що “кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Останні норми, в принципі, не вимагають від суб’єкта відповідних дій щодо їх реалізації, а навпаки, обмежують дії інших суб’єктів інформаційних відносин, захищаючи відповідні інформаційні відносини, що склалися. Це типовий вид норми-заборони, згідно з якою охоронні правовідносини (захист закону від неправомірного втручання) виникають у разі їх порушення.

Отже, можна стверджувати, що правовий статус людини як суб’єкта інформаційних відносин ґрунтується на двох основних її правах:

1) право вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів, шукати, одержувати і поширювати інформацію, причому це право не пов’язане з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується територіально державними кордонами;

2) це право на захист від неправомірного інформаційного втручання privacy, тобто право на конфіденційність інформації про особисте життя та на захист від розповсюдження вигаданої й перекрученої інформації, що завдає шкоди честі й репутації особи.

Подібна конструкція прав людини в галузі інформації, як уже зазначалося, була сприйнята як стандарт і в міжнародному, і національному праві більшістю держав світу, в т. ч. й Україною, та відтворена у багатьох нормативно-правових актах.

Зокрема, аналогічні за змістом норми є в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.

Аналогічна за змістом, але відмінна за формою викладення в правових нормах конструкція відтворена і в Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.⁸² Ця Конвенція є особливо актуальною для України з огляду на ратифікований нашою державою Протокол 11, який передбачає можливість захисту прав і свобод, встановлених цією Конвенцією, у Європейському суді з прав людини. При цьому слід звернути увагу не тільки на правові норми, викладені у відповідних статтях Конвенції, а й на практику Суду з їх застосування і тлумачення, оскільки така практика має прецедентний характер і використовується під час ухвалення наступних рішень Суду з аналогічних питань.

Ст. 10 Конвенції свободу вираження поглядів: “Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів”.

Практика Суду значною мірою конкретизує цю норму, серед яких, зокрема, виражає такі позиції:

термін “вираження поглядів” означає подання інформації в будь-якій формі (документи, промови, зображення, дії, що виражають позицію чи подають інформацію, тощо), а також за допомогою будь-яких засобів (наприклад, друковані й електронні ЗМІ, кінофільми, вистави тощо). Таким чином, захист поширюється не лише на саме вираження поглядів, а й на за-соби такого вираження. Захищається не лише вираження політичних поглядів, а й діяльність у мистецький сфері та інформація комерційного характеру;

- існує відмінність між поняттями “інформація” та “ідея”. Відтак свобода висловлювань не обмежується лише фактичними даними, які можна підтвердити, а передбачає також погляди, критику й припущення. Отже вимагати доведення правдивості або спростування можна лише стосовно фактів. Особа, котра висловила свої погляди, а не факти, не зобов’язана їх доводити. ⁸³

Нормами ст. 8 Конвенції визначено право на повагу до приватного і сімейного життя, з “Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції”.

У контексті цієї норми можна зазначити:

- дотримання права на приватне життя передбачає обов’язок держави контролювати діяльність як органів публічної влади та їх посадових осіб, так і фізичних та юридичних осіб;

- навіть якщо факт збирання інформації про особисте життя є виправданим з огляду на закон, її подальше зберігання або використання може бути правопорушенням;

- при забезпеченні таємниці кореспонденції держава не зобов’язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг⁸⁴.

Наведені вище міжнародно-правові акти мають універсальний характер, визначаючи основні права і свободи людини.

Разом із тим питання реалізації та захисту окремих видів прав людини у сфері інформації дістали відображення в інших актах міжнародного права, серед яких:

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, підписана 28 червня 1998 р. в м. Орхус, Данія⁸⁵. Визначає основні принципи надання громадськості екологічної інформації органами державної влади та місцевого самоврядування. Україна ратифікувала цю Конвенцію 6 липня 1999 p., її положення були імплементовані в національне законодавство України.

Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, підписана в Страсбурзі 28 січня 1981 р⁸⁶. Ст. 1 цієї Конвенції роголошує забезпечення на території кожної держави-учасниці для кожної особи незалежно від її національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, зокрема її права на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру.

Конвенцією визначено (ст. 5) основні вимоги до інформації особистого характеру, що піддається автоматизованій обробці. Ці дані про особу мають бути:

- отримані та оброблені сумлінно й законно;

- зберігатися для визначених і законних цілей і не використовуватися у спосіб, несумісний із цими цілями;

- адекватними, відповідними й ненадмірними з огляду на цілі, заради яких вони зберігаються;

- точними і в разі потреби мають поновлюватися;

- зберігатися у форматі, який дає змогу ідентифікувати суб’єктів даних не довше, ніж це потрібно для цілей, заради яких такі дані зберігаються.

З метою гарантування дотримання прав осіб до таких даних мають застосовуватися засоби захисту щодо запобігання випадковому знищенню або несанкціонованому доступу, змінам або поширенню (ст. 7).

Передбачені також додаткові права особи – суб’єкта даних (ст. 8), зокрема можливість:

- встановлювати існування файлу даних особистого характеру;

- отримувати такі дані в доступній для розуміння формі;

- вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних;

- використовувати засоби правового захисту.

Слід зазначити, що для України є дуже актуальним є приєднання до цієї Конвенції з огляду на наявність систематичних порушень прав громадян щодо розголошення даних особистого характеру, які збирають органи публічної влади згідно із їх компетенцією. Крім того, питання прав людини у сфері інформації та стану їх захисту розглядаються в деяких документах міжнародних міжурядових організацій, насамперед ООН, Ради Європи, ОБСЄ та ін. Деякі із цих документів стосуються й України, наприклад рекомендації Ради Європи.