ІІІ. Третій етап – неопозитивізм.

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ».

Третій етап у розвитку позитивізму — неопозитивізм – починається з 20-х років XX ст. і продовжується дотепер. Неопозитивізм часто називається на Заході аналітичною філософією. Неопозитивізм, ідучи від рішення корінних філософських проблем, зосереджується на приватних логіко-методологічних дослідженнях_! на аналізі мови науки.

Логічний позитивізм або логічний емпіризм – історично перший і основний варіант неопозитивистской філософії (М. Шлік, Р. Карнап, Г. Райхенбах) відбиває подальше посилення негативного характеру позитивістської концепції. Логічний позитивізм відкидає психологізм і біологізм, махістської філософії, приймає теза про апріорний-аналітичний характер положень логіки і математики (емпіричне обґрунтування логіко-математичних аксіом бути каменем спотикання, як для першої, так і для другої історичної форми позитивізму).

Представники логічного позитивізму виходили з передумови, що предметом філософії не може бути і теорія пізнання, оскільки її рішення змушені виходити на світоглядну проблематику, а це неминуче штовхає філософське мислення в сферу «метафізичних» проблем. На їхню думку, філософія не має предмета дослідження, тому що вона не є змістовною наукою про якусь реальність, а являє собою рід діяльності, особливий спосіб теоретизування. Неопозитивізм витлумачував істину як збіг висловлень з безпосереднім досвідом людини. Варто погодитися з неопозивизмом у тім, що процес мислення, процес пізнання стає доступним логічному дослідженню лише в язиковій формі. І неопозитивисты зробили нові легко формализуемые типи аналізу мови. На цій основі були створені передумови формалиэации величезної області гуманітарного знання.

Однієї з важнвх задач є відділення пропозицій, що мають сенс, від тих які позбавлені його з наукового погляду, і таким чином очистити науку від безглуздих пропозицій. Неопозитивисты розрізняють три типи осмислення пропозицій:

1. висловлення про емпіричні факти (якщо говорять про факти і ні про що більш);

2. пропозиції, що містять логічні наслідки цих висловлень і побудовані відповідно до логічних правил (можуть бути зведені до висловлень про эмрирических факти).

3. пропозиції логіки і математики (не утримуючих висловлень про факти, що не дають нового знання про світ, необхідні для формального перетворення вже наявного знання).

Щоб з'ясувати чи має пропозиція зміст необхідний спеціальний метод – верифікація (від лат. – роблю щирим). Пропозиція (гіпотеза) може бути верифицировано, тобто його істинність може бути доведена як за допомогою досвіду, так і за допомогою доказу. Неопозитивізм вимагає, щоб пропозиція була верифицируемо в принципі, тобто щоб переживання, що підтверджують, або були в наявності, або могли бути отримані). Питання, відповідь на який не може бути проконтрольований, верифицирован у досвіді, позитивізм називає «псевдовопросом». Суть – у порівнянні, пропозиції з дійсністю, указівці конкретних умов, при яких воно істинно або ложно. Метод перевірки ще і встановлює зміст пропозиції "значення пропозиції полягає в методі його перевірки^. Фактична істина складається у відповідності висловлення фактові. Пропозиції ж типу "душу людини безсмертна" безглузді тому що не можуть бути перевірені.

Під фактами неопозитивісти розуміють відчуття, переживання, словом стани свідомості. Сам світ – не сукупність речей, а сукупність фактів (факти в логічному просторі осмислення і є світ). Виходить, у процесі верифікації можна порівняти пропозиція тільки з почуттєвими змістами і даними відчуттів або переживань. Виявилося, що жоден науковий закон, жодне загальне твердження типу ''усі люди смертні'' не можуть бытъ верифицированы, тому що верифікація завжди відноситься до конкретного емпіричного факту. У силу суб'єктивізму верифікації істини позитивні науки виявилися в залежності від оцінки кожного суб'єкта, що робить верифікації. Тому було, запропоновано вважати пропозиція верифицированным, якщо кілька авторитетних дослідників згодні вважати його таким. Т.е. критерій істини – згода (конвенція) дослідників. Потім було запропоновано для з'ясування істинності пропозиції порівнювати його з іншими пропозиціями. Розуміння істини як відповідності фактам початок поступатися місцем поглядові на істину як на погодженість пропозиції із системою інших пропозицій, що не може бути основою знання.

Основну задачу неопозитивізм бачить в аналізі логічної структури мови, термінів і пропозицій, що вживаються в науковій мові. Інші неопозитивисты аналізують повсякденну мову. Пізнавальним джерелом неопозитивізму є абсолютизація або перебільшення пізнавальних функцій формальної логіки. Т.е. вони використовують формальну логіку для аналізу пропозицій.

У центрі інтересів представників логічного позитивізму виявилася проблема значення, емпіричної свідомості наукових тверджень. Логічні позитивісти дійдуть висновку про те, що предметом філософії не може бути навіть теорія пізнання, що має усе ще занадто світоглядний, занадто змістовний характер. Філософія взагалі, на їхню думку, не має предмета, тому що вона не змістовна наука про якусь реальність, а рід діяльності, що зводиться до аналізу природних і штучних мов— діяльності, що переслідує дві мети:

1) елімінувати з науки всі не мають змісту міркування і псевдопроблемы, що виникають у результаті неправильного вживання мови, порушення його логічних правил, обумовленого насамперед тими або іншими ідеологічними: запитами;

2} забезпечити побудова ідеальних логічних моделей осмисленого міркування. Питання, що спантеличували «метафизиков» (власне кажучи, усі філолофсько-світоглядні проблеми), відносяться неопозитивистами до числа псевдопроблем і з'являються позбавленими наукового змісту, а тому всяка спроба їхнього рішення також кваліфікується як позбавлена змісту. Ідеальним засобом аналітичної філософської діяльності вони вважають розроблений апарат математичної логіки.

Будучи не тільки філософами, але і фахівцями-логіками, деякі з представників логічного позитивізму внесли визначений вклад у розробку логічного арпарата (логічна семантика – навчання про значення, про відносинами між знаками, тобто між словами і пропозиціями і тим, що вони означають; вероятностная логіка), що, хоча і розглядається ними як засіб філософського аналізу, у цілому виходить за рамки філософії і може бути включений в область спеціально-наукового дослідження. Разом з тим основна філософська програма логічного позитивізму, виражена в принципі верифікації, у тезі про зведення змісту щирих теоретичних тверджень до констатації емпіричних, досвідчених «даних» і у твердженні про порожнечу, беззмістовність («аналитичности») положень логіки і математики, знаходиться в очевидному протиріччі з практикою сучасного наукового пізнання, що і виявилося в ході еволюції самого логічного позитивізму.

Можна, говорити про те, що в концепції логічного позитивізму 20—30-х років задача повного поділу «метафізичних» (тобто мировоззренчески-философских) положень і тверджень науки була поставлена в найбільш чіткій формі, чим коли-небудь, в історії позитивізму. Саме в цій концепції вперше доводиться до кінця логіка всіх міркувань, що випливають із прийнятого в позитивізмі визначення науковості як опису емпіричної «даності». Будучи в цьому змісті найбільш зрілим продуктом позитивізму, логічний позитивізм «видає таємницю» усякого позитивізму. Тому крах логічного позитивізму означає крах позитивізму взагалі, крах всіх і всяких спроб відокремити філософію від науки. Тим часом з погляду самих канонів логічного позитивізму неясний статус тих принципових передумов, з яких повинна виходити діяльність по аналізі, здійснювана в рамках цієї філософської доктрини. Якщо в розряд осмислених відносяться тільки або аналітичні (тавтологічні), або синтетичні (фактуальные) твердження, то як бути із самою тезою про верифікації_, що явно не належить ні до тих ні до іншим? Визнати його бессмисленно-метафизическим? Але адже саме ця теза була покладена в основу діяльності по елімінації всіх «метафізичних» висловлень, і якщо він «метафизичен», те немає ніяких підстав претендувати на розтрощення «метафізики».

Принципово так само обстоїть депо і з іншими теоретичними вихідними установками неопозитивізму: теза про зведення змісту щирих теоретичних тверджень до констатації емпіричних, досвідчених «даних», твердження про порожнечу, беззмістовність («аналитичности») положенні логіки і математики, визнання можливості різкого розподілу на аналітичні і синтети-ческие всіх осмислених висловленні й ін. До того ж з'ясувалося, що всяка спроба, послідовного здійснення неопозитивистских установок у ході аналитаческой діяльності неминуче приводить до того, що в розряд «метафиэических» (тобто підметів видаленню) тверджень поряд з явно безглуздими попадають і такі, при відсутності яких розсипаються теоретичні побудови і спеціальні знання.

Логіко-позитивістська доктрина аналізу знання чим далі, тим більше виявляла свою невідповідність реальній науковій практиці, філософським осмисленням якої вона себе представляла. У підсумку, серед аналітичних філософів загальновизнаним стала думка про те, що ця концепція, що претендувала на точність, строгість і доказовість тверджень, на перетворення філософії у вид спеціалізованої діяльності, сама є пишь варіантом «метафізики», причому варіантом явно неспроможним. З констатації цього факга виходили ті напрямки, що прийшли на зміну логічному позитивізмові, залишаючись у той же час у рамках аналітичної філософії. Про ці напрямки варто розповісти докладніше, тому що на цьому шляху можна виявити долю позитивістських і неопозитивистских ідей у сучасній філософії.

Аналітична філософія

Аналітична філософія — у вузькому сенсі – домінуючий напрямок в англо-американській філософії 20 ст., насамперед у післявоєнний період. У широкому плані — це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним відношенням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в границях аналітичної філософії не менш важлива, чим досягнутий з їхньою допомогою результат. Мова формування філософських ідей виступає в ній не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей аналітична філософія широко використовує дослідницький потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані сполучених наук. У певному сенсі правомірне її трактування не стільки як якоїсь "школи", скільки як особливого інтелектуального «руху» у межах філософської думки 20 ст. у ранзі специфічної метафілософської дисципліни.

Представники аналітичної філософії:

Засновники руху – Готліб Фреге (1848-1925) – німецький логік, математик, філософ, усе частіше трактується як зачинатель аналітичної філософії. Засновник сучасної формальної логіки і логічної семантики; Рассел, Вітгенштейн. Велике захоплення грандіозними успіхами науки у руслі позитивізму. Акцент на логіко-лінгвістичний статус філософії.

Логічний позитивізм Дж.Мур, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Дж. Уїсдом, Г. Райл, Куайн, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап.

Лінгвістична філософія: пізній Вітгенштейн; послідовники Дж. Мура і пізнього Вітгенштейна – Дж. Райл, П.Строусон, С. Хемпшир, Дж. Остін, С. Тулмін.

Постпозитивізм: Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд. «Критичний раціоналізм» Карла Поппера народився від неораціоналізму Гастона Башляра (1884-1962) і його послідовників, але вони досить відмінні.

Традиційноаналітична філософія асоціювалася з неопозитивізмом, одним з етапів позитивізму. Терміном «неопозитивізм» нерідко позначалося будь-яке строге і філософське вчення, яке самоусвідомлено приділяло помітну увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструируемых явищ і процесів. Позначення "позитивізм-неопозитивізм" припустимо лише для окремих різновидів аналітичної філософії і лише на деяких етапах її розвитку (наприклад, Віденський гурток). Багато провідних її представників були акцентовано антипозитивістські орієнтовані. Гіпотеза історії науки про те, що аналітична філософія поступово витісняється з масиву філософської думки Заходу постпозитивізмом, у певному сенсі відповідає реаліям тільки такої дисципліни як філософія науки.

До теоретичних і концептуальних передумов аналітичної філософії традиційно відносять: сократичні індуктивні схеми; платонівську діалектику; аристотелівські аналітики, експлікуючі формальні структури мислення і міркування; семантичні вишукування софістів і стоїків; логіко-семантичні відкриття Оккама й Іоанна Дунса Скота; ідеї Ф. Бекона про «ідолів ринку», що перешкоджають рухові до істини внаслідок хаосу і безладдя в мовній комунікації через різні змісти уживаних людьми словосполучень; концепцію утворення понять Локка; розуміння Юмом сфери перцептуального досвіду як складної комбінації уявлень та ідей на основі асоціативного принципу єдиної реальності в контексті особливої значимості сигнальної функції слова; філософію мислення Декарта; гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об’єктів наукового пізнання Канта.

Аналітична філософія являє собою акумульовану сукупність вищих досягнень класичного філософствування. До реальних і справді новаторських досягнень і наробітків аналітичної філософії, що обумовили її справжній філософський вигляд і придали високий фаховий статус, прийнято відносити творчість ряду мислителів англо-саксонських держав. Роботи Фреге, а також «Principia Mathematica» Рассела й Уайтхеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції основ математики.

Фреге в статті "Про зміст і значення" ("Зміст і денотат", 1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для вирішення уже власне філософських питань. Фреге сформулював базові проблеми і ввів головні поняття аналітичної філософії. Порівнюючи пізнавальний потенціал "синтетичних" (А=Б) (відповідно до Канта) і аналітичних (А=А) суджень, Фреге відзначив, що нове знання породжується завдяки першим, але при цьому залишається відкритим питання про те, на що реально спирається їхня істинність, тобто які саме підстави ототожнення вираження, що відрізняються між собою, А і вираження Б. За Фреге, «імена власні» (вираження, слова і позначення) — елементи синтетичних суджень — ототожнюються тоді, коли вони мають загальний референт (співпадаючий зовнішній об'єкт, на який вони спрямовані). Значення цих «імен» і сводимо до вказівки на якийсь об'єкт (до «референції»).

Позначення значення іменами власними необхідно доповнюється і тим, що вони також виражають і визначений зміст. Екстраполюючи підхід на сукупність оповідальних пропозицій, Фреге зробив висновок, що думка, укладена в них виявляє собою зміст поряд з тим, що їхня справжня значимість (істинність або хибність) суть їхнє значення. Традиционалистская редукція таких пропозицій до суб'єкт-предикатних суджень не забезпечує збагнення їхнього значення, унаслідок чого Фреге і розробив (за допомогою так званої «логіки кванторів») підходи для конституювання логічно бездоганної мови, у рамках якого будь-яке ім'я власне вказує на відповідний референт, а істинна цінність пропозицій не коректується включенням у їхній лад будь-яких нових імен.

Наступний крок в еволюції ідей і концепцій аналітичної філософії, який одночасно став поворотним пунктом у її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшістю її адептів) зв'язаний із творчістю Рассела і Мура.

Бертран Рассел. На його думку, усе точне знання повинне бути виражене мовою, граматикою якої була б математична логіка. Таким чином математична логіка береться за основу як мова, що може виражати всі точні знання. Перенесення принципів математичної логіки на аналіз наукової мови є основою цього навчання. Надалі відбувається відхід від логічного позитивізму більшості філософів. Відбувається трансформація в семантичну філософію, а потім у лінгвістичний аналіз. Рассел, відстоюючи ідею про плюралістичність Всесвіту (тобто такого, коли дійсність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення її може бути пояснено тільки споконвічною порочністю прийому редукції пропозицій до суджень субъектно-предикатной організації. Переосмисливши референціальну теорію значення Фреге, Рассел став розглядати мову як «картину», що відбиває атомарні факти. Він, а потім і Витгенштейн розробили наступні типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення «глибинного» логічного аналізу мови традиционалистскому і «поверхневому», надання математичній логіці статусу універсального засобу для рішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлень у синонимичные і більш ясні.

З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування повсякденної мови. Із середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово утрачає свої позиції, тому що її обмеженість виявляється ключовими авторитетами неопозитивізму – представниками Віденського гуртка і Вітгенштейном. У 40-е-50-і 20 ст. позитивістські методи в аналітичній філософії змінюються методами лінгвістичного дослідження, що відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму.

Починаючи з цього моменту, аналітична філософія починає знову звертатися до традиційних філософських проблем і включати в поле власних інтересів принципи інших плинів, зближаючи з установками прагматизму, герменевтики і структуралізму. Зберігаючи критичний пафос стосовно метафізики, проблеми якої повинні бути дозволені за допомогою терапевтичних процедур лінгвістичного аналізу, А.Ф., у теж час, відмовляється від ідеї усунення метафізичних передумов з мови філософії і науки. Уточнюючи статус і функції метафізичних міркувань, представники цього етапу А.Ф. прийшли до висновків про те, що метафізика — не нісенітниця, вона не є інформативною дисципліною, але задає якесь специфічно-парадоксальне бачення світу ("як у перший ранок його народження"), призиває до нетрадиційного погляду на світобудову, постійно динамічно генеруючи в границях цього процесу оригінальні наукові гіпотези; метафізика пронизує релігію, і мораль, психологію і релігію. Метафізичне бачення світу організується на таких же підставах як і інше знання людей, тому збагнення "глибинної граматики" неї — зовсім не марний процес. У випадку неможливості фальсифікувати ті або інші метафізичні системи, необхідно пам'ятати про потенційну можливість їхньої взаємної конвертації в рамках науково-інтелектуальних співтовариств.

Етико-юридичні пошуки представників А.Ф. виявилися сконцентровані в руслі трьох домінуючих парадигм: інтуїціонізма (Мур, В. Росс, Г. Причард), що заперечував об'єктивна іпостась цінностей; емотивізма (Ч. Стивенсон і ін.), постулировавшего наявність подвійного змісту — дескриптивного (намір дати іншому якесь знання) і эмотивного (обопільні стимули для відповідного діалогу) — в етичних судженнях і термінах; прескрип-тивизма (Р. Хеар і ін.), що звертав особливу увагу на імперативну нагруженность висловлень подібного характеру. Роботи пізнього Витгенштейна, П. Стросона, Куайна, М. Дамміта, Д. Девідсона й ін. підкреслюють непереборну двозначність і історичність мови, що розглядається як сукупність "язикових ігор", "схем", "парадигм", що задають множинні стандарти інтерпретації. Логічний аналіз змінюється аналізом "граматики", що міняється в залежності від конкретних ситуацій або "язикових ігор". Постпозитивизм і лінгвістичний аналіз відмовляються від референциальной теорії значення, розрізнення аналітичних і синтетичних суджень, трактування досвіду як чогось трансцендентній мові. А.Ф. другої половини 20 в. активно використовує принципи лінгвістики і психології, а також багатьох плинів континентальної філософії. Центральними темами стають проблеми розуміння, змісту, комунікації, що розглядаються з різних точок зору. Таким чином, сучасна А.Ф. являє собою вкрай неоднорідне явище, що поєднує зовсім різні концепції, що найчастіше представляють взаимопротиворечащие підходи. При цьому, незважаючи на порівняно невелику кількість загальних базових передумов, поділюваних представниками А.Ф. у 1990-х, ця філософська школа (або група філософських шкіл) зберігає могутній обновленческий потенціал і евристичну значимість. Прихильники А.Ф. наприкінці 20 в. знову визнали за необхідне зберігати вірність вихідним теоретичним підставам даної інтелектуальної традиції (інтерес до проблем метафізичного порядку, пошук усі нових і нових підходів до загальної теорії мови). З іншого боку, здійснили (наприклад, П. Хакер і Г. Бейкер) ряд удалих модернізацій традиционалистских парадигм А.Ф. (подолання твердого вододілу між підходом "історії ідей" і підходом "історії філософії", результировавшееся у визнанні продуктивності обліку історико-культурного контексту для адекватної реконструкції поглядів мислителів минулих епох).