Гегель про походження держави

Питання 2

2. Договірна теорія походження держави отримала поширення в більш пізній час — у XVII—XVIII ст. у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радіщева та ін. Згідно з цією теорією держава виникла в результаті угоди (суспільного договору) як акту розумної волі людей. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан людей. На основі цього первинного договору створюється громадянське суспільство і його політична форма — держава. Остання забезпечує охорону приватної власності і безпеки індивідів, які уклали договір. Водночас укладається вторинний договір про підпорядкування їх певній особі, якій передається влада і яка зобов'язана здійснювати її в інтересах народу В іншому випадку народ має право на повстання (Ж.-Ж. Руссо, О. М. Раді ще в). Вона бере початок також з античних часів (давньогрецький філософ Епікур (341- 270 до н. е.) вважав, наприклад, що держава і право виникають тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити спільну користь - взаємну безпеку). Однак як цілісна система поглядів, згідно з якою держава виникає внаслідок договору між людьми щодо забезпечення нагальних потреб та інтересів, сформувалася в XVII-XVIII ст., коли прихильники теорії природного права розробляли різні варіанти суспільного договору, їх автори, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, О. Сідней, Дж. Локк, Б. Спіноза, С. Пуфендорф, X. Томазій, X. Вольф, Ж.-Ж. Руссо, С. Десницький, О. Радищев та інші, розглядали державу як форму суспільного життя, що засновується людьми добровільно на основі взаємної згоди шляхом укладення договору.

 

За договірною теорією держава виникає як продукт свідомої творчості, як результат договору, сторонами якого виступають люди, що перебували, до цього в "природному", первісному стані. Держава - це раціональне об'єднання людей на основі угоди між ними, в силу якого вони передають частину своєї волі, своєї влади державі. Причини укладення договору пояснювали по-різному. Т. Гоббс такою причиною вважав усвідомлення людьми в суспільстві, де "людина людині вовк", необхідності гарантувати людині життя, мир, безпеку, спрямувати її дії на досягнення спільного блага. Людина загалом, стверджував мислитель, є істотою розумною, але водночас егоїстичною, нею керують владолюбство, жадоба багатства і бажання шкодити іншій людині. Наслідком цього є "війна всіх проти всіх". Для подолання цього "войовничого" стану створюється спільна влада, яка дбає про громадський порядок. Індивіди добровільно передають свої права і обов'язки державі, влада якої "настільки велика, наскільки це можна собі уявити". Так укладається суспільний договір, люди визнають політичну владу і підкоряються їй, виникають особливі узи єдності людей, відносини панування і підкорення, тобто політичний стан.

 

Дж. Локк вважав природний стан достатньо упорядкованим. Життя у ньому регулюється законами природи, продиктованими розумом. Проте відсутність механізму, здатного забезпечити належне користування своїми природними правами, є тією причиною, що змушує їх перейти до громадянського стану. Гарантувати свободу і надійне користування природними правами допомагає укладення суспільного договору. Це більше акт усвідомлення, ніж вияв крайньої необхідності.

 

Ж.-Ж. Руссо причинами укладення суспільного договору вважав прагнення людей захистити себе від природних негараздів, приватної власності, які породжують нерівність і роз'єднують. Унаслідок укладання договору колективним сувереном стає народ. Кожний, об'єднавшись з усіма, стає неподільною частиною цілого. При цьому, підпорюючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто, тобто залишається таким же вільним, як і раніше.

 

О. Радищев наголошував, що народ і правитель не є рівноправними сторонами при укладанні договору. Правителю доручається виконання певних функцій і його права обмежуються правами громадян. Закон позитивний не може порушити закону природного. "Користувач народної влади" видає закони, однак ніякий закон не може призначити "ні шляху, ні межі" соборному діянню народу.

 

"Укладаючи" суспільний договір, ізольовані до походження держави індивіди стають єдиним народом. У правителів і суспільства виникає комплекс взаємних прав, обов'язків і відповідальність за невиконання їх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців тощо, але зобов'язана захищати свою територію, права громадян, їх власність тощо. Громадяни зобов'язані дотримуватися законів, платити податки, і тому мають право на захист свободи і власності, а в разі зловживання правителями владою - розірвати договір.

 

Договірна теорія походження держави найбільший вплив на суспільну думку й частково на політичну практику здійснила у XVII-XVIII ст. У XIX ст. дістала розвитку історична школа права (Г. Гуго, К. Савіньї, Г. Пухта, О. Тьєррі, Ф. Гізо), яка, на відміну від школи природного права з її ідеями можливого встановлення форм суспільного і державного життя на людський розсуд, доводила, що держава є безпосереднім результатом історії і народного характеру, тобто особливих, незмінних, духовних властивостей і якостей всього народу, як організм, що виник із спільного життя і конкретних відносин певного племені. За вченням історичної школи, інтелект (людський розум) не має впливу на створення цього організму; лише тоді, коли цілком розвивається народна свідомість, можуть з'явитися реформатори, покликані поліпшити суспільне життя.

 

Договірна теорія була значним кроком вперед у пізнанні держави, тому що поривала з релігійними уявленнями про походження державності і політичної влади. Теоретики суспільного договору прагнули позбавити державну владу божественного характеру. Державу вони розглядали як витвір волі людини, що за своєю ініціативою створила форму існування людської спільноти. Якщо ж держава є творінням людської волі, то від цієї волі залежить її перетворення і виправлення всіх помилок тих, хто здійснює державну владу. Ця теорія має і глибокий демократичний зміст, обґрунтовуючи природне право народу на усунення від влади негідного правителя, навіть через повстання.

 

Слабкими її моментами є схематичне, ідеалізоване, абстрактне уявлення про первісне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність угоди між народом і правителями. Насправді це стосується більш пізніх періодів, наприклад при виникненні держав громадянства суспільства, коли, внаслідок більш розвинутої порівняно з первісним суспільством свідомістю населення, стало можливим усвідомлення необхідності укладання угоди між народом і правителями (створення, наприклад, СІНА).

Т. Гоббс доводив протилежне: оскільки влада передана монарху, він володіє необмеженими повноваженнями. Дж. Локк обґрунтовував ідею конституційної монархії, оскільки, на його думку, суспільний договір є певним компромісом між монархом і підлеглими, певним обмеженням волі і монарха, і народу.

Склад соціального договору зберігся в багатьох старих записах у світі. У своїх указах буддистський король Ашока, виступав за широкі і далекосяжні соціальні договори. Буддійська Виная також відображає соціальні договори, один такий випадок, коли люди певного міста скаржилися на вирубки дерев Сака, Будда сказав своїм ченцям, що вони повинні зупинитися і поступитися соціальним нормам.

 

Епікур, здається, мав сильне почуття справедливості і права, які, засновані на взаємній угоді і перевазі, про що свідчать рядки його основної доктрини.

 

32. Ті тварини, які не в змозі приймати зобов'язуючі угоди один з одним, щоб не завдати шкоди, не мають страждати або справедливості або несправедливості, також і для тих народів, які або не могли чи не хотіли утворювати зобов'язуючих угод, щоб не завдати шкоди, ні страждати.

33. Там ніколи не було такого поняття, як абсолютна справедливість, але тільки домовленості, досягнуті у відносинах між собою серед чоловіків в яких би місцях, в різний час проти надання заподіяння страждань або шкоди.

Ренесанс подій[ред. • ред. код]

Квентін Скіннер стверджував, що кілька важливих інновацій в сучасній теорії договорів знаходяться в працях французьких кальвіністів і гугенотів, роботи яких, у свою чергу викликані письменниками у Нідерландах, які заперечували проти їх підпорядкування Іспанії, а ще пізніше, католиками в Англії. Школу Саламанки можна розглядати як ранню теоретику суспільного договору, теоретизування природного закону у спробі обмежити божественне право королів.

 

Всі ці групи були на чолі формулювання поняття суверенітет, угоди про соціальний договір: всі ці аргументи почались з прото-«природного стану», про те, що в основі політики є те, що кожен за своєю природою безкоштовно підпорядкувався будь-якому уряду.

 

Однак ці аргументи засновані на корпоративній теорії, містяться в законодавстві римському, згідно з яким може існувати як окрема юридична особа. Тому ці аргументи постановлюють, що група людей може приєднатися до уряду, оскільки він має можливість здійснювати єдину волю і приймати рішення в один голос.

Питання 3

3. Т.Гоббс та Дж. Лок про особливосты походження держави.

ОТже загалом коротко – це вигладаэ так Першим сучасним філософом, котрий сформулював детальну теорію договору, був Томас Гоббс (1588–1679). Згідно з Гоббсом, життя людей у природному стані було б «самотнім, бідним, огидним, жорстоким і коротким», стан, в якому особистий інтерес і відсутність прав і договорів завадило б суспільству. Життя було «анархічним» (без керівництва чи концепція суверенітету). Особи у стані природи були аполітичні і асоціальні. Цей стан природи слід розуміти як суспільний договір.

 

Суспільний договір виникав в моменти під час яких люди зібралися разом і передали деякі зі своїх індивідуальних прав, з тим, щоб інші будуть поступатися їм (наприклад, людина відмовляється від свого права, щоб убити людину, якщо інша людина зробить те ж саме). Це призвело до створення держави, як суверенної освіти осіб тепер під її пануванням, що дозволить створити закони, що регулюють соціальні взаємодії. Життя людини не було вже таким, не було «війни всіх проти всіх».

 

Але державна система, яка виросла з суспільного договору, була також анархічною (без керівництва) по відношенню один до одного. Подібно до того, як люди у природному стані були государями і, керувалися власними інтересами і відсутністю прав, тому держави в даний час діяли у своїх власних інтересах в конкуренцію одна з одною. Так само, як стан природи, держави були пов'язані таким чином, щоб бути в конфлікті, тому що не було ніякої суверенної (тобто більш потужної), здатної ввести соціально-договірне право. Дійсно, робота Гоббса могла послужити основою для реалізму теорії міжнародних відносин.

 

Щож до Лока то він твердив Джон Локк з концепцією суспільного договору відрізнявся від Гоббса за кількома основними способами, зберігши тільки центральне поняття, що люди в стані природи охоче зібралися разом, щоб створити державу. Локк не вірив, що люди в стані природи будуть пов'язані морально, за законом природи, щоб не нашкодити одине одному в їх житті або володінні, але без уряду, щоб захистити їх від тих, хто прагне поранити або поневолити їх, люди будуть мати безпеку у своїх правах і не будуть жити в страху. Локк стверджував, що люди погодяться створити державу, яка забезпечила б, і діяла для захисту життя, свободи і власності тих, хто жив у ній.

У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам.

 

Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає держава.

 

Основна мета держави - захист природних прав людей, прав на життя, свободу і власність. Легко помітити, що Локк істотно відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну владу держави над суспільством і людьми. Локк акцентує увагу на інше: люди віддають державі лише частину своєї природної свободи. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Чим більше прав у людини, тим ширше коло її обов'язків перед суспільством. Держава при цьому не володіє абсолютною довільною владою.

 

Суспільний договір припускає, на думку Локка, і відповідальність держави перед громадянами. Якщо держава не виконує свого обов’язку перед людьми, якщо вона порушує природні свободи - люди вправі боротись проти такої держави.

 

Локка часто називають у числі основних теоретиків демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави.

 

Погляди Локка знайшли своє вираження в "Декларації незалежності США" в "Декларації прав людину і громадянина" у Франції.

 

У той час як Гоббс виступав за майже абсолютну владу, Локк стверджував про недоторканість свободи і законності. Локк стверджував, що легітимність уряду походить від делегації громадян до уряду на своє право на самооборону. Таким чином, уряд виступає в ролі неупередженого, об'єктивного агента, а не кожна людина виступає як свій суддя, в стані природи. З цієї точки зору, уряд отримує свої законні повноваження зі згоди керованих.

Запитання

4 Кант про походження держави

Професор філософії Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724-1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в працях: "Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору", "До вічного миру", "Метафізичні начала вчення про право".

Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних поглядів В. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа не є знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть найблагородніших планів загального блага. Людина - суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Цей Закон априорен, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безусловен. Кант називає його "категоричним імперативом", прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.

"Категоричний імператив" позбавлений у Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями. Він говорить: "Поступай так, щоб максима твого поведінки могла бути разом з тим і принципом загального законодавства". Або іншими словами: роби так, щоб ти ставився до людства і у своєму особі, і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи тільки як до зСправжнє покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості права.асобу. Справжнє покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості права. Необхідність держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим законам") Кант пов'язує аж ніяк не з практичними, чутливо відчутними індивідуальними, груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які цілком належать розсудливому, умопостигаемому світу. Звідси ясно, чому на державі немає тягаря турбот про матеріальної забезпеченості громадян, про задоволення їх соціальних і культурних потреб, про їх працю, здоров'я, освіті і т. д. Благо держави складає, по Канту, зовсім не вирішення названих і інших аналогічних їм завдань. Під цим благом "не слід розуміти благо громадян та їхнє щастя, бо щастя може бути (як це стверджує Руссо) скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при деспотическом уряді. Під благом держави слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імператива". Висунення і захист Кантом тези про те, що благо і призначення держави - в досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дали підставу вважати Канта одним з головних творців концепції "правової держави".

Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди будуть свідомо займати позицію відчуженості від такої держави.

Питання про походження держави Кант трактує майже за Руссо, помічаючи при цьому, що його дослідження раціональні, априорны і що він має на увазі не якусь певну державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам вдачі. Відправною пункт кантовского аналізу - гіпотеза природного стану, позбавленого усякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей первісний стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Перехід до останнього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір.

Ідея канта тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і т. п. Перша ж головна умова договору, що укладається - зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної чи державності, політично об'єдналася чи народу) визнавати в кожному індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює борг "не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей" і здатне даний борг виконати.

"Громадський договір", по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито унаслідок етичної нерозвиненості) вибирати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти щонайменшого уподібнення владі держави батьківській опіці над дітьми. "...Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно або шкідливо... таке правління є найбільший деспотизм...".

Отже, згідно громадського договором, що укладається в цілях взаємної вигоди і у відповідності з категоричним (моральним) імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб негайно ж знову знайти її, проте вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною належної їм свободи в ім'я надійнішого користування іншою її частиною. Просто люди відмовляються від свободи неприборканою і безладною, щоб знайти справжню свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.

Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. "Громадянин держави, - пише Кант,- і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, які розпорядженні государя здаються йому несправедливими по відношенню до суспільства".

Що стосується права, то Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, яке має своїм джерелом самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість - домагання, не передбачене законом і тому не забезпечене примусом. Природне право, у свою чергу, розпадається на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше регулює стосунки індивідів як власників. Друге визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного цілого.

Феодальному безправ'я і свавіллю Кант протиставляє твердий правопорядок, що спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових відносинах. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не лише речі і поведінка людей, але і самого людини. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових - думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими мали б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідний зміст, не чекаючи підказок зі сторони.

Верховенство народу, проголошуване Кантом услід за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - організації сукупної безлічі осіб, зв'язаних правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, Кант тут же поспішає завірити, що він зовсім не подумує про дійсно широку, неурезанной демократії. На підтвердження цього пропонується розділити всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто низи суспільства.

Почерпнуту у Монтеск'є ідею поділу влади в державі Кант не став тлумачити як ідею рівноваги влади. На його думку, всяка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підпорядковану законодавчій, верховній владі), судову (призначається владою виконавчої). Субординація і згода цих трьох влад здатні запобігти деспотизм і гарантувати благоденство держави.

Загальноприйнятої класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх пристрої Кант не надавав особливого значення, розрізняючи (по числу законодательствующих осіб) три їх види: автократію (або абсолютизм), аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотическую форми управління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга - на їх злитті. Для І.канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він заперечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (коль скоро в ній проведено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (зважаючи участі у ній усіх в здійсненні влади і крайньої труднощі при цьому відокремити законодательствование від виконавчої діяльності) надзвичайно піддана трансформації в деспотизм і сумісна з ним. Мабуть, Кант вважав найбільш прийнятним, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.

Хоча Кант і висунув положення про суверенітет народу, він дуже побоювався того, як би з цього положення не були зроблені крайні, радикальні практичні висновки. Тому накладається вето на право народу обговорювати питання про походження влади.

"Яким би не було походження верховної влади, передував чи їй договір про підпорядкування або ж влада з'явилася спочатку, а потім вже встановився закон - для народу, який знаходиться під пануванням громадського закону, все це марні і загрозливі небезпекою державі міркування. "Закон, який настільки священний, що було б злочином хоча б на мить піддавати його сумніву, представляється як би виходить не від людей, а від найвищого законодавця. Таке саме значення положення: "Всяка влада походить від Бога". Воно висловлює не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: "Існуючій законодавчій владі треба коритися, яке б не було її походження".

З передових, прогресивних позицій аналізував Кант стрижневі проблеми зовнішньої політики. Він таврує загарбницьку, грабіжницьку війну, різко засуджує підготовку до неї: "Найбільші лиха, приголомшливі цивілізовані народи, - наслідки війни, і саме наслідки не стільки якої-небудь справжньої або минулому війни, скільки постійної і все зростаючою підготовки до майбутньої війни". Автор праці "До вічного миру" ратував за дотримання міжнародних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торговельних і культурних зв'язків.

Кант висуває проект встановлення "вічного миру". Його можна досягти, правда, в отдаленнейшем майбутньому, створенням всеосяжної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.

чення Канта являє собою вищу ступінь у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті такі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, моральна об­ґрунтованість права, право як умова суспільного буття автоном­них і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпе­чення рівної для всіх свободи. Не менш сильним є вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв´язок особистості — суспільст­ва — держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вимагає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке забезпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім під­тримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство пра­ва у взаєминах особистості і держави — шлях подолання полі­тичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Запитання

Гегель про походження держави

мНайбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу і громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.) - класика німецької філософії. Радикальні політико-правові погляди Георга Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали консервативними. Політико-правове вчення Георг Гегель розглядає як необхідну складову частину філософії. Ідея права трактується як єдність права і його здійснення або "наявність буття" права, його реалізації. Георг Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і державу тезис тотожності мислення і буття знаходить відображення у формулі: "Що розумне, то дійсне; що дійсне, то розумне". Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності, а лише те, що існує із необхідності. Дійсність явище існування. Георг Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держави. Природний стан і природне право є стан без-прав' я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що "з нього необхідно вийти". Тільки у державі людина здобуває свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдяки посаді, яку має, завдяки професії, якою володіє, і завдяки будь-якій своїй трудовій діяльності. Теорії держави Георга Гегеля не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Карл Маркс у полеміці формулює систему соціально-економічних і політичних положень.

 

Основні положення концепції держави Георга Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) - конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні та додержанні індивідуальної суспільної та місцевої автономії; по-друге, правова й інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя кожної епохи формується і передвизначено домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і цивілізацією; по-четверте, остаточне з' ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом, Думкою і Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття "природне становище" категорією громадянське суспільство, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.

 

Громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх з допомогою його праці, а вже через працю індивіда і задоволення потреб всіх інших; дієвості правосуддя, що охороняє свободу і властивість приватної особи та ін. На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (зем-левласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя - стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалось соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов - народного духу.

 

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Державний лад випливає та єдино тільки й може випливати з істини релігії. Держава є не що інше як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава - як організація поняття свободи. Ідея держави як організація свободи проявляється, по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге, у відносинах між державними як зовнішнє державне право і, по-третє, у світовій історії Гегель відстоює конституційну монархію та критикує ідею народного суверенітету і республіканського правління. Конституційна монархія має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря). Політичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і радикальних концепцій. Соціологічні концепції Георга Гегеля стали важливим джерелом формування політичних, соціальних і економічних ідей Маркса. Саме теорії держави не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Маркс у полеміці з Гегелем формулює систему соціально-економічних і політичних ідей.

 

Запитання

6.

З критикою раціоналізму теорії природного права з питань про те, як право виникає і яка його історія, наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. виступили ряд німецьких юристів. Вони створили історичну школу права, що стала дуже впливовим центром у вивченні права з властивої освіті віри у всесилля закону. Представники історичної школи доводили, що немає природного права. Є лише позитивне право. Воно має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, що не може і не повинне довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, довільно прийнятий, змінюваний, що скасовується державою, а звичай, що виражає дух народу.

 

Засновником історичної школи права й основоположником напрямку в юриспруденції в Німеччині кінця XVIII - початку XIX ст. був професор права Геттінгенського університету Густав Гуго (1764-1844). Він написав книгу "Підручник природного права, як філософії позитивного права, особливо - приватного права". Цю роботу називають ще і так "Підручник природного права, чи філософія позитивного права". У підручнику Гуго заперечує основні положення теорії природного права. Концепцію суспільного договору він відкидає з ряду причин.

 

Перша причина - суспільних договорів ніколи не було. Усі держави й установи виникали і змінювалися іншими шляхами. Друга причина - суспільний договір практично неможливий. Мільйони незнайомих людей не можуть дійти згоди і домовитися про вічне підпорядкування установам, про які вони судити ще не можуть, а також про покору ще невідомим людям. Третя причина - концепція суспільного договору шкідлива. Ніяка влада не буде міцною, якщо обов'язок покори залежить від дослідження її історичного походження з договору.

 

Влада і право виникали по-різному. Будь-який їх різновид не відповідає цілком розуму. Вони визнаються не безумовно, а тільки тимчасово правомірними. Однак те, що визнане чи визнавалося безліччю людей, не може бути зовсім нерозумне. Право виникає з потреби вирішення спорів. Юридичний порядок - такий порядок, при якому суперечки вирішуються третьою особою. Це вирішення спорів надане владі. Ознака права - примус, але право - не тільки встановлення держави. Незалежно від законодавчої влади з давніх часів існує і розвивається звичаєве право.

 

Гуго стверджував, що діюче в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству начебто ззовні: даються зверху людьми, наділеними на те спеціальними повноваженнями. Право і приватне і публічне виникає спонтанно. Своїм походженням воно зобов'язане аж ніяк не розсуду законодавця. Гуго порівнює право з мовою. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не вводиться за вказівкою і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки завдяки законодавству, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом у силу їхньої адекватності обставинам життя. Акти законодавчої влади доповнюють позитивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право походить від права звичаєвого, а останнє виростає з надр "національного духу" і глибин "народної свідомості".

 

У своїх політико-правових вченнях Гуго доводив, що безліч законів і договорів ніколи не виконуються. Він наводив приклад. У місті Геттінген, у якому Гуго жив і працював, влада перейменувала вулиці. Однак жителі за звичкою називали їх по-старому. Історично усталений звичай і є справжнім джерелом права. У конкретно-історичних умовах ця концепція була апологією феодального звичаєвого права, що збереглося в Німеччині. Гуго виправдовував рабство. Вважав положення раба кращим, ніж положення бідняка. Обґрунтовував право держави обмежувати свободу думок і взагалі будь-яку свободу в ім'я суспільного блага.

 

Фрідріх Карл Савіньї (1779-1861) також був визначним представником історичної школи права. Працював він професором Берлінського університету. У 1814 р. юрист Тібо опублікував брошуру із закликом скликати з'їзд юристів, теоретиків, практиків для розробки загального для всієї Німеччини цивільного укладення. У відповідь Савіньї пише свою брошуру "Про покликання наше до законодавства і правознавства" (1814р.).

 

Він прагнув довести юристу Тібо помилковість припущення, що право створюється законодавцем.

 

На думку Савіньї, право не залежить від випадку чи сваволі. Право всіх народів складалося історично так само, як і мова народу, його вдачі і політичний устрій. Будучи продуктом народного духу, право живе в загальній свідомості народу у формі не стільки абстрактних понять, скільки живого сприйняття юридичних інститутів.

 

Спочатку право існує в загальній свідомості як "природне право", знаходячи формальне вираження в символічних діях, що супроводжують встановлення чи припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом із народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що виокремилися в стани. Наукова обробка права юристами - обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності.

 

Але в Німеччині, робив висновок Савіньї, час для законодавчих робіт не прийшов. У юриспруденції панує хаос суперечливих думок, а не органічна наука, здатна виробити струнке укладення. Що в таких умовах зміг би створити пропонований Тібо всенімецький з'їзд юристів?

 

Свої політико-правові погляди Савіньї виклав і в книзі "Право володіння", у шеститомному творі "Система сучасного римського права". У цих роботах Савіньї зазначав, що з рухом національного духу стихійно відбувається еволюція права. Динаміка права схожа на розвиток організму зі свого зародку. Вся історія права - повільне і плавне розкриття тієї субстанції, що як зерно, споконвічно зріє в фунті народного духу. На першому етапі свого розвитку право виступає у формі звичаїв. На другому стає предметом обробки з боку стану вчених-правознавців, не втрачаючи, однак, при цьому зв'язку зі своїм коренем - загальним переконанням народу.

 

Позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що зустрічається в житті. У кращому випадку вони здатні допомогти упорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, що формуються історично під впливом непояснюваних перетворень, що відбуваються у народному "дусі", стверджував Фрідріх Карл Савіньї.

 

Георг Фрідріх Пухта (1798-1864) був учнем Савіньї і підтримував його погляди. Він написав роботи "Звичаєве право", "Курс інституцій", у яких торкався проблеми природного саморозвитку права. Вважав, що право виростає з народного духу, як рослина з зерна. Воно випливає з народного духу так само, як мова і звичаї. Усвідомлення права виникає ще в родинах, але лише з освітою народу вона виступає на перший план, тому що люди пов'язані взаємним визнанням прав, у силу чого в народі панує юридична свідомість. Для охорони права від порушень народ утворив державу.

 

Первісною формою права Пухта називав звичай, що випливає з народної свідомості. Потім для вираження звичаїв у твердій формі створюється законодавство зі спільної волі народу. Слідом виникає юриспруденція, право юристів, що розкриває юридичні положення, які знаходяться у глибині народного духу, але не виражені конкретно звичаєм і законом. І законодавець і юристи не створюють норми права, а лише сприяють різнобічному розкриттю народного духу.

 

Право і держава, писав Пухта, виникають врешті-решт, з божественної свободи через народну свободу, як вираження народного духу. Народ він визначає як природне об'єднання людей, пов'язаних загальним походженням, мовою, місцеперебуванням.

 

Пухта вважав і доводив, що штучно конструювати й у будь-який час пропонувати людям ту чи іншу надуману правову систему зовсім недоцільно. Створена окремо від самої історії життя народного духу, не напоєна ним, вона не може бути прищеплена суспільству.

 

Сучасні теоретики політико-правових вчень вважають, що історична школа права, її вчення, теорії мають історизм - статичний. По-перше, школа трактує незмінність раз і назавжди даного самобутнього народного духу. По-друге, школа розуміє розвиток не як ланцюг якісних перетворень, що відбуваються в процесі історичної еволюції, а як просте, хронологічно послідовне, механічне розгортання споконвічного змісту таємничого "духу" народу.

 

Юристи історичної школи права вбачали в державі юридичний інститут конкретного змісту: 1. Опора порядку. 2. Служіння цьому порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). Законодавець повинен намагатися максимально точно виражати "загальне переконання нації" (Г. Пухта).

 

Представники історичної школи права захищали: кріпосництво; монархію; феодальне право; виступали проти кодификації законодавства; відкидали теорію договірного походження держави (на заміну практично пропозицій не було); не визнавали права народу на революцію; відхиляли ідею поділу влади.

 

Історична школа права лише прагнула насаджувати в юриспруденції Німеччини ідею "народного духу". Практично школа була консервативною. Однак вона створила свої правові вчення у сфері права, політології, соціології і в цілому збагатили юридичну науку наприкінці XVIII - початку XIX ст. діалектикою.

 

Запитання

Австрійський державознавець, соціолог Людвіг Гумплович (1838-1909) свої політико-правові теорії виклав у таких роботах: "Раса і держава. Дослідження про закон формування держави", "Загальне державне право". Це основні його праці з питань держави і права. У них він розглядає проблеми, пов'язані з походженням, сутністю, роллю держави.

 

Боротьба за існування - головний фактор соціального життя. Держава цілком перебуває у сфері дії даного фактора. Ця боротьба - вічний супутник людства і головний стимулятор суспільного розвитку. Вона виливається в боротьбу між різними людськими групами. Сильніші перемагають, установлюють контроль і панування. Гумплович робить висновок, що цей процес - вищий закон історії. Якщо люди зрозуміють цей простий закон, то розгадають невирішувану загадку політики й історії.

 

Нещадна боротьба людських груп між собою, за Гумпловичем, пояснюється таким чином і досить неоднозначно: 1. Причини расові. 2. Прагнення людей до задоволення своїх матеріальних потреб. Економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху. Вони обумовлюють увесь державний і соціальний розвиток.

 

На початковому етапі розвитку людства конфлікти, війни між окремими родами за оволодіння тим чи іншим майном завершувалися знищенням переможеної групи. Пізніше людей із таких груп стали залишати в живих і перетворювати на рабів, експлуатувати. Переможці (ними виявлялися раси з більш високими інтелектуальними здібностями і кращою військовою дисципліною), щоб усталити своє панівне положення і тримати в покорі скорених, повинні були проводити низку організаційних та інших заходів. Результат таких дій - виникнення держави.

 

Далі до воєн між расами і державами додалися конфлікти усередині самої держави. Боротьба рас на стадії цивілізації трансформується в боротьбу соціальних груп, класів, станів, політичних партій. Враховуючи, що держава формується в результаті підпорядкування однієї людської групи слабких, переможених іншій групі найсильніших, переможців, засобом підтримання порядку є "панування - покора". Гумплович виступає категорично проти того, щоб характеризувати державу як орган умиротворення, примирення суперечливих інтересів. Державі призначено бути органом примусу і насильства. Гумплович робить висновок, що існування суспільства без державного примусу неможливе.

 

У своїх політико-правових вченнях Гумплович дає визначення держави. Держава - організація панування, що природно виросла, покликана підтримувати визначений правовий порядок. Активність держави не обмежується одним лише гарантуванням визначеного правопорядку. За Гумпловичем, крім даного людині природою життя, всім іншим -свободою, власністю, родиною, особистими правами - особистість зобов'язана державі. А все суспільство, що веде людське існування, теж зобов'язане державі. Отже, Гумплович звеличує роль держави і створює культ державності.

 

Дух звеличування і культу "державництва" відбився і на загальних питаннях права. Гумплович стверджував, що право виступає лише втіленням розпоряджень державної влади. Зсередини ж право наповнене моральністю, що служить йому невичерпним джерелом.

 

У народженні права вирішальне слово належить державі. У додержавному стані не було ніякого права. Тільки будучи кристалізованою в державних законах, моральність стає правом. Право цілком зобов'язане державі як своїм народженням, так і подальшим існуванням.

 

Для держави - право і правопорядок, з історичної точки зору, суть лише засоби, писав Гумплович. Він заперечує наявність "невідчужуваних прав людини". З його погляду, вони - ілюзія, плід самообожнювання індивіда, звеличення цінності життя людини. Буття держави абсолютне несумісне з "невідчужуваними правами людини".

 

Люди повинні вибирати: чи державу з характерною для неї власністю, чи анархію, ставив питання у своїх політико-правових вченнях австрійський державознавець XIX - початку XX ст. Людвіг Гумплович.

 

8 апитання

Сформувалася вона наприкінці XIX ст. як система поглядів, яка пов'язує процес виникнення держави і права з розвитком людської психіки. Передумовою її виникнення було становлення психології як самостійної галузі знань, у межах якої набули поширення експериментальні методи дослідження і сформувалися різні школи, що по-різному трактували психічні процеси. Запозичені соціологами та юристами ідеї цих шкіл поклали початок становленню нових напрямів у юридичній науці, серед яких чільне місце посіла психологічна теорія походження держави.

 

Прихильники психологічної теорії - Л. Петражицький, Ф. Кокошкін і М. Коркунов (Росія), Г. Тард і Е. Дюркгейм (Франція,) З. Фрейд (Австрія), О. Гірке, Г. Зіммель, В. Вундт (Німеччина) та інші - намагалися знайти універсальну причину виникнення держави і права. Вони обґрунтовували психологічну потребу людини жити в організованій спільноті. Суспільство і державу при цьому розглядали як результат дії психологічних закономірностей розвитку людини. За Г. Тардом, наприклад, суспільство - це групи осіб, що імітують одна одну, а первинна умова суспільного розвитку групи - це винаходи, тобто акти творчості. Вони створюють мову, господарство, релігію, суспільні установи, владу. Носіями влади стає певна категорія людей - племінні вожді, жерці, шамани, чаклуни, магічна сила та психічна енергія яких (вони сприяли вдалому полюванню, боролися з хворобами, передбачали події тощо) створювали умови для їх піднесення над іншими членами роду. Саме з набуттям ними цієї влади виникає державна влада. Але поряд із цією категорією людей завжди існують особи, не згодні з ними, які виявляють агресивні прагнення, інстинкти. Серед найсильніших прагнень людини - прагнення до творення і до руйнації. Природно, що ці два прагнення часто вступають у конфлікт, штовхаючи людину до протилежних вчинків щодо людей і навколишнього середовища. Щоб зберегти власне життя, рід, суспільство загалом, люди змушені застосовувати деструктивну енергію, необхідну для досягнення певних цілей, наприклад для викорінення жорстокості, вбивств і хвороб; конструктивна енергія має за мету духовний та матеріальний прогрес. Одне й інше реалізуються в державі краще, ніж у будь-якій іншій спільноті.

 

Отже, держава потрібна як для задоволення потреб частини суспільства в підпорядкуванні, слухняності, покорі визначеним особам у суспільстві, так і для придушення агресивних потягів окремих індивідів та груп. Звідси - природа держави психологічна і корениться в закономірностях людської свідомості. Держава, на думку представників психологічної теорії, є наслідком психологічних протиріч між ініціативними (активними) особистостями, здатними до прийняття відповідальних рішень, і пасивною масою, що виконує ці рішення.

Запитання

9.. Г. Зіммель, Г. Тард, Е. Дюркгейм про походження держави.

Держава - це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм не уникнув впливу органіцистських теорій походження держави. Прихильники органі-цистських теорій порівнювали процес розподілу праці з процесом спеціалізації різноманітних органів людини. В противагу їм Еміль Дюркгейм вважав, що поглиблення розподілу праці викликає появу нових форм влади. Держава виникає скрізь і розвивається за одним і тим же законам, виступаючи відображенням внутрішньої раціональності, що лежить в основі еволюції соціальної структури. На відміну від марксистів, що розглядали державу і особистість як дві чужі, що протистоять одна одній сили, Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави в визволенні індивіда, поверненні свободи особистості. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов'язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну, з необхідністю вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності, соціальних верств, груп людей, які відрізняються за становищем в системі суспільних відносин, ставленням до засобів виробництва - суспільних соціальних класів. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Процес завершується з появою особливого суспільного інституту, що отримав назву - держава як продукт економічного розвитку і класових суперечностей, покликаний служити інтересам економічно панівного класу. Виникнення у процесі розвитку суспільного виробництва приватної власності, класів і експлуатації, гноблення - одна з причин появи держави. Таку точку зору на походження держави найбільш детально обґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і визнає за державою функцію Управління, виконання загальних дій, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення, підпорядкування. Держава - це машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покірності одному класу інші підлеглі класи і соціальні верстви та спільності.

 

За Зіммелем, у будь-якому суспільстві можна відокремити форму від змісту, а суспільство як таке є взаємодією індивідів. Сама ж взаємодія завжди складається внаслідок певних потягів і заради певних цілей. Як він відзначає, еротичні інстинкти, діловий інтерес, релігійні імпульси, гра і безліч інших мотивів спонукують людину до діяльності заради іншої, з іншим, проти іншого, до сполучення й узгодження внутрішніх станів, тобто до надання впливу. У результаті взаємних впливів на основі індивідуальних спонукальних імпульсів і цілей утвориться єдність, яку він і називає "суспільством".

Як вважає Зіммель, усе те, що наявне в індивідах (яких він розглядає як конкретних носіїв), є в наявності у виді потягів, інтересів, цілей і т. д., тобто те, з чого формується вплив на інших людей, він позначає як зміст, або матерію усуспільнення. Причому, сама по собі ця матерія, у якій виповнюється життя, за Зіммелем, по суті не соціальна. Як він пише, голод, любов, праця, релігійність, техніка і результати діяльності розуму не є безпосередньо суспільними. Усе це стає таким лише постільки, оскільки перетворює ізольоване існування індивідів у певні форми спільного існування.

Причому форми, що виникають, які відповідали визначеним життєвим цілям можуть виявитися відірваними від реального життя з якого вони вийшли і якому зобов'язані своїм існуванням, більш того, вони, за Зіммелем, можуть "грати" у себе і заради себе, захоплюючи і створюючи матерію, яка служить тепер лише засобом їхньої самореалізації.

Отже, чиста (чи формальна) соціологія вивчає, за Зіммелем, форми усуспільнення, які існують у кожному з історично відомих суспільств, відносно стійкі і повторювані форми міжлюдських взаємодій.

Усуспільнення – форма, що реалізується у незліченній кількості способів, у якій індивіди на основі різноманітних мотивів і інтересів створюють особливу єдність, усередині якої ці мотиви й інтереси знаходять своє втілення.

Г. Зіммель

Зіммель не залишив будь-якої класифікації соціальних форм. Проте він зробив предметом своїх досліджень ряд аспектів і сторін соціального життя, його форми:

• панування,

• підпорядкування,

• суперництво,

• розподіл праці,

• утворення партій,

• солідарність.

Як вважав німецький соціолог, усі ці форми відтворюються, наповнюючись відповідним змістом, у різного роду групах і соціальних організаціях, таких як: держава, релігійне суспільство, сім'я, економічне об'єднання і т. п.

Разом з тим можна класифікувати форми суспільного життя і виділити в них:

1) соціальні процеси,

2) соціальні типи,

3) моделі розвитку.

До соціальних процесів відносять постійні, незалежні від конкретних обставин їхньої реалізації явища: підпорядкування, панування, змагання, примирення, конфлікт і т. п. Зразком соціального процесу як форми соціального життя (соціації) може служити таке універсальне явище, як мода. Мода, за Зіммелем, припускає одночасно і наслідування, і індивідуалізацію особистості. Чому? Тому що людина, що наслідує моду, одночасно відрізняє себе від інших і затверджує свою приналежність до визначеної групи. Зіммель дуже тонко спостерігає, здавалося б, парадоксальну властивість моди, а саме: як тільки будь-яке явище (одяг, ідеї, манери, речі і т. п.) стало "модним", воно відразу починає "виходити з моди", тобто мода одночасно нова і перехідна.

Причину широкого поширення моди в сучасну Зіммелю епоху він бачив у процесі розкладання старих, що приймалися на віру переконань, звичок, традицій. Звідси — засилля моди в мистецтві, у науці, і навіть у моралі. Однак незважаючи на перехідний характер тієї чи іншої конкретної моди, вона, як соціальна форма, володіє, за Зіммелем, деякою сталістю: мода в тому чи іншому вигляді існує завжди.

 

10 коротко про фрейда Основатели психологической теории происхождения государства: Петражицкий, Фрейд.

 

Суть теории: Государство появляется в связи со свойством человеческой психики: потребность людей во власти над людьми, стремлением подчиняться, подражать.

 

Государство - продукт разрешения психологических противоречий между активными личностями, способными к принятию ответственных решений, и пассивной массой, способной лишь к исполнению данных решений.

 

Причины происхождения государства заключаются в тех способностях, которые первобытный человек приписывал племенным вождям, жрецам, шаманам, колдунам и др. Именно из власти, приписываемой этой элите, и возникает власть государственная.

 

Вместе с тем всегда существуют лица, которые не согласны с властью, проявляют те или иные агрессивные стремления и для подавления их возникает государство.

 

Государство необходимо как для удовлетворения потребностей большей части людей в подчинении, послушании, повиновении определенным лицам, так и для подавления агрессивных влечений индивидов.

 

Конечно психологические закономерности, с помощью которых осуществляется человеческая деятельность, - важный фактор, но в то же время роль психологических свойств личности не следует преувеличивать. Они не всегда выступают в качестве решающих причин и должны рассматриваться лишь как моменты государственного образования, так как сама человеческая психика формируется под влиянием соответствующих социально-экономических, военно-политических и иных условий.