Філософська культура і світогляд.
2. Основне питання філософії.
Аспекти і функції філософії.
4. Філософія і наука. Предмет філософії.
Філософія, як специфічне знання й особливе відношення до світу, являє собою не лише систему своєрідних знань, не схожих за своїми модальністю і статусом ні на які інші, але й виступає в двох іпостасях: як особлива форма спільнісного усвідомлення світу людьми і як цілісний світогляд.
Світ усвідомлюється людиною в різних формах: міфопоетичній, буденно-практичній, морально-етичній, естетичній і художньо-естетичній (мистецькій), політичній, прававій, релігійній, науковій. Філософія також є однією з форм суспільної свідомості. У горизонтальному відношенні вони рівноправні. Але дуже складне відношення філософії з іншими формами за вертикаллю. Як соціально-інституціональний регулятор пріоритет має політико-правова свідомість; як прозріння духу в чуттєво-образній формі – художньо-естетична; як „абсолют” духовності й святості – релігійна (саме служителів релігійного культу називають „духовенство”); як найбільш практично-значима – економічна, наукова. Філософія не має переваг ні в чому окремому, але переважає у цілому. Її корисність, як і цінність не утилітарно-духовна, не безпосередня, вона – стратегічна.
Як особливий вид тварин людина отримала назву за визначальною суттєвою ознакою – Homo sapies (істота смисляча). Найважливішою здібністю для суто людської сенсовості є мислення. Найповніше (охопленням, глибиною і різноякісністю) характеристики саме мислення увібрала філософія.
Слід одразу звернути увагу на особливості філософського мислення, бо ж філософія, перш за все, є культурою мислення (а тому її називають «квінт-есенцією культури»): по-перше, – воно здійснюється на межі узагальнень (це зовсім не те ж саме, що називають абстрактністю думок: вони всі є абстракціями, але на різному ступіні узагальнення); по-друге, – філософська думка завжди сумірна людині думка, а тому вона є оцінюючою, а не відстороненою. Отже філософські знання – об’єктно-суб’єктні, теоретично-світоглядні.
Філософська культура і світогляд.
Необхідність філософського пізнання світу корениться в динаміці соціального життя й диктується реальними потребами в пошуку нових світоглядних орієнтирів, що регулюють людську діяльність. Світ, у якому перебуває людина, надзвичайно складний, а тому вимагає системно-цілісного охоплення й осягнення. Без особливих можливостей узагальнення, якими володіє мислячий розум людини, це було б недосяжним. Цілісне, до межі узагальнене уявлення про світ виникло задовго до філософії у формі світогляду.
Основними формами осягнення світу людиною є:
Практичне освоєння – цілеспрямоване предметно-чуттєве перетворення людиною речовини, енергії та інформації для задоволення власних потреб життя, яке спирається на весь попередній суспільно-історичний досвід діяльності.
Теоретичне освоєння – створення людиною ідеальних мисленних моделей об’єктивних явищ світу на засадах знання його внутрішніх зв’язків. Ці моделі мають на меті пізнання світу, яким він є сам по собі.
Духовно-практичне освоєння – (світоглядне, людиномірне, оцінне). Цілісне узагальнене уявлення про світ виникло у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині ставлення до світу, до собі подібних.
Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання “світу” як певної зовнішньої та внутрішньої людської реальності. Це така системна модель світу, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтації, переконання стосовно дійсності та власного місця людини в ній, стосовно зв’язку людини зі зовнішнім світом. Незалежно від присутності наукових знань світогляд організує світ, систематизує та символізує його, утворює особливі (надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності. Світогляд, багато в чому, – визначальне відношення людини до цього світу, до інших людей, до себе самого (система, формуюча особистісні структури).
Форми освоєння світу в їх специфічно-культурному вимірі забезпечують людиномірну якість буття, ціннісно-сенсове навантаження природної предметності. Перш за все культура – це спосіб людського буття, природно-історичний процес за універсальною міркою відношення людини до світу, яка й забезпечує саму можливість „культурної реальності” (людиномірного світу). Серед форм духовно-практичного ставлення до світу виділяють три найважливіші: релігійну, моральну, естетичну.
Взаємозв’язок синхронності (одночасності) і діахронності (становлення в часі) процесів і явищ світу у світоглядній моделі забезпечує зв’язок, “діалог” живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Всяка культура – історично мінливе явище, яке все ж зберігається в найглибшому своєму змісті.
Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. Конечні продукти сумісної практичної діяльності – лише стартовий майданчик для подальшого (духовного) розвитку. На базі „об’єктивованої ідеальної моделі світу” світогляд творить інші духовні світи. Дух завжди ретроспективний: чим він глибший, тим далі сягає в минуле. Тому-то філософія (узагальнено охоплюючи простір і час) є, перш за все, виразом культури і, можливо, головним її творцем в умовах складних форм суспільного буття, які й стимулювали її виникнення.
Генезис світогляду в онтогенезі (розвиток окремого індивіда) залежить від вікових стадій розвитку й особливостей особистості. Світогляд виникає як складний результат практичної взаємодії психічно нормальної людини (не ізольованої, не відокремленої від різних спільнот, у які вона включена) з навколишньою дійсністю – природою і суспільством – і визначає соціальне самопочуття, самосвідомість особистості, її ціннісні орієнтації, оцінки й поводження. Світогляд – відносно автономна і стійка система внутрішніх чинників життєдіяльності людини, яка далеко не зводиться до теоретичної, навіть просто усвідомленої форми. Він має вигляд цілісної, багаторівневої, складно організованої системи настанов, що виконують фундаментальні для життєдіяльності особистості функції. Це інтегруючий чинник, завдяки якому воєдино зливаються думки і почуття, спонукання (воління) і дії, свідоме і несвідоме, слово і діло, об'єктивне і суб'єктивне. Ідеї й ідеали лише завершують, раціоналізують, інтегрують світогляд, надають йому цілеспрямовано усвідомлений характер.
Індивідуальна життєдіяльність, соціальний контекст спілкування людини, все її оточення виступають передумовами виникнення стійких і доцільних форм її соціального поводження задовго до того, як здобувають теоретичну форму.
Світогляд виникає в ранньому віці в сфері суб'єктивно неусвідомлених, наївних, стихійно-практичних соціальних відносин індивіда, поступово приводячи до єдності сплаву розпорошені відчуття, більш складні почуття, бажання, потреби, інтереси, волю, спонукання, неусвідомлювані прагнення.
На базі узагальнення первинного соціального досвіду під впливом виховання (передача «філогенетичного» досвіду) і практичного навчання формується специфічна внутрішня структура поводження, особлива його програмна матриця. В ній і зберігаються стійкі плани, схеми, програми соціального поводження особистості, які стосовно її свідомості виявляються первинним, духовно-практично обумовленим світоглядним рівнем. Елементами його виступають здатності, навички, вправність, уміння, практичні способи організації діяльності в часі тощо.
При значному рівні розвитку світогляду формується сфера рефлексії – внутрішнього досвіду самосвідомості особистості, де систематизується, оцінюється і коректується вже сформована раніше світоглядна орієнтація. Елементами цього рівня виступають потреби, мотиви, інтереси, ідеали, принципи, цілі та переконання особистості.
Завершальним рівнем системи світогляду виступає сукупність суб'єктивно осмислених «результатів» власної діяльності, що втілюється в особистісній оцінці наявного і бажаного статусу зрілої особистості. Для дорослої психічно нормальної людини світогляд виступає внутрішнім законом її життя, що ствердилося також і в результаті складного процесу пізнання навколишньої дійсності, самопізнання і самооцінки. По відношенню до самої особистості світогляд виступає первинним суб'єктивним феноменом, що внутрішньо обумовлює її поводження. Світогляд перетворює це поводження у відносно автономний, відповідальний акт.
Світогляд особистості завжди специфічно відбиває індивідуальні особливості її життєдіяльності. Але в історичних умовах тоталітарного суспільства активно й агресивно насаджувані ідеї здатні формувати з-зовні однорідну світоглядну орієнтацію значних мас людей, насильно підкоряючи їхню індивідуальність певній соціальній ідеї. Соціальною основою і метою демократичного розвитку суспільства виступає вільна самодіяльна людина, що самостійно формує свій внутрішній суб'єктивний світ і принципи життєдіяльності, що свідомо вибирає умови свого соціального існування в реальних обставинах.
Теоретично в світогляді виділяють три складові (три рівні):
а) світовідчуття, емоційно-психологічний, задає й утримує чуттєві образи цілісностей.
б) світорозуміння, пізнавально-інтелектуальний, рефлексія. Забезпечує понятійно-концептивну модель цілісностей.
В) світосприйняття – сплав розуму, оцінки, почуттів, вольової спрямованості. Визначає загальний оцінний тонус світобачення: оптимізм – песимізм, доброзичливість чи невдоволення, сприймання чи відкидання, дієвість – споглядальність тощо. Світосприйняття – це досвід формування та закріплення психічно усталених образів світу (гештальтів), базис специфічних можливостей світовідчуття та світорозуміння, на якому конденсується духовна якість кожної спільноти, а в її межах і поза ними – кожної особистості, яка має зараз назву менталітет (колись казали – "дух народу"). Це характерний цілісний їхній вияв у різних формах і явищах: психологічне обличчя спільноти в цілому і його окремі риси; "національні особливості" вчинків, суджень, оцінок, міміки; етнографічна самобутність; різниця емоційних реакцій і домінантний темперамент; мовна ідеоматичність тощо. Коли до уваги приймається лише своєрідна духовна якість мислення, то частіше кажуть ментальність.
Історії відомі різні види світогляду: магічний, міфологічний, релігійний, філософський; ведуть мову також про науковий, художній, правовий, екологічний, а також про різні змішані його типи. У своєму філогенетичному розвитку він чітко проходить три стадії, сформувавши три історичні типи світогляду, які в певній мірі зберігаються, співіснують і сьогодні:
Міфологічний: світ виступає як наївна споглядальна реальність з фантастичними залежностями чуттєвих і надчуттєвих елементів, з неймовірною силою узагальнень, з необхідністю ритуально-обрядових улагоджень людського життя з духами світу, „абсолютами”. Світ раціонально не диференційований, розмитий, але з точки зору організації життя родових спільнот досить логічний, визначений. Людина мислить себе часткою природи, але природа мислиться не як натуральність, а як духовно-предметна умова буття роду, саме як при-рода.
2) релігійний: світ раціонально мислиться значно більше диференційованим і систематизованим. Потойбічність набагато антропоморфніша (людино-подібніша): духи займають підлегле положення, а домінуючою силою виступають боги чи єдиний Бог. Культ богів породив культові обрядові дії, храмову організацію, що згодом переросла в соціальний інститут церкви. Світ мислиться як єдиний живий Космос, духовний Універсум.
3) філософський: світ уявляється в першу чергу завдяки раціонально-логічним моделям, “картинам світу“. Головним мислячим персонажем стає натомість мудреця “філософ”. Мислення спрямовується до проекції майбуття, а не до ретроспекції (повертання у минуле). Природне сприймається як самодостатнє буття, незалежне у своїх функціях від людини.
Світогляд не варто ототожнювати з міфологією, релігією чи філософією. Вони – лише “ ядра ” світогляду. Кожний наступний світогляд має значно менше, але й набагато щільніше ядро від попереднього. Якщо міфологія майже заповнює весь міфологічний світогляд, то філософія – лише невелика, хоча й дуже щільна частка всього філософського світогляду. Навіть його ядро – не лише філософія: воно включає й міфорелігійні елементи. Особливістю філософського світогляду є те, що це – теоретичне ядро світогляду. Філософія, тому, – теорія духовно-практичного осягнення світу. Це принципово відрізняє її від окремих наук.
Хоча філософія є наукою лише в теоретичному відношенні, неприпустимо ототожнювати філософію та світогляд як поняття. Філософія – перш за все – знання, а світогляд – це і знання, і регулятор поведінки. Світогляд – це особливий аспект, де зв’язок з діяльністю, зі спілкуванням значніше й складніше. Світогляд не виховується, а формується. Знання взагалі, а світоглядні особливо, не передаються: у них ховаються засади образу життя, поведінки, стилю. Хто не пережив певного власного досвіду, тому не поясниш. Це відбувається у спілкуванні, а не в „пізнанні”. Розуміння – далеко не лише пізнавальна категорія. Це також емпатія: співчутливе вживання в буття іншого (не обов’язково теплокровної живої істоти).
На відміну від міфологічного і релігійного світогляду, що спираються на віру і фантастичні уявлення про світ, філософія базується на теоретичних методах збагнення дійсності, використовуючи особливі логічні та пізнавальні критерії для обґрунтування своїх положень. Філософське пізнання виступає особливою самосвідомістю культури, що активно впливає на її розвиток. Генеруючи теоретичне ядро нового світогляду, філософія тим самим уводить нові уявлення про бажаний спосіб життя, який пропонує людству. Обґрунтовуючи ці уявлення як цінності, вона функціонує в певній мірі як ідеологія (але за своєю суттю філософія не є ідеологією). Разом з тим, її настанова на вироблення нових категоріальних сенсів, висування і розробку проблем, багато з яких на даному етапі соціального розвитку виправдані переважно внутрішнім теоретичним розвитком філософії, зближає її зі способом і стилем наукового мислення.
Історичний розвиток філософії постійно вносить мутації в культуру, формуючи нові варіанти, нові потенційно можливі лінії її динаміки. Багато вироблених нею ідей транслюються в культурі як своєрідні "дрейфуючі гени", що у певних умовах соціального розвитку одержують свою світоглядну актуалізацію. На їхній основі можуть створюватися релігійні, етичні, політичні вчення, публіцистика і есеїстика, що наповняють емоційним змістом понятійні філософські конструкції, вносять у них конкретні життєві сенси, поступово перетворюючи їх у нові світоглядні підстави культури. Таким чином, філософія – це згущена думкою культура, „візитна картка” культури, культура мислення.
1.2. Основне питання філософії.
Отже світогляд (навіть філософський) – поняття загальнокультурне. Універсальним для всієї культури питанням є питання про відношення людини і світу. Питання про те, яким чином людина отримує сенс світу і як вона наділяє світ своїм („людським”) сенсом?
„Світ” в розумінні культури – це духовне осмислення зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в його можливій повноті та цілісній просторово-часовій єдності, проекція людини в загальність і складність сенсового горизонту й глибини дійсності. Кожна культурна епоха має справу з особливими світами, зі своєрідною моделлю світобудови. Світ – це знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що з небуття виринає, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Тому світ – це також духовне життя.
Лише в добре освітленому й проговореному світі – „мовчання – золото”. Українці зберегли поняття світу окремо від позначення общини, спільноти. Росіяни кажуть: „Появился на белом свете”. Але у них є й термін „мир” – позначення світу, спільності людей, стану спокою між війнами. Порівняйте: Квирін (мир) і Марс (війна) у римлян. Світ „світиться”, мир міряється й мириться. Навіть у сучасному природознавстві „світ” не характеризується вже предикатами речей, не є просторово-локальна річ, а визначається завдяки єдності простору й часу, точками якої є події. Світовий лад виступає не стільки як структура речей, скільки як структура подій, а загальним способом організації буття світу виступає природний та соціальний історичний процес. Єдиного визначення „світ” не витримує, але й повної відносності суджень також не припускає.
Оскільки філософію цікавить мислений аспект, бо ж вона – культура мислення (мислення називали п’ятою сутністю – квінтесенцією – найважливішою для сутності самої людини), то загальнокультурне питання про відношення людини і світу трансформується до відношення мислення і буття. Береться від людини лише одна якіть – мислення, а від світу не те, що він є, о те – що він є, що буде..
Отже, основним питанням філософії є питання про відносини мислення і буття. Проблеми буття світу та самого світу не збігаються. Що світ є – це одне, але що є світом і у світі? – це зовсім інше. А найцікавіше для філософії: як відноситься думка про щось у світі до буття цього чогось? І неважливо, чи це щось чуттєво осягається (ознака матеріального світу), чи воно почуттям недоступне, але ж якось осягається (ознака ідеального світу). Отож не випадково категорія буття стала центральною для філософії і зовсім не вживаною для природознавства.
Висхідною проблемою буття є проблема субстанціальності, тобто самодостатності Буття, самостійного його початку. Що є у світі таким, буття чого вже нічим іншим не визначається, лише самим собою обумовлюється? Саме звідси зародилися два основні напрямки філософії: матеріалізм та ідеалізм. Перший визнає самостійним початком буття матеріальну субстанцію. Другий – ідеальну (духовну) субстанцію. І те й інше мислиться як властивість буття.
У межах ідеалізму розрізняють “об’єктивний” і “суб’єктивний” ідеалізм. “Об’єктивний” у якості субстанції приймає незалежний від людського суб’єкта духовний початок буття, певний духовний Абсолют (об’єктивний дух). Суб’єктивний ідеалізм у якості субстанції покладає актуалізовані ідеальні можливості людини, „мого Я” (суб’єктивний дух).Девід Юм: „Ми не знаємо не лише який світ, іле й чи існує він поза нами”. Рене Декарт: „Мислю – отже я є”.
| Матеріальне предметне | Думка про чуттєво досяжне | ||||
| Буття | мисленне відношення | Мислення | |||
| Ідеальне предметне | Думка про надчуттєве | ||||
| об’єктивоване | суб’єктивоване | ||||
Інший бік основного питання філософії – це питання про відповідність (адекватність) думки про предмет предметному змістові реального буття. Тобто, це питання про можливість мислення пізнавати сутності буття: чи наше мислення володіє предметною істинністю? Чи можемо ми знати, яким є світ сам у собі?
Філософська позиція, яка не визнає самої можливості пізнавати сутності світу, отримала назву агностицизм. Її представники вважають, що у кращому випадку людське мислення здібне до відображення явищ світу, але не його сутностей.
Так чи інакше залежать (не в ідеологічному або доктринальному розумінні) від вирішення основного питання й інші філософські позиції:
- монізм – визнання лише однієї субстанції (одного першоначала буття). Або – або.
- дуалізм – визнання обох субстанцій (матерії та духу) як рівноправних.
- плюралізм – визнання множини (найчастіше – безлічі) самостійних початків буття (атоми, монади, елементи світу тощо).
- апріоризм – визнання вроджених (закладених до всякого власного досвіду) здібностей мислення: формальних або й змістовних.
- емпіризм – визнання чуттєвого досвіду єдино надійним джерелом пізнання.
Основне питання філософії було уперше сформульоване у рамках французького Просвітництва; у філософії Гегеля воно осмислене як «вирішення протиріччя між буттям і свідомістю». У цілому німецька класика розглядала основне питання філософії як фундаментальну проблему для філософської традиції: «вся історія філософії обертається навколо питання про відношення духовного до матеріального» (Фейєрбах). Така постановка у домарксистській філософії не позбавляє цю проблему логічного статусу, не деформує специфіку філософського мислення як мислення проблемного, організуючого себе.
"Основне питання філософії" в марксистській інтерпретації набуло статусу фундаментальної проблеми співвідношення буття та свідомості. Філософське осмислення місця людини у світі постає у філософії як проблема співвідношення буття і свідомості, що надає статус буття лише матерії. У рамках марксизму воно набуло принципового значення й аксіологічної навантаженості. Було виділено у ньому два аспекти: генетичний аспект співвідношення матерії і свідомості (так зване питання про первинність? І це при визнанні несотворимості матерії) і функціональний (питання про пізнаванність світу). Акценттування марксизмом матеріалістичного оптимізму перетворює основне питання філософії саме в питання (логічну форму, що – на відміну від проблеми – припускає можливість не тільки фінально вичерпної, але й правильної відповіді). Такий підхід робить філософію доктринальним вченням, догмою істинності: від перших моделей у Енгельса до класичного варіанту в Сталіна.
