Сім’я як соціальна ланка суспільства

Історія знала два різновиди сім’ї(родини): 1)розширений; 2)нуклеарний (ядерний).

1.Перший,розширений, варіант сім’ї – притаманний так званому традиційному(аграрному, передіндустріальному) суспільству. Це коли чоловік і дружина виховують своїх дітей, живучи під одним дахом зі власними батьками, а також братами і сестрами, які теж можуть бути одруженими. Родина являє собою клан із трьох або чотирьох генерацій, очолювана найстаршим чоловіком або жінкою. Вважалося, що такі родини дають безпеку дорослим і дітям у традиційних аграрних селянських господарствах. Кожен має своє місце в такій родині. Проте кожен був обмежений у своїх бажаннях. І кохання в такій родині взагалі не було основною цінністю. Головне–сімейна солідарність великої родини. Вона виманила, щоб внутрішнє життя малої родини, що входило у велику, постійно приносилося тій у жертву. Зазначений тип був поширений в Європі до часів утвердження індустріалізму. У багатьох традиційних аграрних азіатських та

африканських країнах такий тип сім»ї переважає дотепер.

2. Другий тип,нукле арна (ядерна)сім»я -став поширений під час індустріалізму. Новий тип організації сімейного життя передбачав. що пари, одружившись, утворюють власну сім’ю і живуть окремим домом: чоловік і жінка з дітьми окремо від старих батьків та інших родичів. Через те. що європейські пари, а потім і північноамериканські, після шлюбу жили окремим домом, який треба було побудувати і вести власне господарство, люди не одружувалися молодими. (лише десь у27 і більше років). Пізній шлюб і нуклеарна родина– відмінні риси європейського, західного суспільства. В міру того, як «природні» родині зв»язки втратили своє значення, виникла потреба в індивідуалізації особистих відносин(винила потреба в любові та особи стосу щасті.)

Відбулася переоцінка«критерії прогресу» (кількість дітей вже не була найважливішим показником життєвого успіху). Змінилася демографічна поведінка жителів Західної Європи(пізні шлюби, безшлюбність, обмеження числа дітей), Це сприяло збільшенню заощаджень, соціальній мобільності населення, підвищення його освітнього та кваліфікаційного рівня. Прогноз розвитку сім»ї надалі:

А) песимісти говорять про те. що сім»я зникне, як така;

Б) оптимісти говорять про те, що буде продовжуватися розвиватися плюралізм сімейних форм (шлюби зареєстровані і незареєстровані; одностатеві родини;родини з одним батьком) і кожен може знайти своє місце.

71*. Нація як соціальний феномен. У літературі немає чіткого визначення поняття"нація". Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільноти людей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, "психології народів".Так, в ренанівському трактуванні " нація — це душа,духовний принцип", що формується шляхом"узгодження" та"солідарності", утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою"сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру".

Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із"безпосередньої психологічної взаємодії" індивідів.

Виникнення культурологічних теорій націй пов'язане з іменем К.Рен-нера(Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини.

В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурологічної теорії. її прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.

"історико-економічну" теорію - ознаками нації є загальна територія і мова а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського, продовжує існувати.

72. Ідеологія та утопія як форми організації соціуму.

Ідеологія-це логічний, послідовний характер порядкування тих ідей, які пропонується суспільством, як вибір напрямку діяльності. Ідеологія є ілюзорним явищем тому, що це приблизне, неточне, уявне, а іноді хибне визначення ідеалу, відповідно з яким живе чи може жити сусп. Різновиди ідеології: економічна, політична, правова, культурна, релігійна, філософська тощо. Для реалізації ідеології в сусп. повинні існувати механізми, засоби її реалізації. Соціальна практика показала, що як правило ідеологія успішно реалізується у вигляді державницької ідеологія.Утопія-це такий спосіб визначення ідеалів, в якому відсутнє теоретичне обґрунтування необхідності її реалізації, а мистецьки змальовується привабливий, конкретний образ майбутнього суспільства, в якому люди будуть щасливі. У розвитку утопії2 шляхи:1.перетворитися в ідеологію;2.це ніколи не відбудеться.

73. Рушійні сили соціального процесу. Руш. Сили: об’єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви. Вони пов’язані з діяльністю людей. Усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Здатність бути рушійною силою – найсуттєвіша властивість людської діяльності.

Найважливіші проблеми рушійних сил: аналіз суб’єкта суспільного життя, характеристика його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, результатів; діалектика об’єктивного та суб’єктивного, творчого і репродуктивного.

Рушійні сили пов’язують з певною спрямованістю, з прогресивним перетворенням суспільства. Рушійна сила кожної людини, соц.. групи, суспільства в цілому, соц. спільноти людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу) – інтерес. Інтерес – реальна причина соц.. дій, подій, звершень, що стоять за безпосереднім спонуканням, мотивами, помилками, ідеями індивідів. К. Рельвецій назвав інтерес «всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета.

Соц. руш. Сили суспільного розвитку – діяльність людей, соц.. груп і верств, соц.. спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні та недержавні органи, колективи.

Активна роль особистості: у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у соціальній сфері – л. впливає на всі існуючі відносини; у духовній сфері – активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей. В особистостях, їх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп, інших соц.. спільнот.

74. Дух, душа, духовність. Дух — философское понятие, часто отождествляемое с невещественным началом. Определение соотношения духа и материи зачастую считается основным вопросом философии. Идеализм, спиритуализм — признание духа первоначалом мира. Идея духа может выступать как понятие (панлогизм), субстанция (пантеизм), личность (теизм, персоналистические концепции)

Рационалистические философские системы отождествляют дух с мышлением и сознанием в их иррационализме, в частности, определяя сущность духа, рассматривают такие аспекты, как интуиция, чувство, воля, воображение и т. д.

Также дух может означать совокупность черт характера, темперамента, знаний и убеждений, придающая силы для действия во имя чего-либо (воинский дух).

Гегель говорит также и об абсолютном духе, независимом от какого бы то ни было земного носителя, тождественном с чистым божественным духом, рассматриваемым как идеальное целое.

Душа́ (у філософії) термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини. Згідно з іделістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ. Дуалізм вважає душу протилежною тілу самостійною субстанцією. Матеріалісти-метафізики зводили психічну діяльність до суто механічних та фізико-хімічних процесів.

В діалектичному матеріалізмі та науковій психології термін "душа" не використовується. По суті термін "психіка" заміщує термін "душа", виражаючи внутрішній духовний світ людини.

Духовність — об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді(умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи (пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії"світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.

Средоточием душевной жизни человека является самосознание, сознание себя неповторимым человеческим существом, индивидуальностью.

75. Цінності як ядро духовного світу людини. Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати

"предметними цінностями",об'єктами ціннісного відношення.Су б'єктивні цінності —це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності— це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатахтакої діяльності.

 

76. Гуманізм філософії.

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і теоретичного світогляду має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона:

1)розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина включається у предмет філософії в контексті «Людина-світ». 2) Розглядає людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського зокрема; 3) філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень розвиває теоретичне мислення, мову, сутніні или людини, її пізнавальні можливості; 4) філософія, будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; 5) філософія ідеологічна, є могутнім фактором впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; 6) філософія з’ясовує світоглядні проблеми і томує теоретичною основою будь-якого світогляду.

 

77. Поняття філософії економіки.

Філософія економіки -- сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму й гу-маністичному аспекті.

Філософський вимір економічного життя (економіки) значно ширший від його змістового кола -- як самодостат-ньої умови існування й життєдіяльності людини. У ньому економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внут-рішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність.

Філософія економіки розглядає систему господарюван-ня як багатовимірний, суперечливий, об'ємний світ (світ суспільства і природи), який перебуває у постійному русі й розвитку. Специфіка філософського знання допомагає під-нятися над зовнішнім, буденним аналізом поверхневих явищ та їх властивостей, проникнути в сутність глибин-них економічних процесів, які неможливо збагнути ні до-свідом, ні практикою, оскільки вони виходять за межі ра-ціонального осягнення, але є буттєвими і за певних обста-вин достатньо відчутними. Завдяки цьому філософія економіки здатна розкривати багатшу за змістом і сутніс-тю економічну реальність. Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну сис-тему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв'язків і відношень, з'ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соці-ального середовища можуть суттєво впливати на макросо-ціальні процеси.

Її можна розділити на два рівні– побутовий і державний. По б у то в ий – це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім’ї нормальне життя. Державний рівень – церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії– найважливий рівень, який є філософською основою розвитку.

Філософія економіки дає філософське розумін-ня змісту багатьох основних економічних категорій («еко-номіка», «господарство», «виробництво», «праця», «гроші», «економічна людина», «свобода», «потреба» та ін.), які за своєю суттю і значенням виходять за сферу економіки. Пізнання їх змісту забезпечує формування загальних уяв-лень про природу господарської діяльності, окреслює її місце і роль у духовному бутті, моралі, життєвому світі людини, тобто сприяє осягненню людиновимірної сутності економіки.

 

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі роз- поділу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усіє системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто— це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.