Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


“омас √оббс: дух не маЇ самост≥йного бутт€




 

√≥дне м≥сце серед творц≥в новоњ науковоњ методолог≥њ належить англ≥йському ф≥лософу “омасу √оббсу (1588 Ц 1679), €кий поЇднав емп≥ричний метод ‘. Ѕекона з рац≥онал≥змом –. ƒекарта. √оббс п≥шов дал≥ ƒекарта, розповсюдивши принцип механ≥стичного детерм≥н≥зму на усе псих≥чне житт€ людини, €ке в його теор≥њ розгл€даЇтьс€ €к еп≥феномен матер≥ального св≥ту. —воњ погл€ди мислитель виклав у трилог≥њ "ѕро громад€нина" (1642), "ѕро т≥ло" (1655), "ѕро людину" (1658), а також у в≥дом≥й прац≥ "Ћев≥афан"(1651).

 

«а своЇю сутн≥стю людина в “. √оббса Ц матер≥альне, ф≥зичне т≥ло, п≥дпор€дковане д≥њ тих самих закон≥в, що й ≥нш≥ природн≥ т≥ла. √оббс уважаЇ, що принцип≥в механ≥ки задосить, щоб по€снити життЇздатн≥сть цього т≥ла. ” своЇму тлумаченн≥ людськоњ природи в≥н загалом близький до ƒекарта з його ототожненн€м орган≥зму з простим механ≥змом. ƒл€ √оббса так само, €к ≥ дл€ ƒекарта, житт€ Ц чисто автоматичний ≥ механ≥чний процес: Д∆итт€ Ї лише рух частин т≥лаФ. —правд≥, питаЇ в≥н, Дщо таке серце, €к не пружина? ўо таке нерви, €к не т≥ сам≥ нитки, а суглоби Ц €к не т≥ сам≥ колеса, що передають рух усьому т≥лу?Ф. ќднак на в≥дм≥ну в≥д ƒекарта √оббс заперечуЇ ≥снуванн€ окремоњ в≥д т≥ла нематер≥альноњ душ≥.

 

ѕсихоф≥зичну проблему в≥н намагаЇтьс€ вир≥шити на засадах механ≥чного матер≥ал≥зму, в≥дкидаючи дуал≥зм ƒекарта, тлумачачи €вища людськоњ псих≥ки €к звичайний ф≥зичний процес. —каж≥мо, чуттЇв≥сть, за √оббсом, Ц це результат ф≥зичноњ взаЇмод≥њ людського т≥ла з ≥ншими матер≥альними т≥лами, суто матер≥альне, ф≥зичне €вище. ”с≥ види чуттЇвост≥, так≥ €к в≥дчутт€, у€вленн€, фантаз≥€, пам'€ть тощо, ≥нтерпретуютьс€ ним за допомогою механ≥чних пон€ть. “ак, в≥дчутт€ Ц це результат механ≥чноњ д≥њ на певн≥ органи людського т≥ла зовн≥шн≥х т≥л. ƒ≥€ зовн≥шнього об'Їкта викликаЇ протид≥ю, реакц≥ю органа. “ак виникаЇ те, що ми називаЇмо чуттЇвим образом. Д÷ей тиск, Ц зазначаЇ √оббс, Ц продовжений усередину за допомогою нерв≥в та ≥нших волокон ≥ перетинок до мозку й серц€, викликаЇ тут оп≥р, або зворотний тиск, або зусилл€ серц€ зв≥льнитис€. ќск≥льки таке зусилл€ спр€моване назовн≥, воно видаЇтьс€ нам чимось таким, що перебуваЇ зовн≥. ≤ ось те, що видаЇтьс€, або цю примару, люди називають в≥дчутт€мФ.

 

як уже зазначалос€, за своњм зм≥стом в≥дчутт€, на думку √оббса, Ц ц≥лком суб'Їктивн≥ €вища. ¬они не мають н≥чого сп≥льного з об'Їктом, адже об'Їкт в одному м≥сц≥, а вони Ц в ≥ншому, об'Їкт Ц одне, а у€вний образ Ц ≥нше. јле з огл€ду на т≥ процеси, що спричин€ють по€ву чуттЇвих образ≥в, вони Ї ц≥лком матер≥альн≥. ÷≥ образи становл€ть лише внутр≥шн≥й рух певного органа, викликаний механ≥чною д≥Їю зовн≥шньоњ причини. Дѕричиною в≥дчутт€ Ї зовн≥шнЇ т≥ло, або об'Їкт, що тисне на в≥дпов≥дний кожному в≥дчуттю органФ. «алучаючи суто механ≥чн≥ аналог≥њ, √оббс намагаЇтьс€ по€снити природу р≥зноман≥тних псих≥чних €вищ. якщо, наприклад, образ (внутр≥шн≥й рух) виникаЇ внасл≥док пр€моњ або опосередкованоњ д≥њ зовн≥шнього т≥ла, то в≥н називаЇтьс€ в≥дчутт€м, €кщо цей рух в≥дбуваЇтьс€ за в≥дсутност≥ цього т≥ла Ц це фантаз≥€ або у€ва. ћожлив≥сть у€ви √оббс по€снюЇ тут, спираючись на механ≥чне пон€тт€ ≥нерц≥њ. ”€ва Ц це, так би мовити, рух органа за ≥нерц≥Їю, коли зовн≥шн€ причина вже зникла: Дѕод≥бно до того, що ми спостер≥гаЇмо на вод≥, коли хвил≥ ще кот€тьс€ тривалий час, хоча в≥тер уже вщух, буваЇ ≥ з тим рухом, що виникаЇ у внутр≥шн≥х частинах людини, коли вона бачить, коли њй снитьс€ ≥ т.д. јдже п≥сл€ того, €к об'Їкт усунутий або оч≥ закрит≥, ми ще утримуЇмо образ баченоњ реч≥...Ф.

 

” своњй прац≥ Дѕро людинуФ “. √оббс детально зображуЇ виникненн€ на основ≥ в≥дчутт≥в р≥зноман≥тних псих≥чних €вищ: спомин≥в, образ≥в у€ви, почутт≥в та пристрастей. ясна р≥ч, суто механ≥стична ≥нтерпретац≥€ психоф≥зичноњ проблеми, спроба не т≥льки ф≥з≥олог≥чн≥, а й псих≥чн≥ процеси звести до механ≥чних рух≥в мозку та внутр≥шн≥х орган≥в людського т≥ла дуже спрощують цю проблему. √оловне пол€гаЇ в тому, що √оббс при так≥й ≥нтерпретац≥њ втрачаЇ можлив≥сть по€снити €к≥сну в≥дм≥нн≥сть м≥ж живим, над≥леним чуттЇв≥стю орган≥змом, ≥ неживим ≥нертним т≥лом, м≥ж розумною людиною й твариною. “аке, скаж≥мо, запитанн€: чому Дсеред т≥л, що ≥снують у природ≥, де€к≥ мають в≥дображенн€ майже вс≥х речей, а ≥нш≥ не мають жодних?Ф, Ц залишаЇтьс€ без в≥дпов≥д≥. Ќе може √оббс також по€снити, €к ≥з внутр≥шн≥х рух≥в т≥лесних орган≥в виникають образи зовн≥шн≥х дл€ нас речей. ј в цьому €краз ≥ пол€гаЇ суть псих≥чного €к такого. Ќе менших труднощ≥в зазнаЇ “. √оббс ≥ у своњх намаганн€х з матер≥ал≥стичних позиц≥й по€снити природу мисленн€.

 

«аперечуючи ≥снуванн€ духовноњ, або мисл€чоњ, субстанц≥њ, в≥н звичайно не в≥дкидаЇ самого факту мисленн€, €ке, на його думку, Ї лише властив≥стю матер≥ального т≥ла. ” своњх запереченн€х на Дћетаф≥зичн≥ роздумиФ ƒекарта головну помилку останнього √оббс убачаЇ в тому, що ƒекарт перетворюЇ мисленн€, €ке Ї властив≥стю людини, на самост≥йну сутн≥сть.

 

ћожна погодитис€ з ƒекартом, зазначаЇ в≥н, що з факту мого мисленн€ безпосередньо випливаЇ факт мого ≥снуванн€, оск≥льки той, хто мислить, не може бути н≥що. ќднак спроби ƒекарта визначити це ≥снуванн€ €к ДдухФ, ДдушаФ або ДрозумФ викликають серйозн≥ сумн≥ви. Ќе можна ототожнювати функц≥ю з тим, кому вона належить. « того факту, що € гул€ю, не можна зробити висновок, що € прогул€нка. ¬с≥ ф≥лософи, зазначаЇ √оббс, в≥др≥зн€ють суб'Їкт в≥д його зд≥бностей та акт≥в. ¬одночас сам≥ ц≥ акти ц≥лком залежать в≥д суб'Їкта €к свого нос≥€. Ќе можна соб≥ у€вити танець без того, хто танцюЇ, п≥знанн€ без того, хто п≥знаЇ, мисленн€ без того, хто мислить. «в≥дси випливаЇ, що дух не маЇ самост≥йного бутт€, а мисленн€ перебуваЇ в залежност≥ в≥д матер≥њ, оск≥льки сутн≥сть нашого ДяФ €к мисл€чоњ реч≥ визначаЇтьс€ т≥льки њњ матер≥альн≥стю. «а своЇю сутн≥стю людина Ї т≥ло. Ќа думку “. √оббса, Дсуб'Їкти будь-€коњ д≥€льност≥ можуть бути збагнут≥ лише €к дещо т≥лесне, або матер≥альнеФ. ≤накше довелось би визнати, що думають не люди, а думки, або що люди думають думками. ќтже, робить висновок √оббс, Дми не можемо в≥докремити мисленн€ в≥д мисл€чоњ матер≥њФ.

 

јле в чому пол€гаЇ природа цього мисленн€? Ќа чому ірунтуЇтьс€ його посл≥довн≥сть або лог≥ка? –озгл€даючи ц≥ питанн€, “. √оббс намагаЇтьс€ представити розумову д≥€льн≥сть людини €к продукт т≥лесноњ д≥€льност≥, €к результат взаЇмод≥њ њњ т≥ла ≥з зовн≥шньою природою. ≤ в цьому план≥ мисленн€, за √оббсом, фактично зб≥гаЇтьс€ з чуттЇв≥стю, зводитьс€ до нењ. ДЌаск≥льки € можу згадати, Ц пише в≥н, Ц не ≥снуЇ ≥ншого акту людського розуму природного походженн€, €кий би вимагав дл€ свого зд≥йсненн€ чогось ≥ще, окр≥м народитис€ людиною ≥ користуватис€ своњми п'€тьма чутт€миФ. ўо ж до мисленн€, то воно Ї не що ≥нше, €к зв'€зок чуттЇвих образ≥в, у€влень. ƒумки Ц це в≥дчутт€, збережен≥ нашою пам'€ттю, а њхн≥й пор€док (зв'€зок) Ї продовженн€м т≥Їњ посл≥довност≥, що маЇ м≥сце п≥д час пр€мого чуттЇвого в≥дображенн€ д≥йсност≥. ѕор€док ≥ посл≥довн≥сть думок визначаютьс€ пор€дком матер≥альних речей та њхн≥х властивостей, в≥дображених нашими в≥дчутт€ми. «вичайно, мисленн€, €ке оперуЇ ослабленими в≥дчутт€ми й залишками перв≥сних рух≥в, утрачаЇ характер природноњ необх≥дност≥, адже тут з'€вл€Їтьс€ елемент випадковост≥ й дов≥льност≥, але загалом залежн≥сть м≥ж лог≥кою мисленн€ ≥ ф≥зичною законом≥рн≥стю збер≥гаЇтьс€. Ќайважлив≥шим принципом, що впор€дковуЇ наш≥ думки, Ї закон причини.

 

—пираючись на причинний зв'€зок природних речей, розумна ≥стота здатна передбачити прийдешн≥сть або знати минуле й, отже, ц≥леспр€мовано будувати повед≥нку в≥дпов≥дно до своњх потреб. —туп≥нь розвитку ц≥Їњ здатност≥, вважаЇ √оббс, ц≥лком залежить в≥д досв≥ду. ¬она не Ї чимось специф≥чним дл€ людини й притаманна будь-€к≥й ≥стот≥, над≥лен≥й в≥дчутт€ми й пам'€ттю. ќднак у людини цей досв≥д набуваЇ значного розвитку. ≤ зд≥йснюЇтьс€ це завд€ки мов≥.

 

”с≥ ≥нш≥ зд≥бност≥ людини, €к≥ видаютьс€ властивими лише њй, насправд≥, вважаЇ √оббс, Двиникли лише завд€ки винаходу сл≥в та мови. ™дине, чим в≥др≥зн€Їтьс€ розум людини в≥д чуттЇвоњ природи ≥нших ≥стот, це здатн≥сть давати назви, ≥менувати своњ у€вленн€. “е, що ми визначаЇмо, наприклад, €к розум≥нн€, Ї у€вленн€м, але опосередкованим словами. Ћюдський розум не маЇ ≥ншого руху, кр≥м в≥дчутт≥в, думок та зв'€зку думок, хоча за допомогою мови й методу ц≥ сам≥ зд≥бност≥ можуть бути розвинен≥ до такого р≥вн€, аби в≥др≥знити людину в≥д ус≥х ≥нших живих ≥стотФ.

 

”ченн€ про мову в≥д≥граЇ надзвичайно велику роль у ф≥лософськ≥й систем≥ √оббса. ≤ не т≥льки гносеолог≥чну. ћова Ц головний культуротворчий чинник. ¬она виводить людину з њњ тваринного стану. Ѕез ц≥Їњ зд≥бност≥ була б неможливою сусп≥льна орган≥зац≥€ людей ≥ Дпанувала б сама дик≥стьФ. ћова також Ї необх≥дною передумовою сусп≥льного житт€ ≥ вир≥шальним фактором утворенн€ держави. ДЅез нењ в людей не було б ан≥ держави, ан≥ сусп≥льства, ан≥ договору, ан≥ миру, так само €к њх немаЇ в лев≥в, ведмед≥в та вовк≥вФ.

 

як матер≥альне т≥ло, людина належить природ≥, однак завд€ки мов≥ Ї сусп≥льною, соц≥альною ≥стотою з розвиненою здатн≥стю до розумуванн€, моральноњ д≥€льност≥ та наукового п≥знанн€.

 

—аме в користуванн≥ мовою √оббс бачить суттЇв≥ переваги ≥нтелектуальних можливостей людини.

 

ѕо-перше, застосуванн€ мови забезпечуЇ ф≥ксац≥ю процесу мисленн€. —лова, або назви, правл€ть за позначки дл€ пам'€т≥ й допомагають в≥дтворювати ≥ п≥дтримувати чуттЇв≥ образи та њхн≥ зв'€зки, €к≥ без таких позначок легко забуваютьс€ ≥ втрачаютьс€. Ќасл≥дком переведенн€ процесу мисленн€ у вербальну форму Ї те, що цей процес стаЇ предметом св≥домоњ д≥њ: його можна анал≥зувати, продовжувати й розвивати. ¬одночас застосуванн€ сл≥в даЇ змогу люд€м передавати одне одному своњ почутт€, бажанн€, нам≥ри, дос€гнут≥ знанн€. —ловесне мовленн€ стаЇ засобом сп≥лкуванн€. ≤ в цьому його найголовн≥ша функц≥€. ќтже, мовленн€ набагато розширюЇ можливост≥ людини, збагачуЇ њњ досв≥д, робить контрольованим процес мисленн€, створюЇ умови дл€ взаЇмодопомоги.

 

ѕ≥дкреслюючи вир≥шальне значенн€ мови в житт≥ людини, √оббс намагаЇтьс€ з'€сувати њњ природу й походженн€. ¬еликим дос€гненн€м ф≥лософа стала розроблена ним знакова концепц≥€ мови. —уть ц≥Їњ концепц≥њ в тому, що людина, аби впор€дкувати св≥й хаотичний ≥ слабкий чуттЇвий досв≥д, створюЇ певн≥ допом≥жн≥ засоби, р≥зн≥ позначки, роль €ких виконують ≥мена або слова. ¬они Ї оперт€м дл€ нашоњ пам'€т≥. ќднак €кщо ц≥ винайден≥ людиною позначки промовл€ють т≥льки до нењ самоњ й не можуть бути пов≥домлен≥ ≥ншим люд€м, то вс≥ вони зникають разом ≥з нею. ДЋише тод≥, коли ц≥ позначки пам'€т≥ стають надбанн€м багатьох ≥ те, що винайдене одним, може бути запозичене ≥ншим, наука може розвиватис€ на благо ≥ дл€ спас≥нн€ людського родуФ.

 

 оли позначки стають не т≥льки засобом ф≥ксац≥њ власного досв≥ду, а й засобом пов≥домленн€, вони перетворюютьс€ на знаки. ¬≥дм≥нн≥сть м≥ж позначками ≥ знаками пол€гаЇ в тому, що Дперш≥ мають значенн€ дл€ нас самих, друг≥ Ц дл€ ≥ншихФ. ” √оббса мова €к нос≥й процесу мисленн€, €к основа людського розум≥нн€ ≥ Ї системою таких знак≥в. √оловна ж мовна одиниц€ Ц знак, що маЇ загальне значенн€, формуЇтьс€, за √оббсом, у процес≥ сп≥лкуванн€. ≤ в цьому Ї рац≥€. —учасна психолог≥чна наука багато в чому п≥дтвердила ген≥альну здогадку англ≥йського ф≥лософа. «агальне, сп≥льне й справд≥ народжуЇтьс€ у сп≥лкуванн≥, належить до сфери д≥€льност≥ сусп≥льного, а не ≥ндив≥дуального суб'Їкта. ќднак, ототожнивши загальний зм≥ст мовних знак≥в з њхньою комун≥кативною функц≥Їю, “. √оббс розум≥Ї њх €к певн≥ домовленост≥. “ака суб'Їктив≥зац≥€ стаЇ на завад≥ правильному розум≥нню не т≥льки мови, а й мисленн€, що ірунтуЇтьс€ на н≥й.

 

Ќа де€к≥ вади √оббсовоњ концепц≥њ мови вказував ƒекарт. ” своњх контрзапереченн€х в≥н звертав увагу √оббса на те, що ≥ндив≥дуальн≥ позначки не можуть перетворитис€ на мовн≥ знаки, €кщо вони не мають €когось загального, зрозум≥лого дл€ вс≥х зм≥сту. „ому н≥мець, француз, англ≥Їць, розмовл€ючи р≥зними мовами, мисл€ть однаково й можуть домовитис€ м≥ж собою, зрозум≥ти одне одного? ћабуть, тому, що думка не тотожна безпосередньо слову, що слово маЇ €кийсь об'Їктивний, незалежний в≥д тих або тих форм його словесного вираженн€ зм≥ст, ≥ €кби його не було, люди взагал≥ не змогли б домовитись. ≤накше кажучи, знаки (слова, ≥мена), аби бути засобом сп≥лкуванн€, мають в≥дображати загальн≥ властивост≥ самоњ об'Їктивноњ д≥йсност≥.

 





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2016-11-24; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 526 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

—тудент всегда отча€нный романтик! ’оть может сдать на двойку романтизм. © Ёдуард ј. јсадов
==> читать все изречени€...

1474 - | 1279 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.017 с.