Державна політика у вищій освіті

З проголошенням незалежності у 1991 р. та прийняттям Закону України «Про освіту» заклади вищої освіти отримали певну автономію. Окрім того, Законом було зафіксовано рівноправне функціонування державних, комунальних і недержавних за формою власності закладів вищої освіти. У Законі не було означено критеріїв щодо матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів, але наголошувалась необхідність забезпечення якості освіти відповідно до державних вимог.

У першій половині 90-х років вплив держави на діяльність вищої освіти був мінімальним. Уряд в основному забезпечував її фінансування. У зазначеному Законі також указувалось, що порядок створення закладів встановлювався Кабінетом Міністрів України.

Несвоєчасне розроблення порядку призвело до масового відкриття приватних закладів вищої освіти. До основних причин, що вплинули на формування приватного сектору в освітньому просторі України кінця ХХ ст., відносять: відсутність «механізмів швидкого реагування» з боку державних навчальних закладів на освітні запити економіки та певних соціальних груп населення; низький рівень мобільності вступників і студентів, масовий рух до приватних навчальних закладів викладачів, які не отримали можливості для реалізації своїх творчих інтересів у рамках державної вищої школи 90-х років ХХ ст.

Із середини 90-х років поступово запроваджено ліцензування та акредитація напрямів і спеціальностей підготовки фахівців та акредитація закладів вищої освіти, що певним чином вплинуло на забезпечення формального рівня якості вищої освіти. Законодавче унормування процедури відкриття приватних навчальних закладів і необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) для здійснення освітньої діяльності відбулося шляхом затвердження низки урядових постанов. В освіту частково повернулися методи управління радянських часів: обов’язкові нормативні дисципліни переважно гуманітарного циклу. Така політика мала обґрунтування з точки зору державного будівництва: значна частина молоді не володіла українською мовою, до 1991 р. фактично зовсім не вивчалася історія України.

З прийняттям Закону України «Про вищу освіту» у 2002 р. згадана вище практика закріплена законодавчо. Зміст освіти, перелік навчальних дисциплін на 70-80 % визначалися Урядом через державні та галузеві стандарти або іншими нормативними актами (для більшості напрямів (спеціальностей) підготовки державні стандарти так і не були розроблені через вимоги надмірної деталізації у них організації освітнього процесу закладів вищої освіти). Автономія закладу вищої освіти була мінімізована. Ступінь академічних свобод викладачів і студентів суттєво залежав від керівництва закладу. Через надання закладам вищої освіти статусу бюджетних установ вони остаточно втратили фінансову автономію.

Зазначеним Законом регламентовано зміст вищої освіти та документи, які посвідчували отримання вищої освіти; встановлено порядок управління в системі вищої освіти шляхом закріплення компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки (Міністерства освіти і науки України), повноважень Вищої атестаційної комісії України, повноважень власника (власників) закладів; визначено правовий статус закладів вищої освіти, порядок ліцензування та акредитації; правовий статус структурних підрозділів та органів управління закладів вищої освіти; регламентовано організацію та статус учасників освітнього процесу.

Окрім законів, держава продукувала інші освітні нормативні акти стратегічного значення.

Першим документом, який визначав пріоритети і стратегію розвитку вищої освіти, була Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896. Програма містила такі стратегічні завдання реформування вищої освіти: перехід до ступеневої системи підготовки фахівців, формування мережі закладів вищої освіти, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби регіонів і держави; піднесення вищої освіти України до рівня розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Національна доктрина розвитку освіти (затверджена 17 квітня 2002 р. Указом Президента України) віднесла до пріоритетів розвитку державної політики у сфері освіти такі:

створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення; інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів. Серед пріоритетних завдань ставилось забезпечення рівного доступу до якісної освіти та можливостей здобуття освіти упродовж життя. Стосовно вищої освіти доктрина передбачала фінансування державного замовлення за встановленими нормативами з урахуванням якості освіти.

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр., (затверджена Указом Президента України 25 червня 2013 р.) визначила стратегічні завдання розвитку вищої освіти, серед яких: подальше вдосконалення процедур і технологій зовнішнього незалежного оцінювання якості освіти як передумови забезпечення рівного доступу до навчання у вищій освіті; централізацію управління вищою освітою, реформування та оптимізацію мережі закладів вищої освіти, приведення її у відповідність до потреб розвитку національної економіки та запитів ринку праці; створення дослідницьких університетів; розширення автономії закладів вищої освіти.

Зазначені політичні документи не були реалізовані повною мірою, оскільки загалом правильні декларації не забезпечувалися достатньо конкретними кроками до виконання поставлених завдань і необхідними ресурсами для їх досягнення.

Отже, у період 1991-2013 рр. освітня політика з розвитку вищої освіти здійснювалася у рамках парадигми «суверенної, раціонально обмеженої держави з мінімальною університетською автономією».

Стан і розвиток вищої освіти України на сучасному етапі
(2014-2016 рр.)