Історичні передумови європейської людиноцентристської парадигми публічного права

Лекція 2.

Історичні, соціокультурні та світоглядні передумови європейської антропоцентристської парадигми публічного права

План

1. Історичні передумови європейської антропоцентристської парадигми публічного права.

2. Давньогрецька полісна цивілізація як соціокультурна передумова європейської антропоцентристської парадигми публічного права.

3. Ментальний антропоцентризм як світоглядна передумова європейської людиноцентристської парадигми публічного права.

4. Виникнення та утвердження принципу права людини на право як антропосоціокультурний код людиноцентристської парадигми публічного права.

Історичні передумови європейської людиноцентристської парадигми публічного права

 

Парадоксально, але факт: чим далі в минуле відходять часи, що позначаються в історичній науці як зоря людства, тим вагоміше за обсягом і точніше за характером наукове знання нагромаджується про них. Особливого значення це набуває стосовно пострадянських наукових шкіл, у тім числі й українських, оскільки перестав панувати методологічний монізм у середовищі вчених, а заодно з ним подолано принциповий погляд на історію як на однолінійний жорстко детермінований лише змінами виробничих відносин процес сходження її від одних (нижчих форм самоорганізації соціумів та їх життя) до інших (вищих, значно досконаліших форм самоорганізації соціумів та їх життя) стадій розвитку. Причому вважалося, що цією єдиною стовбовою дорогою прогресу проходили усі без винятку суспільства, лише у різний історичний час, а тому з неминучими особливостями, але не більше.

У процесі ретельнішого та глибшого погляду на історичний процес після розпаду СРСР та постання суверенної України з'ясувалося, що таких історичних доріг від минулого до майбутнього, образно кажучи, не менше, ніж мандрівників по них, тобто соціумів, які будь-коли існували у світі. А ще через певний час з'ясувалось, що цих шляхів існувало в кілька разів більше, ніж було коли-небудь соціумів, адже у кожного з них як у минулому, так і нині мали місце й залишаються наявними альтернативи при вирішенні одвічного питання: історичний виклик – історична відповідь. До того ж, як зазначає Л. Ю. Грінін, " еволюція – це, образно кажучи, не широка драбина, по якій раніше чи пізніше можуть піднятися в одному напрямку і самостійно усі, а найскладніший лабіринт, вихід з якого без запозичень знаходять лише деякі [соціуми – Г.Р. ]. Іншими словами, еволюційний прорив до нового в одному місці може відбутися тільки за рахунок загибелі, стагнації, руху в бік і т. д. маси інших суспільств "^[1].

Безумовно, було б не меншою філософсько-методологічною помилкою, ніж колишня примітивізація та схематизація історичного процесу, його надмірна унікалізація. Історики давно зауважили, що як мали місце в минулому, так і продовжуються нині як типові історичні виклики, так і типові історичні відповіді на них, зумовлені цивілізаційною спільністю народів, яких такі виклики й відповіді стосуються. Такий підхід до пізнання історичного процесу відомий англійський історик та соціолог А. Дж. Тойнбі, розробник теорії цивілізації, назвав цивілізаційним ^[2].

Що ж до проблеми виникнення й еволюції публічного права як одного з найунікальніших явищ людської історії, то методологічний підхід А. Дж. Тойнбі дозволяє виділити стільки ж типів публічного права, скільки було типів людських цивілізацій, оскільки публічне право – невід'ємна частина права в цілому – така ж атрибутивна складова людської культури, з якої формується та виростає право. Адекватно пізнати публічне право будь-якої країни можна лише вивчаючи його в контексті її цивілізаційної приналежності, з врахуванням загальної для певної цивілізації культурно-правової установки на відповідні цінності та традиції, адекватного антропо-соціокультурного контексту (антропосоціо-культурного коду), який містить у собі як загальне, так і особливе в людському розвитку, у праві людини, в тім числі публічному праві.

Оскільки перед нами стоїть завдання з'ясувати найзагальніші антропосоціокультурні витоки й передумови появи європейських людино-центристської та етатистської доктрин публічного права, то, звісно, їх необхідно віднаходити в річищі матриць відповідних цивілізацій. Як загальновідомо, у числі інших цивілізацій, що були коли-небудь у світі чи продовжують нині існувати, А. Дж. Тойнбі виділив єдину європейську цивілізацію, не поділяючи її на внутрішні види чи типи, яка нерідко небезпідставно іменується також західною цивілізацією. Цивілізація ця упродовж останнього тисячоліття, згідно висновків багатьох учених світу найрізноманітніших галузей знань, визначала вектор не лише власного, але й світового розвитку, створила унікальну духовну, матеріальну, правову та іншу культури, в тім числі і культури врядування, адмініструиання, правління і навіть оподаткування, які стали надбанням усього людства і уже з огляду на цей факт заслуговують на їх всебічне пізнання.

Стосовно України та інших пострадянських держав це ще більш актуально, оскільки їх сучасне публічне право проростає своїми коренями на різну глибину у первісне публічне право західної цивілізації, якісно різні пласти якого – давньогрецьке та давньоримське – виникли відповідно ще до нашої ери й на початку нашої ери. Проте наука публічного права, як і інші науки про право та соціум, практично по сьогодні на цю обставину не звертає жодної уваги, подає усе первісне публічне право західної цивілізації як єдине ціле. Аналогічно вона сприймає і європейську цивілізацію, хоча загальновідомий факт, що вона об'єднує в собі, як мінімум, дві різних цивілізації.

Зокрема, всесвітньо відомий англійський вчений та публіцист-сатирик С. Н. Паркінсон у спеціальній праці "Закони і доходи" ще у 50-х рр. минулого століття, маючи на увазі західну цивілізацію як єдиний феномен, зауважив із властивою йому сухою іронією: "Історія податків почалася в часи Цезаря Августа, котрий видав закон, згідно з яким усе мусить оподатковуватись. Цей закон існує й донині. Заради справедливості необхідно зауважити, що Август був не першим правителем, кому прийшла в голову ця думка. Оподаткування старе, як світ..."^[3]. Тобто, він не розрізняє, про виникнення якої саме з концепцій оподаткування йде мова, що методологічно хибно. Таке його нерозрізнення типів податкового праваяк частини публічного є логічним продовженням і наслідком аналогічного нерозрізнення ним на окремі типи і європейської цивілізації в цілому.

Через півстоліття після С. Н. Паркінсона завдяки новітнім досягненням найрізноманітніших наук про суспільство й людину, їх природу та еволюцію історичний час появи публічного права почав датуватись іще більш раннім періодом становлення людства – його додержавною епохою ^[4], а уявлення вчених про початкові формули публічного права, навпаки, стали надзвичайно різнитись між собою, розглядатись поза цивілізаційним контекстом ^[5] , що є не меншою методологічною вадою.

У науковому середовищі пострадянських учених-юристів, як вітчизняних, так і зарубіжних, загальних теоретиків права, філософів права, представників галузевих юридичних наук, насамперед науки публічного права, донині продовжує панувати етатистська точка зору на праворозуміння в цілому й розуміння публічного права зокрема. Це праворозуміння, як відомо, зводиться до ототожнення права з юридичними нормами фізичної поведінки людей, встановленими або санкціоно-ваними державою в інтересах домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства і забезпечується тією ж державою організаційно, ідеологічно та, в разі потреби, примусово. Інакше кажучи, це право держави, тобто право сильного, а ще точніше – право сили. Прихильники цієї пізнавальної традиції стверджують, що все європейське публічне право від найбільш ранніх своїх витоків і донині було й продовжує залишатися лише правом держави. Зокрема, про це прямо зазначав один із фундаторів такої традиції праворозуміння і правопізнання Ф. Енгельс у праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави (у зв'язку з дослідженнями Льюїса Моргана)"^[6].

Ф. Енгельс також підтримав іншу філософсько-методологічно хибну традицію розглядати давньогрецьку та давньоримську античність як цивілізаційно єдине ціле. Як і будь-який інший європеєць ХІХ ст., він дивився на Давньоафінську державу, як і в цілому на Давню Грецію, очима жителя імперії з успадкованою давньоримською та власною німецькою імперською ментальністю. Крім цього, сприйняття Ф. Енгельсом античної історичної реальності додатково перекручувалося й деформувалось однобоким економічним детермінізмом його світогляду та жорсткими "формаційними окулярами", з якими він не розлучався до смерті. Саме тому багато чого, написаного Ф. Енгельсом про Давньоафінську державу, в тім числі і про публічні відносини в ній, при більш об'єктивному та поглибленому пізнанні його наступними дослідниками виявилось що свідомо недобаченим, а що несвідомо переплутаним.

Про принципову повну невідповідність поглядів Ф. Енгельса на давньо-грецький поліс самій полісній дійсності стало достовірно відомо взимку 1942-1943 рр., коли М. Гайдеггер прочитав у Фрайбургському університеті студентам спецкурс "Парменід і Геракліт "^[7]. Тим не менше Ф. Енгельс ці свої хибні положення, узагальнення, оцінки та висновки, як і матеріали вивчення ним держави і публічного права Давнього Риму і давньогерманських племен, подав у якості висновків щодо всієї історії людства у формі знайденої ним спільно з К. Марксом загальнообов'язкової закономірності для всіх соціумів, універсального формаційного підходу до розуміння історії, появи та існування публічного права як права виключно субстанційної держави. Такий підхід має багато своїх послідовників і нині. Більше того, налице всі підстави назвати його філософсько-методологічно панівним підходом до пояснення витоків та передумов усього європейського публічного права ^[8].

Проте таку точку зору на цю проблему, як і на ширшу – виникнення і природу античних держав було б помилковим назвати єдиною. Як переконує аналіз відповідних літературних джерел, навіть деякі радянські історики відзначали постійні труднощі філософсько-методологічного характеру при усіх спробах застосувати марксистську концепцію історичного матеріалізму до пояснення соціальних явищ і феноменів досліджуваних ними древніх суспільств. Зокрема, стосовно античних Афін і Риму доімперського періоду проблеми насамперед випливали з того, що без неминучої вульгаризації та методологічних пристосувань виявилось неможливим застосувати поняття суспільних класів, з антагонізмів між якими Ф. Енгельс виводив неминучість появи публічного права, влади, держави, оподаткування, податкового права та їх природу, до характеристики соціальних прошарків і ранніх суспільних станів відповідних соціумів ^[9].

По-друге, панівне нині у позитивістській традиції правопізнання поняття держави у її сутнісному (субстанційному) сенсі нерозривно пов'язане з державною бюрократією та іншими інститутами державного насилля, що виділились із суспільства (вони особливо яскраво проявились у східних деспотіях), проте ні в Античних Афінах, ні в доімперському Римі ці явища не спостерігались в онтологічно самостійно укорінених формах ^[10].

По-третє, наявні постійні труднощі евристичного характеру і з деякими іншими ознаками, які вважають у зв'язку із запропонованою Ф. Енгельсом схемою держави неминучими для будь-якої держави, зокрема, передусім мова іде про загальновідомі ознаки держави, такі, наприклад, як суверенітет, податки, державна влада, обов'язковість примусових податків для утримання держав тощо. Проте, як відомо, громадяни античних Афін та інших грецьких полісів, а також Римської республіки (до появи на її місці імперії) не сплачували регулярних примусових податків, а лише податки екстраординарні, що стягувалися періодично поряд із систематичними і постійними добровільними внесками громадян на публічні цілі. Саме на цій підставі у багатьох з них виникали сумніви, чи були взагалі державами античні Афіни й Римська республіка ^[11]. Як відзначав С. Л. Утченко, глибокий знавець європейської давньої історії, "республіканський Рим до певної межі свого розвитку був типовим полісом"^[12].

С. Л. Утченко також ґрунтовно пише і про широку дискусію в радянській історіографії навколо питання про характер переходу від Римської республіки до Римської імперії, за яким більшість радянських істориків не вбачали цивілізаційного перевороту, або зміни однієї цивілізації – давньогрецької людиноцентристської іншою – давньоримською етатистською. "У зв'язку з цим виникає запитання про характер самого переходу від республіки до імперії. – резюмує С. Л. Утченко. – Чи можна вважати подібний перехід – як це стверджує ряд дослідників – революційним? Якщо це так, якщо це революція, то який її тип? Чи може вона вважатися соціальною?"^[13]. Ці запитання й сумніви відомого знавця історії Давнього Риму, серед інших причин, були навіяні досить поширеною позицією багатьох учених-істориків Заходу, які трактували перехід від республіки до імперії у Давньому Римі як революцію ^[14].

У середовищі радянських учених істориків-антикознавців сформувалося три різних підходи щодо відповідей на сформульовані С. Л. Утченком запитання, що було по суті унікальним винятком із наказного однодумства тієї пори. Зокрема, М. А. Машкін, який у цьому питанні відображав позицію більшості радянських істориків, категорично заперечував революційність переходу від республіки до імперії у Давньому Римі. При цьому він у якості основоположного критерію віднесення тих чи інших історичних подій до революційних або нереволюційних користувався універсальною марксистською формулою революційності перетворень тільки у випадку наявності якісних змін у стані продуктивних сил та виробничих відносин у відповідному суспільстві. У випадку з Давнім Римом таких змін при переході від республіки до імперії він не знайшов. Тобто,
М. А. Машкіним брався до уваги тільки марксистський підхід до розуміння соціальних революцій^[15].

Протилежну позицію серед радянських істориків-антико-знавців займали з цього питання М. І. Ростовцев та Р. Сайм (невипадково їм довелось емігрувати з країни): вони стверджували, що перехід від Римської республіки до Римської імперії був революцією, але при цьому жодного слова не говорили про докорінний світоглядний переворот, про парадигмальні зміни ментальності соціуму в цілому та основної маси індивідів зокрема, які передували цій революції та продовжилися і поглибилися після неї.
М. І. Ростовцев та Р. Сайм квінтесенцію вищезазначеної революції зводили до корінної перебудови політичного ладу суспільства ^[16].

Ще один підхід до обговорюваної проблеми репрезентували радянські історики-антикознавці А. Б. Ранович і С. І. Ковальов. З окремими уточненнями в принципі таку ж філософсько-методологічну позицію займав і С. Л. Утченко. Вони кваліфікували перехід від Римської республіки до Римської імперії в якості перевороту, навіть революційного руху, який, проте, не переріс і в принципі не міг перерости у справжню революцію, оскільки цей феномен, згідно з їх точкою зору, не зачепив глибоко основ римського суспільства, а стосувався переважно життя його еліти, все тих же політичних порядків і процесів ^[17].

Не вдаючись у детальний аналіз цих точок зору радянських істориків-антикознавців, які знайшли своїх прихильників і в пострадянській Україні, відзначимо лише, що жодна з них не здобула в подальшому свого підтвердження хоча б в основному як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. Як було з'ясовано багатьма зарубіжними мислителями паралельно з радянськими дослідниками та значно пізніше, насамперед М. Поленцем^[18] і М. Гайдеггером^[19], події, що мали місце у Давньому Римі в ході підготовки та здійснення його переходу від республіки до імперії, відзначалися принципово іншим, фундаментальнішим характером – це був найглибший за своїм змістом та наслідками цивілізаційний переворот, світоглядна і в цілому ментальна революція усього давньоримського суспільства. Усю Античність вона поділила навпіл, але не у відповідності з традиційною схемою на лише темпорально відмінні між собою давньогрецьку Античність та давньоримську Античність, а на парадигмально протилежні Давню Грецію і Римську республіку, з одного боку, та Римську імперію, з іншого. Ці два якісно відмінні між собою антропосоціокультурні феномени започаткували дві різних європейських цивілізації у всіх без винятку їх сутнісних проявах, які мають чітко визначене власне місце в історії Європи. Найголовнішою відмінністю між цими обома європейськими цивілізаціями було те, що давньогрецька в цілому та давньоримська республіканська традиція започаткувала людиноцентристську європейську цивілізацію з адекватними їй атрибутами, в тім числі людино-центристським правом загалом і публічним правом людини зокрема, а давньоримська імперська традиція – державоцентристську європейську цивілізацію з її етатистськими атрибутами.

Ще більше парадигмальна протилежність цих цивілізацій у всіх без винятку їх проявах стає очевидною для вітчизняних учених-суспільствознавців та правознавців зокрема й українського соціуму в цілому у наш час, коли став реальністю світоглядний та філософсько-методологічний плюралізм і зник жорсткий ідеологічний та інший контроль за інтелектуальним життям та діяльністю людей в Україні, відбулися антропологічний і лінгвістичний повороти у пізнанні та інформаційна революція у світі. Поряд із вищезазначеними чинниками неоціненну роль зіграли в цьому поява можливості особистого ознайомлення співвітчизників з досягненнями культури обох європейських цивілізацій, а також вихід у перекладах українською та російською мовами численних фундаментальних праць західних учених, у тім числі і найновіших, із цієї проблематики.

Включення цієї літератури у науковий обіг водночас із широким застосуванням нових пізнавальних методів самими українськими вченими дозволило багатьом пострадянським вітчизняним ученим-суспільствознавцям та вченим-правознавцям особливо по-новому побачити давно відомі явища і факти, оцінити та зрозуміти їх в іншій евристичній перспективі із урахуванням багатьох "деталей" та "дрібниць", що раніше не бралися до уваги як такі, що не вписувались у канонізовані схеми пояснення суспільних і правових явищ Античності. Яскравим прикладом останнього може бути податкове право громадян давньогрецьких держав-полісів, яке або зовсім замовчувалося як випадкова "помилка" в еволюції права, або до невпізнання перекручувалось і спотворювалось його дослідниками під пильним наглядом ідейних та ідеологічних "цензорів". Це також повністю стосується і принципових уточнень та доповнень наукових уявлень про природу, властивості й інші сутнісні характеристики давньогрецьких полісних держав і доімперського Риму, з одного боку, і Римської імперії як держави, з іншого. Як з'ясувалось іще півстоліття тому, вони не просто різні, а субстанційно протилежні. Повністю відповідає етатистським стандартам тільки держава Римської імперії, її право в цілому та публічне право Давньоримської субстанційної держави зокрема.

Одночасно з цим фактом ученим-правознавцям та представникам інших наук про суспільство і людину відкрився соціокультурний взаємозв'язок імперської держави Давнього Риму через Візантію та її символічні образи влади безпосередньо із сучасністю держав цього типу, наступність їх практики у всьому як цивілізаційного вибору^[20]. Зокрема, стосовно податкового права І. А. Майбуров зазначає: "Багато рис сучасної податкової системи були сформовані практикою оподаткування Давнього Риму"^[21]. Проаналізувавши цю практику, він висловлюється ще однозначніше: "Всі наступні зарубіжні практики оподаткування [що мали місце після Давнього Риму – Г.Р. ] загалом повторювали оподаткування Давнього Риму"^[22]. Спільною філософсько-методологічною основою всіх цих практик, за переконанням І. А. Майбурова, був та залишається яскраво виражений податково-правовий етатизм. Аналогічні погляди поділяє й чимало інших учених^[23].

2. Давньогрецька полісна цивілізація як соціокультурна передумова європейської антропоцентристської парадигми публічного права.

Правова матриця людиноцентристської європейської цивілізації парадигмально протилежна й націлена на людину і її потреби. Повною мірою це стосується і її публічно-правовової доктрини, яка за усіма її субстанційними характеристиками є антропосоціокультурною, націленою на задоволення публічних потреб індивіда, але ще далеко не кожного, а тільки активно включеного у життєдіяльність давньогрецького полісу, його творця і продукту водночас, тобто, свідомого громадянина. Проте у цій цивілізаційній традиції чи не найголовнішим було те, що держава – давньогрецький поліс – у більшості випадків, хіба що за винятком Спарти, була союзом цих вільних громадян-власників, іншими словами, об'єднанням їх спільних зусиль для вирішення також спільних завдань і задоволення їх же спільних (публічних) потреб. Звичайно, життя давньогрецьких індивідів-громадян від цього не стало раєм, надто якщо врахувати суворі природні та історичні умови їх буття. Воно проходило у постійній напрузі усіх життєвих сил та енергії і постійно вимагало систематичного прилучення кожного елліна-громадянина до спільних справ. Але, творячи поліс, вони творили себе, а, утверджуючи себе, утверджували поліс. Між давньогрецьким індивідом-громадянином та його полісом не існувало жодного антогонізму.

Таким чином, у європейських людиноцентристської та етатистської доктрин публічного права, точніше кажучи, у публічного права громадянина давньогрецького полісу й публічного права субстанційної держави, яку спочатку репрезентувала Давньоримська імперія, зовсім різні, здебільшого протилежні історичні, соціокультурні та світоглядні, одне слово, цивілізаційні витоки й передумови. Публічне право давньогрецького громадянина стало закономірним продуктом утвердження й розквіту давньогрецької полісної цивілізації і її культури, що постала як діалектичне заперечення і водночас зняття, антропосоціологічне та світоглядне перетворення мікенської культури архаїчної грецької епохи. Соціум давньогрецького поліса був суверенною громадянською общиною, а полісна держава – її політичною (ієрархічною) організацією. Системоутворюючим центром, найвищою цінністю давньогрецького поліса періоду його зрілості виявився самодостатній громадянин-особистість із розвинутим почуттям відповідальності за самого себе та свою Вітчизну. Період появи, утвердження та існування давньогрецького публічного права громадянина, як і період повноцінного буття полісу, співпадає з 800-200 роками до н. е., тобто випадає на осьовий час (за термінологією К. Ясперса) людства. Саме у цей період також сформулювалась і визначала практику управління у давньогрецьких полісах і класична давньогрецька людиноцентристська доктрина публічного права.

Докорінно іншими, в основному протилежними, були цивілізаційні витоки й передумови появи і утвердження матриці європейського публічного права субстанційної держави та його публічно-правової доктрини. Європейська традиція публічного права субстанційної держави стала неминучим продуктом виникнення й утвердження Давньоримської імперської держави, давньориської імперської цивілізації в цілому, які утвердилися після занепаду і руйнування полісних соціокультурних, світоглядних і ментальних, цивілізаційних у цілому цінностей, а ще більше – заперечення ідеї та практики суверенного громадянина, людини-особистості та утвердження на їх місці абсолютизованих етатистських цінностей у центрі із власне державою. Це відбулося на зламі часу до нашої ери та часу нашої ери історії людства, після осьового періоду і виявилось результатом як закономірних, так і випадкових історичних подій, які в сукупності склали зміст тривалої історичної епохи занепаду антропосоціокультурних цінностей та заміни їх цінностями протилежними. Внаслідок усього цього давньоримська імперська держава і заволоділа протиправно публічним правом громадянина античного полісу.

Для прикладу, одним з унікальних і водночас найбільш природних феноменів людської історії було податкове реципрокне право громадян давньогрецьких інструментальних держав-полісів. З одного боку, воно стало прямим продовженням на якісно вищому рівні податкового права індивідів давньогрецьких допотестарних суспільств, з іншого – виявилось неминучим наслідком, одним із найконцентрованіших продуктів соціальної творчості людей цих суспільств у нових соціокультурних умовах під впливом їх нових загальних для усіх потреб.

У позитивістській же традиції правопізнання вже давно склався і продовжує залишатися панівним методологічно хибний підхід до пояснення публічного права давньогрецьких держав-полісів, який зводиться головним чином до тлумачення полісів як звичайних субстанційних держав на ще початкових етапах їх зрілості і, відповідно, аналогічного пояснення податкового реципрокного права громадян давньогрецьких полісів як іще незрілого, але державного податкового права, а не права відповідних громадян. Більше того, такий підхід по суті ототожнює податкове реципрокне право громадян давньогрецьких полісів із податковим правом Давньоримської імперії, яке нібито стало вищим, завершальним етапом розвитку попереднього права. Насправді, як переконує історичний досвід, податкове право громадян давньогрецьких держав-полісів та податкове право Давньоримської імперської держави, як і публічне право загалом, були не просто різними, а протилежними феноменами, що на сьогодні відомо в якості достовірних наукових фактів. Тим не менше вони продовжують залишатися не систематизованими й недостатньо відомими, часто перекручуються і тлумачаться всупереч їх реальній природі та змістові прихильниками позитивістської традиції правопізнання.

Звідси уже вищевикладеного достатньо для усвідомлення того, що проблема природи публічного права громадян давньогрецьких держав-полісів належить до кола справді складних як у правознавстві в цілому, так і в науці права зокрем а. Також очевидно, що вона може бути адекватно вирішена лише в контексті з пізнанням природи та еволюції давньогрецьких держав-полісів як творінь усе тих же давньогрецьких індивідів-громадян, які водночас створили і полісне публічне право. У свою чергу, проблема природи й генезису давньогрецького полісу, як неодноразово відзначалось у спеціальній науковій літературі, найскладніша серед усіх проблем античної історії^[24]. Вона з неминучістю передбачає як розгляд власне процесу формування і розвитку давньогрецького полісу як явища людської цивілізації, так і хоча б тих основоположних історичних, соціокультурних та світоглядних передумов, які уможливили його появу та існування.

Успішне розв'язання останнього завдання рівною мірою як полегшується, так і ускладнюється водночас тією обставиною, що давньогрецькому полісові як історичному та історіографічному феноменам за минулі три тисячі років з часу їх появи присвячена багаточисленна література всіма науковими мовами світу. Крім того, у ній сповна втілилися майже всі можливі філософсько-методологічні підходи до пояснення природи полісу, його властивостей та еволюції, що існували за цей надто великий період часу. До того ж і власне природа давньогрецького полісу еволюціонувала в часі й різнилася в залежності від конкретних держав-полісів. Звідси зрозуміло, чому фахівці-антикознавці лише у формі основоположних концептів поліса виділяють цілий ряд доктринальних підходів до пояснення його природи, властивостей та еволюції від першого за часом появи класичного до новітнього скептичного підходу до його вивчення. Серед них своє природне місце займає і антропосоціокультурний підхід до пізнання полісу, який є по суті ровесником класичного підходу і був первісно представлений давньогрецькими софістами ^[25], пізніше Аристотелем^[26] та іншими мислителями^[27], а у ХХ ст. найяскравіше М. Гайдеггером^[28].

Усі вони звернули увагу насамперед на етимологію терміну поліс та зійшлися на тому, що він має давньогрецьке походження, але у різний час був змістовно неідентичним. Зокрема, Аристотель, чия творчість стала своєрідним підсумком більше як двохсотлітніх пошуків усієї давньогрецької думки, визначав поліс як найдосконаліший вид людського суспільства. З висоти початку ХХІ ст. легко розгледіти його історичну обмеженість, зумовлену як світоглядом його автора, так і загальним станом розвитку давньогрецької правової та суспільно-політичної думки того часу. На основі свого стислого визначення полісу Аристотель розширено тлумачив його як політичне співбуття та взаємодію громадян, наділених політичною та майновою правоздатністю ^[29]. З тими чи іншими окремими уточненнями це пояснення природи полісу Аристотелем ось уже понад двох тисяч років береться за основу більшістю прихильників антропосоціокультурної традиції розуміння природи давньогрецького полісу по наш час включно^[30].

Крім того, Аристотелем було запропоновано та в традиціях його часу обґрунтовано і своєрідний якісний критерій оптимальної чисельності полісу – він стверджував, що усі його громадяни повинні були впізнавати один одного в обличчя. Не менш відомий знавець давньогрецького полісу та одне з інтелектуальних конструкторів цього антропосоціокультурного феномена Платон відстоював кількісний критерій чисельності поліса й визначав її у п'ять тисяч громадян. Вони обидва були переконані, що головна сила кожного полісу – це його дух, який тлумачився ними як сила поєднання громадян, яка перетворює кожного з них у патріота, не байдужого до всього, що відбувається в середині поліса й індиферентного до будь-яких подій за його соціальним простором. Як резонно звернув увагу Е. Д. Фролов, дещо пізніше таке розуміння поліса стало нормою для широкого давньогрецького загалу і навіть отримало належне теоретичне обґрунтування^[31].

Якого ж саме часу сягає своїми витоками давньогрецький поліс як суспільство громадян та які історичні причини його породили? Різні пізнавальні традиції відповідають на це запитання по-різному. Оскільки спеціальне вивчення цієї проблеми не належить до наших безпосередніх завдань, з одного боку, а антропосоціокультурний підхід до пізнання природи полісу ще більше звужує поле представленого дослідження у відповідності з іншими критеріями, відзначимо, що в цій ситуації доречно скористатися вже наявними відповідними напрацюваннями. Зокрема, Е. Д. Фролов констатує: "По суті, необхідно виділити й вивчити три сюжети: по-перше, висхідний момент; по-друге, головні фактори й лінії того історичного розвитку, який призвів до народження полісу; по-третє, заключну, вирішальну фазу становлення давньогрецького полісу. Яснішою з усього цього є ситуація з третім пунктом. Це – архаїчна революція VIII-VI ст. до н. е. "^[32].

Щодо "висхідного моменту" найбільш обґрунтований та відповідний антропосоціокультурній парадигмі пізнання полісу, його природи та властивостей підхід до відповіді на це питання тих учених, котрі знаходять витоки давньогрецького полісного ладу ще у мікенській цивілізації греків-ахейців, яка за всіма своїми субстанційними ознаками також належала до давньогрецького антропосоціокультурного світу, проте з огляду на різні причини припинила власне існування ще у ХІІ ст. до н. е^[33]. Це насамперед К. М. Колобова^[34], Ф. Папазоглу^[35], Я. А. Ленцман^[36], Ю. В. Андреєв^[37], Е. Д. Фролов,^[38] Г. Ф. Полякова^[39], С. Я. Лур'є^[40] та інші.

Усупереч попередній історіографічній традиції, що виходила із беззаперечної наявності різкої перерви в розвитку давньогрецького етносу на рубежі ІІ-І тисячоліть до н. е., яка нібито всю давньогрецьку історію поділила на два якісно різні етапи, вони, спираючись насамперед на чимало нових достовірних історичних фактів, що стали доступними науці продовж останнього періоду її розвитку, дійшли твердого переконання про наявність безумовної історичної наступності мікенської та наступних за нею давньогрецьких цивілізацій. Згідно з цією гіпотезою, мікенська цивілізація не загинула вся без залишку, а самозруйнувалось лише її державницьке начало в особах двірцевих політичних та соціокультурних центрів, що здіймались над багатьма сільськими общинами. Останні залишились по суті незачеплені вищезазначеними перемінами і продовжили власне існування у відповідності з одвічними традиціями. Водночас кардинально новою для них виявилась та обставина, що завдяки занепадові та зникненню державницьких двірцевих центрів мікенської цивілізації сільські общини волею історичного випадку опинились на передньому плані еволюції давньогрецького етносу та поступово стали ядром, основою всього подальшого його розвитку аж до настання природних чергових якісних змін.

Кажучи мовою історіософії, сталося переривання безперервності, відбувся історичний стрибок у розвитку давньогрецького етносу від однієї його якості до іншої. Шлях до утвердження нової – полісної соціокультурної спільності давньогрецьких племен було розчищено. Саме із середовища численних сільських общин, що залишилися після загибелі мікенської потестарної цивілізації, внаслідок їх подальшої еволюції із плином часу сформувались та відокремились нові політико-правові центри, які виявились уже безпосередніми протополісами. Досить влучно висловився щодо цього феномену Е. Д. Фролов: "... на рубежі ІІ-І тисячоліть до н.е. в Егеїді, у зоні розселення греків, було розчищено поле та були влиті нові соки для потужного розвитку тільки що названих коренів [сільських общин – Г. Р. ] полісної цивілізації"^[41].

Вимагає бути названою ще одна фундаментальна обставина, що передувала появі давньогрецьких полісів, – це духовна культура греків-ахейців. Із руйнуванням двірцевих центрів у мікенській цивілізації загинули далеко не всі і тим більше не найголовніші культурні цінності, що вирішальною мірою впливали на формування та підтримку ментальності етносу, на його здатність продовжувати конструювання адекватної соціальної реальності у відповідності з набутими антропосоціокультурними кодами. Йдеться насамперед про мову та епос, релігію і міфологію. Як відзначають авторитетні вчені-антикознавці, у цих основоположних сферах давньогрецької культури та ідеології розвиток продовжувався фактично безперервно в одному і тому ж напрямку, а ментальність греків класичного періоду їх існування своїми витоками сягає мікенського часу^[42]. Зазвичай у вітчизняній науці на цю обставину при вивчені генезису полісу не звертають належної уваги, а натомість абсолютизують соціально-економічні та політичні фактори.

Після мікенських витоків полісної цивілізації давніх греків знадобилося ще дві історичних епохи – гомерівська (ХІ – ІХ століття до н. е.) та архаїчна (VIII – VI століття до н. е.), які вмістили в собі більш як півтисячолітню еволюцію давньогрецького етносу, унікальний збіг внутрішніх причин та зовнішніх умов, щоб полісний тип організації суспільства та держави не тільки став реальністю, але й домінуючою дійсністю. Гомерівська епоха охопила головним чином сукупність процесів іще внутріутробного соціокультурного та іншого розгортання полісних начал майбутнього суспільного і державного устрою. Це був психологічно драматичний період непомітного оку нефахівця збирання, леліяння та нарощування безлічі кількісних змін, ще рідко ментальним або іншим чином зафіксованої такої ж кількості дрібних кроків по шляху творення майбутнього цивілізаційного полісного феномена. Найфундаментальнішим свідченням цих глибинних історичних процесів став давньогрецький, зокрема гомерівський епос ^[43].

Є також і нечисленні наукові дослідження процесів формування полісу в цей період. Однією з найкращих серед них можна назвати невилику за обсягом, проте ґрунтовну за змістом працю відомого радянського історика Д. М. Петрушевського "Суспільство і держава у Гомера: Досвід історичної характеристики ". На достовірній джерельній базі учений переконливо довів, що утворений вакуум державницьких начал унаслідок руйнування мікенської цивілізації гомерівське суспільство заповнило за формою майже аналогічно – царем, радою старійшин та агорою (народними зборами). Проте за своєю природою та функціями вони виявились протилежністю аналогічних суспільних інститутів, що мали місце у мікенському суспільстві.

Зокрема, Д. М. Петрушевський особливо підкреслює той факт, що коли у мікенському суспільстві царю належала постійна неподільна верховна влада, то вже у гомерівському суспільстві необмежена царська влада навіть у воєнний час не уявлялася й теоретичн о. "Не кажучи вже про те, – пише він, – що будь-яка ідея, котра виникала в голові царя, перед своїм імовірним здійсненням повинна була обговоритись у раді [старійшин – Г.Р. ], жодне рішення царя і його думців [ради старійшин – Г.Р. ] не могло виконуватися без згоди на це всього народу, як знатних, так і простих людей"^[44]. До останніх, за свідченням гомерівського епосу, належали дрібні землевласники, деміурги (люди творчих професій) і тети (безземельні наймані працівники). Вони разом із знаттю мали право носіння зброї, захисту вітчизни й участі у загарбницьких війнах, захисту себе та своїх справ у суді, участі в народних зборах, тобто, були повноправними громадянами^[45]. Ці люди, згідно з обґрунтованим висновком Д. М. Петрушевського, складали квінтесенцію гомерівської державності, мали вирішальний вплив на політичне життя своїх суспільств^[46].

Останнє положення вимагає детальнішого пояснення. Це зумовлено не лише суперечністю, але й у певних відношеннях і взаємовиключністю ряду принципових суджень та висновків Д. М. Петрушевського про гомерівську державність. Як не парадоксально, вони є несподіваним наслідком наукової добросовісності та принциповості Д. М. Петрушевського, який, з одного боку, залишався послідовно вірним обраній ним іще до початку дослідження панівній у радянській науці субстанційній парадигмі держави, а, з іншого боку, не оминав і не спотворював на догоду доктринальному підходові жодного достовірного історичного факту, що ставав йому відомим. Так, він пише, що у гомерівської держави не було матеріальної сили, за допомогою якої вона могла б "здійснювати стосовно людини, яка виявилась неправою, примус, тієї матеріальної сили, якою наділена сучасна держава для захисту й застосування закону – у гомерівського суспільства немає урядових засобів... Таке гомерівське суспільство. Державність у ньому вже зародилась, але особливих органів своїх вона ще не виробила; тому немає і матеріальних засобів для цих органів, немає податків, немає державного господарства..."^[47] (виділено мною – Г. Р.).

Далі учений продовжує: "У гомерівському суспільстві не держава примусовим шляхом вилучає із суспільства матеріальні засоби для власного існування, а саме суспільство добровільно дає єдиному особливому і постійному органові цієї держави – царю – засоби для його існування "^[48] (виділено мною – Г. Р.). Д. М. Петрушевський, скрупульозно проаналізувавши гомерівський епос, інші давньогрецькі та зарубіжні джерела, прийшов до безперечного для нього висновку, що не зусиллями держави, а стараннями гомерівського суспільства в цілому, насамперед простих вільних людей добровільно виконувались і всі інші публічні роботи та забезпечувались публічні потреби як соціуму в цілому, так і окремих його складових, насамперед індивідів. На завершення цього аналізу він робить несподіваний, значною мірою філософсько-методологічно хибний висновок: "... у гомерівському суспільстві державність іще тільки починається "^[49].

Точніше кажучи, в своєму щойно наведеному твердженні Д. М. Петрушевський має рацію лише частково – що у гомерівському суспільстві давньогрецька державність ще тільки починалась. Проте головною з її якостей було не це, а та обставина, що це була принципово, парадигмально інша державність, не традиційно субстанційна, а протилежна їй інструментальна державність, у якій ключова роль належала суспільству вільних людей-власників майна та результатів своєї праці ^[50]. Звідси з неминучістю вимагає принципового уточнення і зроблений раніше Д. М. Петрушевським висновок про те, що в гомерівському суспільстві не було у традиційному їх розумінні ні державних податків, ні державного господарства взагалі – їх там не могло бути в принципі! У соціумі з інструментальною державою податкове право належить не останній, а суспільству індивідів, але саме цього права Д.М.Петрушевський спеціально не досліджував і навіть не шукав його, більше того, не допускав взагалі можливість його наявності.

Тим не менше вільні індивіди, задовольняючи найрізноманітніші публічні та приватні потреби в гомерівському суспільстві, як і в суспільствах – його попередниках, повсюдно користувалися власним перерозподільним правом, про що багаторазово мимовільно згадував і сам Д. М. Петрушевський. У гомерівському суспільстві таке їх право почало набувати все очевидніших реципрокних якостей та у все більшій мірі і яскравіших формах сприймалося не як кимось нав'язаний обов'язок, навіть якщо цим "кимось" є держава, а як внутрішньо зумовлений спільним життям усіх громадян суспільства їх усвідомлений обов'язок ^[51]. Саме тому "гомерівське суспільство, – як резюмував
Д. М. Петрушевський, – суспільство організоване і цивілізоване. Члени його мирно віддаються своїм заняттям під охороною суспільного порядку "^[52].

Методологічно хибну відповідь дає Д. М. Петрушевський і на своє останнє запитання вищезазначеної його праці, яке безпосередньо стосується природи гомерівського суспільства і держави: "... як може існувати у суспільстві порядок, якщо у ньому відсутня влада, що володіє матеріальними засобами, необхідними для того, щоб міг бути здійсненим примус, який би забезпечував виконання відомих правових чи звичаєвих норм, коли у ньому слабко розвинутий бік державності? Якщо у суспільстві немає органу, що володіє примусовою владою, і немає матеріальних засобів, необхідних для діяльності цієї примусової влади, і суспільство тим не менше не розпадається на частини, котрі знищують одна одну [як очевидно стирчать за цими судженнями вуха Ф.Енгельса – Г. Р. ], а до певної міри не позбавлене можливості навіть процвітати під прихистком порядку – необхідно допустити існування у ньому яких-небудь хоча б сурогатів примусової влади і матеріальної сили, які б уможливлювали примус"^[53].

Насправді такою реальною, а не сурогатною силою і владою стала сконструйована спільними зусиллями всіх членів гомерівського суспільства на парадигмально інших засадах полісна держава, протилежна державі субстанційній.

Найконцентрованішим підсумком усіх переважно латентних процесів в еволюції полісного типу суспільства і держави стала поява у Давній Греції під кінець гомерівської епохи протоміських та протодержавних центрів, протополісів. Водночас для повного утвердження полісної держави після гомерівської епохи виявилась необхідною ще одна історична епоха завершення його становлення – архаїчна епоха. На відміну від своєї попередниці, під час якої якісні зміни у давньогрецьких соціумах переважно нагромаджувались, визрівали, архаїчна епоха відзначилась кардинальними антропосоціокультурними перетвореннями та зрушеннями, підсумковим результатом яких стало завершення формування полісу та набуття останнім готових, зрілих форм. Цей поліс нерозривно поєднував у собі як властивості держави інструментального типу, так і громадянської общини, за новітньою термінологією – громадянського суспільства.

У численній літературі, присвяченій завершенню генезису полісу в архаїчну епоху, нерідко зустрічаються спроби відділити в часі один від одного процеси формування полісної держави від становлення громадянської общини, інституціоналізованим утіленням якої і, власне, була ця держава. Зокрема, нерідко стверджується, що спочатку розвинулась полісна організація, а вже після цього місто і держава ^[54], чи навпаки – що спочатку виникли місто і держава, і лише на їх основі, причому значно пізніше – громадянська община ^[55]. Це не що інше, як механістичне перенесення всупереч історичній дійсності стереотипів власного мислення, різноманітних канонізованих пізнавальних схем представниками окремих пізнавальних традицій, насамперед позитивістської, на неповторну давньогрецьку, як і будь-яка інша, історію. У цьому питанні заслуговує на увагу та підтримку позиція Е. Д. Фролова, який підкреслював, що такі однобокі підходи є "однаково схематичними і хибними, у будь-якому випадку такими, що йдуть урозріз із природним розумінням полісу як органічної єдності міста, держави і громадянської общини "^[56]. Тобто, насправді давньогрецький поліс є плодом справді революційних трансформацій усіх сторін життя еллінського етносу після загибелі мікенської цивілізації, внаслідок яких у Давній Греції до часу завершення архаїчного періоду її історії повторно постала оригінальна цивілізація, але тепер вже у формі суверенних міських общин-полісів. Величезною мірою це сталося завдяки дорійському завоюванню мікенської цивілізації, що принесло її численним сільським общинам звільнення від жорсткої опіки колишніх двірцевих центрів, які репрезентували субстанційну державу.