Значення судових роз’яснень для кваліфікації злочинів

 

Окремого розгляду при висвітленні питань кваліфікації злочинів потребують постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - постанови ПВСУ), що в різний час мали різну правову природу. Від часу набрання чинності нового КК України з’явилося чимало Законів України, якими внесено зміни та доповнення до чинного кримінального законодавства. У зв’язку з цим набуває актуальності питання правозастосовного тлумачення закону про кримінальну відповідальність.

Постанови ПВСУ були роз’ясненнями, в котрих давалася тлумачення кримінально-правових норм і які орієнтували судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Це сприяло усуненню прогалин і недоліків у кримінальному законодавстві. При цьому в постановах ПВСУ йшлося про легітимні повноваження, якими законодавець наділив судові органи - правом видавати певні роз’яснення щодо положень, які не відображені чи нечітко закріплені в кримінально-правових нормах. Набуваючи форми постанов, роз’яснення ПВСУ мали загальний характер і не підміняли законів.

Проблеми, що виникали під час застосування норм кримінального законодавства, зазвичай, відповідними постановами ПВСУ повністю вирішити було не можливо. Однак, як свідчить судова та слідча практика, іноді саме постанови ПВСУ були тією "істиною в останній інстанції" до яких зверталися дізнавачі, слідчі, прокурори та судді. Не дивлячись на це, в Україні панує романо-германська (континентальна) система права, згідно з якою головним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, а не доктрина чи судова практика. Саме це давало привід деяким ученим стверджувати, що постанови ПВСУ не є повноправним джерелом кримінального законодавства, проте це не є догмою, оскільки інші вчені неодноразово пропонували переглянути цю позицію на законодавчому рівні.

Тим, хто цікавиться проблемами реформування сучасного законодавства, мабуть, відомо, що коли в проекті КК України, підготовленому за завданням Комісії (тепер Комітету) Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, були зазначені постанови ПВСУ як джерела кримінального законодавства, то це викликало значну кількість заперечень [56].

До прийняття Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" від 21 червня 2001 р. постанови ПВСУ, згідно зі ст. 40 та п. 2 ч. 1 ст. 45 Закону України "Про судоустрій України" від 5 червня 1981 р., мали статус керівних роз’яснень і обов’язкову силу для судів, інших органів і службових осіб, які застосовують закон, а сьогодні вони мають лише рекомендаційний характер. Хоча, як свідчить аналіз судової та слідчої практики, часто ці постанови беруться за основу при кваліфікації злочинів. Так, М. Марітчак, здійснюючи анкетування суддів, слідчих і працівників прокуратури щодо визначення ієрархічної значущості факторів, які впливають на стабільність правозастосовної практики, а отже, і на правильну кримінально-правову кваліфікацію, встановив, що перше місце одностайно віддано саме постановам ПВСУ, потім - консультаціям безпосереднього керівника; порадам колег по роботі; коментарям до законодавчих актів, насамперед до КК України; позиції прокурора [57].

Але динаміка сучасного законодавства знову породжує нові питання щодо правового значення такого джерела кримінального права.Так згідно з п. 4 ч.1 ст. 32 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р., Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ отримав повноваження, зокрема “надавати методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; надавати спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції”.

Ці повноваження Вищий спеціалізований суд України реалізує через Пленум вищого спеціалізованого суду. Зокрема, згідно п.п. 2, 3, 6 ч.2 ст. 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р., Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ має такі функції: “узагальнює з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування матеріального і процесуального закону; заслуховує інформацію про стан правосуддя у відповідній судовій юрисдикції та практику вирішення окремих категорій справ; за результатами узагальнення судової практики дає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції”.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р., Пленум Верховного Суду України вже немає таких повноважень, які були визначені в п. 6 ч. 2 ст. 55 (“дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає не чинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів”) Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. (втратив чинність).

Тобто склалася нестандартна правова ситуація, коли постанови ПВСУ не мають відповідного юридичного значення з моменту набрання чинності Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р. Однак виникає питання щодо юридичної сили постанов ПВСУ, які були прийняті до набрання чинності вказаного закону. На думку знаного вітчизняного криміналіста М. І. Хавронюка такі постанови ПВСУ будуть поступово втрачати чинність. У правозастосуванні постанови ПВСУ будуть враховуватися судами без вказівки у відповідних процесуальних документах. Втрата чинності таких документів буде обумовлена прийняттям нових постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. [58].

Тож Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ПВССУ) повинен досить відповідально підходити до тлумачення кримінально-правових норм та не допускати помилок, які були зроблені ПВСУ, апри можливості їх виправляти в нових власних постановах. При цьому у своїх постановах він повинен роз’яснювати саме суперечні питання кваліфікації злочинів.

На жаль, в деяких постановах ПВСУ, викладаються загальновідомі чи прямо передбачені в КК України положення. Так п. 2, абзаци 1, 2 п. З, п. 4 постанови ПВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону" просто дублюють положення, викладені в ст. 36 КК України. Це також стосується пункту 2, 4 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи", котрі дублюють статті 65-69, 15,17,31 КК України.

Наявність таких положень значно знижувало практичну значущість постанов ПВСУ, поряд з відсутністю роз’яснення саме спірних питань кваліфікації. Так, у згаданих постановах відсутня будь-яка вказівка щодо кваліфікації вбивства особи при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України) й одночасно вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України). Пленум Верховного Суду України обмежується лише повторенням ч. 4 ст. 36 КК України в п. З постанови ПВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону": "особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту".

Зважаючи на відсутність чіткого вирішення зазначеної проблеми, деякі науковці, навіть, пропонують кваліфікувати такі дії за ст. 118 КК України (за більш привілейованим складом злочину), що не відповідає новим положенням, викладеним у КК України. Тож у нових постановах ПВССУ слід вказати, що "при конкуренції норм статей 116 та 118 КК України, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності". На наш погляд, такі суперечні положення повинні однозначно та чітко тлумачитися в нових постановах ПВССУ [59].

Також слід згадати про неоднозначність тлумачення в судовій і слідчій практиці та в теорії кримінального права питання про кваліфікацію вбивства працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків. На перший погляд, це регламентовано п. 12 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи": умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону або військовослужбовця, за наявності відповідних підстав належить кваліфікувати тільки за ст. 348 КК України. Це відповідає загальним правилам конкуренції: при конкуренції загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України) та спеціальної (ст. 348 КК України) застосовується лише спеціальна норма.

Однак, у постанові ПВСУ забули згадати, що покарання за злочин, передбачений п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України (карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України), є більш суворим, аніж за злочин, передбачений у ст. 348 КК України (карається позбавленням волі на строк від 9 до 15 років або довічним позбавленням волі).

Така редакція санкцій дає можливість деяким науковцям вказувати на можливість кваліфікації за сукупністю злочинів. Зазвичай, при цьому наводиться п. 14 постанови ПВСУ № 8 від 26 червня 1992 р. "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність працівників правоохоронних органів", де говорилося, що під посяганням на життя, передбаченим ст. 190-1 КК України 1960 р., судам належить розглядати вбивство або замах на вбивство працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця у зв’язку з їхньою діяльністю з охорони громадського порядку. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 190-1 КК України 1960 р. та за п. "в" ст. 93 КК України 1960 р. чи за ст. 17 та п. "в" ст. 93 і залежно від обставин, за іншими пунктами ст. 93 КК України 1960 р. [60]. Така позиція ПВСУ існувала аж до 3 грудня 1997 р., коли вказаний пункт був викладений у новій редакції, де вказівки про кваліфікацію за сукупністю злочинів уже не було.

Важко не погодитися з думкою Т. Марітчак, що таким чином упродовж понад п’яти років існувала парадоксальна ситуація, коли суди змушені були застосовувати закон відповідно до очевидно неправильного, але обов’язкового роз’яснення [61]. Однак і після викладення п. 14 вказаної постанови в новій редакції негативний уплив раніше даного роз’яснення продовжував діяти. На підтвердження цього науковець наводить такі аргументи: по-перше, певна кількість осіб, дії яких були кваліфіковані за сукупністю статей 93 і 190-1 КК України 1960 р., продовжували відбувати покарання, а чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає підстав для перегляду вироків у зв’язку зі зміною позиції ПВСУ щодо кваліфікації; по-друге, чимало слідчих, прокурорів і суддів "за інерцією" продовжували кваліфікувати такі діяння за сукупністю [62]. Звісно, це не виправдовує тих працівників, які не слідкували за змінами в постановах ПВСУ, однак відповідна проблема все ж таки існує.

Щоб виключити всі сумніви на користь згаданого правила кваліфікації, на нашу думку, одним із варіантів може бути підготовка нової відповідної постанови ПВССУ з таким положенням: "При вбивстві працівника правоохоронного органу (...) покарання не повинно бути меншим, аніж 10 років позбавлення волі. Водночас, у разі замаху на вбивство працівника правоохоронного органу (...), покарання може бути й меншим - 10 років позбавлення волі." Наявність такого положення не дасть злочинцеві уникнути більш суворої відповідальності за справді особливо тяжкий злочин, який передбачений спеціальною нормою. Іншим варіантом є законодавче вдосконалення відповідних санкцій кримінально-правових норм.

Деякі положення постанов ПВСУ були неточними, а подекуди - помилковими. Так, згідно з п. 21 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи", умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК України, тягне відповідальність за ч. 1 зазначеної статті. Однак у такому разі вбивство дитини буде завжди охоплюватися п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство малолітньої дитини) й тому вказівка в постанові на можливість застосування ч.1 ст. 115 КК України є помилковою.

Викликає зауваження неточна кваліфікація вбивства на замовлення, що запропонована в п. 15 згаданої постанови. Це пов’язане з тим, що таке вбивство завжди потребує кваліфікації не тільки за п. 11 (вбивство, вчинене на замовлення), а й за п. 12 (вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб) ч. 2 ст. 115 КК України. Вказівка в постанові на можливість такої кваліфікації, за умови, що замовник умисного вбивства одночасно був і співвиконавцем цього злочину не відповідає змісту ч. 2 ст. 28 КК України. Зазначимо, що в ч. 2 ст. 28 КК України вказується на спільне вчинення злочину, особами, але при цьому не визначено зміст спільності. Потрібно згадати, що спільність можна розуміти як у вузькому (співвиконавство), так і в широкому значеннях (розподіл ролей між співучасниками). Також, як відомо, в ст. 26 КК України подано поняття співучасті, але при цьому не викликає ніяких заперечень положення, що це спільна участь суб’єктів злочину, тобто як з розподілом ролей, так і як виконавців злочину.

На нашу думку, є неточним також формулювання кваліфікації передбаченої в п. 17 вказаної вище постанови, а саме, "якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК". Тож формула кваліфікації повторного вбивства повинна складатися лише із сукупності кримінально-правових норм, яка викликає обґрунтовані сумніви. Вона (формула), за нашим переконанням, не може бути застосована при вчиненні першого вбивства, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, і наступного (повторного) вбивства передбаченого ст. 115 КК України, оскільки це суперечило б правилам кваліфікації повторності злочинів. Згадаймо хоча б абз. 2 п. 15 постанови ПВСУ № 5 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про хабарництво", в якому зазначено, що повторністю охоплюються як перший, так і наступні злочини, тому кваліфікувати перший із них додатково ще й за ч. 1 ст. 368 чи ст. 369 КК України не потрібно.

В інших ситуаціях така формула може бути застосована, про що далі згадується в п. 17 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи".

Слід також звернути увагу й на те, що в деяких положеннях постанов ПВСУ не зовсім точно визначається момент закінчення злочину. Так в абз. 4 п. З постанови ПВСУ № 4 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів" зазначено, що "незаконне виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин утворює закінчений склад злочину з моменту, коли почали вчинятися дії, спрямовані на одержання таких засобів чи речовин, готових до вживання, або на рафінування чи підвищення у препаратах їх концентрації". Тобто ПВСУ вважає, що достатньо початку таких дій, щоб вважати злочин закінченим. Це пов’язано з неправильним тлумаченням ПВСУ цього терміна, наведеного, у ті часи, в ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15 лютого 1995 р. Одразу виникає запитання, а якщо кінцевий продукт (наркотичний засіб або психотропна речовина) не був отриманий, чи може злочин вважатися закінченим? На нашу думку, відповідь очевидна - ні. Це буде замах на злочин. Отож злочин буде закінченим, коли особа отримала наркотичний засіб або психотропну речовину.

Беручи до уваги той факт, що постанови ПВСУ (а тепер постанови ПОССУ) були прихованим судовим прецедентом, моральна відповідальність ПВСУ (ПОССУ) за їх прийняття повинна бути не меншою, ніж до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" від 21 червня 2001 р. Відомо, що проекти постанов ПВСУ (ПОССУ) надсилалися до певних міністерств і вищих навчальних закладів юридичного профілю для отримання відгуків і формування єдиного бачення проблеми. Проте, зазвичай, не на всі, навіть обґрунтовані, пропозиції зважають. Отож, видається доцільним опублікування у відповідному виданні ПВССУ найбільш важливих пропозицій, котрі не були взяті до уваги при прийнятті постанови. Це надасть можливість юридичній громадськості та правозастосовним органам краще зрозуміти логіку та виваженість певних положень постанов ПВССУ, а також посилить відповідальність ПВССУ за власні рішення.

Розглянуті окремі недоліки в чинних постановах ПВСУ, очевидно, не є вичерпними, тому вважаємо за доцільне проведення ПВССУ ретельного наукового аналізу цих постанов та створення нових відповідних документів.

 

Висновки

 

Підсумовуючи положення цієї теми, зазначимо, що проблема кваліфікації злочинів не втрачає своєї актуальності та складності на сучасному етапі розвитку кримінального права, оскільки й досі існують численні випадки неточної, неправильної, невідповідної кваліфікації з боку органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Навіть якщо кваліфікація видається на перший погляд бездоганною, то деякі прорахунки та хиби в ній можуть виявитися в процесі розгляду справ за апеляцією чи у порядку касаційного провадження. Більше того, вдосконалюється КК України, одні його норми скасовуються, інші з’являються. Усе це викликає до життя потребу у відмежуванні (диференціації) норм кримінального законодавства, здійсненні належної кримінально-правової оцінки певних суспільно небезпечних діянь, створенні більш дієвих механізмів і методик кваліфікації злочинів, що сприятиме надійній та всебічній охороні й забезпеченню прав і свобод людини та громадянина в Україні.