VIII. Теорія політичного вибору як складова суспільної політики

Проблему ґенези політичної влади, механізмів її утримання та здійснення політичного вибору на основі цілераціональності розробляв Макс Вебер. Держава, за М. Вебером, є відношенням легітимного панування, що спирається на насильство. Найбільш раціональним засобом здійснення державної влади є бюрократія, службові місця якої не є особистою власністю тих, хто їх посідає і не можуть бути проданими або переданими у спадщину.

Влада і відповідальність кожного бюрократа-функціонера є лише частиною всієї ієрархії влади. Він має владу не завдяки особистим якостям, а тільки завдячуючи місцю, яке посідає. Рішення бюрократів спираються на комплекс встановлених норм і правил, котрі самі визначають обов’язки кожного бюрократа, які нагадують корпоративний кодекс поведінки.

М. Вебер визначив необхідні якості бюрократа, які не повинні залежати від індивідуальних особливостей. Вибір способу та напрямку дій бюрократ повинен визначатись не особистісними мотивами, а об’єктивними вимогами управлінської діяльності.

Після Другої світової війни дослідження політичного вибру поновились за трьома теоретичними напрямками: біхевіоральна політична теорія, інституціональна теорія та формальна політична теорія. Остання звертається до моделі «раціонального політичного актора» та індивідуального (егоїстичного) та суспільного (стратегічного) вибору, які позичений з економічної теорії.

В результаті такого підходу розробляється корисний аналітичний інструмент, який може прояснити поведінку виборців, правлячих кіл, політчиного класу, еліт, бюрократів, висвітлює процес лобіювання приватних інтересів через діяльність влади. Тобто саме ті процеси, які зазвичай глибоко приховано не тільки від пересічних громадян, а й від політичних експертів.

Дослідники, які працюють у цій сфері використовують досягнення теорії ігор, щоб пояснити політичні процеси раціональною поведінкою акторів.

У цьому теоретичному напрямку варто виділити на праці таких авторів, як Дж. Б’юкенен, Д. Грин, І. Шапиро, К. Ероу, Дж. Найт, Г. Кавка, К. Монро, П. Ейбелл, Д. Остен-Сміт, М. Олсон, М. Фармер, Е. де Сото, Д. Стоун, В. Тертичка, В. Данн, Г. Саймон, А. Вілдавські, Л. Пал, Л. Якобсон, Д. Яковлев та ін.

На думку О. Радченка, «Формальний, або правовий, етап був властивий політичній науці у другій половині XIX ст. Він відповідав періоду становлення власне політичної науки і вирізнявся домінуючою увагою до вивчення правових засад організації та функціонування політичного простору, який зводився до базових інститутів: держава у форматі уряду, парламенту та багатьох інших головних структурних інститутів, а також політичних партій. Фактично існувала впевненість про відповідність між правовими нормами, які регламентували повноваження політичних акторів, та їхньою практичною діяльністю, що зумовлювало домінування формально-легального описового підходу в політичній науці того часу» [Радченко О.В. Інституційна взаємодія народовладдя та органів державної влади у виборах 2004 р.].

Вихідне положення цієї теорії можна сформулювати так: якщо індивід має на вибір декілька способів поведінки, то переважно він обирає ту дію, яка, на його думку, допоможе отримати найбільш вигідний для нього результат.

Відповідно, егоїстичні індивіди не завжди братимуть участь у спільних діях, спрямованих на досягнення спільної мети (спільного інтересу), а будуть керуватися лише власним інтересом. Тобто, теорія раціонального вибору на перше місце в політологічних дослідженнях поставила актора з його інтересами.

Відтак, політичні інститути були проголошені вторинними відносно активного індивіда. Теорія засвідчила, що раціональний вибір/дія з погляду актора не обов’язкові, досить часто вони можуть призвести до неочікуваних результатів. Унаслідок цього принципового значення в теорії набула конструкція «рівноваги стратегій» – співвідношення стратегій (по одній на кожного актора) в такий спосіб, згідно з яким жоден з акторів не здатний покращити свій результат у випадку зміни ним власної стратегії, якщо не відбудеться адекватної зміни стратегії іншим актором. Тому актори мають взаємодіяти, внаслідок чого виникає взаємозалежність індивідуального вибору кожного з них. Форматом такої взаємодії є правила, або норми, сукупність яких становить поняття «інститут». У цьому контексті актори здійснюють раціональний вибір в інституційних умовах.

Теорія раціонального вибору замість традиційного для попереднього етапу розвитку політичної науки поняття «суб’єкт» використовує термін «актор», під актором розуміють того, хто вчиняє політичну дію. Тобто, актором можуть виступати громадянин, група та політичний інститут.

Головними напрямками теорії раціональної дії виступають «теорема неможливості» К. Ероу, принцип «медіанного виборця» та теорія ігор.

Теорему неможливості сформулював лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 року Кеннет Ероу. Він вивів математичну модель, пов’язану з процесом прийняття групових рішень за умов врахування індивідуальних інтересів та/або переваг. Суть теореми полягає у тому, що існує демократичного методу врахування індивідуальних інтересів для трьох і більше альтернатив, який би забезпечував результат, що не суперечить певним логічним умовам. К. Ероу висунув перелік умов, які вважаються загальнообов’язковими, коли суспільні рішення приймаються шляхом виборів із урахування переваг громадян (за допомогою механізму голосування).

Наведемо деяки із цих умов:

– вибір необхідно зробити в тій самій системі, в якій сформульована альтернатива вибору. Тобто, під час виборів депутата до парламенту перевагу треба надавати кандидатові, здатному ліпше від інших вирішувати загальнодержавні справи, а не тому, хто є кращим з-поміж кандидатів спортсменом, найбагатшим, гарнішим тощо.

– вибір має залежати від індивідуальних переваг виборців, а також бути універсальним. За цієї умови, якщо персональні переваги частини виборців зміняться, то це має знайти своє відображення в суспільному виборі;

– за умов одноголосного обрання одного варіанта суспільний вибір має це відображати, іншого варіанта бути не може;

– результат вибору не може бути залежним від зовнішніх альтернатив, які не представлені у виборах. Тобто, виборцям необхідно визначати свої преференції між запропонованими альтернативами на підставі загальних критеріїв, а не під впливом тих або інших груп тиску;

– суспільний вибір є диктаторським, якщо існує агент, чиї переваги домінують і вирішальним чином зумовлюють певний вибір.

Відповідно до теорії К. Ероу, запропонованим умовам не відповідає демократичний вибір. Результат може бути досягнутий диктаторським або маніпулятивним способом, при цьому під маніпуляцією розуміють обмеженість вибору двома альтернативами, коли не враховано всіх можливих варіантів.

Принцип медіанного виборця ґрунтується на положеннях теореми неможливості. Зазвичай, цей принцип розглядають як ситуацію, коли не всі умови теорії К. Ерроу працюють. «Зазначений принцип – модель щодо системи прямої та представницької демократії, коли прийняття рішення відбувається відповідно до інтересів виборця-центриста (виборець, інтереси якого позиціонуються в центрі лінійної шкали суспільних інтересів). За цієї моделі індивід голосує стратегічно, тобто прагне обрати максимально вигідну позицію в конкретних умовах. Орієнтація на виборця-центриста дає змогу охопити більшість виборців унаслідок меншої суперечливості переваг різних груп виборців, ніж було б у випадку орієнтації на конкретний ідеологічний спектр – «лівий» або «правий». Крім того, такий вибір допомагає відкидати крайнощі, залишати їх поза грою, або на маргінесі. Однак цей принцип не дає підстав урахувати всю сукупність переваг окремого індивіда. Також, з метою отримання підтримки більшості актор змушений постійно вносити корективи до власної програми, яка була сформульована перед виборами» [Радченко].

Наприклад, під час виборів президента така модель передбачає, що кандидат змушений орієнтуватися на два формати медіанного виборця. Перший раз – на центриста всередині власної партії, щоб бути висуненим кандидатом від партії на правиборах, і другий раз – під час загальних виборів на центристського виборця всередині країни.

Зрештою, теорію ігор розглядають як метод аналізу рішень під час конфліктної ситуації, яку трактують як гру поміж (як мінімум) двома учасниками, коли результат гри залежить від дій (стратегій) кожного учасника. Базовим тут також виступає положення, що для акторів характерна раціональна поведінка. Відповідно, пояснення дій акторів ґрунтується на певних моделях, які передбачають, що всі учасники гри будуть чинити оптимально для себе, тобто прагнути досягти виграшу. Кожен актор обирає власну стратегію поведінки, проте результат залежить від взаємодії всіх акторів.

Розрізняють ігри з нульовою та з ненульовою сумою виграшу. В першому випадку гра матиме нульовий результат, якщо з двох учасників один виграє все, а інший (або інші) все програють. Для такого типу гри характерно, що сума виграшу дорівнює сумі програшу. Відповідно, в іграх з нульовою сумою виграшу немає співпраці між гравцями, яка передбачена в іграх з ненульовою сумою.

Раціональну поведінку акторів під час політичної та соціальної взаємодії описують за допомогою таких ігрових моделей, як «дилема в’язня», «дилема курчати» та ін.

Модель «дилема в’язня» належить М. Флуду, а її зміст полягає у тому, що двох злочинців затримали у підозрі про скоєння злочину. В інтересах слідства їх утримують окремо, щоби вони не могли спілкуватися один із одним.

Визначення міри відповідальності залежить від поведінки кожного з них та їхньої спільної поведінки. Якщо один з двох підозрюваних зізнається і наведе достатню кількість аргументів щодо вини партнера, тоді його партнера засудять до десяти років позбавлення волі, а того, хто зізнався, звільнять. Якщо жоден з двох підозрюваних не зізнається, то кожен з них отримає по одному року. Якщо у скоєнні злочину зізнаються обидва, то кожен з них отримає по шість років.

Отже, спроба кожного з підозрюваних поводитися раціонально окремо від іншого зазвичай призводить до негативного результату для обох, і вони обидва отримують по шість років. Тобто, відсутність співпраці призводить до найбільш негативного результату.

Друга відома модель – так звана «дилема курчати». Вона описує процес взаємовідносин двох учасників в умовах гострого конфлікту: з двох протилежних боків назустріч один одному вузькою дорогою мчать на великій швидкості два мотоциклісти. Кожен з учасників має на вибір лише два варіанти поведінки: звернути, щоб уникнути зіткнення, і дати дорогу іншому (в цьому випадку той, хто зверне, вважатиметься «курчам»), або їхати і не звертати, розраховуючи, що суперник схибить і зверне, або існує велика загроза зіткнення і можливого каліцтва, або навіть загибелі. У цій дилемі виявляється принципове протиріччя між ієрархією преференцій індивідуального гравця та раціональністю з погляду обох учасників гри. Оптимальним варіантом для обох є попередня домовленість, результатом якої може бути відмова від участі, або звернення обох, щоби уникнути зіткнення. Інші варіанти стратегії передбачатимуть небезпеку трагічного фіналу для обох.

Дослідники теорії ігор доводять, що нераціональність поведінки обох учасників запрограмована нераціональністю правил цієї гри. Найліпший варіант – уникати подібних ігор (у політиці прикладом такої моделі гри вважається гонка озброєнь, протистояння СРСР і США під час Карибської кризи тощо).

Необхідно відзначити, що критики формальної теорії вказують на обмеженість раціонального пояснення політичної поведінки громадян, через ігнорування емоційної складової (біхевіоризм), ірраціоналізму (постмодерн), а теорія дискурсу стверджує важливість роль мовного спілкування, діалогу, комунікації, які утворюють нові смислові універсуми, а отже – ведуть до перерозподілу влади.

Представник іншого теоретичного напрямку, американський політолог Девід Істон звернув увагу на концептуальну відмінність між термінами «біхевіоризм» і «біхевіоралізм». Поняття «біхевіоризму» належить до теорії людської поведінки і належить до сфери психології. В політичній науці, навпаки необхідно послуговуватися терміном «біхевіоралістичний». Обґрунтування необхідності такого розподілу Д. Істон вбачає в особливості біхевіоралістичного підходу щодо аналізу політичних явищ і процесів. Цей підхід можна виразити у таких положеннях. По-перше, у центрі аналізу повинна бути поведінка, яку можна спостерігати на рівні особи та/або політичного інституту. По-друге, теоретичний аналіз цієї поведінки треба піддавати емпіричній верифікації.

Відповідно, дослідник, який працює у межах біхевіорального підходу має визначити, що саме він прагне вивчати, які теоретичні положення будуть взяті за основу, яким чином можна використати емпіричні дані дослідження.

Серед прихильників біхевіоралістичного підходу домінує погляд, що емпіричним дослідженням завжди має передувати теоретичний аналіз. На думку Д. Сандерса, «теорія є інструментом в емпіричному дослідженні, адже саме теорія дає змогу генерувати гіпотези, які після цього треба тестувати, та визначає формат емпіричних даних, які варто збирати до аналізу» [Цит. за: Радченко].

Водночас, у процесі дослідження потрібно мінімізувати вплив особистих цінностей вченого-дослідника та цінностей.

Таким чином, для біхевіорального напрямку головним виступає не розробка понять, прояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів та вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає розгляд лише поведінки, яка зафіксована, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних, надання переваги процесам, які можна спостерігати й обліковувати, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень та ін.

У напрямі біхевіоризму найбільш розробленими теоріями відносно політичного вибору виступають концепції масових комунікацій і політичних еліт. Зокрема, американський політолог Гарольд Лассуел розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище міжособистісної взаємодії. Це обумовлено місцем комунікації у процесі політичного вибору. Проблемам взаємовпливу громадської думки і мас-медіа присвячено дослідження американські політологи Поля Лазарсфельда, Девіда Рісмена та ін.

У 70–80-х роках минулого сторіччя відбулося концептуальне оформлення теоретичного напрямку «нового інституціоналізму». Цей напрям реалізувався у межах теорії модернізації, яка виходила із того, що головним чинником суспільних змін є розвиток політичних інститутів. Вивчення процесів демократизації на підставі досвіду боротьби з тоталітаризмом і початок «третьої хвилі» демократизації (за висловом С. Гантингтона) сформулювали нові параметри дослідження інститутів.

Новий інституціоналізм («критичний інституціоналізм») сприяв залученню до політичного аналізу вибору не лише держави, уряду, парламенту, партій та бюрократії, а й неформальних інститутів. Загальною ознакою наявних різновидів неоінституціоналізму є позиціонування інститутів як центрального компонента політичного вибору та політичної діяльності. На думку П. Кузьміна політичній діяльності властиві такі ознаки: «використання у процесі її здійснення політичної влади й різноманітних ресурсів; спрямованість на зміну або розвиток явища в цілому, чи то село, чи місто, область, держава; асиметричний характер диспозицій політичних гравців, що вказує на розбіжність підходів політиків до оцінки соціальних процесів, їхніх ресурсів, до визначення шляхів розв'язання соціальних проблем і протиріч; конкурентний тип взаємодії суб'єктів політичної дії; багаторівневість міжгрупової політичної взаємодії; ризиковість, негарантованість у своїх результатах; здійснення на професійній основі та використання як провідної технології політичного рішення» [Кузьмин П.В. Политическая деятельность: теория и практика в современной Украине. Монография. – Симферополь: «Оригинал – М», 2007. – 456 с. – 28,8 п.л.].

Таким чином, новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів.

Як механізм упорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми, завдяки яким інститут функціонує.

Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи, їх можна розглядати як елементи цілої системи [Радченко О.В. Інституційна взаємодія народовладдя та органів державної влади у виборах 2004 р.].

Наприкінці XX ст. у політичній науці однією із домінуючих течій став постмодерний підхід, представники якого говорять про перехід ціннісної системи людства від матеріалізму до постматеріалізму.

Під матеріальними цінностями розуміються вимоги добробуту, фізичної та психологічної безпеки. Постматеріальні цінності характеризувалися параметрами якості життя, можливістю самореалізації особи тощо.

Постмодернізм передбачив відмову від акценту на пріоритетності засад економічної ефективності, бюрократичної раціональності та раціональності вибору.

Відповідно постмодернізм постає з критикою теорії модернізації за її детерміністичний характер та вестернізацію моделей суспільного розвитку.

Представники постмодернізму наголошують на тому, що зв’язок між економікою, культурою та політикою має взаємодоповнювальний характер. Економічній і політичній системам однаковою мірою необхідна підтримка з боку культурної системи суспільства, інакше вони мали б опиратися лише на застосування фізичної сили, що само по собі є неефективним.

Таким чином,проаналізувавши джерела та історичні етапи формування феномену політичного вибору, можемо зафіксувати наступні проміжні висновки. По-перше, теорія нового інституціоналізму наголошує на вирішальній ролі у процесі політичного вибору формування стійких політичних відносин – інститутів, які забезпечують стабільні умови, регулярність та передбачуваність політичної поведінки акторів.

В основі ліберальної політичної доктрини знаходяться цінності свободи, вільної конкуренції, концепції правової держави, громадянської активності тощо.

Остання розглядається в консолідованих демократіях в якості однієї з найважливіших характеристик сучасного ліберального суспільства. Не можна уявити розвиток політичної та економічної конкуренції, з точки зору лібералізму, знаходиться уявлення, згідно з яким без залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень, з одного боку, неможлива легітимація системи владних структур (а отже, і існування правового конституційної держави), з іншого – стає проблематичним раціональний вибір як окремого громадянина, так і електоральний вибір суспільства в цілому.

Феномен свободи виступає у політичній доктрині лібералізму головним об'єктом аналізу та розглядається як передумова політичного вибору. Цей об'єкт залишається в центрі уваги і сьогодні, що обумовлює необхідність розглянути феномен свободу в історичному контексті та проаналізувати ктвори класиків ліберальної думки щодо взаємозвязку між політичним вибором та простором свободи.

Питання обгрунтування політичного вибору, з точки зору ліберальної доктрини набуває особливої актуальності для політичного процесу в сучасній Україні, де відбувається становлення нової моделі взаємовідносин владних структур і соціуму.

Для моделі раціонального вибору основоположними виступають принципи лібералізму, які реалізуються лише в умовах демократії. У Сучасній моделі демократії найбільш оптимальним представляється такий тип політичної залученості, для якого характерні наступні ознаки:

– вільна конкуренція індивідив та ідей, в основі якої економічний та політичний інтерес як окремого індивіда, так і суспільний інтерес;

– політична активність громадян;

– постійний інтерес до суспільних проблем з боку громадян, контроль над владою інститутів громадянського суспільств. Це виражається в активній політичній участі, яка базується та підкріплена бажанням бути поінформованим, пошуком політичної інформації щодо поточної економічної та соціально-політичної ситуації в суспільстві;

– свобода, як найвища цінність лібералізму. Свобода, як «від...» (рабства, традиційних авторитетів, політичного впливу церкви) у політичному виборі, так свобода «для...» (розвитку особи, економічного зростання, інституціоналізації політичного вибору та ін.);

– орієнтація на ті політичні та урядові процеси, які визнають необхідність і бажаність формування раціональних процедур та відповідних організацій державного управління. Це не раціонально-активистская модель в чистому вигляді (в контексті сучасної політики абсолютно раціональне та не обумовлене якимись зовнішніми чинниками самовизначення індивідів по відношенню до їх соціально-політичному оточенню може сприйматися лише як ідеал), а процес автономізації та мобілізації політичної участі у залежності від специфіки політичного та соціокультурного простору суспільства.

Сучасна демократична система, основана на ліберальній політичній доктрині, формувалась на європейському та північно-американському континенті протягом століть. Вона також стала результатом широких наукових дискусій. У конструюванні політичної доктрини лібералізму брали участь такі видатні теоретики та практики демократії, як Л. фон Мізес, І. Бентам, А. Сміт, Ф. Гаєк, Д. Меннінг, Дж. С. Мілль, Г. Спенсер, М. Фрідмен, Б. Констан, Л. Гобгауз, Р. Дворкін, Ф. Фукуяма та ін. У творах цих та інших авторів закладено фундаментальні основи обгрунтування теорії політичного вибору як складової частини лібералізму та похідної від ліберальних політичних цінностей, головною з яких виступає свобода.

Одним із авторів, у творах якого було закладено основи ліберальної доктрини та політичного вибору у демократичних умовах був французський філософ Алексіс де Токвіль.

Дослідження політичної свободи, здійснене А. де Токвілем, дозволило інтерпретувати її як фундаментальну умову політичного вибору через зв’язок з ідеєю необхідності дотримання норм права та виокремлення спеціфічних видів свободи, які можуть конфліктувати.

Для А. Токвіля політична свобода інтерпретується наступним чином. По-перше, як гармонійне поєднання індивідуалістсько-комуналістських рис через встановлення паритетних відносин у стосунках «громадянин – держава». По-друге, важливість аксиологічного підходу до інтерпретування політичної свободи, поєднання інституційно-право­вого та політико-культурного підходів. По-третє, антропоцентризм його концепції, анголошення на індивідуальній свободі, як передумові політичного вибору.

При цьому, А. де Токвіль вважає, що раціоналізація влади виступає однією з необхідних передумов реалізації у суспільстві «правильно організованної» свободи. Найліпшому інституційно-владному забезпеченню свободи сприяють ліберально-демократичні принципи та механізми здійснення влади.

З іншого боку, свободі загрожують такі феномени суспільного життя, як рівність, етатизм, війна та революція, деструктивної політичної опозиції, тиранії більшості та суспільної думки, еска­пізму («втечі від свободи»), великих імперій, законодавчої та адміністративної нестабільності при відсутності різноманітних розвинутих форм соціального контролю за відправленням влади та політичною елітою, корумпованості демократичних урядів, тимократії або влади військових, економічної кризи у країні тощо [Ціннісне та інституційно-владне забезпечення політичної свободи в умовах демократії: політологічний аналіз творчої спадщини Алексіса де Токвіля 2001 года Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / І.І. Прокопчук; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. – К., 2001. – 16 с. – укp].

Тобто, свобода у А. де Токвіля розуміється як загальна фундаментальна цінність, яка потребує узгодження з іншими (не менш значущими для політичного вибору) цінностями, такими як рівність, демократія, політична стабільність, економічний добробут тощо.

Для дослідження політичного вибору у контексті ліберальної політичної доктрини важливе значення мають наступні засади обгрунтування категорії свободи: «обгрунтування паритетних відносин «особа – держава»; сукупний розгляд при інтерпретуванні свободи інституційно-владних та соціокультурних підходів;... істотна роль судової гілки влади у підтриманні рівноваги у державному механізмі, забезпеченні режиму законності, правопорядку; збереженню свободи сприяє розвинуте, плюралістичне громадянське суспільство; свобода є міцною, якщо вона юридично закріплена і тривало існує спочатку на рівні першоелемента державно зорганізованного суспільства – місцевого самоврядування [].

Політичний вибір потребує постійного підтримання «духу свободи» (чому, на думку А. де Токвіля, сприяють такі риси американського національного характеру, як високий рівень незалежності, самостійності особи, енергійність та дух авантюризму, антиетатистський тип свідомості, прагнення до особистого економічного добробуту, поміркований (без крайнощів) індивідуалізм). Міцну стабільну свободу породжує ліберально-демократична модель політичної культури, яку вчений розглядав на основі аналізу американського досвіду 30-х років ХІХ ст.: широке закріплення ліберально-демократичних принципів та цінностей (поділ влад, система стримувань і противаг, народний суверенітет, права і свободи громадян, парламентаризм, місцеве самоврядування) [Ціннісне та інституційно-владне забезпечення політичної свободи в умовах демократії: політологічний аналіз творчої спадщини Алексіса де Токвіля 2001 года Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / І.І. Прокопчук; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. — К., 2001. — 16 с. — укp].

Іншим видатним теоретиком лібералізму, який розглядав свободу як необхідну умову політичного вибору, був сер Ісая Берлін.

Постановка питання про сутність політичного вибору у ліберальній доктрині вимагає звернення до філософських та політологічних концепцій, що репрезентують своєрідні та оригінальні трактування свободи. Виступаючи ключовим поняттям, центральним орієнтиром ліберальних течій доби Просвітництва, для сучасного світу і теоретиків новітнього підходу до лібералізму вона представляється в коаліції з вищими цінностями, (такими як рівність, наприклад).

Плюралізм цінностей характерний для реалій сьогоднішнього дня, що знаходить відображення і в теоріях лібералізму XX – XXI столітть. І. Берлін розглядав політичну реальність як реальність плюралістичну, що є прямим відображенням різноманітних і суперечливих, протиборчих культур і ціннісних систем. Проголошений ним плюралізм цінностей визнаний класикою західноєвропейського лібералізму і заслуговує вивчення і впровадження у розвиток теорій політичного вибору.

Істотною проблемою, яку ставить І. Берлін, є право вибору людиною виду свободи, при якій він буде вважати себе повністю вільним. Обговорення допустимих меж різних свобод є актуальною темою політичних дебатів у сучасному демократичному суспільстві Плюралістичність – це принципова характеристика політичної реальності, саме в цій області і розвивається філософська та політична думка І. Берліна: він розмірковує над такими поняттями як «свобода», «толерантність», «легітимність», «лібералізм», «демократія». Він переконливо продемонстрував, що в реальному лібералізмі немає точної відповідності заданим ззовні цінностям, немає початкової ліберальної конструкції. Предмет його теоретичного дослідження – політична реальність, яка розглядається крізь призму відповідності плюралізму, як основному принципу свободи, лібералізму та політичного вибору.

І. Берлін розвиває розуміння лібералізму, основою якого виступає плюралізм, його концепцію можна назвати «плюралістичним лібералізмом». Такий підхід концентрує увагу на потребі гнучкого балансу конкуруючих вищих цінностей, які реалізуються у процесі політичного вибору. Цей баланс, доводить І. Берлін, є об’єктивно існуючим, бо він визнається суспільтством вартим того, щоб його підтримувати. І. Берлін досліджує і захищає ідеї, які він вважає центральними для ліберальної політичної доктрини: свободу, рівність, почуття приналежності до спільноти, справедливість, громадянськість, толерантність і плюралізм. Цей комплекс ідеологем становить фундамент теоретичного осмислення та практичної реалізації політичного вибору у ліберальній політичній доктрині.

І. Берлін вказує на мінімум свободи, яка потрібна в суспільстві, для того, щоб воно було гуманним і пристойним, а індивіди могли робити раціональний вибір у політиці. За межами цього мінімуму він визнає, що держави можуть і повинні надавати індивідам інші різні блага. Мінімальний набір таких благ виходить з відповідної моделі людської природи і суспільства, яка включає в себе наступні положення: а) ми є соціальними і культурними істотами, які мають мову, і внутрішнє життя; б) як моральні істоти ми повинні мати свободу волі; в) наша поведінка є мінливою, що виражає наше розуміння себе істотами, що мають мету; г) ми живемо і розвиваємось в специфічних соціальних і культурних обставинах; д) у нас є потреба належати до особливих співтовариств.

Як доводив один із видатних теоретиеків лібералізму, Б. Констан, об’єднати індивідуальну і позитивну свободу у формі представницького урядування стало унікальним досягненням політики модерної доби. Це суспільний процес, освнований на політичному виборі, триваюче у часі та просторі узгодження суспільного інтересу у мінливих умовах того політичного устрою, який називається «ліберальна демократія».

На відміну від раціоналістичної традиції у ліберальній політичній доктрині, І. Берлін не є зневажливим по відношенню до складності і різнорідності морального життя індивідів, вважаючи його однією з важливих складових політичного вибору, заохочуючи моральні і політичні дебати у суспільстві [Учение И. Берлина о политической свободе, либерализме и плюрализме тема диссертации и автореферата по ВАК 23.00.01, кандидат политических наук Акрамова, Альфия Талгатовна2009 Уфа Теория политики, история и методология политической науки 145].

Теорія політичного вибору як складова ліберальної доктрини розвивалась не лише у сфері політичної філософії, а й економічної теорії. Зокрема, її досліджували з точки зору «конституції економічної політики» (Дж. Б’юкенен).

На думку шведського економіста Кнута Вікселя, якого цитує Дж. Б’юкенен, «Теорія державних фінансів завжди повинна... враховувати політичні умови», при цьому сучасним економістам не слід було б давати такі поради, які «здатний здійснити а практиці хіба що марнотратний диктатор», краще б вони звернули увагу на систему, в якій приймаються політичні рішення [Дж. БЬЮКЕНЕН,КОНСТИТУЦИЯ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ].

Саме тому, Дж. Бюкенен вважає, що економічна теорія повинна запропонувати модель вибору, яка враховує наявний державний або політичний устрій, розробити «конституцію економічної політики», виявити ті правила і обмеження, в рамках яких приймаються політичні рішення, з метою розкрити економічну сутність відносин між особистістю та суспільством, щоб на цій основі виробити конкретні рекомендації для політиків.

Економічна ліберальна теорія суспільного вибору базується на трьох найважливіших елементах: методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини» (Homo economicus) і підхід до політики як до процесу обміну.

Розглянемо їх більш детально. Методологічний індивідуалізм виходить з положення, що якщо корисність для кожного окремого громадянина дорівнює нулю, то сукупна корисність для всіх членів суспільства буде дорівнює також нулю. З точки зору економічної науки людина – це індивід, який визначає цінність благ, робить вибір і бере участь в будь-якій діяльності, а відправним пунктом економічного аналізу завжди є вибір, тобто свідоме рішення обрати
одну з наявних альтернатив.

У центрі уваги лібералізму знаходиться процес індивідуального вибору, не завжди залежний від складного інституційного механізму його реалізації. При аналізі закономірностей ринкової економіки та підприємницької діяльності така процедура дослідження майже завжди залишається незмінною. Передбачається, що індивіди, як покупці і продавці товарів і послуг роблять вибір у відповідності зі своїми різноманітними перевагами.

У XVIII в. розвиток економічних інституцій призвів до появи самостійної академічної дисципліни – «Економічної теорії», а відмінність між процесом індивідуального вибору і соціальною структурою ринку стало причиною розділення теоретичних понять: «ринок» та «економіка». При цьому ринок означав процес обміну товарами та послугами, а метою економіки повинна була стати максимізація саме суспільного багатства.

Тому у економічній теорії лібералізму проблема ефективного розміщення
суспільних ресурсів довгий час розглядалася у відриві від процесу
реалізації індивідуального вибору, який пояснювався з телеологічних позицій.
Відповідно, й політика, або механізм державного управління, тлумачилася лібералами таким же чином. Терміни «економіка» і «політика» теоретикам лібералізму здавалися близькими за змістом, але така інтерпретація не враховувала наявних фундаментальних відмінностей. Тривалий час прихильники економічниго лібералізму відмовлялись визнавати той факт, що люди, які роблять вибір, навіть при певних обмеженнях, досягають потрібних їм результатів без будь-якої поставленої ззовні мети. Сама природа економічного процесу забезпечує людині максимальне збільшення його вигоди. Однак проблему максимізації власного багатства не можна механічно переносити зі сфери економіки в область політичної взаємодії, оскільки для останньої цей стимул не є таким характерним.

Дж. Б’юкенен зазначає, що «У правила «невидимої руки» Адама Сміта немає політичного аналога» [], проте методи аналізу ринкової поведінки можна застосувати до дослідження будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір. На основі порівняльного аналізу особливостей ринкової і політичної систем можна прогнозувати результати функціонування кожної з цих структур, які взаємно впливають одна на одну.

Такий підхід дозволяє побачити, що влада, державні інститути та депутатський корпус не є ідеальними політичними установами, мета яких – турбуватись про благо суспільства. Навпаки, вони зацікавлені у максимізації власного прибутку так само, як і їхні виборці. Але це тільки один із мотивів політичної поведінки, який не виключає усіх інших. Варто погодитись із Дж. Бюкененом у тому, що «причина відмінності результатів функціонування ринкової і політичної систем криється в їх неоднакової структурі, а не в різних мотивах людей, зайнятих у цих сферах. Застосування концепції обміну до аналізу політики спростовує відому філософську тезу, що люди беруть участь у політичній діяльності через існування загального прагнення до пошуку добра, справедливості і краси, причому ці ідеали не залежать від моральних цінностей самих учасників і не завжди характерні для їх індивідуальної поведінки в інших (неполітичних) сферах».

Основна відмінність між ринком і політичною системою, полягає не в відмінних типах цінностей та інтересів людей, а в умовах, в яких індивіди сповідують свої різноманітні переконання. «Політика виступає складною системою обміну між індивідами, в якій останні колективно прагнуть до досягнення своїх приватних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному: від місцевої пожежної охорони до суду. І ця, в кінцевому рахунку, добровільно обрана основа для політичної згоди дозволяє спростувати поширений у багатьох сучасних дослідженнях погляд на політику виключно як на владу. Елементи насильства, характерні для державної діяльності, здавалося би, важко поєднати з концепцією вільного обміну між людьми. Однак... Індивіди згодні підкоритися примусу з боку держави, тільки якщо кінцеві результати політичного «обміну» відповідають їх інтересам. Але за відсутності моделі вільного обміну методи державного насильства вступлять в протиріччя з індивідуалістичними цінностями, на яких заснований ліберальний суспільний лад» [].

Трактування політики як обміну має велике значення для вироблення
прикладної теорії економічної політики. Ступінь удосконалення роботи політичних інститутів повинна вимірюватися не в одиницях наближення до якогось абстрактного ідеалу, який ігнорує людину, а навпаки, - в одиницях забезпеченості людей усіма необхідними їм благами. Створюючи прикладну теорію економічної політики, необхідно враховувати деякі пов’язані з цим складнощі. Так, прямих критеріїв оцінки політичної діяльності не існує, але непрямою оцінкою може бути вимір ступеня оперативності реалізації індивідуальних переваг за допомогою політичних механізмів. Потрібно оцінити не цілі та результати політики, а засоби їх досягнення. Удосконалення роботи політичних інститутів, отже, означає необхідність реформ, тобто змін політичної системи, які призведуть до того, що політичні рішення будуть більше відповідати інтересам людей. Один із головних висновків Дж. Б’юкенена полягає в тому, що реформувати треба не політику як таку, а «конституцію політики».

В якості ілюстрації можна провести просту аналогію з теорією ігор. Підхід класичного лібералізму спрямований на реформу правил гри, що в цілому відповідає інтересам всіх гравців, але не на покращення стратегій окремих учасників при незмінних правилах гри. Теорія споживчого вибору вкрай рідко враховує конституцію політичної та економічної системи, в якій люди роблять вибір. Економісти припускають, що індивіди можуть здійснити свої переваги, проте у політиці питання про недосконалість ринкового механізму пов’язано не з витратами реалізації індивідуальних переваг, а з недосконалістю відносин обміну, коли одні його учасники вибирають альтернативи, не відповідні вибору, зробленому іншими. Ефективність ринкових операцій означає, що у всіх учасників є можливість вибрати однакову стратегію поведінки.

У політичній взаємодії немає такого децентралізованого обміну, який дозволив б оцінити її ефективність з позицій етики – критерію, характерного для оцінки ринкових операцій.

На думку Дж. Б’юкенена «індивіди в політичному процесі не можуть керуватися звичайними правилами торгівлі, оскільки споживачем суспільних благ є не окремий індивід, а суспільство в цілому. Тим не менш, в політиці все ж існує аналог вільної торгівлі. Це згода між людьми, властива будь-якому виду обміну. Одностайність, досягнута учасниками колективного вибору в політиці, аналогічно добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку. Таким чином, представляється можливим дати оцінку самої політичної системі незалежно від результатів її функціонування. Для цього потрібно визначити, якою мірою правила реалізації державних рішень відповідають унікальному правилу одностайності, що гарантує ефективність політичного обміну. Якщо визнати, що шуканим критерієм оцінки є ефективність, то це означає, що ступінь поліпшення політичної системи обумовлена ​​тим, наскільки повно втілюється в життя принцип одностайності» [].

Розвиток теорій політичного вибору, як ліберальної доктрини з середини ХХ століття (після виходу ряду робіт К. Ероу, У. Рікера, Дж. Найта, Дж. Б’юкенена та ін.) пов’язується з теорією раціонального вибору. З того часу в економічні теорії та політичній науці існує суперечливе ставлення до результатів застосування теорії рацоінального вибору як методологічної основи політичної науки. З одного боку, теорію раціонального харакетризують таким чином:

- виборці, як і політики – це суб’єкти, які раціонально переслідують цілі максимальної вигоди чи користі. При поясненні результатів політичних процесів теоретики раціонального вибору звертаються до дедуктивних способів формулювання версій про те, з якими спонукальними і стримуючими чинниками стикаються індивіди, якими розрахунками керуються. Систематичне вивчення стратегії поведінки індивідів вивело теоретиків на нові підходи до традиційних питань політичної науки, а також привело їх до постановки питань, які раніше не ставилися щодо природи політичних феноменів;

- єдиний дійсний прогрес, який будь-коли мав місце в політичній науці, пов'язаний із застосуванням теорії раціонального вибору (У. Рікер);

- теорія раціонального вибору «значно просунула наше розуміння ролі інститутів у житті суспільства» (Дж. Найт);

- в жодній сфері поширення економічних моделей раціонального вибору не було «більш широким або успішним, ніж в області політики» (Г. Кавка);

- теорія раціонального вибору – це «одна із ключових парадигм політичної і соціальної науки, що дає глибокі, строгі і економні пояснення» (К. Монро).

З іншого боку, критика теорії раціонального вибору, як «економічного імперіалізму» щодо політичної науки та інших суспільних наук полягає у наступному:

- емпіричні перевірки теоретичних положень теорії раціонального вибору «або закінчувалися невдачею, не давши обговорених результатів, або підкріплювали собою теоретичне обгрунтування положень, які, по міркуванні, можна визнати лише банальними: вони хіба що переформуліруется існуюче знання, втілюючи його в термінологію раціонального вибору». Опоненти теорії раціонального вибору, не заперечуючи необхідність раціонального вивчення політики та не відмовляючи теорії раціонального вибору у певній евристичній цінності, вважають, що «мало налічується таких новаторських додатків цих моделей, у відношенні яких було б доведено, що вони витримали ретельну емпіричну перевірку» (Д. Грін, І. Шапіро).

- при всій кількості аналітичних результатів, отриманих на основі цієї теорії, не видно, щоб вони повідомляли про політику небудь нове і достовірне;

- ідея щодо феномена «переслідування рентних вигод» (rent-seeking) – це коли групи, які володіють монополією схиляють уряд охороняти, за допомогою процесу регулювання, їх панівні позиції;

- теоретики концепції раціонального вибору оперують незмістовними допущеннями щодо споживачів. Передбачається, що вони прагнуть до максимізації своїх вигод, однак характер цих вигод свідомо не обговорюється. (мова йде лише про прагнення індивідів та груп до максимізації прибутків);

- інша область критики стосується інформації, якою діючі, ймовірно, зазвичай можуть володіти і в своїх діях керуватися нею. Традиційні неокласичні моделі ринкової поведінки виходять з припущення як вичерпної інформованості споживачів, так і їх здатності розуміти і використовувати наявну інформацію. Такі допущення нереалістичні в політиці, де виборці бувають погано інформовані про лідерів і їх політичних програм, щодо яких вони здійснюють свій вибір. Тому багато теоретиків політики, які застосовують концепцію раціонального вибору, відмовилися від допущення вичерпної інформованості, зберігши, проте, припущення, що актори максимально використовують неповну інформацію, якою володіють.

Критики підходу раціонального вибору також наголошують на двох методологічних помилках.

По-перше, вчені, що працюють в традиції теорії раціонального вибору, інколи неправильно застосовують статистичну методику, випускають з уваги проблеми помилок у вимірах, або надмірно покладаються на висновки, зроблені на підставі незначного числа конкретних спостережень.

По-друге, універсалістські претензії теорії раціонального вибору, коли дослідник іде від методу, а не від проблеми, коли вчені більше стурбовані тим, щоб затвердити ту чи іншу універсалістську модель, ніж тим, щоб зрозуміти і пояснити політичні результати, що мають місце в реальній дійсності. Саме це устремління, більш, ніж будь-що інше, веде до помилок, які Д. Грін та І. Шапіро характеризують як «патологію теорії раціонального вибору» [Грин Д.П., Шапиро И. Объяснение политики с позиций ТРВ. почему так мало удалось узнать].

Проте, незважаючи на критику, теорія політичного вибору стала одним із потужних методологічних напрямків у доктрині лібералізму. Це обумовлено тим, що без визначення того, що означає бути раціональним політичним актором, неможлива демократична політична взаємодія, основана на принципах лібералізму.

Теоретики раціонального вибору сформулювали ряд вихідних посилок щодо цілей акторів (багатство, влада, моральне задоволення та ін.). Представники теорії раціонального вибору, які відмовились від універсалістських претензій, сформулювали основні положення теорії публічного вибору. Очевидно, що існує необхідність для теоретиків раціонального вибору долати ті «охоронні по відношенню до теорії імпульси» (за висловом Д. Гріна та І. Шапіро), під дією яких дослідження постійно йде від методу та звертатись до пояснень фактів політичної реальності.

Потужний імпульс розвитку ліберальна ідеологічна доктрина отримала після розпаду Радянського Союзу, коли у багатьох представників теорії раціонального вибору склалось враження, що впровадження ринкової економіки відкриває перед країнами колишнього комуністичного блоку надійний шлях ліквідації алогізмів та проблем, властивих радянській системі державного планування, яка обіцяла всім підвищення рівня життя і одночасно гарантований економічне зростання.

До того ж «західна «політична економія ринку», тобто неокласична економічна теорія, в якій бачили як теоретичне обгрунтування, так і практичну науку, визначальний механізм функціонування цієї більш ефективної виробничої системи, неминуче поставала в якості привабливої альтернативи марксизму. Її привабливість була частково обумовлена ​​тим, що вона подавалася як теорія, що виводить ринковий уклад з вільного вибору розумних індивідів і нерозривно зв'язує ідеї ефективності, раціональності й порядку в соціальній та економічній організації суспільства з поняттями «свободи особистості», «індивідуального вибору» і «індивідуальної раціональності» [Фармер М. Рац. выбор. теория и практика.Дискуссия о рациональном выборе].

В основі альтернативи тоталітарній системі для країн Центральної та Східної Європи пропонувалась модель «Вашингтонського консенсусу», а серед головних аргументів на користь ринку висувались наступні.

По-перше, ринкова система виробництва і розподілу дозволяє з максимальною ефективністю використовувати дефіцитні ресурси.

По-друге, вона менш марнотратна і більш ефективна, ніж альтернативні (не-ринкові системи).

По-третє, найвищий рівень зростання виробництва, найбільше розширення «багатства народів», яке стосується як створення суспільного багатства так і його розподілу, досягалися історично в тих суспільствах, де виробнича діяльність була переважаючою організована на принципах вільного ринку. Саме у період після 1991 року відбувається чергова хвиля «економічного імперіалізму», коли ідеї представників економічної школи теорії раціонального вибору поширюються на інші суспільні дисципліни, передусім – на політичну науку.

Безумовно, поширенню теоретичних підходів концепції «раціонального вибору» чимало сприяв той політичний та економічний клімат, який супроводжував політику приватизації і скорочення повноважень централізованої держави у Східній Європі.

Головна теза прихильників теорії раціонального вибору про те, що розроблена вченими неокласичної школи для пояснення економічних феноменів модель суспільного життя має універсальне значення і може використовуватися як загальна теорія суспільної поведінки людей, взята у найбільш концентрованому вигляді, припускає, з одного боку, прийняття поведінкових постулатів неокласичної економічної теорії, а з іншого – погляд на всі типи суспільних інститутів як на ринки (які ефективно чи неефективно функціонують).

Теорія раціонального вибору пропонує свої пояснення того, як соціальні та політичні наслідки можуть виникати з рішень, прийнятих індивідуальними авторами, які часто не замислюються щодо їх загальних наслідків або суспільних результатах. Крім того, теорія раціонального вибору доводить, що в неринкових ситуаціях люди не завжди діють принципово інакше, аніж в ринкових.

Неокласична економічна теорія заснована на постулаті про те, що індивіди представляють собою раціональних максимізаторів вигоди, яка розуміється як задоволення, одержуване індивідом від усього того, що він цінує. Теоретично, приносити задоволення може все що завгодно, включаючи задоволення або щастя оточуючих (дітей, друзів, голодних у країнах третього світу), подібне твердження не містить певної інформації щодо того типу вибору, який в кінцевому підсумку буде зроблений. По суті йдеться просто про цілеспрямовану поведінку – основний принцип теорії соціально-політичної та економічної дії.

У межах неокласичної економічної школи теоретики лібералізму вносять доповнення в концепцію цілеспрямованої дії. Так, пропонується «функція вигоди», яка дає можливість визначити формальні основи для максимізації вигоди. Якщо в основу даної функції були б покладені якісь базові «аксіоми вибору», тоді можна було би говорити про наявність у індивідів переваг та уподобань, які визначають раціоналний вибір. По суті, представники ліберальної доктрини стверджують, що тільки індивіди, які здатні розташувати свої переваги в певному ієрархічному порядку та обрати з них такі, які максимізують вигоду, можуть бути названі раціональними акторами, а їх поведінка - раціональною. Саме таке визначення раціональності спричинило поштовх до появи великої кількості наукової літератури (не тільки з політичної теорії, державного управління, політичної економії та соціологічних теорій, але і психології, етики, теорії ігор і теорії прийняття рішень), що аналізує концепт раціональності. Сенс наукових пошуків у цій сфері також полягає у тому, що, оскільки очевидно, що індивіди далеко не завжди діють раціонально то задля того, щоби навчити людей раціональний вибір, потрібна нормативна теорія раціонального прийняття рішень.

Парадокс полягає в тому, що неокласичні моделі, що виходять з концепції «індивіда, що максимізує вигоду та робить раціональний вибір», виявляються детермінистськими і не залишають місця для непередбачуваності або вільного вибору. Можна припустити, що тільки вільний вибір індивіда можна вважати раціональним.

Сучасні представники ліберальної доктрини вважають, що реальні ринкові економічні системи позбавлені «гармонійної завершеності», притаманної теоретичним моделям, ніколи не досягають стану «рівноваги», а реальні актори не завжди діють «раціонально». Отже, при конструюванні моделі раціонального вибору необхідно враховувати випадковість, невпорядкованість світу та непередбачуваність людської взаємодії.