ЛЕКЦІЯ 37. Правова, соціальна держава.

При характеристиці правової держави необхідно пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можли­вості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обме­жені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б макси­мально обмежена правом і правами людини. Таким чином, право­ва держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає суча­сним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод люди­ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представни­ками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих ор­ганів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтере­сах певних соціальних верств і груп населення.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридичне завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомо­гою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає пра­ву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішен­нями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають переду­мовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої со­ціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова дер­жавність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення де­мократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-пра­вового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання дер­жавної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може за­шкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадя­ни, але й передусім сама держава, її органи та державні служ­бовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий за­кон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим зако­ном, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетичне (в євро­пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демо­кратів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констату­вати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсум­ком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає “критичної маси”, яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування про­цесу розбудови України як правової держави, оскільки грома­дянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний зв'язок, який існує між громадянським суспільст­вом і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX сто­ліття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, кон­цепції “сформованого суспільства” Л. Ерхарда у ФРН або “вели­кого суспільства” Л. Джонсона в США).

Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сфор­мулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефек­тивне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система “стримувань і противаг” була за­початкована в США. Вона являє собою сукупність правових об­межень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до та­ких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, об­меження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке ви­значення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя ви­ключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система “стримувань і проти­ваг” може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламент­ської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення до­строкових виборів.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідаль­не ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випли­ває з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, ста­новити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захище­ності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комп­лексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з держа­вою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової за­хищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних га­рантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особ­ливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати подат­ки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і гро­мадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (сис­теми його прав і обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому відрод­женню довіри людини до держави.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сфор­мульований принципово інший підхід до бачення змісту цього ре­жиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.І ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: “Правовий поря­док в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодав­ством”. Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним- органам і посадовим особам дозволено роби­ти лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держа­ва має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосо­вувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати ре­альні юридичні засоби захисту своїх прав.

Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд, Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових ор­ганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відпо­відно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні роз­глядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в дер­жаві реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

У правовій державі на належному рівні знаходиться пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає на­явність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який кон­че потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, ду­же важко. Для запровадження системи правового навчання і ви­ховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Соціальна держава

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття зако­номірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідно­шення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою “державою нічного сторо­жа”, і до підняття соціально-економічних прав на рівень консти­туційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід за­значити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, спра­ведливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця дер­жава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадян­ського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знамен­ний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її ста­новлення.

Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна “соціальна держава” у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокрем­лення у межах внутрішньої політики її самостійного компонен­ту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супро­воджувався процесом формування соціального права й прий­няття значної кількості міжнародно-правових документів, зо­крема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відноси­ни в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до но­вих умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в на­прямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим за­лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.

Як демократична держава вона служить свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного 5 дер­жавного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає лю­дину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє еко­номічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування перед­бачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.