Грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента і проголосив програмні орієнтири своєї політики.

Зокрема, він обіцяв забезпечити народу достаток, права і свободи, будувати соціально спрямовану економіку і для цього здійснити глибоку економічну реформу, провести роздержавлення та приватизацію, забезпечити рівні умови господарювання всім підприємствам. Л. Кравчук у своїй передвиборній програмі восени 1991 р. визначив п’ять головних пріоритетів у своїй майбутній діяльності: державність, демократія, достаток, духовність, довіра. Вважалось, що за п’ять років він це виконає. Та ейфорія швидкого і кардинального розв’язання суспільно-економічних проблем швидко минула.

Передусім, не було вироблено чіткої концепції державотворення, що захопила б широкі маси народу. За грудень 1991 – квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів. Але в умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні. Але з появою посади Президента розпочався процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Цей процес в Україні протікав болісно як у центрі, так і на місцях, і державний апарат став давати збої.

Верховна Рада ще 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес у державі затягнувся на довгі п’ять років, а зміни, продиктовані життям, раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася діючою до 28 червня 1996 р. Таких поправок було внесено майже 200. Демократичні та економічні зміни в державі загальмувалися.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л.Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну Думу України як консультативний орган при Президентові. Поява цього органу, який не передбачався діючою Конституцією і перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав протест останньої. Під тиском Верховної Ради Кравчук був змушений наприкінці 1992 р. ліквідувати Думу.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й інститут представників Президента на місцях, створений навесні 1992 р. Це була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Але у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що найвищими посадовими особами мають стати представники Президента, не пройшло. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Для внутрішньополітичного життя України були характерними розбіжності між полярними політичними силами. Відбувались палкі суперечки з таких ключових питаннь, як ринкова економіка чи планова соціалістична, незалежна Україна чи відродження Союзу тощо. Така двоїстість та невизначеність болюче відбивалася на діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади, значною мірою паралізувала їхню роботу.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації, очолюваний Є. Гайдаром, зняв державний контроль за ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В.Фокіним, щоб якось захистити український ринок в умовах “прозорих” кордонів від напливу покупців із Росії, довелось йти за урядом Є. Гайдара.

Запровадження лібералізації цін до початку процесів приватизації та демонополізації в Україні призвело до фактичного розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв’язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, обвального падіння вітчизняного виробництва, зубожіння широких мас населення.

Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і у жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Прем’єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий Прем’єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами у народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване керування народним господарством, зокрема, ввести держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економічне становище, спираючись на державний сектор.

Але проголошена схема державного регулювання народним господарством не була впроваджена у життя, оскільки адміністративні заходи не були підкріплені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища, що склалося в народногосподарському комплексі країни, Прем’єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав від Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося ввести спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, здійснити подвійне (у тому числі, і з боку уряду) підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти пропозицій Л. Кучми, оскільки їх реалізація звузила б повноваження Президента. Л. Кравчук запропонував Верховній Раді свої заходи, суть яких полягала в тому, що він очолює уряд, у країні вводиться посада Віце-президента для виконання окремих доручень Президента, Парламент займається законотворчою діяльністю, але надає право Президенту затверджувати укази із неврегульованих законом економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Верховна Рада відхилила пропозиції Л. Кравчука, але і уряд Л. Кучми не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут.

Становище у країні продовжувало погіршуватися. У цих умовах 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу. 9 червня страйк перекинувся на інші галузі промисловості, охопив 2 тис. підприємств. Страйкувало 500 тис. робітників і службовців. Вони висували не лише економічні вимоги, а й суто політичні – надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

У цих мовах 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Постанову про проведення референдуму відносно довіри Президенту і Парламенту у вересні 1993 р. Так вдалося зняти соціальну напругу у країні і припинити страйк. Згодом своє рішення про референдум Верховна Рада відмінила. 24 вересня 1993 р. вона постановила провести дострокові вибори в Парламент у березні 1994 р. і вибори Президента у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра був призначений Ю. Звягільський, а в червні 1994 р. уряд очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.