Оголошення Раднаркомом Росії війни Центральній Раді. Сили сторін

Із перших днів свого існування Раднарком Росії вважав Українську Центральну Раду та її політику буржуазною та ставив своєю метою замі-нити її органами радянської влади. Про це свідчить, зокрема, звернення Раднаркому “До всього населення” від 25 листопада 1917 р., у якому Центральна Рада характеризувалась так: “Буржуазна Центральна Рада Української республіки, яка веде боротьбу проти українських рад, допомагає Каледіну стягувати війська на Дон, перешкоджає радянській владі спрямувати необхідні військові сили по землі братерського українського народу для придушення каледінського заколоту”. Спираючись на це твердження, Раднарком Росії 5 грудня 1917 р., після одержання відповіді Центральної Ради на його ультиматум, прийняв постанову, якою проголосив війну Центральній Раді. Командуючим військами у війні з Радою було призначено В.Антонова-Овсієнка. “Прямим же завданням т.Антонова, - говорилось у постанові РНК, - повинна бути організація боротьби і бойових дій із Радою”. За наказами головнокомандуючого військовими силами М.Криленка для оволодіння Україною направлялися зведені загони добровільців-солдатів, матросів і червоногвардійців Петрограда, Москви й інших міст Росії, більшовизовані військові частини з Південно-Західного, Румунського, Північного та Західного фронтів. 8 грудня російські загони прибули до Харкова, разом із місцевою Червоною гвардією та 30-м запасним полком оволоділи адміністративними установами, роззброїли українізовані військові частини, а пізніше і 2-й український полк. У Харкові став діяти штаб народного комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонова-Овсієнка. Начальником штабу було призначено лівого есера, колишнього підполковника царської армії М.Муравйова. Загальна чисельність військ, які в грудні 1917 – січні 1918 р. прибули з Росії і перебували в розпорядженні Антонова-Овсієнка, становила приблизно 60 тис. чол. Чисельність Червоної гвардії України досягла в цей час до 130 тис. чол. При цьому війська одержували з армійських складів Росії багато гвинтівок, кулеметів, іншої зброї та боєприпасів. Крім того, більшовики розгортали широку агітаційно-масову роботу серед робітників, селян, солдатів і матросів, популяризуючи декрети радянської влади та закликаючи підтримувати її. Крім місцевих більшовиків, тільки за листопад-грудень 1917 р. із Петрограда, Кронштадта, Гельсинфорса було направлено на місця 15 тис. агітаторів і організаторів, багато з яких прибуло і в Україну, де й вели агітацію проти Центральної Ради. Унаслідок цього багато робітників, особливо на сході та півдні, підтримували більшовиків і брали участь у встановленні влади рад.

На час вирішальних боїв Центральна Рада не мала у своєму розпорядженні достатніх і належно організованих військових сил. Центральна Рада значною мірою сама була винна у відсутності у неї достатніх збройних сил: адже соціалістичні догми, якими тоді керувалися представники Ради, вимагали ліквідації постійного війська, тому Центральна Рада, прийшовши до влади, у грудні 1917 р. розпочала демобілізацію армії. Отже, більшість українізованих військових частин, які влітку 1917 р. заявляли про підтримку Центральної Ради, на кінець року розійшлися по домівках. Частина військ під впливом більшовицької агітації зайняла нейтральну позицію, а деякі військові частини переходили на бік більшовиків. “Українське військо, всі ці численні “українізовані” полки, дивізії й корпуси, - писав Д.Дорошенко, - танули як сніг, далеко швидше, ніж відбувалася їх українізація. Ентузіазм літа 1917 р. проминув безслідно, і од “мільйонів багнетів”, про які так гордо говорилося влітку, не зосталося й сліду”. Недостатність військових сил Центральної Ради була очевидною. Головний тягар збройної боротьби з більшовиками взяли на себе загони вільного козацтва та добровільні військові формування (які часто називали гайдамацькими), куди бійці вступали добровільно з ідейних мотивів. Найбільш боєздатними були Гайдамацький Кіш Слобідської України, організатором і отаманом якого був С.Петлюра, Галицький курінь Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця, Курені вільного козацтва, що їх організував у Києві М.Ковенко та інші. Необхідно зазначити, що в цій дуже складній і небезпечній для УНР ситуації керівництво Центральної Ради інтригувало проти отамана вільного козацтва генерала П.Скоропадського, усунуло його у грудні 1917 р. із війська. Стримано та прохолодно поставився Генеральний Секретаріат і до створення Галицького куреня січових стрільців, чинив різні перешкоди у збільшенні чисельності куреня, забезпеченні його зброєю, амуніцією тощо. Дуже складною була ситуація на Правобережжі, особливо на Поділлі та Волині, що були тиловим районом Південно-Західного й Румунського фронтів. На цих фронтах перебувало понад 3 млн. солдатів, багато з яких вірили більшовикам і підтримували Раднарком. У цих умовах українізовані та гайдамацькі частини з великим напруженням стримували рух більшовизованих військ із фронту на Київ і не мали можливості надати допомогу силам Центральної Ради в боротьбі проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні.