Переяславська Рада 8 січня 1654 року

Частина II НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 2.1. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ СЕРЕДИНИ XVII СТ.

Переяславська Рада 8 січня 1654 року

Перебіг війни з Польщею, незважаючи на значні успіхи і перемоги українського війська, усе більше переконував Б. Хмельницького і старшину в тому, що самим їм не звільнитися від польського панування. Польща могла б продовжувати війну, великі людські та матеріальні втрати знесилили український народ. Проте припиняти боротьбу він не збирався. І в той же час її продовження один на один з Польщею фактично означало б вій ну на самознищення. Йшлося про існування всього народу. Тому Б. Хмельницький активно шукав сильних союзників. У 1650-1651 pp. йшли переговори про можливий перехід «під руку» турецького султана. Останній навіть оголосив, що Хмельницький є його васалом, але цей проект не здійснився, оскільки турки активно в справи війни не втручалися, «дозволяючи» це робити татарам, які були союзником ненадійним. До того ж значним бар'єром була релігійна несумісність мусульман і християн, давня ворожнеча із-за жорстоких нападів татар на українські землі. Тому Б. Хмельницький вирішив обрати «менше зло», звертаючись з проханням про допомогу до Москви. Московському царству була вигідною така пропозиція, з точки зору його геополітичних інтересів: вона давала вихід до Чорного моря, ослаблювала давніх суперників — Кримське ханство, Литву та Польщу.

1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями взяти під государеву руку». 31 грудня 1653 р. Москва оголосила війну Польщі, а московські посли при були до Переяслава.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). На раді були при сутніми 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Учасниками ради були близько 300 осіб.

Б. Хмельницький запропонував, щоб вони обрали собі одного государя з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля або московського царя, тобто його пропозиція не була безальтернативною. Охарактеризувавши кожного, Б. Хмельницький висловився за московського царя, зазначивши, що він однієї віри з українцями. Учасники ради підтримали думку Хмельницького.

Проте після цього виник конфлікт між царськими послами і козацькою старшиною. Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає. Як показали наступні події, недаремно московські царські посли не хотіли присягати!

Присяга населення України, яке знаходилось під владою Б. Хмельницького, відбувалася в січні-лютому 1654 р. у 177 містах і містечках. Всього у книгах присяги записано 127338 чол. У цілому народ віднісся до присяги схвально. Але відмовилися від присяги Уманський та Брацлавський полки, найвидатніші на той час полковники Іван Богун та Іван Сірко, київський митрополит Косів. У полках Полтавському та Кропив'янському московських представників побили киями. У ряді випадків присягу примушу вали складати. Так, силою до присяги був приведений Київ. Кияни не хотіли йти до церкви, а їх туди заганяли. Під час присяги люди не називалися своїми іменами, щоб зробити свій підпис не дійсним, а після складання присяги дуже її лаяли. При «агітації» за присягу не обходилося без залякувань чи, навпаки, обіцянок усіляких благ (грошей, сукна) з боку московських представників. Тих, хто відмовлявся складати присягу, погрожували вислати за «зборівську лінію», тобто на землі, що були під контролем Польщі.

Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Статтями Богдана Хмельницького або Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Це був договір між Україною і Московським царством. Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі. Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава — зі своїм главою (гетьманом), своїм політичним устроєм та територією. Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами. Гетьман міг вступати у між народні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя. Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським. Таким чином, суверенітет Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах.

Водночас під час підписання Березневих статей і Переяславського договору з боку гетьманського уряду були допущені певні прорахунки, що зіграли потім негативну роль у відносинах між Москвою й Україною. Москва скористалася тим, що в умовах договору чітко не визначалася форма відносин між Україною і Москвою; московський уряд не присягнув у тому, що він буде виконувати свої зобов'язання; Б. Хмельницькому варто було б обмежитися особистою присягою, а не дозволяти присягати всьому народу; помилкою був і дозвіл мати російських воєвод в українських містах, а також збір податків на користь царя в Україні.

Таким чином, Переяславський договір:

1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;

2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;

3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;

4) суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював позиції України в боротьбі з Польщею, зміцню вав вплив Москви у цьому регіоні.

Переяславський договір розпочав нову добу у відносинах між Україною і Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її у звичайну провінцію.

Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як: 1) персональна унія; 2) васалітет; 3) тимчасовий військовий союз; 4) возз'єднання; 5) приєднання; 6) реальна унія; 7) не повна інкорпорація; 8) протекторат; 9) конфедерація.

Зараз найпоширенішими є думки про те, що це був тимчасовий військово-політичний союз або протекторат.

Рішення Б. Хмельницького про перехід «під руку» московського царя було вимушеним кроком, напевне не розрахованим на «вічну» перспективу. У тих умовах кращого варіанта, скоріш за все, не було.

Стаття

Переяславська рада

На початку визвольної війни Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи активні дипломатичні зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Коли наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в’їхав до Києва, він зустрівся з вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що необхідно звернутися до московського царя з проханням надати військову та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах з царем. З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Однак, незважаючи на велике бажання Московії взяти реванш над Польщею за втрати земель після Деулінського перемир’я (1654) і Поляновського миру (1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з Б. Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не йдучи на рішучий розрив із Польщею і не надаючи військової допомоги Б. Хмельницькому, царський уряд все ж відвів свого війська від кордонів з Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю та почав дипломатичний тиск на польський уряд.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийняти”. До України спорядили велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула генеральна старшина.

Відбулися перші переговори між гетьманом і старшиною і посольством. Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими жителями.

Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і зібрати генеральну раду.

Посли на ній були відсутні. Б. Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були одностайні: “Волим під царя московського православного”.

Гетьман і старшина відправились до “польського дому”, де відбувалася їх аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави делегацій обмінялися делегаціями.

Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Хмельницький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ.

Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив’янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.

Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов’язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви “бити чолом “ про свої “прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: “Березневі статті”, “Московські статті”, “Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму “договору”. Річ в тому, що в оригіналі договір, складений у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей, оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому як “статті Богдана Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. (“Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в 1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж “статті Б.Хмельницького ” можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці(“О статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М. Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 р. і його історично-юридична кваліфікація.Відомий російський історик державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 за персональну унію, себто об'єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це об'єднання мусило існувати доти, поки існуватиме династія Олексія Михайловича. До погляду Сергеєвича прилучився й другий російский історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав у договорі 1954 р. випадок “реальної” унії коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В Макотін й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Професор В Матін у своїй новішій праці “Переяславскый договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом залишився зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження. Професор А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем “Малыя Россіи” але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Б. Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю.

В. Липинський виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липенський указує на те, що треба емансипуватися від “переяславської легенди”, яку створила стара історіографія, і твердив, що “ідеологічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й легальна емансипація від Польської Речі Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів”.

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі --- головно ті, що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й “добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди”. Він підкреслював, що “ як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ”ям, яке було в царстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія”.

Та як б не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну “ під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦКИЙ

(1595-1657 гг.)

Гетман Войска Запорожского. Борец за независимость украинского народа. Основатель первой в истории украинской державы — Гетманщины.

Жизнь Богдана-Зиновия Хмельницкого овеяна легендами. Дата его рождения точно не известна. Некоторые исследователи называют 27 декабря 1595 г., — в этот день, по христианскому церковному календарю, отмечается день святого Теодора (Федора), имя которого с греческого переводится как «Богом данный» и означает то же, что и славянское имя Богдан.

Известно, что Хмельницкий происходил из шляхетской семьи и имел собственный герб «Абданк». Родиной будущего гетмана, возможно, был город Хмельник возле Перемышля. Однако некоторые исторические источники называют его «переяславским казаком». Не исключено, что Богдан родился в Жолкве, где его отец Михаил начинал службу у коронного гетмана С. Жолковского. Затем М. Хмельницкий служил магнату Я. Даниловичу на Львовщине и вместе с ним переехал на Черкасщину, когда тот стал старостой каневским и Чигиринским. В Чигиринском уезде отец будущего гетмана был вначале писарем, затем — наместником Даниловича, от которого в 1616 г. получил в дар хутор Субботов неподалеку от Чигиринского замка, на границе с «Диким нолем».

Молодой Богдан учился в украинской школе и львовском иезуитском коллегиуме, где в совершенстве изучил латынь. В 1620 г. вместе с отцом он участвовал в походе польского войска на Молдову, во время которого Михаил Хмельницкий был убит под крепостью Цедора, а Богдан попал в турецкий плен и два года провел в заточении в Константинополе. Там он изучил турецкий и татарский языки. Выкупленный из неволи матерью, Хмельницкий вернулся в Субботов, женился и на отцовском хуторе основал зажиточное хозяйство с рыбными прудами, мельницами, большой усадьбой, пахотными полями, табунами коней, отарами овец, пасекой. В то время прибыльные субботовские корчмы конкурировали даже с Чигиринскими.

В 1637 г. Богдан стал войсковым писарем и в следующем году с казацкой делегацией прибыл к польскому королю. После проведения в 1638 г. Полыней «ордипации» Хмельницкий, возможно, за участие в казацком восстании, утратил должность писаря и стал простым сотником Чигиринского полка. В 1644 г. по приглашению правительства Франции 2 000 украинских казаков во главе с Хмельницким участвовали в осаде крепости Дюнкерк.

По словам французского посла де Брежи, Хмельницкий был человеком образованным и умным, хорошо знал латынь. Эти факты биографии будущего гетмана свидетельствуют об уважении, которым пользовался простой сотник у окружающих, невзирая на невысокий ранг. К тому же, Богдан входил в круг доверенных лиц польского короля: в 1646 г. Владислав IV пригласил его с другими старшинами в Варшаву на совещание по поводу увеличения численности реестрового (наемного) казацкого войска. Именно в казаках король видел надежных союзников в борьбе с непокорной польской шляхтой.

Однако в 1648 г. жизнь Хмельницкого внезапно изменилась. Причиной стала зависть корсунского и Чигиринского подстаросты Д. Чаплинского к своему благополучному соседу. В отсутствие Хмельницкого Чаплинский совершил вооруженный набег на Субботов, ограбил и сжег хутор, забрал с собой вторую жену Хмельницкого. Младшего сына Богдана челядь Чаплинского забила до смерти плетьями. Обращение Хмельницкого к правосудию осталось безрезультатным, вдобавок Чигиринский староста А. Конедиольский приказал арестовать его за сопротивление местной администрации. Бежать из-под стражи Богдану помог кум М. Кричевский. С небольшим отрядом казаков Хмельницкий выехал на Запорожье, где вскоре его избрали гетманом.

Во главе казацкого войска Богдан двинулся па земли «королевщины». Союзниками казаков были крымские татары. Основные требования повстанцев к польскому правительству заключались в увеличении численности казацкого реестра, выплате казакам жалования за последние пять лет и возвращении православным украинцам отобранных церквей. При этом Хмельницкий считал, что воюет не с государством и королем, а с польской шляхтой.

Навстречу ему с войсками выступил коронный гетман И. Потоцкий. У балки Желтые Воды (ныне город в Кировоградской обл.) Хмельницкий разбил передовой польский отряд и завершил разгром войска Потоцкого в мае 1648 г. под Корсунем.

Вскоре в Украине началось восстание присоединившихся к казакам крестьян. На Подолье их отряды возглавил М. Кривонос. Тем временем умер король Владислав IV и трон перешел к его брату — Яну-Казимиру. Ряд блестящих побед (под Пилявцами, Збаражем, Бродами) позволил Хмельницкому в конце 1648 г. взять в осаду Львов и двинуться на Варшаву. Этим планам помешали эпидемия чумы в казацком войске и приближение зимы. Зимой 1649 г. Хмельницкий триумфально въехал в Киев, встреченный как спаситель от «ляшской» неволи.

Летом того же года 2-тысячное польское войско двинулось в Украину, а с севера в её пределы вступил коронный гетман Литвы Я. Радзивилл. В таких тяжелых условиях Хмельницкий подписал с новым королем Зборовское соглашение, согласно которому в составе Речи Посполитої под начало гетмана из бывших польских воеводств Киевского, Брацлавского и Черниговского создавалась автономная украинская территория. Православная церковь в её пределах уравнивалась с католической, а уния ликвидировалась. После ратификации Зборовского соглашения власть в Украине перешла к Войску Запорожскому. Автономная область делилась на полки, налоги собирались в казацкую войсковую казну, а Хмельницкий вел независимую внешнюю политику с соседними государствами.

Однако Зборовский мир не устраивал ни казацкую старшину, ни польскую шляхту, ни католическое духовенство, ни украинское крестьянство, вынужденное возвращаться к помещикам. Возобновление военных действий было неизбежным. Весной 1651 г. польское войско вновь вступило на Подолье, а решающая битва произошла под городом Берестечко на Волыни. Из-за измены татар, подкупленных поляками, казаки попали в окружение и понесли значительные потери. Вскоре Радзивилл захватил Киев и Чернигов, казацкое войско начало отступление. Под городом Белая Церковь на Киевщине во время переговоров было подписано новое украино-польское мирное соглашение: под властью гетмана оставалось только Киевское воеводство, а численность казацкого реестра значительно сокращалась.

Положение Украины было тяжелым. Длительные войны, татарские набеги, неурожаи, эпидемии, эмиграция жителей Правобережья на Полтавщину и Слобожанщину разрушали экономику Украины. Это вынудило Хмельницкого начать поиск союзников, с которыми можно было бы одолеть Польшу. Уже с 1648 г. гетман неоднократно обращался к Москве с просьбой о помощи. В конце 1653 г. Земский собор постановил принять Украину «под высокую руку царя». 8 января 1654 г. в Переяслав прибыла московская делегация, и казацкая старшина на совете решила заключить союз с Россией. В марте украинское посольство с гетманскими грамотами прибыло в Москву. В том же году российское правительство объявило войну Польше. К 1657 г. территория Украинского государства расширилась от Беларуси до Прикарпатья. Хмельницкий создал крепкую власть, Хотя должность гетмана была выборной, он мечтал передать булаву одному из сыновей. Однако старший, Тимофей, погиб в 1653 г., а Юрий был еще подростком.

Последние три года жизни Хмельницкого (1654-1657 гг.) были отмечены активной дипломатической деятельностью гетманского правительства. В Чигирин прибывали послы от московского царя, королевы Швеции, господарей Молдовы, Валахии и Семиградья, польского короля, крымского хана, турецкого султана, донских казаков. В 1650 г. в Чигирине было подписано соглашение о браке гетманича Тимофея с дочкой молдовского господаря В. Лупула Розандрой, а в 1653 г. — о походе в Молдову казацкого войска. В том же году в Чигирин прибыло посольство с грамотой царя Алексея Михайловича о Принятии Войска Запорожского под протекторат Московского государства. Чигирин стал местом проведения традиционных январских рад (советов), на которые приезжали полковники и сотники из всех казацких городов и местечек Украины. Особенно торжественной была рада 1656 г., совпавшая со свадьбой дочери Хмельницкого и брата генерального писаря И. Выговского Данилы. Тогда в Чигирин прибыли послы пяти иноземных держав — шведский, московский, крымский, волошский и мунтянский (молдовский).

Посол Венецианской республики Вимина, в 1650 г. посетивший с дипломатической миссией Хмельницкого в Субботове, в мемуарах отметил, что это «любимый городок» гетмана, где тот любил отдыхать, возвращаясь из военных походов. Живописные руины «любимого городка» Богдана вдохновили молодого Тараса Шевченко на создание стихотворения «Стоїть в селі Суботові...» и рисунков «Богданова церква у Суботові», «Богданові руїни в Суботові», «Будинок Хмельницького в Суботові». Богдан Хмельницкий умер 27 июля 1657 г. в Чигирине. По свидетельству хрониста, похороны проходили с воинскими и гражданскими почестями. 23 августа тело гетмана в сопровождении многочисленного войска и жителей окрестных городов и сел перевезли в Субботов.

В 1664 г., по свидетельству «Черниговской летописи», солдаты польского генерала С. Чарнецкого выбросили останки Хмельницкого из церковного склепа и разрушили гетманскую усадьбу. В конце XIX в. фольклорист М. Грушевский записал в Субботове несколько преданий о месте погребения гетмана. В первом из них говорилось, что, когда жолниры выбросили из склепа Ильинской церкви кости гетмана, местные жители вновь похоронили их под каменным крестом на кладбище того же храма. Из другого предания следует, что подлинная могила Богдана — в субботовском деревянном Михайловском храме, а возле Ильинской церкви, для введения в заблуждение поляков, похоронен «подменный Богдан». Поиски места захоронения гетмана не дали результатов, и в 1954 г. в Ильинской церкви было установлено символическое надгробие Б. Хмельницкого.

Со смертью Богдана Хмельницкого Украина утратила одного из самых выдающихся своих деятелей. Девятилетнее правление казацкой державой (1648-1657 гг.) продемонстрировало талант Хмельницкого как полководца, политика и государственного деятеля. Гетману удалось направить «восстание рабов» (как назвали украинскую революцию поляки) на создание Украинского государства с новой административно-судебной системой, законами и социальным строем, по образцу Войска Запорожского разделенного на полки и сотни, населенного воинами-казаками, духовенством, мещанами и крестьянами-посполитыми, союза с которым искали великие державы.

Все известные портреты Хмельницкого выполнены с гравюры голландского художника В. Гондиуса, работавшего в Кракове в конце XVII в. и использовавшего какой-то прототип. Автором не сохранившегося прижизненного портрета гетмана мог быть придворный художник литовского гетмана Я. Радзивилла голландец А. ван Вестерфельд, рисовавший Тимофея Хмельницкого и его жену Розандру. Не исключено, что в 1651 г. Вестерфельд мог рисовать и самого украинского гетмана.

На голове Хмельницкого изображена шапка, украшенная страусиными перьями и мехом. Гетман одет в атласный кафтан и накидку с широким меховым воротником и драгоценными застежками. В руке он держит булаву. Лицо энергичное, с выступающими скулами и длинным носом. Взгляд спокойный и уверенный, но невеселый, на переносице и лбе обозначились глубокие морщины. Чувствуется, что это — сильный, но очень уставший человек. Справа от гетмана изображен герб Войска Запорожского — казак с мушкетом на плече. Подпись под портретом гласит: «Богдан Хмельницкий, командующий Войском Запорожским, верный слуга (короля — авт.), предводитель казацкого восстания и князь украинского народа».

В XVII-XVIII вв. Хмельницкого в Украине помнили и чтили как национального героя. Гетмана, более популярного, чем он, украинская история не знает. «Отца Хмеля» воспевали кобзари, его портрет стал неизменным элементом украинского жилища, а в Киевской академии в 1728 г. в его честь была поставлена пьеса.

Еще один портрет Хмельницкого является иллюстрацией к казацкой летописи XVIII в. Он не похож на гравированный портрет Гондиуса, — гетман изображен без шапки, в кольчуге, поверх которой одет плащ-делия. Под портретом — шляхетский герб Хмельницкого «Абданк».

Изображение Хмельницкого можно увидеть и на иконе конца XVII в. «Покров Богородицы» из Национального художественного музея Украины в Киеве, на которой Дева Мария прикрывает своим покрывалом молящихся людей. Под правой рукой Богородицы изображен епископ Л. Баранович, под левой — Б. Хмельницкий, безошибочно узнаваемый по шапке с перьями и булаве в руке — таких же, как на гравюре Гондиуса.



1. Причини Визвольної війни. На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності. Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби.

Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Причини подій визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648р. Цьому сприяли також швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендаторів (переважно євреїв) тощо.

Крім того, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648р.

Рушійні сили. З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності).

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби.

Як з’ясував видатний історик Вячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.

Характер боротьби. У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648р. переросла, за словами А. Кисіля, в “жахливу Селянську війну”. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями “повстання” чи “війна”. У зв’язку з цим вважають, що вона становила “революцію”, “національну революцію”.

Відкритою проблемою і далі залишається з’ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. Вони визначалися 1648-1654рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю.Мицик, В.Брехуненко, Т.Чухліб, В.Смолій, В.Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676р.

2. У цій атмосфері двоїстості світу, тісного й суперечливого переплетіння традиціоналізму й нових тенденцій, представником і носієм яких виступало козацтво, його боротьби за станові та національні інтереси й проходило формування особистості майбутнього гетьмана і творця Української держави Богдана Хмельницького. Він народився у сім’ї галицького шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького 6 січня, найвірогідніше, 1596р. в Суботові й отримав подвійне ім’я Теодор (у народній формі - Богдан) і Зиновій. До речі, другим ім’ям Хмельницький ніколи не користувався; його ним величали в урочистій обстановці переважно представники духівництва.

Зростаючи в козацькому середовищі, Богдан чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало пісень, прислів’їв, легенд (невипадково навіть офіційні його виступи, вітання, листи містять багатий фольклорний матеріал). Цьому сприяла також отримана освіта (спочатку - в домашніх умовах, а згодом - в одній із київських шкіл). Поглиблював її майбутній гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, де пройшов класи риторики, поетики, граматики, опанував польську й латинську мови.

Повернувшись після навчання до домівки, він із часом вступає до складу чигиринських реєстрових козаків, серед яких опановує нелегке воєнне мистецтво. У 1620 р. разом із батьком Богдан узяв участь у поході польського війська в Молдавію, який завершився Цецорською катастрофою. Михайло Хмельницький загинув, а син потрапив до турецької неволі. Доля закинула його до Константинополя, де, за власним визнанням, він зазнав “два роки суворого ув’язнення”. В який спосіб йому вдалося вирватися на волю, сказати важко. Як він сам писав 15 серпня 1649 р. польському королю Яну Казимиру, “мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив”.

Повернувшись додому, Богдан відновлює службу в складі реєстрових козаків. У другій половині 20-х рр. одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На середину 40-х рр. у родині Хмельницьких було вже 10 дітей (троє хлопців, решта - дівчата).

У розвитку політичної свідомості Богдана важливу роль відіграли народні повстання 30-х рр. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський констатує його участь у повстанні 1630 р. Не залишився він осторонь і боротьби 1637-1638 рр., в якій представляв патріотично настроєну старшину. У перебігу повстання роль Богдана Хмельницького зростає, і вже наприкінці 1637 р. він обіймає посаду військового писаря.

Підготовка і початок повстання почалися з середини 40-х рр., коли становище реєстрових козаків внаслідок зловживань з боку державців, панів, орендарів-євреїв та полковників різко погіршилося. З літа 1646 р. Б.Хмельницький розпочав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків.

Тим часом ускладнюється становище Б.Хмельницького. Чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, підтримуваний коронним хорунжим Александром Конецпольським, прагнув будь-що відняти Суботів та земельні угіддя, на які в липні 1646 р. чигиринський сотник одержав королівський привілей. Десь у кінці року було вчинено невдалий замах на життя Б.Хмельницького, а в березні-квітні 1647 р. - напад на Суботів, під час якого жорстоко побили малого Юрка й вигнали з домівки сім’ю, що знайшла притулок у когось із чигиринських друзів. Поки сотник добивався в короля й коронного гетьмана справедливості – повернення “убогої батьківщини”, - дружина померла й догляд за дітьми взяла на себе, очевидно, його кума – вдовиця Мотрона.

Сімейна трагедія, цькування з боку А.Конецпольського та Д.Чаплинського, погрози розправитися з ним не зламали Хмельницького й не відвернули від наміру підготувати повстання. Влітку 1647 р. вже визначилося коло однодумців сотника.

За даними низки джерел, повстання передбачалося започаткувати в першій половині листопада 1647 р. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани; воднораз осавул Пешта повідомив А.Конецпольському про задум Б.Хмельницького. Останній був заарештований й кинутий до чигиринської в’язниці. Лише завдяки доброзичливості свого кума, чигиринського полковника С.Кричевського, та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К.Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю. Не гаючи часу, заховавши дітей у друзів (старшого сина Тимоша взяв із собою), з кількома десятками друзів й найвірніших однодумців (серед них був і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький подався на Запорожжя.

Найімовірніше, втікачі з’явилися там на початку січня 1648р. Оскільки на Січі, яка розміщувалася на мисі Микитин Ріг, перебувала залога (переважно з реєстриків Черкаського полку), то Б.Хмельницький зупинився на о. Томаківка (Буцькому). Негайно розпочалася активна робота по згуртуванню запорожців та втікачів із числа козаків, селян, міщан тощо.

Заручившись підтримкою козаків залоги, 4 лютого Хмельницький без спротиву оволодів Січчю. Захоплення Січі й звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували початок Національної боротьби. Важливою подією було також обрання козацькою радою близько 10-15 лютого Б.Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

Як же відреагувало на дії повстанців польське командування? Спочатку ведуться переговори. Але М. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя.

Тим часом Б.Хмельницького найбільше турбували дві проблеми: укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. В третій декаді березня укладається договір про воєнно-політичний союз, що передбачав надання взаємної збройної допомоги проти ворогів. Він також забороняв кримським татарам завдавати шкоду українському населенню (палити поселення, грабувати, брати ясир тощо). Туган-бей прибув з приблизно 5-6 тис. осіб.

Дізнавшись про плани М.Потоцького, Б.Хмельницький вирішив не чекати на появу противника і 26 квітня 1648 р. виступив із Січі йому на зустріч. 23 квітня польські війська зупинилися табором на правому березі лівого розгалуження верхів’я Жовтих Вод.

Реєстрові козаки перейшли на бік повсталих. Доля війська С.Потоцького була вирішена і він погодився на переговори Б.Хмельницьким. Але вони не склалися і воєнні дії поновилися.

Добившись блискучої перемоги. Б.Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М.Потоцького, щоб не дозволити йому відійти в центральні райони України й запобігти можливому об’єднанню із силами І.Вишневецького. Очевидно, вже 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш, прямуючи до Корсуня.

Спільними зусиллями українці й татари розірвали табір поляків у трьох місцях і у ввірвалися в нього. Поляки захищалися з відчайдушною хоробрістю протягом чотирьох годин. М.Потоцький рубався як простий жовнір і дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, коронний гетьман потрапив до полону. Близько першої години дня польська армія припинила існування: лише незначній частині жовнірів вдалося врятуватися, решта потрапили до полону чи полягли. У листі до сина М.Калиновський писав: ”Сила побитих, поранених і майже всі схоплені”.

Звістки про катастрофи польських військ приголомшили правлячі кола Речі Посполитої, її панівний стан, викликали подив урядів європейських держав. Селяни і міщани в Україні, довідавшись про розгром польської армії, піднялися на боротьбу, яка, наче пожежа, стрімко охоплювала терени України. До лав козацького війська масово вливалися люди, його чисельність зросла до 30 тис. осіб.

До середини серпня 1648р. вся територія Лівобережжя була звільнена від польського панування. Величезного розмаху набуло покозачення селян і міщан.

Довідавшись про поразки на Жовтих Водах і під Корсунем, польській уряд (після смерті 20 травня Владислава IV біля керма влади перебували примас М.Лубенський і канцлер Є. Оссолінський) став уживати заходів для формування армії. Чисельність її сягнула 36-40 тис. жовнірів і шляхтичів, а разом із обозними і слугами – близько 80-90 тис. осіб. На її озброєнні перебувало 100 гармат. Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів з продовольством, напоями і т. ін.

Б. Хмельницький, враховуючи те, що переговори з Польщею заходять у глухий кут, а більшість війська виступає проти замирення, розпочав пошук місцевості для табору, рельєф якої послаблював би високі бойові якості польської кінноти. Вигідна позиція була знайдена на правому березі р. Іква біля містечка Пилява (25-30 км. від міста Старокостянтинова). Після зайняття позиції 11-12 вересня, гетьману вдалося виманити сюди польську армію. Польське командування не спромоглося виробити плану дій, що становило собою неприпустиму помилку.

Битва тривала з 21 по 23 вересня 1648 р. Б. Хмельницький здобув блискучу перемогу на Пиляві, яка, по-перше, засвідчила величезний талант гетьмана як стратега й гнучкого тактика; по-друге, продемонструвала помітне зростання бойових якостей української кінноти; по-третє, сприяла розвитку Національної боротьби на терені Волині, Поділля й Галичини, і, по-четверте, відкрила шлях для наступу українського війська до західних рубежів етноукраїнських земель для їх визволення з-під польського панування й возз’єднання в межах соборної держави.

Через декілька днів старшинська рада ухвалила рішення продовжити похід до Львова. На початку жовтня Б. Хмельницький підійшов до міста. Але характер воєнних дій засвідчував не стільки бажання гетьмана будь-що оволодіти Львовом, скільки його прагнення змусити магістрат пристати на свої умови. В ході переговорів Б. Хмельницький погодився за відносно невелику суму викупу припинити облогу. У понеділок 26 жовтня українське військо вирушило до Замостя. Ці походи (до Львова, до Замостя) сприяли розгортанню народного повстання в західній частині Подільського воєводства, на Волині, в Белзькому і Руському воєводствах, Підляшші, Холмщині, Берестейщині.

Звертає на себе увагу намагання гетьмана вплинути на боротьбу всередині Польщі між претендентами на корону Яном Казимиром і Каролем Фердинандом (брати покійного Владислава IV). Гетьман вирішив підтримати Яна Казимира, “вихованого за кордоном” і не такого затятого “ворога іновірців”, яким був його брат. Можливо, він гадав, що привівши до влади Яна Казимира, натомість отримає для України автономію.

7 листопада 1648 року Б. Хмельницький підійшов до Замостя, яке взяв в облогу. Козаки і повстанці (яких на західноукраїнських землях нараховувалось приблизно 50 тис. осіб) захопили багато міст, зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець, знищили до 2-х тис. шляхтичів. Але для української армії склалися несприятливі умови – наступала зима; через втому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців на терені етнопольських земель. В таких умовах гетьман вступив в переговори з новообраним королем Яном Казимиром. На жаль, Б. Хмельницький, слушно відмовившись від наступу вглиб Польщі (він неминуче завершився б катастрофою для українців), припустився найбільшою за всю свою кар’єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України і яку так і не вдалося виправити: погодився на залишення західноукраїнських земель. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина території тогочасної України, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українців армії. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б тільки на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення. Такою надмірно дорогою виявилася ціна за політику автономізму, за брак національної ідеї.

Українська армія відходила до Києва, де і зустріла Новий рік. На терені Великого князівства Литовського проти повсталих українців і білорусів 10 січня 1649р. вирушив з Береста литовський польський гетьман Януш Радзивил.

Аналіз політичної діяльності Б.Хмельницького в кінці 1648 – першій половині 1649 рр. дає підстави стверджувати, що саме протягом цього часу відбулося вироблення ним засадничих принципів в української державної ідеї.

Оскільки польський уряд став на шлях зриву переговорів і зосередження військ для наступу, гетьман також, починаючи з другої половини квітня розпочав підготовку до майбутніх воєнних дій. Одначе геополітична обстановка складалася вкрай негативно для реалізації державної ідеї. Виникнення незалежної Української держави мало призвести до серйозної зміни співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі. Політична еліта Криму також виступала проти виборення Україною незалежності, бо добре усвідомлювала, що поява на північних кордонах ханства незалежної держави означатиме крах її традиційної політики й покладе край найбільшому джерелу поживи – грабунку українських земель і торгівлі ясиром. Отож Іслам-Гірей вирішив провадити політику збереження “рівноваги сил” у боротьбі України з Річчю Посполитою.

Хан змусив Б. Хмельницького розпочати переговори з поляками. 18 серпня 1649р. Зборівський договір став реальністю. Відповідно до укладеної угоди, козацька Україна отримувала автономію лише в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств; чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. осіб; шляхта отримала право повертатися до маєтків, а піддані мали виконувати на її користь дореволюційні повинності тощо. Розв’язання питань ліквідації унії й повернення православній Церкві захопленого в неї майна відкладалося до рішення сейму. Не заперечуючи успішного розвитку Збаразько – Зборівської кампанії, мусимо визнати, що її політичні наслідки засвідчили провал намірів гетьмана добитися незалежності, а також ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом. Водночас одержана автономія дозволяла уряду продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї.

З другої половини листопада 1650р. Польський уряд активізує підготовку до воєнних дій проти України. Взимку 1651р. Відбуваються сутички польської і української армій під Вінницею. Десь у кінці квітня підготовка обох сторін до вирішального воєнного зіткнення вступала в завершальний етап. У червні противники зустрілися під Берестечком. 29 червня почався бій. Цей день закінчився поразкою поляків. На жаль, стосунки гетьмана й хана ускладнились. 30 червня в розгар бою татари залишають свої позиції. Становище українців стає критичним. Уникаючи оточення, гетьман вміло організував відступ під захистом табору в долину до р. Пляшівка, де “дуже швидко окопався”. Дощової ночі Б. Хмельницький, залишивши старшим Ф.Джеджалія, кинувся навздогін за ханом, щоб завернути його назад. Однак Іслам-Гірей, прихопивши з собою Б. Хмельницького, розпочав поспішний відступ на південь України. Лише десь 11-12 липня Іслам-Гірей повернув свободу дій гетьману. Але виявилося, що за його відсутності генеральна старшина не спромоглася опанувати ситуації, встановити тверду дисципліну, розробити чіткий план. Хоча в боях, що постійно точилися, українці мужньо відбивали ворожі приступи й самі провадили успішні операції, соціально-психологічна обстановка погіршувалася. Із 8 липня вояки щораз більшим числом починають залишати табір. Підготовлений на 10 липня відхід війська внаслідок паніки перетворився у втечу, під час якої загинуло близько 4-8 тис. осіб. Щоправда, І. Богуну вдалося організувати часткове прикриття втікачів.

Нещастя для України не завершилися Берестечковою катастрофою. Литовські війська, перейшовши в наступ, опанували Чернігівщину, Овруччину, 4 серпня Я. Радзівіл захопив Київ. Становище козацької України стало критичним. Її врятували масове повстання народних мас від Дністра до Дніпра й Десни та геніальні організаторські здібності Б.Хмельницького. До початку вересня він зосередив 60 тис. військо в районі Білої Церкви. Спроби польсько-литовських військ 23-25 вересня досягти перемоги зазнали невдачі.

28 вересня укладається Білоцерківський договір, статті якого зводили Українську державу та її автономію нанівець. Так, її територія обмежувалася Київським воєводством; чисельність реєстрового козацтва зменшувалася до 20 тис. осіб; козаки отримали право на проживання тільки в королівських маєтках Київського воєводства; всі, хто залишався за межами реєстру, повинні були повернутися до домівок і виконувати послушство панам; шляхті й урядникам дозволялося повертатися до маєтків; зберігалися вільності православної Церкви; дозволялося повертатися євреям і відновлювалися їхні права на оренди тощо.

В кінці березня 1652 р. гетьман звернувся з таємним універсалом до козаків і всіх хто їм співчуває, в якому закликав готуватися до боротьби. На початку третьої декади травня Б.Хмельницький виступив з Чигирина в похід. Війська зустрілися (українців – 27-35 тис. осіб, поляків – 20 тис. жовнірів і шляхтичів та 15 тис. обозних слуг) на правому боці південного Бугу біля гори Батіг та містечок Батіг і Четвертинівка. 2 червня 1652р. українсько-кримські війська розпочали наступ. Після вдалих дій, українці і татари увірвались в польський табір. Польська армія перестала існувати.

Блискуча перемога ліквідувала принизливі умови Білоцерківського договору й зумовила розгортання масового повстання народних мас. До початку липня на території Української держави цілковито поновлюються функції національних органів влади. Визнання Б.Хмельницьким соціально-економічних завоювань народних мас засвідчило також успішне завершення на теренах козацької України Селянської війни.

Однак протягом квітня –червня виразно окреслилися негативні фактори, які істотно ускладнили внутрішньо - і зовнішньополітичне становище козацької України. Воєнні дії, голод та епідемії (насамперед, холери і чуми) призвели до руйнації сотень міст і сіл, масової міграції населення на Лівобережжя, в Слобідську Україну, Московію та Молдавію. Занепадали сільське господарство, ремесло, промисли й торгівля. Все це породжувало голод. Особливо сильним він був навесні 1653р. Крім того, протягом червня-липня створюється антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, Молдавії.

З польською армією Б. Хмельницький зустрівся під Жванцем (жовтень-листопад 1653р.). Поляки потрапили в облогу і перебували в катастрофічному становищі. Однак, як і під Зборовом, їх врятував хан, котрий погодився на переговори з королем.

Жванецька компанія завершилася. Її політичні наслідки для Української держави виявилися катастрофічними, бо не передбачали не тільки визнання її незалежності, а й навіть права на автономію. Засвідчили вони і безперспективність союзу з Кримським ханством, а тому дуже гостро порушили питання про пошук нових союзників для збереження досягнутих завоювань та возз’єднання всіх етноукраїнських земель у межах єдиної держави.

3. За конкретно-історичних обставин середини XVII ст. військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію від якогось із їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, і про це справедливо писав Я.Дашкевич, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшин віддавала перевагу російському варіанту, що зумовлювалося впливом кількох чинників: приналежністю обох народів до православного віросповідання, існуванням в історичній пам'яті українців ідеї спільної політичної долі за часів Київської Русі, браком в етнопсихології українського населення почуття ворожнечі до росіян, близькістю мови, військово-політичною слабкістю Росії, коли порівнювати з Портою, що давало надію на збереження за Україною ширшої державної самостійності.

Після тривалих і нелегких переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор Росії вирішив прийняти Військо Запорозьке під "государеву високу руку". Для правового оформлення відповідного рішення з боку гетьмана й старшини 19 жовтня в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька, (а не "всенародна" чи "всеукраїнська") рада, в якій разом із міщанами взяло участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що присягу царю склали 284 особи. Вона ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Подальші переговори мало не зірвалися через відмову російського посольства від імені царя присягнути, що той не порушить прав і свобод мешканців козацької України й не поверне їх у підданство польського короля. Тільки усвідомлення неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило Б.Хмельницького і старшину покластися на гарантії В.Бутурліна, що Олексій Михайлович задовольнить їхні вимоги, й погодитися на складання однобічної присяги царю. Головною турботою Б.Хмельницького було бажання уникнути згубної війни на два фронти. Отже, рішення Переяславської ради передбачали не "возз'єднання" України з Росією, а, повторимо, прийняття царської протекції.

Велику увагу гетьман приділяв укладенню договору про умови протекції, найголовніші з яких були узгоджені в Переяславі. Внаслідок переговорів українського посольства в Москві в кінці березня-першій декаді квітня 1654 р. оформлюються кілька документів, які й визначили зміст договору. На жаль, оригінал найважливішого з них — власне договору з 11 статей ("Статей Богдана Хмельницького") — не зберігся ні в Україні, ні в Росії. Що ж передбачали його умови? В непорушності залишалися витворені в перебігу революції територія Української держави, форми її правління (встановлювалася пожиттєвість гетьманської влади) й устрою; суд і судочинство; чисельність війська встановлювалася в 60 тис. реєстрових козаків; не підлягали змінам фінанси, соціальна система й характер соціально-економічних відносин. Зберігалися всі права та привілеї станів і повна незалежність у проведенні внутрішньої політики. Впроваджуваний до Києва російський воєвода з кількатисячним підрозділом не мав права втручатися в українські справи, а повинен був надавати допомогу в боротьбі з ворогами.

Незалежність Української держави обмежувалася визнанням протекції царя, згодою виплачувати данину та забороною підтримувати самостійні дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою й Портою (відносини з іншими країнами дозволялися). Найімовірніше, за своїми формальними правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин протекторату, а за змістом — створення під верховенством царя конфедеративного союзу двох держав.

Укладений у 1654 р. Договір не був "для України ні трагедію, ні ганьбою" й проіснував усього 4,5 року (до середини вересня 1658 р. — часу укладення українсько-польського Гадяцького договору). Його історичне значення полягало в тому, що він у юридичній формі зафіксував акт відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої, виступив правовим визнанням її з боку Росії як окремішньої держави; відкрив перспективу в союзі з Росією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити возз’єднання українських земель у межах єдиної держави.